Економічна історія (176319)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

економіко-гуманітарний факультет в м. Мелітополі

кафедра фінансів та банківської справи







КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ


«Економічна історія»


Марушко Наталія Василівна









Мелітополь, 2006


Економічна історія – наука відносна молода, яка вивчає економічне життя людей у всій його багатогранності, економічні моделі господарської діяльності людини та об’єктом аналізу є економіка на різних її рівнях (макро-, мезо-, мікро- та глобальному)


Тема №1. Сутність, значення та функції курсу „Економічна історія”.


Лекція 1. Сутність курсу “Економічна історія” в ринковій економіці.


План.

  1. Сутність курсу “Економічна історія”.[8]

  2. Значення курсу “Економічна історія” в ринковій економіці: цілі і задачі. [8,17]

  3. Функції курсу “Економічна історія”[ 31]


Лекція 2. Курс “Економічної історії” як історико-економічний аналіз концепції розвитку галузей господарства.


План.

    1. Економічна історія” як система наукових знань. [8,17 ]

    2. Концепція курсу “Економічна історія”. [17 ]

    3. Курс “Економічна історія” для виявлення тенденцій економічного розвитку на перспективу. [44 ]


Економічна історія – наука відносно молода, яка зародилася в ХYІ. В Україні в останне десятілеття прижилася назва «економічна історія». Економічна історія – це наука, яка вивчає економічне життя людей в усій його багатогранності з найдавніших часів до наших днів. Об’єктом аналізу є економіка на різних її рівнях (макро-, мезо-, мікро- та глобальному). Сфера вивчення – економічні моделі (типи), в яких протікає господарська діяльність людини, діє механізм функціонування, відбуваються взаємодія та взаємовпливи економічних систем.

За час існування історико-економічної науки розроблено багато варіантів періодизації господарської історії людства. Проте в сучасний період переважають три основні підходи до цієї проблеми:

  • трактування економічної історії людства як сходження від нижчого до вищого (попередники – С.Десницький, Б.Гільдебрант, У.Ростоу, К.Маркс, Д.Белл, О.Тоффлер та ін..);

  • теорія історічного кругообігу (Дж.Віко, І.Гердер, Е.Майєр та ін..);

  • теорія цивілізацій (М.Данилевський, П.Сорокін, А.Тойнбі та ін..).

Останнім часом в українських та зарубіжних джерелах усе більше прихильників здобуває цивілізаційний підхід до вивчення історії, в тому числі економічної.

Цивілізації – це прогресивний рух суспільства, рух від простого до складного, а соціально-економічні формації – сходинки цивілізації, які з часом, відмираючи, потребують заміни.

Економічна історія – самостійна наука, особлива система знань, що розвивається і використовує загальні й специфічні, економічні та історичні методи питання.

Історико-економічний матеріал є або підтвердженням правильності теорії, або ґрунтом для критики її помилковості. Добре відібрані, систематизовані, проаналізовані факти можуть стати основою для створення нових економічних теорій.

Економічна історія повною мірою виконує функцію прогнозування. Адже досліджуючи те чи інше явище в економіці, необхідно не лише точно встановити, а і якомога вірогідніше передбачити його майбутній розвиток. А це можна зробити, спираючись лише на минуле. Економіка – процес, теперішність – це лише мить у ньому. Будь-яке економічне явище має історичне коріння; і це необхідно обов’язково врахувати, особливо в умовах створення нового економічного ладу.

Економічна історія – це історія постійного руху, змін, зрушень у структурі економіки. Вона вивчає минуле, а також аналізує поточну економічну діяльність. І тут важливою проблемою науки є проблема чинників економічного розвитку людства:

  1. Багато вчених як провідний виділяють чинник науково-технічного прогресу (НТП). Під його впливом відбуваються принципові зрушення в системі господарства і в самому суспільстві, яке переходить на якісно новий етап розвитку (доіндустріальне (аграрне) – індустріальне – постіндустріальне).

  2. Надзвичайно суттєвим є прогрес у засобах комунікацій: мова, гроші, шляхи, друк, зв'язок тощо. На сучасному етапі особливо важливий прогрес у створенні та функціонуванні інформаційних систем. Очевидно, що чим більш розвинуті засоби комунікацій, тим більше можливостей для швидкого розвитку має суспільство.

  3. Рівень економічного розвитку країни також залежить віж ступеня забезпечення енергією і виду енергії, який найбільш активно використовується в народному господарстві: вода, пара, енергія внутрішнього згорання, атомного й термоядерного синтезу. Безперечно, що значення цього чинника, як комунікаційного, з плином часу буде посилюватися.

  4. Не менш важливим порівняно з енергетичним є чинник природний: географічне положення, кліматичні та інші умови. Розвиток НТП дещо зменшує залежність від цього чинника, проте роль окремих його складових – корисних копалин, флори, фауни, водних ресурсів тощо – може бути досить значною.

  5. Велике значення для господарської революції має демографічний чинник: чисельність населення, його щільність, міграційна мобільність, рівень народжуваності, смертності та ін.. Історичний досвід показує, що є оптимальний для певних конкретних умов рівень чисельності й щільності населення, за якого забезпечуються найшвидші темпи економічного розвитку, а в разі відхилення від нього темпи зростання уповільнюються. У цілому нестача населення (порівняно з оптимумом) є більш несприятливим чинником, ніж його надлишок.

  6. Багато вчених серед найважливіших чинників, що впливають на господарський розвиток, виділяють психологію людей, їхні суб’єктівні оцінки господарської реальності, особисті мотиви діяльності, стан морали тощо.

Інші вчені підкреслюють важливість таких чинників, як національна психологія, система правових відносин, релігійні погляди. Безумовно, важливу роль відіграє економічна політика держави. Усі перелічені чинники становлять основу висвітлення економічної історії.

Завдання економічної історії – розширити світогляд, сформувати економічну культуру майбутнього економіста. Сучасний фахівець має усвідомлювати, що в історії людства вже проведено безліч господарських експериментів. Економічна історія незалежно від того, чи можна її використувати для безпосередньої перевірки економічних законів або визначення правильності (хибності) економічної політики, являє собою колективну пам’ять і є джерелом народної мудрості.

Економічна історія - є: господарський досвід та відгук на економічна явища та процеси історико-економічної науки.


Тема №2. Господарські форми економіки стародавнього світу.

План.

  1. Зовнішнє і внутрішнє середовище організації господарства стародавнього світу. [ 5]

  2. Економічні причини розвитку економіки стародавнього світу. [7 ]

  3. Особливості господарських форм економіки стародавнього світу. [7,13 ]


Первый этап в развитии общества – эпоха древнего мира, продолжался с 40 тыс. лет до н.э. до V в. н.э. (от времени отступления ледника до падения Рима (476г.) Его главным содержанием является возникновение древнейших форм производства и элементарных связей в структуре экономики.

·  Организационно – экономический уровень характеризуется использованием примитивных ручных технологий на основе простой кооперации. Древнейшие формы простой кооперации – родовая и соседская община.

Простая кооперация – форма организации производства, при которой коллектив людей выполняет однокачественную работу на условиях естественной (половозрастной) специализации.

·  В отраслевом уровне экономики древнего мира трудно выделить специализацию отдельных хозяйств, т.к. все они развиваются в рамках замкнутого натурального хозяйства и представляют собой автаркии. Особую роль в формировании отраслевой структуры экономики сыграло общественное разделение труда.

 · Формирование территориального уровня было обусловлено природно-климатическими условиями и проявилось в темпах освоения отдельных территорий: древнейшие земледельческие цивилизации возникают в наиболее благоприятных климатических условиях. Территориальная специализация оказалась связанной с источниками сырья, что отразилось на развитии ремесла и торговли. Важное значение для складывания территориальной структуры экономики имела неолитическая революция, скорость распространения которой также зависела от географических факторов.

Неолитическая революция – переход от присваивающего типа хозяйства к производящему, который сопровождался появлением прибавочного продукта, повышением жизненного уровня населения, увеличением его численности и созданием предпосылок для возникновения государств.

·  Воспроизводственный уровень. Основным производителем древнего мира являлось земледельческое хозяйство, которое претерпело эволюцию – от коллектива свободных общинников в условиях родовой общины до формирования общинных, рабовладельческих (частновладельческих) и государственных хозяйств на основе различных форм отношений зависимости.

Внешнеэкономический уровень. Особое развитие получает в период разложения первобытнообщинного строя и зарождения рабовладельческой экономической системы. Страны соединяли не только политические узы в результате возникновения рабовладельческих империй, но и широкие экономические связи. Важную роль при этом играло Средиземноморье (морские торговые пути) и "Великий шелковый путь", связывающий по суше Восточную Азию и Средиземноморье. Значение возникновения внешней торговли для мировой экономики было очень велико и связано с устранением ограничений, связанных с географическими рамками и ресурсной базой; передачей социальных и технологических инноваций (денежная система, письменность, тайны ремесел); стимулированием разложения общинных отношений и формированием новых рынков сбыта.

В развитии истории экономики в зависимости от вида материала, служившего для изготовления орудий труда, выделяется несколько эпох:

Эпоха первобытной экономики хронологически совпадает в основном с каменным веком, в котором выделяются три периода. Начало палеолита (древнего каменного века) связано с появлением первых предков человека, научившихся изготовлять примитивные орудия труда из камня, дерева, рога и кости. Все орудия изготовлялись техникой оббивки, без применения шлифовки и сверления. Одним из переломных моментов в развитии первобытной экономики явилось овладение огнем. Человек начал строить жилища или обустраивать пещеры.

Самыми древними видами хозяйственной деятельности человека были охота и собирательство. Сначала охота была преимущественно загонная, в конце верхнего палеолита происходит переход к индивидуальной охоте на мелких и средних животных. В этот период времени (около 15 тыс. лет назад) был изобретен лук, усовершенствовано копье-металка.

Ученые считают, что уже в палеолите начинают проявляться региональные отличия в технологии изготовления орудий труда (например, направления сколов с камня), а особенно в специализации деятельности. Так, например, в Европе по археологическим раскопкам можно выделить специализацию в охоте не только на один вид животного, но и особо половозрастных групп внутри одного вида: в Центральной и Южной Италии – охотники забивали самцов-оленей или в первый год их жизни или в возрасте 4-8 лет (наибольший вес), в Северной Италии охотники предпочитали только старых оленей (9-10 лет), которые легче добывались.

В мезолите – среднекаменном веке (12-8 тыс. лет до н. э.) совершенствуется технология изготовления орудий труда. Они уменьшаются, превращаясь в микролиты – мелкие орудия, сделанные из отщепов и имеющие геометрическую форму. Расширилось количество орудий труда: получили распространение специальные орудия – зернотерки, ступы, песты, появляется колесо, что облегчает транспортировку. Сохранялся присваивающий тип хозяйства, но возникает рыболовство, в том числе морское. Складывался сезонно-оседлый образ жизни первобытных людей.

Неолит – новокаменный век имеет разные хронологические рамки для различных территорий. Так в Азии он продолжался с VIII до V тыс. до н.э.; в Европе – с VIII до IV тыс. до н. э. (на севере вплоть до III тыс. до н.э.). Его содержание определяется неолитической революцией.

Период неолита характеризуется распространением оседлости, связанным с первым этапом общественного разделения труда. Соответственно главными занятиями становятся земледелие и скотоводство, строительство (преимущественно глинобитное). Усложнение деятельности проявляется и в усовершенствовании орудий труда: появляются примитивные прялка и пряслице, мотыга, плуг, жатвенные ножи и серпы. Возможность получения регулярного продукта приводит к изменению организационных форм человеческой деятельности. В рамках неолита осуществляется переход от родовой общины к соседской. При этом сокращение человеческих коллективов может рассматриваться и как адаптация к "плохим годам", когда источники пищи становятся скудными и отсутствуют долговременные источники связи и возможности сохранения пищи.

Особенностью территориальной структуры первобытной экономики считается ее полицентризм. К настоящему времени выделено несколько очагов возникновения земледелия:

·  10-6 тыс. лет до н. э. – Северо-Западный Таиланд;

·  8-6 тыс. лет до н. э. – Передняя Азия и Восточное Средиземноморье;

·  7-6 тыс. лет до н. э. – Индокитай;

·  6-5 тыс. лет до н. э. – Иран и Средняя Азия;

·  5-4 тыс. лет до н. э. – долина Нила;

·  5-3 тыс. лет до н. э. – Индия;

·  4-1 тыс. лет до н. э. – Индонезия, Китай, Центральная Америка и Перу.

Неолитические поселения остаются автаркичными, но появляется нерегулярный обмен. Свидетельством этого являются находки в разных регионах одинаковых поделочных камней, орудий производства, посуды, редких вещей типа ракушек каури, которые в Древней Индии и Китае выполняли роль денег.

Разложение первобытной экономики хронологически связано с периодами активного использования металла. Энеолит – меднокаменный век (VI тыс. до н.э.) прослеживается только в отдельных районах Европы. Он характеризуется появлением первых металлических (медных) орудий труда крупных размеров, которые копировали каменные, деревянные и глиняные орудия труда. Бронзовый век ( для Европы – III тыс.; для Азии – IV-III тыс. до н.э.) связан с распространением бронзовых орудий труда и вторым этапом общественного разделения труда – отделением ремесла от земледелия. Процесс выделения ремесла в самостоятельную сферу деятельности затянулся. Это объясняется технологической сложностью ремесленного производства, требующего специальных навыков, поэтому первоначальное разделение труда происходило не внутри, а между общинами, что обусловливало торговлю на границах территорий племен. Кроме того, ремесло сохраняло сезонный характер производства. Полновременные ремесленники могли быть только там, где у общества был устойчивый избыточный продукт, изымаемый государством.

Развитие ремесла активизировало торговый обмен, что создавало основу третьего этапа общественного разделения труда- возникновения регулярной торговли и городов. Вместе с ремесленными изделиями в бронзовом веке особую роль играет торговля солью, необходимой и в питании, и в изготовлении кожаных изделий, в консервировании и т.д. С помощью обмена люди стремились получить прежде всего какие-либо редкие вещи или труднодоступное сырье (медь, бронзу, золото, янтарь и раковины), часто выполняющие роль "первобытных денег". Нередко итогом обменных отношений было ускорение развития более отсталых обществ.

