Від іскри до радіо: історія виникнення радіо (62268)

Посмотреть архив целиком












РЕФЕРАТ

на тему:

"Від іскри до радіо: історія виникнення радіо"




Винайдення радіозв’язку наприкінці ХІХ ст. та впровадження його в життя було здійснено завдяки експериментальним та теоретичним дослідженням переважно європейських фізиків.

Про пріоритет у винайденні радіо чи то росіянином О. Поповим, чи то італійцем Г. Марконі точиться тривала дискусія. Не дивно, що в цій історії, як і взагалі в історії науки і техніки, утвердження пріоритету досить часто пов'язане з питаннями національного престижу. Наприклад, "Большая советская знциклопедия" винахідником радіо називає О. Попова, італійська "Nuova Еnсісlopedia Sonzgno" ― Г. Марконі, однак французька "Larousse universel" ставить Г. Марконі на друге місце після Е. Бранлі, тоді як англійська енциклопедія "Encyclopaedia Britannica" наперед виводить О. Лоджа, а німецький "Lexikon der Deutschen Buchgemeinschaft" батьком радіо називає Г. Герца. При цьому незаперечним залишається твердження про те, що саме німецький фізик Г.Герц у 1887р. своїми дослідами заклав основи бездротового електрозв'язку.

Історія радіо починається від досліджень найвидатнішого експериментатора XIX ст. Фарадея (Michael Faraday, 1791-1867), який дослідним шляхом намагався довести спорідненість світла з електрикою та магнетизмом і в 1851-1855pp. запропонував концепцію електромагнітного (ЕМ) поля. Ідеї Фарадея спонукали професора Лондонського королівського коледжу шотландця Дж.К.Максвелла (James Clark Maxwell, 1831-1879) до створення у 1860-1865 pp. математично оформленої ЕМ-теорії світла, про яку він уперше доповів на засіданні Королівського товариства в рік смерті М. Фарадея. Знамениті рівняння Максвелла показують, що світло ідентичне до ЕМ-хвиль, які є процесом перенесення в просторі енергії зв'язаних між собою змінних електричного й магнітного полів. У справедливості принципово нових фізичних положень про поле, яке випромінюється і поширюється, можна було переконатися тільки дослідним шляхом. Численні та авторитетні опоненти Дж.М.Максвелла критично ставилися до основних положень теорії – до ідеї про спільність властивостей світлових і ЕМ-хвиль та до припущення про існування струмів зміщення. Переконливе підтвердження сталося через 20 років після доповіді Дж.К.Максвелла. Передбачені ним сферичні ЕМ-хвилі були отримані й експериментальне досліджені в німецькому місті Карлсруе молодим професором фізики Г. Герцем (Heinrich Hertz, 1857-1894).

Г. Герц дослідами з іскрою від електричного розряду довів, що ЕМ-хвилі (за тогочасною термінологією – електричні, а пізніше названі "хвилями Герца") мають властивості світлових хвиль. У серії дослідів з параболічною антеною, виконаних у 1888 p., Г.Герц перетворив хвилі зі сферичною хвильовою поверхнею на хвилі з плоским фронтом і, експериментуючи таким чином уже з ЕМ-променем, встановив, що він підлягає законам геометричної оптики. Г.Герц переконався також у здатності ЕМ-хвидь інтерферувати, що дало змогу вимірювати їх довжину.

Досліди Г.Герца були значною мірою виконані під впливом "райхканцлера фізики", як називали в Німеччині професора Г.Гельмгольца (Hermann von Hеlmholtz, 1821-1894). Він сприяв визнанню теорії Максвелла науковцями. Варто зазначити, що саме в лабораторії Гельмгольца і на його пропозицію у 1873-1874 pp. учень "батька російської фізики" О.Г.Столєтова майбутній професор Київського університету М.М.Шіллер розпочав досліди з діелектриками, які дали перше пряме експериментальне підтвердження теорії Максвелла. На ініціативу Г.Гельмгольца, Берлінська академія наук оголосила в 1879р. конкурс з премією за експериментальне підтвердження принципово нової теорії. Г.Гельмгольц звернув увагу свого талановитого учня Г.Герца на це завдання, однак з розрахунків Герца випливало, що він не має змоги виготовити апаратуру з достатньо високою для успішних дослідів частотою коливань джерела ЕМ-хвиль. Лише через 7 років у Карлсруе йому випала така щаслива нагода, і він розпочав свої досліди на частоті 40 МГц.

Джерелом ЕМ-випромінювання в дослідах Г.Герца був іскровий електричний розряд від високовольтної вторинної обмотки індукційної котушки, розробленої німецьким техніком Г.Румкорфом (Heinrich Ruhmkorf, 1803-1877) з вібратором. Ця котушка аналогічна до котушок запалювання в автомобільних двигунах. В електричному колі низьковольтної первинної обмотки котушки був повітряний розрядник, крізь який здійснювався електричний розряд від конденсаторного пристрою типу лейденської банки. З дослідів Феддерсена (Berend Wilhelm Feddersen), виконаних у 1858 p. в німецькому місті Кіль, було відомо, що при іскровому розряді лейденської банки відбуваються періодичні коливання електричного струму. Г.Герц використав те, що розряд конденсатора первинної обмотки ініціював у колі вторинної обмотки між металевими кульками розрядника виникнення іскри, яка, як з'ясувалося, є джерелом ЕМ-хвиль. Приймачем цих хвиль був виток провідника з повітряним проміжком; поява іскри в ньому свідчила про функціонування всієї апаратури – випромінювача і приймача. У результаті вдосконалення апаратури частота хвиль була збільшена від 40 МГц на початку дослідів до 450 МГц.

