Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки (180748)

Посмотреть архив целиком














Тема 3

Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки


(науково-методичні поради до вивчення теми)


План


Вступ

1. Теорія суспільного добробуту.

2. Соціальна ринкова економіка - приклад Німеччини.

3. Напрями та можливості використання досвіду в Україні.

Короткий підсумок



Вступ


В умовах переходу до ринкової економіки важливого значення набуває забезпечення зростання добробуту населення: задоволення потреб, які кількісно зростають та якісно змінюються. При цьому особливо важливу роль відіграє тісний взаємозв'язок між потребами окремого громадянина (індивідуума) та суспільства в цілому.

Оскільки головна мета політики добробуту - це поліпшення якості життя населення, то фундаментом суспільного добробуту є соціальна захищеність громадян. Саме якість життя є головним показником суспільного добробуту.

Одним із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано американського вченого А. Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб (піраміди потреб Маслоу). Відповідно до цього підходу будь-яка людина прагне до свого розвитку, діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї А. Маслоу в тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися, якщо примітивніші не були попередньо задоволені.

Ж. Годфруа до класичної піраміди додав когнітивні та естетичні потреби (необхідність у злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши їх перед потребою у самореалізації.

Доволі відомими є й двофакторна модель потреб Ф. Герцберга, у якій усі потреби зумовлюються факторами мотивації та підтримки, і трирівнева модель потреб існування - взаємовідносини зростання К. Алдерфера. Перелік та класифікація усіх потреб людини - річ надзвичайно складна, оскільки вихідні (первинні) потреби трансформуються у безліч похідних. Саме тому швейцарський психолог К. Левін і назвав їх квазіпотребами.

Усе це свідчить про те, що досягнення добробуту виявляється через реалізацію потреб людини. А наявні доповнення базової піраміди А. Маслоу переконують у тому, що з розвитком суспільства з'являється необхідність у задоволенні дедалі більших потреб, які і знаходять своє відображення у різних моделях ієрархій. У всіх ієрархіях добробут слід розглядати з позиції створення нормальних умов життєдіяльності населення, раціональної зайнятості та комплексного соціального захисту громадян, а людину - не тільки як біологічну істоту, а й як активного члена суспільства.



1. Теорія суспільного добробуту


Теорія суспільного добробуту є сукупністю положень, на основі яких досягається високий рівень життя всього суспільства та формулюються критерії для визначення якості життя населення.

Класична політична економія та її основоположники А. Сміт та Д. Рікардо вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, основним показником суспільного добробуту є, таким чином, обсяг національного доходу на душу населення. При цьому суспільний розвиток має відбуватися за умов вільної конкуренції, яка робить можливим поєднання приватних та суспільних інтересів.

При формуванні теорії добробуту представник неокласичної економічної школи А. Маршалл звернув увагу на те, що людина відіграє більш важливу роль у економічному розвитку ніж більшість факторів виробництва. Виробництво багатства - це лише засіб для підтримки життя людини, для задоволення її потреб і розвитку її сил - фізичних, інтелектуальних і моральних. Але сама людина - головний засіб виробництва цього багатства, і вона ж служить кінцевою метою багатства.

Досягнення суспільного добробуту відбувається на основі оптимального використання ресурсів для задоволення потреб людини. Тобто виробництво має існувати та розвиватися не для нагромадження багатства, а для виробництва тих благ, які може і бажає придбати людина. За умов розвитку ринкової економіки конкурентні відносини неминуче призводять до нерівномірного розподілу доходу, тому в суспільстві повинні існувати механізми забезпечення добробуту через державне втручання, з метою розширення доступу населення до основних благ та послуг та сприяння розвитку людини. Серед таких механізмів окремо виділено соціальну політику, яка забезпечує доступність до таких благ як освіта, охорона здоров'я та соціальний захист.

Представник математичного напрямку неокласичної економічної школи В. Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. Значну увагу у своїх дослідженнях В. Парето приділяє пошуку максимуму добробуту суспільства. Для цього він виводить власний оптимум, який можна охарактеризувати як стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи продуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Слід зазначити, що даний оптимум при оптимальному розподілі ресурсів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості.