Возрастающая производительность труда вызывала все большую его индивидуализацию, что открывало возможность частного присвоения всего произведенного продукта первоначально какой-то группой внутри коллектива, обычно семьей, затем отдельными лицами. Это послужило предпосылкой для начала процесса формирования классов и государств. Важной чертой данного этапа является преобладание малых государственных форм ("номы" в Египте или города – государства в Греции).

Начало железного века (III тыс. до н.э.) ознаменовалось дальнейшим усовершенствованием структуры экономики, а в политико-экономическом плане – созданием “мировых империй”. Причины этих процессов кроются не только в кризисе первобытной экономики, создавшей условия для расширенного воспроизводства. Особое значение стали играть следующие факторы:

·  необходимость политического объединения регионов, производящих средства производства, с регионами, дающими продукты сельского хозяйства и ремесла в условиях слабых экономических связей;

·  внешняя угроза – защита границ путем присвоения новых территорий;

·  закрепление расслоения общества – формирование рабовладельческой системы.

Процесс складывания классовых обществ не был синхронным. Одни народы создали свои государства в IV-III тыс. до н.э., другие – после распада Римской империи в начале нашей эры, третьи – в XVIII-XIX вв. н.э. Причем ранее всего они возникли в тех областях, где продуктивность земледелия была особенно значительна. Как правило, такой интенсивной системой было ирригационное земледелие.

Особенности первобытнообщинного хозяйства восточных славян

 Подобно всем народам, предки восточных славян прошли через первобытнообщинный строй, продолжающийся длительное время (IV тыс. до н.э.-VIII в. н.э.). Это было связано с действием следующих факторов:

1)  зависимость первобытного человека от тепла и воды в восточнославянских землях имела особый характер при изобилии воды и нехватки тепла, что требовало дополнительных ресурсов;

2)  зоны рискового земледелия также повышали затраты труда даже для простого воспроизводства;

3)  обширность территорий, создававшая возможности для естественного распространения традиционного образа жизни на новых территориях и простых средств спасения от набегов, обусловила физическую разобщенность и сохранение экстенсивного развития;

4)  обилие леса привело к отсутствию необходимой технологии для обработки камня и металла, к тому же пожары легко уничтожали результаты труда.

 В середине I тыс. н.э. у восточных славян произошел переход к соседской общине. В VI-VIII в. его осуществили южные племена, образовавшие особые объединения – вервь. Образование соседской общины – мира у северных племен происходило в VII-IX вв. Уровень хозяйства отдельных восточнославянских племен был различен и характеризовался как сохранением элементов присваивающего, так и становлением производящего хозяйства (земледельческо-скотоводческие культуры). Эволюция земледелия от мотыжного (приусадебного) к пашенному (полевому), обусловленная применением металлических орудий труда, способствовала обработке большей площади и увеличению производительности труда. При этом сохраняются региональные отличия в системах земледелия. В лесостепной зоне существует переложная (залежная) система земледелия. В лесной зоне применялась подсечная (огневая) система. Обе они способствовали проведению активной земельной колонизации. Восточные славяне занимались и оседлым скотоводством. Однако этот вид деятельности носил ограниченный характер, поэтому обеспеченность органическими удобрениями была минимальной, а урожайность – низкой.

В VI-VIII вв. ремесло у славян начинает отделяться от земледелия. Появляются грады и погосты – центры небольших округов и прообразы будущих городов. Создаются условия для развития регулярного обмена не только между племенами, но и на границах территории, заселенной восточными славянами. Первоначально функции денег выполняют скот, меха, янтарь, иностранные ( римские, арабские и византийские) монеты.

Развитие материального производства привело к складыванию у восточных славян предпосылок классового строя. Распад родовых семей и появление соседской общины способствовали свободе выхода и принятию новых членов в общину. Это делало возможным существование элементов патриархального рабовладения. Сильнее оно было выражено у славянских племен, живущих на юге, то есть на границах с греческими городами-государствами.


Тема № 3. Становлення і розвиток рабовласницької системи господарства.


План.


  1. Історичний розвиток рабовласницької системи господарства. [ 4]

  2. Моделі рабоволодіння. 13[ ]

  3. Кризис рабовласницької економіки. [17 ]


Рабство носило временный характер. Римские историки пишут о возможности выкупа и возвращения на родину или оставаться свободным у славян. Основные источники рабства – плен и судопроизводство (долг, самопродажа, рождение от раба). У славян отсутствовал такой массовый источник, как покупка рабов. Вместе с тем рабы были не столько рабочей силой, сколько экспортным товаром.

Распространению рабства препятствовали община и неблагоприятные природно-климатические и географические условия. Низкая производительность труда при экстенсивном типе экономического роста, сезонный характер сельскохозяйственного производства, а также обилие неосвоенных территорий, создающее возможности для побега, означали нецелесообразность большой концентрации рабов. Социальное неравенство, возникающее в общине, приобретало характер феодального классового общества, которое в то время утверждалось у многих народов Европы и Азии.

В развитии рабовладельческой экономической системы можно выделить две основные макромодели: восточную, основанную на патриархальном рабстве, и западную, связанную с классической формой рабства.

Внутри данных макромоделей можно выделить микромодели на уровне отдельных стран, а также смежные формы типа спартанского рабовладения в Древней Греции, более близкого к восточному типу. Оно характеризовалось военным государственным рабовладением, но при жесточайшей эксплуатации.

Восточная модель рабовладения:

 Раннему экономическому развитию в этих регионах благоприятствовали теплый климат, наличие плодородных земель, возможность ежегодного орошения почвы. В развитии структуры экономики восточной модели рабовладения можно выделить следующие характерные черты.

1. Организационно-экономический уровень структуры экономики определялся функционированием двухсекторной модели экономики, включающей государственное (храмовое) и общинно-частное хозяйства. Государство было главным собственником основного фактора производства – земли. Существовали три основные формы государственного землевладения: царское (абсолютное), храмовое и вельможное – условное, то есть земля не могла быть предметом купли-продажи. Общинный сектор основывался на общинной собственности на землю и частной – на средства производства. Необходимость коллективного труда для сохранения трудоёмких ирригационных систем обусловила слабое развитие частной собственности и преобладание патриархального (домашнего) рабства. Например, общинный сектор в Вавилонии был достаточно сильным и включал от 50 до 70 % всей обрабатываемой площади. Вместе с тем землевладение в основном носило условный характер, в том числе путем аренды ( плата в серебре или доле урожая – 2/3 за пахотную землю или сад и 1/3 за целинные земли) или на условиях субаренды.

В деятельности древневосточных правителей отразилась борьба между общинным и рабовладельческим сознанием. Например, в государствах Междуречья аграрные проблемы неоднократно приводили к осуществлению важных реформ. Так в 2400 г. до н.э. правитель Лагаша Урукагина принимает ряд мер для расширения общинных земель, но при этом он содействует увеличению рабства, в том числе возвращению рабов из хозяйств аристократии в храмовые. В 2369 г. до н.э. победа Саргона (Шаррукина) в Аккаде, напротив, привела к сокращению общинного сектора при увеличении рабства. Древний Китай также характеризовался сильным государственным сектором с развитым чиновничьим аппаратом. Здесь рано формируется система условного держания земли – “наследственные пожалования” за службу. Но к особенностям древнекитайской экономики следует отнести быстрое формирование частной собственности на землю, в том числе "сильных домов" – хозяйств аристократии. Отсюда – рабство активно используется не только в государственном, но и частном хозяйстве. Древний Египет тоже имел централизованную экономику. Чиновники учитывали урожай и количество скота, распределяли инструмент и провиант из государственных хранилищ для общинников, работающих в составе так называемых “рабочих отрядов” на ирригационных или строительных объектах. Примерно так же организовывалось и ремесленное производство. В частном секторе активно использовался труд рабов, бывших в полной собственности своих хозяев, в государственном производстве он почти не применялся.

2. Отраслевой уровень структуры восточной модели представлен большим разнообразием видов хозяйственной деятельности. Хотя основным сектором экономики был аграрный (ирригацион­ное земледелие, садоводство, скотоводство), важное значение имели ремесла: гончарное дело, строительство, стеклоделие, металлургия, ювелирное дело, судостроение, текстильное дело, переработка тростника и другие. Вместе с тем древневосточная экономика характеризуется деформированной структурой, что связано с раздутым государственным сектором, диктовавшим производство не для рынка, а по заказу, а в некоторых странах (особенно Ассирия) еще и чрезмерной милитаризацией. В результате внутренняя торговля носит преимущественно неразвитый, ограниченный характер (за исключением Китая и Индии).

Торговля была предметом особой заботы государства. В Вавилонии ею, например, занимались особые люди – тамкары, которые вели крупную государственную и собственную торговлю, притом часто осуществляя ее через мелких посредников. Нередко они выступали и как крупные арендаторы земли, и как ростовщики. Считается, что самые первые монеты появились в древнем Лидийском царстве и в Китае в VII в. до н.э., а оттуда распространились по всему миру. Важное значение для развития хозяйства сыграло и формирование примитивных основ бухгалтерского учета.

 3. Территориальный уровень структуры экономики восточной модели рабовладения выражен сильнее на межгосударственном уровне, что определялось природно-климатическими и политическими (например, у Ассирии – формирование колониальной системы) факторами и было связано с необходимостью обеспечения природными ресурсами для нужд производства.

4. Воспроизводственный уровень структуры экономики. Для древневосточных государств была характерна многоукладная экономика – сосуществование элементов товарного хозяйства с элементами натурального, первобытной экономики – с рабовладением. Основным производителем и тягловым населением были свободные общинники, лично свободные и имеющие определенную собственность, но по своему положению в государственной системе мало отличающиеся от рабов. Так, в Древнем Египте общинники были обязаны нести натуральную повинность в пользу государства (строительство дорог, оросительных систем и обработку земли). При земельных отработках возможны были два пути: весь урожай на государственном наделе сдается государству, которое выплачивает довольствие, или работа только на собственном участке, но при выплате высоких прямых налогов. Еще более сложной была система принуждения в Вавилонском государстве. Кроме свободных (общинников) и рабов здесь существовала особая категория – полусвободных – "мушкенум" (склоняющиеся ниц), которые могли владеть имуществом, в том числе и рабами, но зависели от своих хозяев. Они работали в царском хозяйстве, выполняя все необходимые повинности, но имели ограниченные гражданские права.

Использование рабского труда не имело большого значения. Для него было характерно сохранение связи между непосредственным производителем и его участком земли, некоторая доля хозяйственной самостоятельности и гарантии против изменения правового статуса ( запрет обращения в рабство соплеменников, кастовые ограничения и т.д.), сравнительно небольшая доля эксплуатации. Производство осуществлялось в рамках простого воспроизводства.

5. Внешнеэкономический уровень структуры экономики определялся включением древневосточных государств в систему мирохозяйственных связей. Особую роль в развитии средиземноморской торговли во II-I тыс. до н.э. сыграла Финикия. В Южной и Юго-Восточной Азии во внешнеэкономических связях лидировал Древний Китай, имеющий, как и Индия, активный торговый баланс. Своеобразным было положение Египта. Оказавшись на периферии торгового мира, он не мог стать его полноценным участником, зато это способствовало накоплению в стране больших сокровищ.

Западная модель рабовладения

Своеобразие ее экономического развития во многом определялось особенностями природно-климатического характера: богатством природных ископаемых; выгодным географическим положением, а потому ранним вовлечением в сферу торговых связей; cоседством с древними цивилизациями Переднего Востока.

На организационно-экономическом уровне экономической культуры важное значение имела концентрация населения в городах, что привело к его доминированию в экономической жизни. Это создало условия для формирования особого типа земледельческой общины – городской ( в форме греческого полиса или римского муниципия).

 Полис – город и прилегающая к нему территория, заселенная свободными людьми. Он выступает в развитии единой формы античной собственности как одновременно собственности государственной и частной и представляет собой совпадение политического коллектива с коллективом земельных собственников, а следовательно, совпадение политической и военной организаций.

Развитие сельского хозяйства характеризовалось дальнейшей специализацией как в земледелии, так и животноводстве. Основными ячейками сельскохозяйственного производства были мелкие крестьянские хозяйства и более крупные поместья родовой знати. Интенсификация сельского хозяйства достигла высокого уровня в период Римской империи, когда стали выделяться три формы земельных хозяйств:

1)  латифундии ( свыше 250 югеров земли и большое количество рабов);

2)  виллы ( 100-250 югеров земли и 10-20 рабов);

3)  мелкие хозяйства сельского плебса.

Ремесло было сосредоточено в городах. Среди его видов особое распространение имеют металлургия, керамика, изготовление ювелирных украшений, строительство, скульптура и т.д. Особенностью развития ремесленного производства в западной модели рабовладения был его ярко выраженный колониальный характер. Еще с VIII в. до н.э. со времени Великой колонизации в центре колониальной системы – метрополии создается продукция для удовлетворения культурных потребностей. Здесь действуют крупные мастерские, эгастерии, с использованием огромного числа рабов. В колониях производится жизненно необходимая продукция, в мелких мастерских преимущественно с использованием труда свободных ремесленников и минимума рабов. Важную роль играла торговля, хотя ее значение усилилось лишь к IV в. до н.э. Развитие торговли сопровождается совершенствованием денежной системы. В VI в. до н.э. в Греции существовало два основных монетных стандарта: эгейский (1 талант – 37 кг серебра) и эвбейский (1 талант – 26 кг серебра), на основе которых 136 греческих полисов выпускали собственную монету. Поэтому на рынке для обменных операций стали возникать особые конторы меняльщиков – трапезиты (трапезит – человек за столом, отсюда трапеза) – прообразы банков. Трапезиты не только обменивали монеты, но и занимались кредитованием. В 594 г. до н.э. афинский правитель Солон провел реформу денежной системы, по которой вводилась единая эвбейская система. Реформы, связанные со стабилизацией и унификацией денежного обращения, неоднократно проводились и в Древнем Риме. Основными номиналами в Риме были бронзовый и медный асс, римский фунт, серебряный сестреций, серебряный и золотой динарий, а впоследствии и золотой солид.