Досліди Герца були сприйняті як диво і викликали великий інтерес у всьому науковому фізичному світі. Так висловився про них М.Планк (Max Planck, 1858-1947) у некролозі, написаному на прохання Г.Гельмгольца після смерті Г.Герца. Звичайно, у науковців та інженерів виник природний інтерес до значення дослідів Герца для техніки. Однак Г.Герц був перш за все дослідником і, можливо, саме тому не цікавився прикладними питаннями і на перших порах не сподівався на практичне використання свого відкриття. Принаймні на відповідне запитання інженера Г.Губера (Heinrich Huber) у 1889 p. він відповів заперечливо. Низька чутливість і недосконалість приймача, в якому іскру доводилося спостерігати крізь мікроскоп, давали змогу проводити досліди лише в лабораторному приміщенні і обмежували технічне використання апаратури Герца. Тому перед дослідниками насамперед постала проблема збільшення чутливості приймача.

Для практичного використання електромагнітних хвиль у радіозв'язку треба було знайти чутливий до них елемент радіоприймача. Спочатку це був так званий когерер. Історія його розвитку така. У 1838 р. шведський фізик П.Розеншьольд (Peter Samuel Munk of Rosenschold) помітив, що вільно з'єднані між собою дрібні залізні ошурки після опромінення від іскри переходили в стан підвищеної електропровідності, а після механічного струшування поверталися в попередній стан низької електропровідності. Таку різку зміну електропровідності залізного порошку можна було багаторазово повторювати. Значно пізніше про вплив блискавки на поведінку залізних ошурок повідомив у 1884 р. італійський учитель Кальцеккі-Онесті (Temistocle Calzecchi-Onesti), саме він і сконструював макетний зразок майбутнього когерера, як його назвав у 1894 р. О.Лодж (Sir Oliver Joseph Lodge, 1851-1940). Французький фізик Е.Бранлі (Eduard Branly, 1846-1940), фахівець з електрофізики і скрупульозний експериментатор, зумів у 1890р. перевести залізні ошурки у стан високої електропровідності дією на них іскри крізь непрозору перепону (крізь стіну із сусідньої кімнати). Пристрій з такими порошками Е.Бранлі називав "електропровідником", дещо пізніше його стали називати "фріттером" і остаточно за ним закріпилася назва "когерер".

Когерер — це скляна трубка з ошурками всередині між двома електродами. Г.Марконі (Guglielmo Marconi, 1874-1937) після декількох сотень спроб розробив свій оптимальний варіант когерера. Його когерер був завдовжки 50 мм, зазор між трохи скошеними поверхнями срібних електродів, які дотикалися до порошку, становив 0,635 мм. Електроди були оброблені ртуттю, а порошок складався на 95 % з порошинок нікелю і на 5 % — зі срібла.

Пошуки чутливого приймача проводилися не лише в напрямку використання когерера. Наприклад, у Великобританії професор музики Хюз (D. Е. Hughes, 1831-1900) помітив, що іскра викликає електричний струм у телефонному приймачі. Він продемонстрував відкрите ним явище президенту Королівського товариства Споттісвуду (William Spottiswood) та відомому фізику Дж.К.Стоксу (Sir Georg Gabriel Stokes), передаючи та приймаючи при цьому сигнали віл іскри на відстанях від 55 до 460 м. На це Дж.К.Стокс зауважив, що всі ці результати можуть бути пояснені ЕМ-явищами, і він не приймає припущення про існування електричних хвиль. Хюз був настільки пригнічений цією критикою, що відмовився описати в пресі свої результати доти, доки не знайде незаперечного підтвердження. Проте він фактично припинив свої дослідження, а замітка про його збентеження з'явилася в 1899 р. в його листі до Фегі (J. J. Fahie). При глибшій обізнаності Хюза з фізикою та твердішому характері й наполегливості його прізвищем могла б відкриватися історія сучасного радіо. У 1892р. інший англійський фізик У.Крукс (William Crooks), знаючи результати робіт численних дослідників, які вивчали властивості хвиль Герца, надрукував у науковому журналі прогноз: ЕМ-хвилі дають дивну можливість створити бездротовий телеграф, бо для цих хвиль такі середовища, як мури чи лондонський туман, є прозорими.

Великий вплив на сучасників справили дослідження та опубліковані в 1894 р. лекції ліверпульського професора фізики О.Лоджа, який для початку відтворив досліди Герца, продемонструвавши їх публічно. Він увів до приймача (для підвищення його чутливості) когерер, вмонтувавши його в коло послідовно з електричною батареєю та електричним дзвоником, який сигналізував про прийом. О.Лоджу 1890р. використав також резонансний контур, чим забезпечувалася налаштованість приймача на бажану частоту. Хоча О.Лодж своєчасно не захопився проблемами зв'язку, проте під його впливом британський морський офіцер Г.Джексон (Henry Bradwardine Jackson, 1855-1929) упродовж 1895-1896 pp. виконував таємні досліди з налагодження радіотелеграфного зв'язку між військовими кораблями. Пізніше стало відомо, що випромінювач і приймач Джексона були схожими на апаратуру Марконі. Зміст лекцій О.Лоджа був відомий італійському професору А. Рігі (Augusto Righi, I850-1920), який також експериментував з хвилями Герца, і зацікавив ними свого студента Г. Марконі та О. Попова. Не дивно, що в апаратурному плані установки цих піонерів радіозв'язку були дещо подібними між собою, бо свої дослідження вони мусили, як то заведено в експериментаторів, починати з відтворення дослідів Герца.


Случайные файлы

Файл
9743-1.rtf
142270.rtf
~1.DOC
NED_KONK_REKL.doc
Lab1_kult.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.