Оптимум В. Парето базується на таких основних припущеннях:

- кожна людина найкраще може оцінити свій добробут;

- суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей;

- добробут окремих особистостей є неспівставним.

Дана концепція має декілька різновидів:

утилітаристська функція представляє рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність: для заможних членів суспільства корисність одиниці ви лученого доходу спадає в меншій мірі, ніж зростає корис ність одиниці додаткового доходу для незаможних (постулат Бентама);

ліберальна функція характеризує добробут як суму зважених корисностей. В даному випадку добробут є вагами, за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх важливість для суспільного добробуту. Ринок визнається єдиним регулятором суспільного добробуту і найбільшу винагороду отримує той, хто є більш здібним та працьовитим, перерозподілу благ не існує (різновид постулату Бентама);

утилітарна функція показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда. Дана функція передбачає перерозподіл частини доходів від більш продуктивних економічних суб'єктів на користь найбідніших (Дж. Роулз);

егалітарна функція вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами, саме за цих умов досягається суспільний добробут (Бергсона - Семюелсона).

Послідовник неокласичної економічної школи Г. Седжвік досліджував добробут суспільства як з точки зору суспільства, так і з точки зору індивіда. На основі власних досліджень він зробив висновок, що держава має скеровувати розподіл створеного в країні продукту і тим самим підвищувати загальний рівень добробуту. В той же час Г. Седжвік зазначає, що державне згладжування послаблює стимули до праці і не повинно розповсюджуватись на сферу виробництва. Таким чином він пояснює природу конфлікту між приватними та суспільними інтересами.

Важливим науковим внеском Г. Седжвіка є і дослідження конфлікту між вигідністю теперішнього моменту та інтересами майбутніх поколінь. Дослідження Г. Седжвіка поклали основи для розвитку доктрини про змішану економіку, де поряд з економічними виділяють неекономічні фактори добробуту.

Значну роль в розвитку ринкової економіки відводить людині представник неокласичної економічної теорії А. Пігу. Він розмежовує економічний та неекономічний добробут. При цьому він стверджував, що збільшення або зменшення економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту.

В неекономічний добробут він включає такі показники, як якість життя, умови праці та відпочинку, доступність освіти, умови довкілля, медичне обслуговування, громадській порядок та інше. В якості індикатора економічного добробуту А. Пігу визначає розмір національного дивіденду - це частина матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена у грошовому еквіваленті. Але поряд із цим він виділяє від’ємні ефекти неекономічного характеру, це такі явища як нещасні випадки на виробництві, професійні захворювання, використання праці жінок та дітей, забруднення навколишнього середовища та безробіття. Всі ці явища призводять до зменшення суспільного добробуту, але особливістю неекономічних явищ є те, що вони майже не піддаються виміру, а спричиняють найбільші втрати суспільного добробуту. Досягнення загального добробуту А. Пігу пропонує здійснити за допомогою власної користі приватного інтересу з одного боку та втручання держави для вираження інтересів суспільства з іншого.

А. Пігу виводить критерії поліпшення суспільного добробуту - це зростання суми корисностей, що підлягають розподілу без збільшення витрат виробництва та рівномірний розподіл доходів у суспільстві на основі визначення соціальної вартості. Вона складається із ринкової оцінки необхідних людині благ і послуг та державного регулювання з метою задоволення потреб людини, які вона не може задовольнити на конкурентній основі.

Оригінальний погляд на теорію добробуту пропонують представники інституціонального напрямку економічної теорії. Цей напрямок розвинувся у 80-90 pp. XX ст., його представниками є К. Віксель, Дж. Б'юкенен, Дж. Стіглер та інші. Особливістю даного напрямку є те, що його представники пропонують вирішити проблему суспільного добробуту на основі етичних категорій.


Случайные файлы

Файл
work.doc
43728.rtf
6478-1.rtf
57502.rtf
157121.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.