Особенностью территориальной структуры экономики был ее поликультурный характер. В сельскохозяйственном производстве это проявилось в особой территориальной специализации – "средиземноморской триаде", ориентированной на одновременное выращивание в разных регионах Греции трех культур: злаковых, главным образом ячменя, винограда и оливы. Сельскохозяйственная специализация присутствовала и на римских территориях. Так, в наиболее развитых областях (Этрурия, Капания, Апулия) выращивали пшеницу, ячмень, просо, бобы; в менее развитых и гористых районах – полбу, бобы, репу и ячмень. Ремесло в Древнем Риме также развивалось за счет узаконенной эксплуатации провинций. При этом выделялись определенные ремесленные центры.

Социальная структура античного общества была достаточно сложной и включала свободных граждан и неграждан полиса и рабов. Рабский труд использовался во всех сферах жизни и производства. Еще в VI в. до н.э. реформы Солона, Писистрата и Клисфена уничтожили условия для внутреннего рабства. В Древнем Риме долговое рабство для граждан было отменено в IV в. до н.э. Основными источниками рабства становятся работорговля и войны. Однако концентрация земли, формирование в рамках полиса частной собственности, рост ремесла, торговли и денежного обращения, рост восстаний создавали условия для замены рабского труда. Так, в первых веках нашей эры в Римской империи получили распространение новые формы аренды:

1)  эмфитевтическая (долгосрочная, вечная), предполагающая уплату налога с собственности;

2)  мелкая, подготавливающая начало феодализации на основе возникновения отношений патроната (держание земли на условиях покровительства за передачу собственности), прекария (испрошенного держания на условиях договора) и колоната (наделения рабов мелкой собственностью).

Развитие государственности в античном обществе привело к появлению налоговой системы. При этом в Древней Греции низшие слои получали диеты – денежное содержание, позволяющее бедным гражданам выполнять их обязанности по отношению к полису. Знать же несла общественные повинности – литургии, предназначенные для финансирования праздничных шествий, культовых обрядов, театральных постановок, строительства и т. д. Одной из разновидностей литургий была эйсфора – налог для военных нужд, который мог быть возвращен при удачных военных действиях. Примером таких сборов является триерархия, обеспечивающая снабжение греческого судна – триеры. Свободные граждане прямых налогов не платили. В V в. до н.э. выросли поступления от взимания таможенных пошлин, рыночных налогов и налогов на иноземцев, вынужденных уплачивать подушную подать. Взимание налогов осуществлялось откупщиками – мытарями, обязавшимися платить твердую сумму общине. Подобная организация налогообложения существовала и в ранней римской истории. Граждане Рима в отличие от жителей провинций обладали налоговым иммунитетом, нарушаемым только в военное время. Позднее при императоре Диоклетиане (284-305 гг.) была проведена реформа, по которой при сохранении множества косвенных сборов основными налогами стали поземельный налог и подушная подать, а освобождение от налогов сохранилось только для городских низов, чиновников и ветеранов армии.

Античная модель рабовладения имела достаточно развитую внешнеэкономическую структуру экономики. В товарном обращении находились и предметы повседневного спроса, а не только предметы роскоши, как это было на Востоке. Для удобства в проведении морских торговых операций создавали объединения – фиасы для взаимной выручки ссудами, страховки и обмена информацией. Торговый баланс Рима с Восточным Средиземноморьем был пассивным, поскольку римские изделия не могли конкурировать с греческими. Во II в. в морской торговле начали лидировать трансальпийские и цизальпийские купцы, создавшие особые торговые общества.

Причины гибели рабовладельческой системы:

Государства древнего мира неоднократно сталкивались с кризисом воспроизводства.

Так, первый кризис, обусловленный низкой производительностью общины и упадком собственно государственных хозяйств в III тыс. до н.э., привел к постепенному перемещению частнорабовладельческих хозяйств в города и переходу большей части сельской территории в состав государственного сектора. В V-IV вв. до н.э. наблюдается второй кризис: мелкие хозяйства и независимые полисы страдают от трудностей в расширении воспроизводства и от недостаточной политической защиты в международных отношениях, а империи – от излишней централизации. Результатом стало появление самоуправляющихся хозяйств в рамках крупных государств. Весь третий период истории древнего мира (I-V вв.) представляет, по существу, затянувшийся третий кризис, приведший к гибели всю рабовладельческую систему. Это выразилось в упадке рабовладельческой экономики, развитии независимой от общины земельной собственности, разложении общины, упадке городов как центров товарного рабовладельческого хозяйства.

Главная причина кризиса рабовладельческой системы кроется во внутреннем развитии рабовладельческих обществ, создавшем условия для господства в экономике мелких частных хозяйств и формирования особой группы феодально зависимых крестьян. Сближение социально-экономического положения различных слоев населения создавало условия для обострения классовой борьбы. Экономическая и политическая раздробленность большинства стран на рубеже древности и средневековья способствовала активизации варварской периферии, что проявилось и в варварских нашествиях, и в некотором выравнивании уровней социально-экономического развития древних и зарождающихся культур. Определенную роль в гибели рабовладения сыграли и новые религии (христианство, буддизм, мусульманство), укрепляющие власть новых земельных магнатов.


Тема №4. Становлення і розвиток феодальної системи господарства.


План.

  1. Історичний розвиток феодальної системи господарства. [18 ]

  2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка. [15 ]

  3. Середньовічне місто, розвиток ремесла. [32 ]

  4. Торгівля та фінансово-кредитна система. [ 32]


В отличие от рабовладельческой, феодальная система хозяйства явилась почти универсальной для Евразии: большинство народов этого материка прошло через систему феодализма либо находятся еще и сейчас на его различных стадиях. Непосредственный производитель при феодализме как бы нечто среднее между рабом и свободным фермером: он несвободен, как раб, но имеет собственное хозяйство, как фермер.

Внеэкономическое принуждение выражено в феодальной ренте: заботочной (барщина), продуктами (оброк) или деньгами. Однако размер ренты установлен раз и навсегда: взяв с крестьянина лишнее, можно, затронув семенной фонд, поставить под угрозу урожай будущего года. Твердо обусловленный размер ренты предоставлял непосредственному производителю определенную свободу при ведении собственного хозяйства. Это особенно сказывалось при коммутации - переходе к денежной ренте, когда крестьянин сам продавал продукцию своего хозяйства на рынке. В этих условиях требовалось не только принуждение, но и мольное стимулирование труда. Моральный стимул давала монистическая религия (единобожие), в различных формах практически повсеместно господствовавшая при феодализме. В Европе - христианство, которое объявляет высшей ценностью не сериальное, а духовное богатство, внутренний мир человека: честной, правдивой и скромной жизнью, любовью к ближнему человек может заслужить вечное блаженство души (спастись) в потустороннем мире. При стопроцентной искренней религиозности населения хозяйственная этика религиозных культов серьезно влияла на экономическую жизнь. Например, христианское запрещение иметь приплод с неживого (в том числе денежные проценты) привело к тому, что ростовщичество в Западной Европе вначале сосредоточилось в руках нехристиан, в частности, евреев.

Ожидание вселенской катастрофы ("конца света") 1000 г. вело к хозяйственной пассивности людей и т.д. и т.п.). Но и сама церковь обязана была показывать пример жизни, достойной спасения. Поэтому в монастырях - общежитиях религиозных профессионалов для молитвы и труда - постоянно боролись две тенденции: к бедности и к богатству. Аскетическая, подлинно святая жизнь христианских подвижников неизбежно порождала ценные материальные дары (в том числе земельные) со стороны верующих, стремившихся таким путем )обеспечить заступничество святых людей в спасении своей души. ги дары перерождали всю монастырскую жизнь, превращая монахов в лицемерных тунеядцев. Но возникали новые аскеты и задвижники, появлялись новые, более строгие монастырские уставы, и все начиналось сначала.

Феодальное хозяйство было построено на более жестком функциональном разделении труда, чем рабовладельческое, где крестьянин был одновременно и воином. Здесь военное дело было монополией феодала, в монополией крестьянина являлся труд. Молитва была монополией духовенства. Это жесткое разделение труда было оформлено в обществе в виде сосуществования трех сословий, дворянства, духовенства и крестьянства (позже к этому сословию присоединились горожане). Сословные перегородки были непреодолимыми: человек уже от рождения считался благородным (феодал) или подлым (т.е. несущим повинности - это крестьянин).

 Каждое сословие точно знало свои права и обязанности, но в этих пределах человек был свободен, большего, чем полагалось, от него никто не мог потребовать. Это давало непосредственному производителю определенную социально-экономическую защищенность и психологическую устойчивость: хотя он и зависел от феодала, но был защищен своей сословной принадлежностью от произвола. Осознание этого способствовало к формированию в феодальном обществе личностей, хотя и угнетенных, но исполненных человеческого достоинства. В этом заключалось очень важное условие того, что феодализм сумел обеспечить хозяйственный прогресс.

Типы феодального хазяйства:

Управление феодальным хозяйством носило, как правило, децентрализованный характер. Феодальное поместье имело функции не только экономического, но и государственного управления. Феодал (сеньор - глава поместья) сам творил суд над подвластным населением, санкционировал брачные отношения и т.д. Юридическое положение поместья в феодальной системе могло быть различным:

а) полностью независимое наследственное владение (вотчина);

б) пожизненное владение при условии несения военной службы (бенефиций, в России - поместье);

в) наследственное, при условии принятия вассальной присяги сюзерену - вышестоящему феодалу (лен, фьеф или феод);

присяга обязывала вассала воевать под командой сюзерена, но обычно не более 40 дней в году, и выкупать его при необходимости из плена. Единой экономической базой была феодальная рента.

Производственная сфера поместья состояла, как правило, из двух запашек, господской (домен) и крестьянской. Когда прибавочный продукт производился в крестьянской сфере, применялась в основном рента продуктами (оброк). Если он со временем коммутировался, феодальная зависимость крестьян обычно слабела или вовсе ликвидировалась (за выкуп). Подобного типа хозяйства преобладали в большинстве стран Западной Европы.

Хозяйствах с производством прибавочного продукта преимущественно в господской сфере (домене) обычно превалировала работочная рента (не только полевая барщина, но и обслуживание барских мельниц и других предприятий - вплоть до чинных мануфактур или даже машинных фабрик, как это 10 в России в XIX в.), и феодальная зависимость доходила до крепления крестьян к земле (крепостничества). Для этого нужны и соответствующие экономические и политические условия, новую очередь, выгодная для феодалов поставка местной сель-продукции (чаще всего хлеба) на более или менее отдаленные рынок, а также мощное централизованное государство, спо-ное прикрепить крестьянство к земле. Хозяйства подобного а преобладали в странах Восточной Европы, где эти условия (и налицо. 

Формирование феодальной экономики:

Феодализм как система утвердился у народов, как входивших Довладельческую Римскую империю, так и никогда не знавших овладельческой экономики. Почему же одни народы прошли через рабовладельческую систему, а другие ее миновали? Античная система сформировалась в середине первого тысячеле до н.э., феодальная - примерно через тысячу лет. За это мя в хозяйственной и духовной жизни народов появилось много важных новшеств. Среди них было два, обладая которым любой народ мог перестроить свой общественный строй на дальний лад: в материальной жизни тяжелое (рыцарское) ружение, в духовной - единобожие (христианство, ислам). В этих условиях можно было перейти и от античного рабовладения, и от общинного строя к такой системе, где одни труся, другие воюют, а третьи молятся, т.е. к феодализму. Именно эти достижения античности - тяжелое вооружение христианство переняли у Римской империи германские и исламские народы, заселившие в первом тысячелетии до н.э. большую часть Европы. Они создали целый ряд государств: королевства Линков (современная Франция), англо-саксов (Британия), лан-ардов (Италия), славян - западных (Польша, Чехия) и вос-ных (Киевская Русь) и др. В рамках этих государств и происходило становление феодальной экономики. трудились здесь главным образом свободные крестьяне-чле-сельских общин (в Британии таких крестьян называли кер-ти, в Киевской Руси - смердами), а управляли короли (на Руси - великие князья), опиравшиеся на военную дружину, которая играла роль и гвардии, и генштаба, и правительства. Жили дружинники сначала при дворе, на полном королевском довольствии, а средства для этого собирались из дани (на Руси в форме полюдья), разных повинностей и судебных штрафов (на Руси - виры) за правонарушения (убийства, побои, оскорбления и пр.). Наибольшая статья госрасходов - приобретение для дружины дефицитного и дорогостоящего тяжелого (рыцарского) вооружения. В государстве франков полное вооружение одного кавалериста (шлем, цельнометаллический бронежилет или бронерубашка (кольчуга), поножи, щит, меч, копье и пр.) стоило столько, сколько стадо скота целой деревни. Известны случаи, когда только за коня и меч (самый сложный предмет кавалерийского вооружения вследствие сочетания оптимальной длины, прочности и профиля) отдавали большой участок земли. В Киевской Руси в Х в. минимальная цена кольчуги равнялась примерно 20 кг серебра. Стремя, появившееся к VIII в. Европе, соединило всадника и лошадь в единый ударный боевой агрегат, неуязвимый для пешего воина с холодным оружием (примерно как танк для пехотинца). До появления артиллерии (XIV в.) тяжелая конница была основным родом войск. В XV-XVIII вв. ружейный и артиллерийский огонь сделал рыцарские доспехи анахронизмом, вроде вооружения Дон Кихота, и на смену феодальному ополчению пришла массовая, регулярная, состоящая из наемных солдат.

Каким же образом государственные повинности и дани превратились в феодальную ренту? Главным образом путем создания служилого войска, когда воины служат не за натуральный, а за земельный паек (королевским дружинникам раздаются земли и права на повинности и дани проживающего там населения). Этот процесс сильно подтолкнула необходимость защиты от нашествий У111-Х вв.: арабов - в государство франков, скандинавов - в Британию, венгров - в Германию. Для отражения нашествий королевская власть повсеместно создавала тяжеловооруженную конницу путем перевода дружинников на земельный паек. В государстве франков этот паек сначала (VIII в.) представлял собой пожизненный бенефиций (дословно "благодеяние"), Постепенно бенефиции превратились в феодов; бенефициарии - в феодалов; свободные крестьяне - в зависимых; дани и штрафы - в барщину и оброк.

