Національна і регіональна економіка України (181201)

Посмотреть архив целиком

Регіон у національній економіці – це окрема самостійно господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань. Визначення регіону як господарчої системи у складі національної економіки спричиняє застосування спорідненого до регіонального управління терміну – управління регіональною економікою.

Регіон, як і будь-яка інша система, складається з окремих взаємопов’язаних підсистем та елементів, що в сукупності утворюють його господарську структуру.

Основними структурними підсистемами регіону є виробнича та невиробнича сфери. Кожна з них представлена галузевим складом, зокрема галузями спеціалізації та функціонально спільними для всіх або частини господарюючих суб’єктів галузями інфраструктури.

Галузь представлена в регіоні окремими елементами: підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями та установами, тобто певними інституційними одиницями, які утворюють підприємницьку структуру. Якщо галузева структура регіону створюється протягом тривалого проміжку часу і в цілому малорухома, то поелементна постійно змінюється під впливом науково-технічного прогресу, демократизації управління, ринкових перетворень та інших чинників. Вони ж зумовлюють істотні економічні й соціальні відмінності між регіонами, що проявляється врешті-решт у різних рівнях їх розвитку та умовах життєдіяльності населення.

Структура господарства регіону визначається і за формами власності. Як об’єкти управління резидентні інституцій ні одинці приватної, колективної і комунальної власності разом становлять місцеве господарство, а загальнодержавної та власності інших держав – господарство централізованого підпорядкування. Місцеве господарство та господарство централізованого підпорядкування складають господарство регіону в цілому, або регіональне господарство. Його структура може визначатися і за деякими іншими, не вказаними на схемі 1.1 ознаками: секторами економіки (нефінансові корпорації, фінансові корпорації, сектор загальнодержавного управління, домашні господарства, кооперативні організації, що обслуговують домашні господарства), спеціальними функціями управління тощо.

3. Різні регіональні утворення як складові частини всього народногосподарського комплексу країни утворюють її регіональну структуру. Вона має відповідати визначеному Конституцією та іншими законодавчими актами адміністративно-територіальному устрою, формам \ методам управління.

До регіонів України нині відносяться Автономна Республіка Крим, 24 області, міста Київ та Севастополь. Структурними елементами областей є адміністративні райони та міста обласного підпорядкування. Столиця України та м. Севастополь, а також міста обласного підпорядкування поділяються на міські адміністративні райони.

Окрему регіональну господарську структуру становлять економічні райони, виділення яких базується на спільності умов економічного розвитку суміжних територіальних ланок країни та здійснюється за допомогою економічного районування як засобу свідомого впливу держави на територіальний поділ праці.

Україна не має декретно визначених економічних районів, проте зараз Міністерство економіки розробляє державні територіальні програми соціально-економічного розвитку наступних регіонів:

Донецького (Донецька та Луганська області!);

Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центрального (м. Київ, Київська та Черкаська області);

Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області!);

Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська області та місто Севастополь);

Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області).

Регіональна господарська структура України, зумовлена адміністративно-територіальним устроєм, склалася переважно у народногосподарському комплексі Радянського Союзу і збереглася до цього часу, не ставши поки що предметом наукової оцінки її відповідності інтересам нової незалежної держави, які визначаються власною регіональною політикою.

Аналіз фактичної соціально-економічної диференціації регіонів призводить до висновка про нездійсненність у доступній для огляду перспективі повного вирівнювання рівнів їх розвитку. Можливо говорити про зменшення відставання економічно менш розвинутих регіонів, за допомогою:

більш активного включення всіх регіонів у загальноукраїнський ринок, що відповідає їх інтересам;

зміцнення економічної бази відсталих регіонів для рішення їх соціальних задач.

У теорії регіональної економіки території, що не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми (або реалізувати свій високий потенціал) і потребує активної підтримки з боку держави назівають проблемними регіонами. Основні якісні ознаки подібних регіонів такі:

особлива гострота (кризисність) появи тієї або іншої значної проблеми, що створює погрозу соціально-економічному положенню в країні, політичної стабільності, екологічній рівновазі;

наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання котрого принципово важливо для національної економіки;

незвичайність геополітичного і геоекономічного положення регіону з погляду стратегічних інтересів країни.

Число проблемних регіонів, які виділяються, не повинно бути велике, інакше зусилля держави по іх підтримці виявляться размитими і малоефективними.

Існують два основних підходи до виділення проблемних регіонів. Перший - оцінка регіонів по ступені гостроти найважливіших проблем. До кризових правомірно відносити регіони, які:

підлягли руйнівному впливу природних або техногенних катастроф;

у який мають місце широкомасштабні суспільно-політичні конфлікти, що викликають руйнацію накопиченого економічного потенціалу і значні розміри змушеної еміграції населення;

де глибина економічної кризи може викликати необоротні соціальні і політичні деформації.

Поняття регіональної відсталості (слаборазвинутості) щодо має сенс лише в контексті соціально-економічної ситуації в країні. Держава може надавати підтримку економічно слабким регіонам за допомогою розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання притоки приватних інвестицій, надання деяких податкових і кредитних преференцій, селективного дотируваня підприємств, що забезпечують мінімальну зайнятість. Проте, з огляду на обмеженість фінансових ресурсів, масштаби такої економічної підтримки в найближчі роки не можуть бути значними і достатніми.

Тому поки головний шлях - саморозвиток територій на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг.

При цьому можливості міжрегіонального перерозподілу федеральних прибутків на користь відсталих регіонів будуть розширюватися в міру прискорення економічного підйому в країні.

Депрествні регіони принципово відрізняються від відсталих тем, що при більш низьких, чим у середньому по країні, теперішніх соціально-економічних показниках ці регіони в минулому були розвинутими, а по деяких виробництвах займали головні в Україні місця. Як правило, ці регіони мають досить високий рівень накопиченого виробничо-технічного потенціалу, значну частку промислового виробництва в структурі господарства, щодо високий рівень кваліфікації кадрів. Проте по різних причинах (через падіння попиту на основну продукцію або зниження її конкурентноздатності, виснаження мінеральних ресурсів або погіршення геологічних умов, і т.п.) ці регіони утратили своє колишнє економічне значення і відносні переваги.

Багато проблем подолання депресії можуть і повинні вирішуватися на рівнях регіону і підприємств. Це - диверсифікація, конверсія, модернізація виробництва, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого інвестиційного клімату, пошуки нових ринків збуту, і т.д.

Державна регіональна політика — це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до 'її стратегічних і поточних цілей та завдань. Як складова державної економічної політики, вона базується на принципах державотворення, демократії та загальнолюдських цінностей. Її стратегічна мета полягає в тому, щоб поєднати інтереси держави і окремих регіонів, розв'язати проблеми територіального устрою, перевести необхідні функції і ресурси на регіональний рівень, створити сприятливі умови для розширення економічних можливостей та забезпечення стабільності розвитку кожної територіальної ланки господарської системи.

Відповідно до мети державної регіональної політики визначаються її завдання:

  • структурна перебудова економіки регіонів на основі визначення соціально-економічних, науково-технічних, екологічних та демографічних пріоритетів;

  • забезпечення повного і збалансованого використання всього ресурсного потенціалу регіонів;

розвиток найбільш ефективних галузей виробничої і невиробничої сфери регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

підвищення рівня добробуту населення та поліпшення демографічної ситуації;

прискорений розвиток регіональної і міжрегіональної інфраструктури;

істотне поліпшення стану довкілля і збереження генетичного фонду живої природи;

забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.


Случайные файлы

Файл
NASY.DOC
29069-1.rtf
otrasli.doc
11866.rtf
73284.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.