В Германии для отражения нашествия венгров поступили еще проще: из каждых 10 крестьян в определенных деревнях одного брали воином, а 9 остальных должны были содержать его своим трудом. Западная Европа отстояла себя от чужеземных вторганий, но ценой крестьянской свободы. На Руси в силу ряда причин (возможно, дефицита тяжелого вооружения) создание оружилого войска значительно запоздало и произошло только XV в. В этом следует видеть одну из важных причин того, что рана не смогла в XIII в. отразить татаро-монгольское нашествие (необходимо было выставить одновременно несколько девятков тысяч защищенных железом всадников, что было не под силу Владимиро-Суздальской Руси). Наряду с массовым, государственным, методом закрепощения существовал и индивидуальный (на Западе - прекарий, ко-гнданция, на Руси - закупничество), который в общих чертах ключался в том, что свободный крестьянин, иногда за ссуду, "бровольно вручал крупному землевладельцу (чаще всего монастырю) свою свободу и землю и становился зависимым от ;го человеком. Нередко здесь имело место скрытое насилие, Кормленное в виде добровольного акта, но главную роль играла тотальная религиозность людей, искренне надеявшихся таим путем обеспечить упокой души в загробном мире. Тем более, что это происходило на Западе в первом тысячелетии н.э., )д знаком ожидания вселенской катастрофы (второе пришествие Христа и Страшный суд над живыми и мертвыми, предсказанные Новым заветом). Церковь официально прогнозировала катастрофу в 1000 г. (на Руси - 1492 г.). Массовое катастрофическое сознание людей (эсхатология - ожидание конца света) 1 практике помогало формированию феодальной экономики.

Системы земледелия феодальной Европы: 

Основу феодального земледелия составлял обязательно индивидуальной полевой труд крестьянской семьи, а выпас скота мог быть и коллективным, и индивидуальным. В зависимости от этого сменялись три вида землепользования:

а) открытых полей (самый распространенный вид, прико-ром существовали пахотные массивы, с межевым разделений на участки и коллективным выпасом);

б) средиземноморская (компактное, хуторское, расположение [шен и пастбищ в разрезе каждого хозяйства, с индивидуальным выпасом скота);

в) кельтская или атлантическая (преобладание пастбищ для коллективного выпаса при разделении полей на внутреннее собственнно пашню и внешнее - нечто вроде потенциала, приобщаемого к пахотному ареалу путем подсеки.

Наибольшую экономическую свободу предоставлял земледельцу средиземноморский (хуторской) тип землепользования, а наибольшую экономическую роль общины олицетворял тип открытых полей. Но при любом типе земледелия европейская община коренным образом отличалась от азиатской: в Европе господствовал индивидуальный труд, а община была сообществом нетрудообя-занных людей, а сельских соседей и решала вопросы справедливого пользования коллективными угодьями. На практике в масштабе одной страны могли применяться все перечисленные системы.

Прогрессивная тенденция (феодального земледелия заключалась в медленном, но неуклонном наступлении с севера на юг континента давно известного в Азии трехпольного севооборота (озимое - яровое - пар; преимущество перед первобытным двупольным оборотом заключалось в большей площади под посевами и меньшем риске неурожая). В соответствии с этим происходило и распределение почвообрабатывающих орудий: на юге и в горных местностях европейских стран применялась в основном соха (легкий плуг), на севере, особенно при системе открытых полей - тяжелый колесный плуг с упряжкой до четырех пар быков. Постепенное улучшение технологии растениеводства позволило поднять несколько урожайность злаков (сам- 10 при расцвете римского хозяйства, сам - полтора при его упадке, примерно сам - пять в XI - XIII вв.).

Основные черты феодальной экономики Франции:

Францию часто именуют классической страной феодализма, но это касается не столько экономики, сколько государственного устройства. Здесь получила законченное выражение характерная для феодализма иерархия в виде вассальной лестницы, экономический смысл которой заключался в перераспределении феодальной ренты между слоями господствующего сословия. Возглавлялось государство королем (считался вассалом Бога). Королевскими вассалами были крупнейшие феодалы - герцоги и графы, их вассалами считались средние и мелкие феодалы, владельцы поместий - рыцари (вроде знаменитого д'Артаньяна). Вассал подчинялся только своему непосредственному сюзерену (по принципу: вассал моего вассала - не мой вассал). По команде сюзерена того или иного масштаба все его вассалы за свой счет собирались в ополчение, которое и охраняло свои пределы внешних врагов, и представляло аппарат внеэкономического вынуждения крестьянства.

Эта система нередко давала сбои, и территория Франции ставилась театром разорительных внутренних феодальных и на-энальных войн.^Особенно тяжелые экономические последствия ели походы северофранцузских феодалов на юг страны (аль-гойские войны XIII в.), а также периодические вспышки Столетней войны между Францией и Англией (XIV - XV вв.), ко-)ая велась на французской территории. Чтобы урезонить феодалов, военный разгул которых во время неудачной для Фран-и фазы Столетней войны (середина XIV в.) превзошел обычные рамки, потребовались восстания крестьян ("жакерия") и эижан. Тяжелый удар нанесла стране и общеевропейская пан-лия бубонной чумы, разразившаяся в 1347 г. Поэтому, хотя Франция и была самой населенной страной в Западной Европе за 500 лет, прошедших после 1000 г., когда ожидался предсказанный Апокалипсисом конец света, темпы роста ее населения (с 9 до 15,5 млн. человек) были ниже, чем в Англии, Германии, Италии. Вместе с тем Столетняя война объективно ускорила освобождение французских крестьян от феодальной зависимости. Для освобождения страны от англичан французским ролям требовалась массовая наемная армия с артиллерией, а необходимым ресурсом для такой армии (и в качестве солдат, и качестве налогоплательщиков) могли стать только свободные гстьяне. Поэтому королевская власть всячески поощряла ос-5ождение крестьян за плату, и к XV в. большинство населе-я северофранцузской деревни уже состояло из лично свобод-х. земледельцев. Но экономическое положение крестьян вряд улучшилось, поскольку выкупные платежи и налоги с успе-ч заняли место феодальной ренты. Земля приносила свобод-му французскому крестьянину доход, не превышающий 10% продажной стоимости, из этого 20% уходило в пользу церкви государства.

К XIV в. уже стали выделяться главные зоны сельскохозяйственной специализации: Северная и Центральная Франция - ровная житница, Южная - база виноделия и пр. В это время громко проявилось экономическое превосходство Северной Франции, которое выражалось, в частности, в утверждении трех вольной системы. Однако главная причина носила не столько экономический, сколько политический характер - именно Южная Франция служила в основном театром военных действий.

Особенности феодальной экономики Англии:

Первая особенность феодальной экономики этой страны состояла в гораздо большей, чем во Франции, централизации управления. Причиной тому было завоевание (1066 г.) страны собранными со всей Франции феодалами под руководством герцогов Нормандии, занявших английский престол.Завоеватели провели всеобщую перепись ("Книга страшного суда"), которая показывает, что к этому времени создание системы феодальных поместий (маноров), обслуживаемых трудом зависимых крестьян, в стране уже завершилось. Но в отличие от континентальных феодалов владельцы английских поместий были вассалами не крупных (феодалов - графов и герцогов, а непосредственно короля. Другая особенность касалась технологической базы английского поместья. Благодаря приморской экологии там процветало овцеводство и производилось большое количество сырой шерсти. Шерсть улучшала быт английских крестьян (одежда, матрасы и пр.) и служила важным промышленным сырьем. Наибольший спрос на сырую шерсть предъявляли города Фландрии (современная Бельгия) - главного центра производства шерстяных тканей в средневековой Европе. Поэтому английские короли всячески мешали попыткам королей Франции распространить на Фландрию свою власть (в этом и причины начала Столетней англо-французской войны).

Торговля шерстью, которую вели не только феодалы, но и крестьяне, подрывала крепостное хозяйство: к концу XIII в. барщина и натуральные оброки все более заменяются денежной рентой, а труд крепостных - наемным трудом. Средние и мелкие феодалы (в отличие от континентальных рыцарей) стали превращаться просто в крупных сельских хозяев, центр интересов которых находился не в войне, а в вывозе шерсти. Этот процесс несколько задержала феодальная реакция в середине XIV в.: после чумы ("черная смерть"), унесшей не менее трети населения Англии, владельцы маноров (лорды), желая закрепить за собой рабочие руки, стали возвращаться к барщине.

"Феодальная реакция" лордов, усиленная тяготами бесконечной войны с Францией, вызвала широкое народное восстание под руководством Уота Тайлера (1.381 г.). После восстания в английской деревне наступает почти полная коммутация, а затем и выкуп крестьянами феодальных повинностей. В XV в. практически все английские крестьяне стали лично свободными: копигольдерами, обязанными за свои земельные наделы уплатой денежной ренты, или фригольдерами - полностью свободными сателями земли.

XV в. возникает новое дворянство (джентри), ведущее свое хозяйство уже исключительно на наемном труде. И хотя для английского крестьянина феодальная зависимость уже была позади оставалась опасность, что при росте спроса на шерсть, джентри изъявят свои права на земли копигольдеров, чтобы расширить пастбища. Это и случилось в XVI в.

Особенности феодальной экономики Германии

Во-первых, это более позднее, чем в Англии и Франции, становление феодальной системы хозяйства.

Во-вторых, Германия, став которой входили французские, славянские, итальянс-регионы, не являлась национальным комплексом.

В-третьих отдельные части страны были оторваны экономически друг руга.

В-четвертых, в Германии так и не сложилось единое государство;

В-пятых, движение немецких феодалов на Восток хват земель западных славян, живущих по реке Лаба (Эль-дало значительное приращение посевных площадей. Раздулась внутренняя крестьянская колонизация территорий возле нее Эльбы (на весьма льготных условиях при минимальной зависимости от феодалов). Но в XV в. начался массовый вывоз а через балтийские порты в Голландию и Англию. И феода-восточной Германии сумели взять это в свои руки. Они провели полное закрепощение крестьян (вчерашних льготных корыстов) и создали обширные господские запашки, согнав новых юстных с земли и переведя их на барщину. Это явление привило массовый характер в XVI в. Позднее крепостничество, связанное с дальним вывозом господского хлеба, утвердилось в )м ряде стран Восточной Европы. Понятие "земля за Эльбы стало как бы символом позднего феодализма. Узкое ухудшение материального и юридического положения 1улось крестьян всей страны и вызвало в 1525 г. Великую крестьянскую войну - по сути, восстание всего германского )да. После подавления великого восстания во всей Германии воцарились самые жесткие формы крепостничества.

Становление феодальной экономики в России

Становление феодальной экономики в России произошло значительно позже. Служилое войско появилось в Московском государстве только в XV в. и состояло из помещиков (дворян), которые владели поместьем (обычно 300 - 900 дес.) и пока служили - являлись на службу каждое лето за свой счет - конными, вооруженными и с подсобным персоналом, а по осени распускались по домам. После смерти служилого человека поместье передавалось его сыновьям. В стране сложилась поместная система: по Соборному уложению 1649 г. крестьяне бессрочно прикреплялись к поместьям, на территории которых проживали. Таким образом, русские крестьяне стали крепостными в тот момент, когда их коллеги в Западной Европе уже были в основном свободными. Все большая доступность российских городских, а затем и зарубежных рынков для сбыта продукции поместий вела к усилению крепостного права, господству отработочной ренты - барщины, доходившей в XVII в. до четырех дней в неделю. Так сложилась социально-экономическая отсталость страны, которая стала догоняющей цивилизацией на всем протяжении своей истории. Вестернизация, погоня за Западом принимала самые различные формы, но чем выше были ее темпы, тем мучительнее это было для страны и ее народа.

В XV-XVI вв. дворянская конница стала основным видом вооруженных сил на Руси, силами которых московское княжество решило ряд важнейших геополитических задач - освобождение от татаро-монгольского ига, собирание всех русских земель, создание российской колониальной империи в Евразии - присоединение народов Поволжья, завоевание и колонизация суверенных Казанского, Астраханского и Сибирского ханств, овладение Волгой на всем ее протяжении, колонизация Черноземного Центра и т.д. За все это заплачено ценой крестьянской свободы. Однако решить геополитические проблемы на Западе (выход к морю через Балтию) силами дворянского конного ополчения оказалось невозможным без регулярной массовой стреляющей армии. Такая армия на базе феодальной крепостной экономики была создана в самом начале XVIII в. 

Особенности феодальной экономики Японии

Хозяйство феодальной Японии во многом отличалось от европейского. Во-первых, оно обходилась без господской (домениальной) запашки, а значит, без крепостного права и барщины. Преобладало мелкокрестьянское хозяйство, основанное на наследственном держании принадлежавшей феодалу земли, рента представляла собой натуральный (рисовый) оброк. Во-вторых, Японское народное хозяйство функционировало в рамках многовековой феодальной раздробленности, породившей уникальную многочисленность феодального класса (каждый владетель феодального княжества имел собственное служилое войско, )стоящее из рыцарей - самураев, которых в середине XIX в. насчитывалось 400 тыс., а вместе с семьями - более 2 млн. человек, что составляло примерно 7% от 30-миллионного населения Японии (крестьянство составляло 80%, остальные 13% - городские ремесленники и торговцы).    Уникальным был и способ вознаграждения рыцарей. В отличие от европейских феодалов, многие самураи не имели своих поместий и получали ,от князей рисовый паек.

Хозяйство и японских, и европейских городов имело феодальное устройство: ремесленники объединялись в цехи (дза), а купцы - в гильдии (кабунакама), строго регламентирующие производственную деятельность и быт. Мануфактуры находились тактически в зачаточном состоянии, феодальная раздробленность препятствовала созданию всеяпонского рынка. До середины XIX в. Япония была закрыта для иностранцев, несмотря на все старания западных стран втянуть эту страну в сферу мирового хозяйства и открыть японский рынок для своих товаров и капитала. Первыми прорвали изоляцию Японии Соединенные Штаты Америки. В 1854 г. под угрозой бомбардировки с моря состоялось подписание неравноправного американо-японского договора, согласно которому Япония открывала для американских купцов порты Симоду и Хакодате. Вскоре последовали подобные договоры Японии с Англией, Францией, Россией и другими странами. Насильственное вхождение Японии в сферу мирового рынка, неэквивалентная торговля с Западом тяжело отразились на экономике страны, так как ремесленные японские изделия не могли конкурировать с фабричными импортными товарами, а японское сырье вывозилось за границу за бесценок. Следствием явилось массовое разорение японских производителей и торговцев.

Тяжелое внешнеполитическое поражение, превратившее страну фактически и полуколонию, закономерно привело к насильственной перестройке японского народного хозяйства в конце 60-х гг. XIX в.

Экономика феодального города:

После крушения Римской империи в Европе произошла глубокая аграризация жизни. Города опустели или превратились в деревни, а ремесло - в придаток к сельскому хозяйству (поместные ремесленники были на оброке). В XI в. ремесло выделилось из аграрной сферы. Рост продуктивности сельского хозяйства создавал известный избыток продуктов в деревне, следовательно, возникала возможность выделения группы людей, занимавшихся исключительно ремесленной деятельностью, и обменивающих свою продукцию на продукты сельского хозяйства. Кроме того, повысился спрос на ремесленные изделия. Если в . IX в. даже высшая феодальная знать одевалась в домотканые льняные ткани и овчину, то в Х в. она носит преимущественно шерстяную одежду. Но производство даже самого простого сукна в значительных размерах требует определенных технологических условий - специального места, оборудования и профессионалов. Постепенно объем, технический уровень и отраслевая специализация ремесленного производства перестали соответствовать его положению придатка к сельскому хозяйству. Сельские, поместные ремесленники превращались в профессионалов и стали работать на все более широкий заказ.

Но для этого границы (феодального поместья уже были тесны. Оптимальное место для производственной деятельности и сбыта ремесленной продукции ремесла должно было обеспечить по крайней мере беспрепятственную встречу заказчиков и покупателей с исполнителем заказов, а также водоснабжение. Недаром все крупные города стоят на реках или озерах, а их топонимика содержит слово "мост" (Кембридж, Понтуаз, Брюгге и пр.), "крепость" (Манчестер, Ланкастер, Страсбурги пр.). Новые города обычно возникали там, где были мосты и стены. В XI в. буквально ожили римские города - Рим, Венеция, Генуя, Флоренция, Марсель, Тулуза, Париж, Кельн, Аугсбург, Лондон и т.д. Новая жизнь довольно быстро раздвинула старые римские стены. В конце XII в. городская площадь Кельна в Германии уже в три раза превосходила площадь римской крепости Колония, на месте которой обосновался Кельн.     

Но подавляющее большинство европейских городов было построено заново. Урбанизация проходила в Западной Европе довольно высокими темпами. Только в Германии в XIII-XIV вв. возникло около 700 новых городов. В XV в. расстояние между городами на континенте не превышало в среднем 20-30 км. (чтобы крестьянин до ближайшего рынка мог добраться в течение дня). Несмотря на то, что далеко не всем городам удалось добиться независимости от феодальных сеньоров, несмотря на антисанитарию, скученность населения, незащищенность от пожаров эпидемий, они сразу же получили решающее преимущество перед феодальной деревней. Это преимущество выражали глав-м образом два городских устройства - стены и рынок. Стены давали известную гарантию от феодального произвола. Чело-:, проживший в городе один год и один день, обычно считаются свободным от феодальной зависимости. Рынок обеспечивал городу экономическое управление фео-1ьной деревней: он устанавливал цены, по которым происхо-1 товарообмен. Феодальное поместье было вынуждено приспосабливаться к городскому рынку.

Организация ремесел:

Город стал управлять экономикой феодальной деревни, но феодализм определял управление самим городом и его хозяйством. Основная отрасль городской экономики - ремесленно цеховую организацию. Цех насильственно объединял ремесленников той или иной отрасли в пределах: данного города. Система мастеров, подмастерьев и учеников (давала в цехах сословную иерархию, подобную иерархии сельского населения.

Чтобы стать мастером-членом цеха, нужно было пройти этап ремесленичества (примерно 7 лет), пробыть несколько лет подмастерьем, после чего изготовить в качестве экзамена самостоя-1ьно изделие, внести вступительный взнос и организовать пирушку для членов цеха. Внеэкономическое принуждение в цехе ело, однако, экономический смысл: цель производства мел-< товаропроизводителей состояла не в получении прибыли, а иь в добывании средств к существованию в условиях ограниченогого спроса местного рынка. Поэтому здесь господствовало про~ ое воспроизводство, а значит, равенство производственных щностей и режимов (отсюда - запрещение любого прогресса :ники, например, самопрялки, изобретенной еще в XI в.), югая регламентация снабжения и сбыта: у каждого мастера только одна мастерская, 1-2 подмастерья и 2-3 ученика, одина-вая оплата труда, равномерное распределение сырья, запрет юты при искусственном освещении, одинаковые для данного цеха качество, нижний уровень' цен и условия сбыта (запрет oсламы). В таких условиях главным элементом производства мялось исключительно высокое личное искусство самого ремесленника. В качестве пробной работы для кузнецов в немецких цехах обычно служило изготовление конской подковы без снятия мерки (перед экзаменующимся подмастерьем два-три раза проезжали на лошади, подкову для которой он должен был отковать).

Как ассоциация, подобная феодальной, цех управлял не только рабочим, но и внерабочим временем, а также сознанием ремесленников: общецеховые церковь, касса взаимопомощи, отряд в военном ополчении города, суд и кодекс поведения, даже место жительства и погребения (во многих европейских городах можно найти улицы Хлебные, Мясницкие, Ножевые и пр. - здесь селились ремесленники определенных цехов).

В XV в. цеховая организация, направленная на сохранение мелкого производства, уже очень сильно сковывала технико-экономическую сферу. Она не позволяла укрупнять мастерские и вводить пооперационное разделение труда между работниками, обеспечивавшее во много раз большую производительность труда.

Иными словами, цеховое ремесло стало одним из главных препятствий на пути капиталистической промышленности. Взять его в лоб было невозможно: цехи в силу своей численности составляли основу ополчения и поэтому властвовали в городах. И первые капиталисты, например в производстве шерстяных тканей, пользовавшихся особо большим спросом, применяли обходные маневры: нанимали крестьян, имеющих прялки, и раздавали им шерсть или комбинировали наемный труд на простых операциях с цеховым ремеслом на выпуске готовой продукции (во Флоренции).

Ремесленное производство того или иного города, как правило, удовлетворяло спрос местного рынка на большинство промышленных товаров, однако некоторые производства получили общеевропейское значение. Это производство шерстяных тканей (Фландрия, Северная Италия), морских судов (средиземноморские порты), цветного стекла (Венеция) и металлообработки, главную роль среди которой играл выпуск оружия (Милан, Золинген и др.).

Торговля и кредит:

На организацию торговли, как и ремесла, феодализм наложил свой отпечаток в виде замкнутых ассоциаций-гильдий, объединявших купцов данного города, торгующих определенным товаром (хлебом, сукном) с целью монополии на местном рынке. Гильдии регламентировали товарный состав и правила торгово вращения, оставляя средневековому купцу сравнительно пьшую свободу выбора.

Крупная международная оптовая торговля в Европе обслужи-в основном два вида потребностей: а) в предметах роскоши пряностях Востока и б) в обмене основными продовольственными и промышленными товарами между европейскими народами. Поэтому и сложились два основных потока европейской торговли.

Новый поток - через Средиземное море. Импорт - прянос-предметы роскоши, шелковые и бумажные ткани и пр. Эк-т - шерсть, полотно, металлоизделия (но главным обра-серебряная и золотая наличность). Сальдо - пассивное. Это ) связано с устойчивым спросом на восточные товары. Пря-и - особенно перец - играли роль асептических и даже ервирующих средств в качестве приправ к блюдам и напит-(перец нередко заменял деньги при различных платежах), ран и др. растения применялись в качестве красителей. Хлоп-бумажные ткани, бархат, парча, шелк, благовония, ладан, ное стекло - все это поднимало престиж знатных людей. )пейский экспорт на Восток сдерживался запретом Ватика-а поставку мусульманским государствам стратегических то-в - хлеба и оружия. Восточные товары попадали к европейскому потребителю через множество посреднических актов. Из 1Я, Индии, Индонезии товары шли караванным путем до средиземноморских или черноморских портов, где были фак-ш купцов из Генуи и Венеции - главных торговых городов средиземноморья (Венеция имела самое большое население и самый большой морской флот в Европе - более 3 тыс. судов). проходил обмен восточных товаров на европейские, а также живой товар - захваченных в регулярных набегах крымских ханов на славянские земли и проданных итальянским куп-людей, особенно женщин, которых увозили на Восток и зали в гаремы. Итальянские купцы транспортировали восточные товары в Европу для оптовых продаж. Через целый ряд 1едующих перепродаж товар доходил до розничного европейского потребителя. Цена, естественно, каждый раз "накру-1лась", и конечный покупатель уже переплачивал басно-1но. Посредничество итальянских купцов, связанное с отли-золота и серебра из Европы, порождало стремление к уста-лению прямых связей с Востоком, особенно после того, как :цкие султаны в XV в. распространили свою власть на все ное Средиземноморье и Азово-Черноморский бассейн. Кроме того, растущие расходы феодалов на восточные предметы роскоши вели к коммутации ренты, разложению феодального хозяйства.

Второй основной торговый поток проходил по Северному и Балтийскому морям. К XIV в. хозяйство стран Северной Европы уже было в состоянии выбрасывать на рынок значительное количество ценных и транспортабельных товаров (лен, пенька, масло, сало, сукна и т.д.). Центральную роль в этом торговом потоке играла цеховая суконная промышленность городов Фландрии. Место главного рынка занимал город Брюгге ("Северная Венеция").

В середине XIV в. для охраны и регламентации торговли в северном районе была создана ганза - международная купеческая гильдия, куда вошло до 150 торговых североевропейских городов. Главную посредническую функцию выполняло купечество северогерманских городов - Гамбурга, Любека, Бремена, занимавших промежуточное положение в Северном бассейне. Ганза являлась не хозяйственным объединением, а военно-политическим союзом (снаряжение и охрана торговых экспедиций, торговые фактории, монополии и привилегии, торговое право и режимы и т.п.). Центр Ганзы находился в Любеке, важнейшие фактории - на конечных пунктах ганзейских путей - Новгород (как и Псков, этот город являлся ассоциированным членом Ганзы), Берген (Норвегия), Лондон и Брюгге. Ганзейская торговля имела большее производственное значение, чем торговля с Востоком, но особого динамизма не несла, обслуживая застойное цеховое ремесло. Кроме того, она способствовала позднему крепостничеству в странах Восточной Европы путем вывоза на Запад хлеба, произведенного в поместьях немецких, польских, балтийских феодалов. Динамизм европейской торговли с Востоком, хотя там обращались главным образом экзотические товары, был намного более значительным.

В сухопутных центрах, где встречались товары северного и южного потоков, возникали ярмарки (крупнейшая во французской Шампани) - круглогодичные торги.

На базе меняльного дела (менялы известны с Х в.) в феодальном, как когда-то в античном, хозяйстве закономерно развился кредит. При отсутствии портативных бумажных денег и криминогенной обстановке на дорогах (феодальный грабеж) возникла практика безналичного перевода (известна с XII в.) денег. Функцию перевода, естественно, взяли на себя менялы. Роль наличности стала играть расписка менялы (вексель), по которой его агент в определенном месте выдавал тому или иному },у сумму, равную внесенной ранее. Меняльные конторы стали 1ываться банками (по-итальянски банк - скамейка, где обычно (родились уличные менялы), а их хозяева - банкирами. накапливали значительные суммы, которые, естественно, шли взаймы под очень высокий процент. Однако кредит толь-в самой минимальной степени попадал в производственную еру, сжатую цехами. Ростовщический капитал кредитовал престижные расходы феодалов (покупка предметов роскоши) и, 1вное, военные расходы государств. Богатые банковские кон-)ы заводили собственные торговые и промышленные предприятия (рудники и пр.), а крупные купцы направляли свободнийй капитал в кредитно-ростовщическую сферу. Так возникали торгово-банкирско-ростовщические фирмы, которые играли важную экономическую и политическую роль в феодальной Европе. [Пример, операции французской купеческой фирмы братьев ни (г. Монтобан, XIV в.) включали выдачу ссуд под векселя, недвижимое имущество, заклад земли, прием вкладов под проценты, откуп налогов, церковной десятины, торговлю тканя-1, обувью, ювелирными изделиями, пряностями, оружием г.д., а также производство лекарств, восковых свечей, кондитерских изделий, прокат лошадей, устройство похоронных процессий и т.д. Столь же переплетались торговые и кредитно-ростоввщические операции в деятельности крупнейших банкирских мов средневековья - Медичи (Италия), Фуггеров, Вельзеров Германия) и др. На занятые у Фуггеров деньги испанское правительство организовало трансатлантическое плавание Колумба на современную валюту оно стоило всего несколько тысяч долларов).

Социально-экономическая роль ростовщического капитала очень однозначна. Ростовщический кредит средним и мелким феодалам способствовал их разорению, а значит, освобождению "крестьян. Займы государствам, наоборот, укрепляли феодальную систему. Открыв и захватив Америку, - на деньги, занятые банкиров Фуггеров из города Аугсбурга, - экономически неразвитая Испания стала в XVI в. сверхдержавой и по крайней мере на целое столетие затормозила ликвидацию феодальной схемы в Западной Европе.

Как говорилось уже, евангельское запрещение христианам) получать приплод с неживого привело к тому, что банковское и ростовщическое дело в значительной степени сосредо-1чилось в руках евреев. Это обстоятельство драматически сказалось на положении еврейского населения Европы. Ненависть и презрение, которыми были окружены евреи - беженцы из Палестины, упорно сохранявшие веру в своего Бога, получили экономическое обоснование - возможность получения кредита очень соблазняла европейцев, а полное бесправие евреев-кредиторов нередко истолковывалось как необязательность возврата долга. Таковы экономические (факторы еврейских погромов и изгнаний - постоянных спутников европейской истории; очень характерный пример - открыв на деньги еврейских банкиров Фуггеров Америку, королевское правительство Испании одновременно изгнало евреев из страны и под угрозой смерти запретило иудейскую религию; наличие среди банкиров определенной еврейской прослойки и в наше время широко используется в антисемитской пропаганде.

Скрыто капиталистическая промышленность:

Торгово-ростовщический капитал Флоренции (знаменитая фирма Медичи, имевшая отделения во многих городах Европы) кредитовал шерстяную промышленность города. Располагая большими средствами, флорентийские оптовые торговцы сукном имели возможность закупать сырую шерсть в Англии и сбывать готовые ткани на дальних рынках. Оптовые скупщики подчинили себе ремесленное производство шерстяных тканей и фактически перекроили его в значительной мере на наемно-капиталистический лад, оставив цеховую ремесленную вывеску.

Все подготовительные операции - очистку, промывку и чесание шерсти, включая тканье, - производили исключительно наемные работники за поденную оплату, прядение - деревенские надомницы, которым скупщики посылали шерсть. А красильщики и мастера, занимавшиеся окончательной отделкой сукон, были настоящими ремесленниками, они работали на заказ в своих мастерских. Таким образом, ремесленная мастерская здесь соединялась с капиталистическим предприятием (мануфактура), основанным на наемном труде и пооперационном разделении труда. В XIV в. среднее предприятие флорентийского суконщика, обслуживаемое 40 наемными рабочими, производило 70 штук сукна в год (цеховая мастерская давала едва половину).

Такая же скрыто капиталистическая организация была в шелковой промышленности Италии и Франции, производстве металоизделий в Нюрнберге, но особенно во внегородских отраслях промышленности - горнорудной и др. Так, членами производственных товариществ (вроде цехов) по разработке руд в большинстве были люди, сами не работавшие, но нанимавшие рабочих и получавшие свою долю в добыче. Функционирование капиталистического предприятия под видом цехового ремесла связано, как правило, с наличием специальных экономических условий, таких как бесперебойный кредит, дальнепривозное сырье широкий рынок сбыта и рабочей силы. Торгово-ростовщический капитал Северной Италии создал первое в истории капиталистическое промышленное производство.

Розвиток продуктивних сил у країнах Західної Європи свідчить, що дрібне господарство основних суспільних виробників – ремісника і селянина – вичерпало свої можливості й стало неспроможним до подальшого самостійного розвитку. Економічне становище дрібного виробника змінювалося, ставало більш залежним від власника капіталу (купця або лихваря) у зв’язку зі зростанням витрат на придбання необхідних для нього засобів виробництва. Дрібне товарне виробництво поступалося місцем більш продуктивним формам організації виробництва, посилювалася його підлеглість капіталу.

Розвиток продуктивних сил. В історії світового господарства ХVІ – остання третина ХVІІІ ст. вважаються періодом розкладу феодальних відносин і зародження в надрах феодального суспільства капіталістичного виробництва.


Лекція 3. Господарство країн Європи, США у період генези індустріального суспільства.


План.

  1. Основні методи удосконалення організаційних структур управління виробництвом. [45 ]

  2. Особливості аграрного розвитку. [ 15]

  3. Міжнародні економічні відносини. [17 ]


У країнах Західної Європи його початком (ХVІ ст.) сталі зміни у сфері матеріального виробництва, стані й характері розвитку продуктивних сил, розширення внутрішнього та зовнішнього ринку.

В усіх основних галузях промислового виробництва до початку ХVІ ст. відбувалося значне вдосконалення знарядь праці й технології виробництва. В авангарді цього процесу йшли добувна й обробна галузі, винахід і впровадження нового обладнання для шахт. У металообробці слід назвати вдосконалення молотів, які рухалися силою води. Різноманітні механічні пристосування, примітивні машини, які приводилися у дію мускульною силою людини або силою тварини, вітру чи води, появилися в інших галузях.

Зміни в техніці й технології відбувалися також у текстильної промисловості, яка в той час була найпоширенішою галуззю промисловості. Це передусім впровадження замість примітивного вертикального ткацького верстата горизонтального, вдосконалення засобів праці для допоміжних операцій на виробництві тканини. Значно змінилася техніка виробництва сукна, появилися сукновальні млини. Розвивалося виробництво шовкової тканини.

Великі зрушення в розвитку техніки відбулися не лише в промисловості, а й у засобах переміщення, особливо в морському транспорті. З початку ХVІ ст. вогнепальна зброя викликала справжню революцію у військовій справі. Розпочалося виробництво паперу, окулярів і годинників, розвинулося книгодрукування.

Зміни в промисловому виробництві сприяли інтенсифікації виробництва в сільському господарстві. Зросла продуктивність праці, збільшився обсяг товарної продукції, появилися нові галузі промисловості, поглибився суспільний поділ праці, розпочалося формування спеціалізації країн на окремих видах господарської діяльності та продукції., появилися нові галузі промисловості, поглибився суспільний поділ праці, розпочалося формування спеціалізації країн на окремих видах господарської діяльності та продукції.

Поглиблення суспільного поділу праці зумовило зростання товарності сільськогосподарського виробництва, збільшення частки тієї частини землеробства і тваринництва, яка призначалася не для особистого споживання, а для обміну на промислові товари.

Перехід від натурального до товарного виробництва у промисловості й сільському господарстві сприяв розширенню внутрішнього ринку, зовнішньоекономічних зв’язків. Ускладнювався грошовий обіг, запроваджувалися нові види торговельних угод і договорів, біржа поступово перетворилася на основне місце операцій із товарними та цінними паперами, розвивалися кредит і банківська справа.

У країнах Західної Європи з ХVІ ст. до останньої третини ХVІІІ ст. мануфактура була провідною формою капіталістичного виробництва. Найбільш розвинутою формою капіталістичного виробництва була централізована мануфактура. Ускладнився поділ праці, тобто окремі робітники вже спеціалізувалися на виконанні тих чи інших операцій або навіть частин операцій, що значно підвищило продуктивність праці.

Найбільш інтенсивно капіталізм розвивався в тих галузях, де спостерігалося значне подорожчання й ускладнення засобів виробництва (добувна промисловість, металообробна, особливо виробництво зброї, суднобудування, виготовлення паперу, пороху, шовкових тканин).

У ХІV ст.- ХV ст. ширшого розвитку набули товарно-грошові відносини, виникли елементи нової, капіталістичної, господарської системи.

Зміни у свідомості суспільства були пов’язані насамперед із процесом секуляризації – звільнення культурного і суспільного життя від впливу релігії та церковних інститутів. Саме тому ідеологією Відродження став гуманізм, головним у якому було визнання високої гідності людської особистості та її творчих здібностей.

Зміна суспільних поглядів породила Реформацію майже в усіх європейських країнах. Разом з тим зміна свідомості суспільства сприяла становленню та розвитку капіталістичних відносин.

Повільніше, ніж у промисловості, капіталізм розвивався в сільському господарстві. Основні причини – повільніший розвиток техніки в сільському господарстві, феодальна власність на землю, особиста залежність селян, що зберігалась у ряді країн Західної Європи. Початок диференціації селянства, виникнення так званих нових дворян, які переводили свої господарства на товарно-ринкове виробництво продукції та переходили до використання найманої праці, свідчать про розвиток капіталізму в сільському господарстві. У переважній більшості країн Західної Європи цей процес не набув великого поширення, і лише в Англії він мав значні масштаби та привів до значних змін в аграрному секторі.

Відповідно до різних умов, які склалися в різних країнах Західної Європи, ступінь розвитку капіталізму був неоднаковим і змінювався регіонально. Так, Італія, у якій ще ХІV ст. ХVІ ст. зародились елементи капіталізму і яка була попереду інших країн, у ХVІ ст. втратила своє лідерство і вступила в період занепаду. У середини ХVІ ст. почали відставати в економічному розвитку Німеччина й Іспанія і на перше місце за інтенсивністю капіталізації вийшли Голландія, Англія, Франція.

Розвиток капіталістичного виробництва в Західної Європі ХVІ ст. ще не означав швидкого і повного витиснення ним докапіталістичних форм господарювання. Капіталістичне виробництво цього періоду було укладом, який розвивався в надрах феодалізму.

Процес подальшого розвитку капіталістичних відносин прискорився завдяки Великим географічним відкриттям.

Значного розвитку в Західної Європі до ХVІ ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби в грошах як у загальному засобі обміну. Це стимулювало пошук нових морських торгових шляхів з Європи в Африку, Індію та Східну Азію.

Епоха Великих відкриттів ділилася на два періоди:

1. Іспано-португальський ( кінець ХV ст. – середина ХVІ ст.), до якого входили відкриття Америки (перша експедиція Х.Колумба в 1492 р.), португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко де Гама, іспанські тихоокеанські експедиції ХVІ ст. від першого навколосвітнього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса (1542-1543).

2. Період російських і голландських відкриттів (середина ХVІ ст. – середина ХVІІ ст.). До них належать : відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Т.Єрмака до плавання Попова – Дежньова у 1648 р.), англійські та французькі відкриття в Північній Америці, голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.



Тема №4. Мануфактурний період світової економіки (XYI-XYIII ст.).


Лекція 1. Організаційна структура управління виробництвом XYI-XYIII ст..


План.

  1. Сутність організаційної структури, її елементи. [ 47]

  2. Принципи побудови організаційних структур [36 ]


Лекція 2. Банківська-кредитна система та торгівля XYI-XYIII ст..

План.

1. Особливості економічного розвитку країн Західної Европи. [29 ]

2. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи. [2, 7, 12 ]


Для виникнення й розвитку капіталістичного виробництва XYI-XYIII ст.. необхідні були дві умови :

  1. Наявність багатьох бідних людей, юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва та існування і змушених найматися на роботу до капіталіста.

  2. Нагромадження в руках невеликого числа людей значного грошового багатства, необхідного для створення та ведення капіталістичного підприємства.

Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових майстрів, фермерів, а головним чином купців і лихварів.

Основними джерелами нагромадження капіталів стали:

  1. колоніальні війни;

  2. торгівля рабами;

  3. піратство;

  4. державні позики;

  5. податки;

  6. система протекціонізму;

  7. жорсткі методи поневолення;

  8. пограбування місцевого населення Африки, Азії, Північної та Південної Америки.

Первісне нагромадження капіталу – це історичний процес відокремлення дрібних виробників від засобів виробництва, примусового позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню.

Головною відмінною ознакою епохи первісного нагромадження капіталу були:

  1. Розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки, яка наклала відбиток на всі сторони суспільного життя того часу. Нові віяння буржуазних свобод, пов’язані з розширенням масштабів торгівлі, що ліквідувала територіальну замкнутість і обмеженість феодальних вотчин, вели до посилення підприємницької ініціативи.

  2. Найпрестижніша галузь торгівлі – зовнішня торгівля – стимулювала розвиток товарного виробництва і внутрішню торгівлю. Завдяки їй Європа наприкінці XY ст.. перетворилась на центр світової торгівлі, відбувався перехід від середньовіччя до епохи первісного нагромадження капіталу.

  3. Розвиток зовнішньої торгівлі привів до створення в цей період нових форм організації торгового капіталу (торгові компанії, акціонерні компанії, біржі тощо).

  4. Паралельно з торговим капіталом у цей період розвивався позичковий, або банківський капітал, який прийшов на зміну середньовічному лихварству. Лихварський капітал обслуговував феодалів, від яких лихвар намагався отримати максимум грошей, клієнтом же банкіра був купець, у благополуччі якого зацікавлений сам банкір, оскільки його процент становив частину прибутку купця. Крім того, до послуг банкіра входили такі операції, як безготівкові розрахунки між купцями через його банк, обмін грошей. Отже, в епоху первісного нагромадження зародилось багато сучасних форм банківської діяльності. Країни, які були лідерами в торгівлі, ставали європейськими банками.

  5. Розвиток торгівлі привів до змін у сфері виробництва – як сільськогосподарського, так і промислового. Виникли нові організаційні форми – мануфактури , організаторами яких передусім виступали купці. У сільському господарстві спостерігався перехід до грошової ренти, поступового звільнення селян, оренди, використання найманої праці, капіталістичного фермерства. Виробництво ставало все більш спеціалізованим.

  6. До кінця епохи первісного нагромадження капіталу формується перша економічна концепція, яка дістала назву меркантилізму. Вона виражала світогляд торгової і банківської буржуазії. Проте меркантилісти вже говорили про багатство нації, а не окремої людини, хоча помилково обожнювали його з грошима, а гроші – із золотом і сріблом. Саме з цим пов’язана їхня вимога до держави в інтересах нації проводити політику протекціонізму.

Для всіх провідних країн Західної Європи, насамперед Англії та Голландії, характерні такі етапи на шляху розвитку капіталістичного виробництва:

  • первисне нагромадження капіталу;

  • проста капіталістична кооперація;

  • мануфактурне виробництво;

  • капіталістична фабрика.



Тема №5. Епоха переходу до індустріального суспільства (кінець XYIII перша пол. ХІХ ст.)


Лекція 1. Промисловий переворот.


План.

  1. Сутність промислового перевороту в господарстві країн Західної Європи. [49 ]

  2. Економічний розвиток провідних країн світу. [ 13, 25]


Лекція 2. Індустріалізація.


План.

    1. Особливості господарства індустріального періоду. [ 30]

    2. Основні аспекти розвитку господарства країн Західної Європи індустріального періоду. [22 ]


Первісне нагромадження капіталу завершилося наприкінці XYIII - у першій половині ХІХ ст. промисловою революцією спочатку в Англії, а поьім у Європі й Америці. Основними галузями господарства стають металургія та машинобудування, що випускає верстати й устаткування для легкої (текстильної) і харчової промисловості, для транспорту (пароплави і паровози).

До кінця ХІХ ст.. густа мережа залізниць покриває Європейський континент. Трансконтинентальні дороги появляються також у Америці. Час подолання відстаней і вартість перевезень істотно зменшуються. Це сприяє формуванню єдиних національних ринків. Використання пароплава, що долає відстані у два-три рази швидше, ніж най швидкохідніший вітрильник, і бере на борт у кілька разів більше вантажу, у свою чергу, сприяє формуванню світового ринку.

У промисловості провідних країн світу, насамперед Великої Британії, зростає число зайнятих. Рахунок уже йде на мільйони працівників. Зростає і чисельність міського населення, а також його частка в загальній чисельності населення країни. Проте ще більше половини населення – сільські жителі.

Буржуазія найбільш розвинутих країн домагається визнання основних особистих прав і свобод усіх громадян, політичної рівноправності, спершу тільки для дорослих (старших 21-25 років) і забезпечених чоловіків, а також свободи підприємницької діяльності, юридичного захисту прав власності тощо. Скасовують всіляке обмеження господарської діяльності, зокрема цехи й гільдії.

Приблизно до середини другого десятиліття ХІХ ст. у найбільш розвинутих країнах Європи складається економічна система, основні риси якої такі:

  1. Велика чисельність (сотні, тисячі) виробників і продавців на національному ринку й у кожній галузі. Частка кожного з них дуже мала (не більш як 1,5 %), тому вони не можуть справляти істотного впливу на ціну, й вона сасма встановлюється на ринку в результаті вільної конкуренції між продавцями і покупцями.

  2. Товари однорідні – немає товарних марок, асортимент відносно обмежений, споживчі товари досить прості, тож конкуренція має переважно ціновий характер.

  3. Пороги входи в значну частину галузей досить низькі, що сприяє припливу капіталу у високоприбуткові види бізнесу й вирівнюванню норми прибутку, посиленню конкуренції й зниженню цін. Не виникає особливих проблем і з ліквідацією чи перепрофілюванням бізнесу, оскільки виробничі приміщення й устаткування досить універсальні.

  4. Законодавчі обмеження дуже незначні й перешкоджають лише відверто кримінальним заняттям.

  5. Важлива комерційна інформація поширюється відносно повільно і досить рівномірно, тож ніхто не має виключних джерел інформації.

  6. Роль держави обмежується переважно військово-поліцейськими функціями. У виробничі питання, ціноутворення, торгівлю й розподіл благ держава не втручається. Вона також практично не бере участі у розв’язанні соціально-виробничих питань: забезпечення зайнятості, гідних умов праці, встановлення рівня оплати, страхування та ін..

Система, що відповідає цим характеристикам чи, як їх іще називають, умовам, в економічної літературі дістала назву система вільної конкуренції. Проте вже до кінця ХІХ ст. велику частину цих умов було порушено й економічна система провідних країн перейшла в якісно новий стан. Отже, епоху вільної конкуренції можна з певною умовністю обмежити приблизно столітнім періодом із 1775 - 1815р.р. по 1875 - 1895 рр.

У цей період завершується територіально-економічний поділ світу між так Великими державами: Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами і США, Російською, Австрійською та Османською імперіями. Для метрополій колонії є джерелами дешевої сировини, продовольства і ринками збуту промислових товарів. Японія, Німеччина й Італія, що спізнилися до первісного поділу, розпочинають готуватися до боротьби за переділ колоніальних володінь і сфер впливу.

Модернізація господарства і суспільного устрою відбувалася дуже нерівномірно. Першими на цей шлях ще у XYIII ст. стали Велика Британія та Нідерланди. У цих країнах вона пройшла відносно безболісно. Набагато пізніше, у 1820 – 1860 рр., модернізація проходила у Франції і США, де розбіжності у виборі шляху розвитку країни призвели до громадянської війни.

Запізнілий, наздоганяючий і насильницький характер мала модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізації була держава, що мало надалі суперечливі наслідки.

Епоха вільної конкуренції – це ще й епоха запеклих класових битв: страків, бунтів, рухів руйнівників машин, нарешті, робітничого революційного руху.

Близьким до становища промислового пролетаріату було становище безземельних і малоземельних найманих робітників аграрного сектору: батраків, поденників, здольників та ін.. Чимало їх у зимовий період подавалися в міста в пошуках додаткових заробітків у промисловості.

Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10-11 років кризи виробництва, що К.Маркс пов’язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу.

Саме через вузькість внутрішнього ринку боротьба між капіталістами провідних країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти.

Передумови промислового перевороту в країнах Західної Європи – це:

  1. Значне нагромадження капіталу, зосередженого в руках невеликого числа людей, здатних витрачати кошти для вдосконалення економіки. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу промисловості й сільського господарства на капіталістичний шлях.

  2. Це результати Англійської буржуазної революції (1640-1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин. Вона відкрила шлях для швидкого зростання продуктивних сил, закріпила буржуазну власність на землю, надала потужного поштовху аграрному перевороту і прискорила створення національного ринку. Відбувався перехід від середньовічної феодальної монархії до буржуазної монархії. Політичний союз земельної та фінансової аристократії, що склався в цей період, був тривалим і порівняно міцним. Він згодом перетворився на союз землевласників та усього класу буржуазії, забезпечуючи відносну стійність англійської монархії. При цьому аристократія, зберігши монополію політичної влади, врахувала інтереси буржуазії.

  3. Це іноземна конкуренція. Зокрема, у цей період Англія відчувала певні труднощі зі збутом металу, бавовняних тканин на світовому ринку де значну конкуренцію їй складали Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісним і яскраво розфарбованим природними барвниками ситцем. Перемогти конкурентів можна було тільки за умови налагодження фабричного виробництва та випуску дешевшої і якіснішої, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

  4. Нагромадження капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XYIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували зростання ринку для британських товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва.

Пошуки шляхів розв’язання проблем масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XYIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, з якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва. Однією з перших країн, де почався промисловий переворот, була Велика Британія (60-ті роки XYIII ст.).

Колосальні багатства для Англії приносило пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для розширення їх і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвитку мануфактур сприяло створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала їм швидке поширення і практичне застосування винаходів та удосконалень


Тема №6. Господарство провідних країн світу в останній третині ХІХ – началу ХХ ст..

Лекція 1. Господарство провідних країн світу третині ХІХ – началу ХХ ст..

План.

  1. Сутність і етапи процесу індустріального періоду країн. [22, 32 ]

  2. Стадії ефективної економіці провідних країн світу. [34 ]

Лекція 2. Основні аспекти економічного розвитку провідних країн світу третині ХІХ – началу ХХ ст..


План.

    1. Економічний прогрес індустріального періоду. [32, 35, 36 ]

    2. Міжнародні економічні відносини. [47,49 ]


Лекція 3. Особливості економічного розвитку країн світу.


План.

1. Особливості аграрного розвитку країн світу. [18, 27, 46 ]

2. Торгівля та фінансова-кредитна система. [49, 50 ]

Після великої циклічної кризи 1873-1978 рр., яка мала загальносвітовий характер, прискорилася трансформація пануючої в провідних країнах світу економічної системи. Місце сотень виробників у кожній галузі індустріального періоду економіки почали займати одиничні найбільші компанії – монополії. Різко піднялися пороги входження в галузі, особливо у нові капіталомісткі – автомобілебудування, хімічна промисловість, металургія, електроенергетика, виробництво зброї, авіа-, суднобудування, шляхове будівництво.

Посилилося законодавче регулювання підприємницької діяльності: спершу у сфері антимонопольного законодавства, потім у галузі регулювання відносин між працею і капіталом. На кінець епохи появилися перші законодавчо встановлені соціальні гарантії. Проте загалом у вирішення економічних питань держава, як і раніше, прямо не втручалася.

З появою нових засобів поширення інформації (телеграф, телефон, радіо) доступ до комерційно важливої інформації став відповідно менш доступним.

Отже, умови, характерні для економіки вільної конкуренції, зникли, і економічна система стало якісно новою. ЇЇ назвали системою (економікою) монополістичної конкуренції. Вона проіснувала близько 70 років – з кінця ХІЇХ до середини ХХ ст..

Для монополістичної (індустріальної) системи характерне різке загострення боротьби між найбільшими компаніями світу і між урядами національних держав, які підтримували їх, за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту.

В епоху монополістичної конкуренції індустріальної економіки країн Західної Європи зрослі рівень і якість життя всіх без винятку соціальних груп населення. Це відбувалося завдяки успіхам медицини і поширенню освіти, з одного боку, та значному зростанню виробництва – з іншого. Зростання виробництва забезпечили завдяки впровадженню в промисловість досягнень так званої другої хвилі науково-технічної революції (двигун внутрішнього згорання, турбогенератор, електрика, синтетичні матеріали та ін..), а також наукової організації праці (хронометраж, конвеєр, раціоналізація).

Зростання добробуту було однозначним і вкрай нерівномірним як у регіонах, так і в соціальних групах. Найбільше зросло споживання в «середніх» соціальних групах, найменше – у селян і найманих робітників сільського господарства. Найвищі показники зростання спостерігалися в США, Німеччині та Японії.

Економічне зростання періодично переривали економічні кризи, найглибша з яких – Велика депресія 1929-1933 рр. – стала найбільшим випробуванням як для ринкової економічної системи, яка після цієї кризи почала в черговий раз трансформуватися, так і для економічної теорії.

В епоху монополістичної конкуренції в Європі та Північній Америці завершився демографічний перехід. Чисельність населення стабілізувалася на рівні 400 і 200 млн.осіб відповідно. Надалі помірне зростання населення підтримувалося (якщо таке було) виключно за рахунок міграції вихідців з Азії й Африки.

Загальна тенденція економічного розвитку індустріального періоду:

  1. На рубежі ХІХ-ХХ ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, заснованого на вільний конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на багатьох формах монополії або олігополії.

  2. Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, були викликані бурхливим розвитком науки і техніки. В історію період кінця ХІХ-початку ХХ ст. увійшов як час другої технологічної революції (перша промисловий переворот), яка тривала до Першої світової війни (1914-1918).

  3. У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, переживало розквіт природознавство, ішов процес формування єдиної системи наук. Тісний взаємозв’язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства.

Промислова революція, яка тривала в Англії із 60-х ХVІІІ ст. до 30-х років ХІХ ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну «майстерню світу». Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Цьому сприяло здійснення програми вільної торгівлі.

Важливим наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка розвинулася в 60—ті роки.

Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату. Унаслідок промислового перевороту різко знизилася частка сільського населення. Швидко зростали перші промислові центри.

Отже, Велика Британія, що першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини ХІХ ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту отових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії.

Промисловий переворот у Франції також гальмували панування фінансової аристократії, її економічна політика. Уряд віддавав перевагу аграріям, коли їхні інтереси перетиналися з інтересами промисловців. Замість того щоб підтримувати виробництво, буржуазія і поміщики вкладали свої капітали у фінансово-кредитну галузь, біржову спекуляцію, цінні папери й облігації державних позик, іпотеки. Це також затримувало розвиток промислового перевороту в країні.

Свою промислову відсталість Німеччина ліквідувала до 70 рр. ХІХ ст.. Оновою промислового піднесення в 1850-1870 рр. стала важка промисловість. У структурі німецької промисловості центр тяжіння перемістився у сферу видобутку вугілля, виплавки металу, виробництва машин.

Підбиваючи підсумки економічного розвитку Франції та Німеччини, слід зазначити, що протягом століття (70 рр. ХVІІІ – 70 рр.ХІХ ст.) у цих країнах відбувався промисловий переворот. Він остаточно знищив залишки феодалізму та сприяв розвитку капіталістичних відносин у промисловості, сільському господарстві, банківської і кредитній сферах. Звільнення селян від кріпосної залежності створювало умови для організації ринку робочої сили, ліквідація монополії на землю дворянства відкривала можливості її вільної купівлі-продажу, кошти, отримані поміщиками (і частково державою) від відкупних операцій, стали важливим джерелом нагромадження, сприяли ринку капіталів.

Реформи створили умови для розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки – поміщики ставали великими підприємцями не тільки в сільськогосподарському виробництві, а й у сфері переробки сільськогосподарської сировини. Із середовища селян став виділяться клас капіталістичних фермерів, з’явився прошарок посередників, які задовольняли ускладнені потреби сільськогосподарського виробництва.

Вступаючи в машинну стадію розвитку суспільства в першому десятилітті ХІХ ст., США використали англійський технічний досвід. При цьому вони зробили свій власний значний внесок. Це дало змогу США здійснити промисловий переворот за порівно короткий термін – 40-50 років. На початку 60-х років ХІХ ст. вже утвердився фабричний тип виробництва в провідних галузях господарства.

Основні особливості промислового перевороту США індустріалізації економіки:

  1. Активна роль американської інженерної думки.

  2. Наявність великого числа річок, що сприяло ширшому використанню водної енергії, ніж енергії пари.

  3. Величезні запаси деревини, яку тривалий час викорістували як основний вид палива та виготовлення деревного вугілля.

  4. Відсутність мануфактурного капіталізму.

  5. Крайня нерівномірність розміщення галузей по територіях.


Тема №7. Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період.


Лекція 1. Економічні наслідки першої світової війни.


План.

1. Подолання економічних наслідків. [16, 17 ]

2. Стабілізація господарства. [ 25, 27, 29]


Лекція 2. Економічний розвиток.


План.

1.Структурні зміни господарського розвитку. [36, 49 ]

2.Міжнародні економічні відносини. [29 ]


Більшим катаклізмом другого десятиліття ХХ ст. стала Перша світова війна 1914-1918 рр.. У її вир було втягнуто 30 країн із півтора мільярдним населенням, а це становило 2/3 усіх людей, які проживали на планеті. Було знищено 1/3 матеріальних цінностей країн-учасниць. Війна потребувала концентрації всіх сил усередині кожної країни. Воєнні витрати були надзвичайно великі. На потреби війни було задано 86% промислового потенціалу. Пріоритет віддавався галузям, які працювали на військові потреби. Це вимагало посилення ролі держави в господарському житті. Загалом війна прискорила процес становлення системи регульованого капіталізму. Необхідною умовою продовження війни стало введення жорсткої державної регламентації господарських відносин з метою мобілізації економічних ресурсів на виконання воєнно-політичних завдань в екстремальних умовах постійного скорочення економічного потенціалу. Тому до завершення війни в 1918 р. практично в усіх країнах склалася яскраво виражена етатистська система господарських відносин.

Залежно від рівня соціально-економічного розвитку, особливостей національного кладу та соціально-економічних відносин ступінь, форми й методи етатизації в різних країнах були різними. Економіка більшості країн світу переживала потрясіння і нестабільність. Вони залежали від понесених втрат, перемоги чи поразки тієї чи іншої країни у війни, від міри мілітаризації та етатизації економіки в роки війни, від загального рівня соціально-економічного й політичного розвитку.

Період стабілізації 1924-1929 рр. не привів до повного повороту від етатизму до системи відносно вільних ринкових відносин. Це зумовлювалося тим, що в 20-х роках практично в усіх країнах спостерігався об’єктивний процес монополізації економіки, зрощування монополій і держави, подальшого викривлення вільних ринкових відносин. Усе це поглиблювало внутрішньогосподарські диспропорції. Версальська угода (1919), за якою встановлювався «новий» політичний порядок, у цілому не знімала гострих європейських і світових суперечностей, а сприяла збереженню загальної тенденції до мілітаризації, підштовхувала переможені країни до нових намагань територіального й економічного переділу світу. Це пояснює причини збереження досить сильних елементів етатизму і в період стабілізації.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. знову, але вже в мирний час, сприяла посиленню державного втручання в капіталістичну ринкову економіку. Теоретично його обґрунтовано в кейнсіанської теорії, ідеї якої дещо в іншому ключі було підтримано популярними в той час доктринами – італійського корпоративізму, німецького націонал-соціалізму, численними соціалістичними концепціями.

У після кризовий період 1934-1939 рр. більшість розвинутих країн не відмовилися від етатизму, продовжувалась практика 20-х років. Причини цього явища такі:

  1. загалом украй нестійке після кризове становище національних економік Заходу;

  2. посилення яскраво виражених тенденцій до мілітаризації в умовах підготовки провідних західних країн до Другої світової війни;

  3. вплив у цілому успішного на той час досвіду централізованого планування й управління економікою СРСР.

В післявоєнний період посилилися взаємозв’язок і взаємозалежність центрів світового капіталістичного господарства. Англія і Франція виявилися прив’язаними до США значними боргами, породженими ввезенням із-за океану промислових та сільськогосподарських товарів. Японія, Англія, США мали суперечливи інтереси на ринках Південно-Східної Азії. Тому будь-яка нестабільність в одному з центрів світового господарства в цих умовах призводила до збою всієї системи. Переконливим підтвердженням цього може слугувати економічна криза 1929-1933 рр., яка розпочалася в США і швидко охопила все світове господарство. Криза показала, що економіка капіталізму вільної ринкової конкуренції втратила спроможність до саморегулювання. Тому була необхідна радикальна перебудова економічної системи, впровадження в неї якогось регулювального механізму. Пошуки цього механізму в різних країнах привели до створення різних моделей регульованого капіталізму.

Стабілізація банківської та фінансової системи допоїла створити передумови для відновлення виробництва. Економічне піднесення, яке розпочалося в 1934 р.. суттєво підсилювали державним асигнуванням на розвиток галузей, пов’язаних із виробництвом зброї (автомобілебудівна, авіаційна, радіо промислова та ін..) Комплекс антикризових заходів сприяв припливу інвестицій до старих галузей економіки (суднобудування, металургія).


Тема№8. Господарство провідних країн світу після Другої світової війни


План.

Значення розвитку економіці країн світу після Другої світової війни. [49 ]

Динаміка господарського розвитку країн світу після Другої світової війни. [52 ]

Структурні зміни господарського розвитку країн світу після Другої світової війни. [ 42, 49]


Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які становили з червня 1940 р по вересень 1944 р. 175 млрд. дол., були могутнім стимулом до зростання американської промисловості. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла з війни значно міцнішою (національний доход країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло і державне інвестування галузей промисловості.

Основою цієї швидкої перебудови була американська модель економічного розвитку суспільства, в який значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. Проте регулювання економіки мало характер впливу на деякі види економічної активності або навіть контролю за ними, але не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за вирішення багатьох економічних проблем, пов’язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого – не тільки збереглись, а й дістали подальший розвиток ринкових відносин. Посилення регулювальних функцій держави визначался у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, проведенні сприятливої податкової політики. Відбувались подальше зростання державного підприємництва. Держава ставала великим власником і все більшою мірою починала займатися виробництвом товарів і послуг.

Економічна модель країн Європейського континенту суттєво відрізнялись від американської.

  1. Країни цього регіону були орієнтовані на соціальне ринкове господарство з більшою, ніж у США участю в економіці корпоративних структур і держави.

  2. Значно більша соціальна захищеність робітників і службовців. У Європі значного поширення набули колективні договори між робітникаом і фірмою без вимоги про індексацію.

  3. Для Європи досі характерна олігархічна структура розподілу власності (невелика група багатих сімейств), тоді як у США корпорації в основному належать великій крупі зовнішніх акціонерів.

  4. Значне менш ефективне використання наукового потенціалу, оскільки кожна країна намагається сама виробляти наукомістку продукцію. Тому масштаби європейських компаній менші за американські.

  5. Значно менш ефективні, порівняно з американськими, наукові дослідження, бо вони часто дублюються у сусідніх країнах. Крім того, кошти в основному витрачаються на фундаментальні дослідження, прикладні ж значною мірою стосуються розробок у традиційних галузях. Тому економіка Європі а основному виробляє традиційні товари та послуги індустріальної епохи.

  6. Висока частка держави в економіці. Державні витрати становлять близько 50 % ВВП у західноєвропейських країнах, що свідчить про обмеженість конкуренції, особливо у країнах ЄС.

  7. Більшість розташованих у Західної Європі країн має незначні масштаби і порівняно вузький внутрішній ринок , що визначило експортну орієнтацію іхнбої економіки. Спочатку вони будували відносно відкриту економіку, що відповідало етапу відкритого, а не замкнутого постіндустріального суспільства.

Загальні відмінності економічного розвитку провідних європейських країн порівняно зі США у кожній з них поєднувались ще й зі своїми особливостями економіки.

Протягом 25-річного післявоєнного стабільного економічного розвитку країн Західної Європи у світі з 1948 по 1973 р. загальний ВНП цього регіону постіно мав позитивні показники. Особливо успішними були 50-60 роки ХХ ст.., коли середньорічний приріст економіки Німеччини й Італії зріс у чотири рази, Франції – більше ніж у два рази, Великобританії – майже вдвічі. Цьому сприяли не лише план Маршала, а й розширення внутрішнього ринку, зростання міжнародної торгівлі, ера дешевої нафти з Перської затоки, передумова промисловості на основі втілення найновіших наукових і технічних розробок часів війни, політика урядів західних країн, спрямована на підтримку економічного зростання.


Тема №9. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.


План.

1. Етапи процесу економічного розвитку. [ 44, 49]

2. Поняття місії в управлінні та класифікація цілей організації [ 50]


Соціальне ринкове господарство – не найкращий термін для позначення періоду, який почався після Другої світової війни і триває й нині.

Першим завданням, яке постало перед світом відразу після закінчення війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах мирного часу.

На початок 50-х років провідні країни Заходу з цим завданням уже впоралися. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанських рецептів економічної політики, плану Маршала і Бреттон-Вудська система золото доларового стандарту, що забезпечило вибухове зростання світової торгівлі.

50-6—ті роки на Заході – це період потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за п’ятнадцять післявоєнних років практично всі колонії домоглися політичної незалежності). Стрімке економічне зростання в розгромлених ледве не вщент Німечині і Японії, які досягли 7-12-відсоткового річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, дістало назву економічного дива.

Згодом цей термін застосовується і для позначення аналогічного економічного зростання в Бразилії, Іспанії, Південній Кореї, Китаї та деяких інших країнах.

Саме в цей період у найбільш благополучних країнах Заходу – США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та в деяких інших країнах – склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення, житлове кредитування – підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.

Найважливіша риса цієї системи – доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75-90%) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання безлічі товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це дало поштовх до дальшого зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання, або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став базою для переходу до принципово іншої якості життя.

Однак двадцятилітнє процвітання змінилось на початку 70—х років великою економічною кризою, рушійними силами якої були крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживчого суспільства. Ці суперечності полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, куль насолод тощо.

На початку 80-х років Захід знову охопила глибока економічна криза. ІІ подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається відлік нового великого економічного піднесення, до якого вдалося приєднатися ще кільком десяткам країн у Південно-Східної Азії і Латинській Америці.

Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбувалося об’єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним кроком на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.

Радянська система планування народного господарства, з плином часу навпаки, переживала серйозні труднощі і в кінцевому підсумку зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період – трансформація в ринкову економіку і водночас реінтеграція у світ, який глобалізується.

Наприкінці 90-х років в Азії (Гонконг) сталася економічна криза, яка незабаром поширилась на окремі держави Латинської Америки(Бразилію). Цю кризу назвали гонконгівським грипом. До початку 2000 р. її наслідки в основному перебороли. Проте поки що рано робити остаточні висновки про те, чи був це тимчасовий збій у системі, ознака значних недоліків у господарській моделі нових індустріальних країн, чи симптом глобальної кризи сучасного капіталізму ,що наближується.

Відкритим залишається також питання про зовнішні наслідки аргентинської кризи 2002 р. Вона, напевно, позначиться на сусідах Аргентини, яка була майже фінансовим центром Латинської Америки. Падіння економіки країни не може не погіршити репутацію регіону в цілому. Крім того, воно впливає на транснаціональні компанії (ТНК), більшість яких так чи інакше представлені на аргентинському ринку.

Розвиток технологій, винахід комп’ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва та ін.. привели до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку ХХ ст. стали фармацевтика, зв'язок(передача інформації), програмування, кіно бізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і так звані традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін..) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.

Більш ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третиний сектор – сферу послуг (у слаборозвинутих – менш ніж 15, у середньо розвинутих – 25-35%). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала змогу деяким західним дослідникам зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.

Світова економіка в післявоєнний період мала свої особливості і пройшла два етапи розвитку:

  1. від закінчення війни до початку 80-х років;

  2. від 80-х років до сучасності.

Перший період характерний виходом після відбудови економіки на траєкторію стійкого зростання і розвитком ідеології суспільства загального добробуту. Нині вважається, що цей етап необхідний для того, щоб та чи інша країна в майбутньому могла сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.

Для післявоєнного періоду стало характерним створення нових міжнародних інститутів і органів, які регулювали різні аспекти розвитку світової системи, поетапне формування регіональних і міжнародних блоків та угруповань. Ця тенденція зберігається і в сучасних умовах.

Перші намагання світового економічного регулювання почалися з кредитно-грошових інститутів. Це відповідало американській концепції державного регулювання і планування, яка надавала вирішального значення інституціонального впливу на економіку через сферу кредиту і грошового обігу. Ще в липні 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції, у роботі якої взяли участь 44 країн, було ухвалено рішення про заснування для забезпечення дієздатності нової валютної системи Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Не вступив у ці організації Радянський Союз, хоча делегація СРСР взяла участь у роботі конференції.

Конференція затвердила систему золотого валютного стандарту, закріпила за доларом роль світової конвертованої валюти, а його золотий вміст визначала в такій пропорції:

1 тройська унція дорівнює 35 дол. Долар став розрахунковою і резервною грошовою одиницею.


Тема №10. Господарство українських земель у період від найдавніших часів до Y ст..н.е.


План.

1. Сутність і причини розвитку господарства українських земель. [32 ]

2. Групи факторів, що впливають на характер і спрямованість змін. [10, 18, 32]

3.Основні підходи до економічних перетворень (структурні, технологічні, соціальні). [32 ]

4. Основні стадії й етапи економічного розвитку. [ 44]

В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е відбувся багаторазовий поділ праці та виокремилися ремесла, сформувалися основні соціальні інститути:

  • приватна й колективна власність;

  • родина (патріархального типу);

  • система родового ладу;

  • громада («азіатського» тиру;

  • релігія (переважно політеїстична);

  • право (базоване на звичаях – традиційне);

  • держава (військова демократія, деспотія, теократія).

В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е сформувався й повсюди панував так званий традиційний спосіб виробництва. Для нього характерне децентралізоване прийняття рішень, тобто родини самі вирішували, що і як робити, але рішення ці приймали відповідно до досить жорстких зовнішніх, продиктованих традицією моделей.

Виробництво, як правило, має переважно натуральний, нетоварний характер. Провідна галузь – сільське господарство, в основному землеробство, де зайнято від 75 до (% % працездатного населення.

Громада відіграє значну роль у перерозподілі благ і регламентації повсякденного життя. Система цінностей – тверда, «сільська». Вища мета – фізичне виживання, стабільність, порядок, передача матеріальних моральних цінностей з покоління в покоління.

Економічні коливання за традиційного способу життя практично цілком зумовлені природними циклами, і на довгострокову інтервалі (сто-двісті років) забезпечується не більш ніж «нульове зростання» з розрахунку на душу населення. Власне, населення якщо й зростало, то дуже низькими темпами.

Соціальна структура традиційного суспільства українських земель досить проста. На вершині ієрархії стоїть родова знать – племінні вожді, воєначальники, судді, священнослужителі. Основна маса населення – вільні хлібороби. Поряд із традиційним формується і «азіатський» способів виробництва або система влада –власність.

«Азіатський» спосіб виробництва – це така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки розподіл і споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, а часом навіть відтворення самого працівника.

Державна система, що ґрунтується на азіатському способі виробництва, прагне до автаркії – самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, до захоплення життєвого простору – побудови територіальних імперій.

Система культивованих цінностей мала елітарний характер – влада, слава, доблесть. Інтереси окремої людини цілком підпорядковані інтересам малої групи(родини, громади, трудового колективу), малі групи – великим(класам, кастам), великі – державі.

Первісна доба українських земель – найбільш тривалий період розвитку.

Розвиток первісного суспільства українських земель поділяється на кілька етапів, але в цілому має такі ознаки:

  • низькі темпи розвитку продуктивних сил і повільне вдосконалення їх;

  • низькі темпи розвитку суспільства;

  • колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

  • рівномірний розподіл і соціальна рівність;

  • відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

У різних частинах українських земель в різних племен поява певної форми праці й суспільного життя відбувається в різні періоди. Проте їх об’єднує ряд загальних рис:

  1. господарство привласнення (користування природними благами);

  2. колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення й плугового землеробства), посилення майнової нерівності, засоби приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави.

Удосконалювалися знання, появилися перші, поки ще примітивні рахункові системи. Зростання землеробства і щораз інтенсивніші земельні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо і почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбувалася надзвичайної ваги подія – виникла перша писемність. Це стало межею, яка відділила первісну історію від епохи цивілізації.

Руйнування первісного суспільства в регіонах українських земель відбувалось у різні часи. Відмінними були також моделі подальшого господарського розвитку.

Економіка українських земель мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне.

Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони українських земель не можуть забезпечити себе всім необхідним, розвивається і досягає надзвичайно високого рівня торгівля.

Створюються ринки: зерна, худоби, вина, олії, будівельних і оздоблювальних матеріалів, зброї. Розвиваються товарно-грошові відносини. Створюється єдина, конвертована система мір і ваги.

Основний соціальний конфлікт українських земель розгортається саме між великими та дрібними землевласниками, їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших ресурсів.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

Соціально-економічні зміни українських земель були викликані кризою способу виробництва, вичерпанням закладених у ньому потенційних можливостей. Конкретними проявами економічного спаду були: скорочення робочої сили внаслідок епідемій; запустіння посівних ділянок; падіння врожайності; погіршення якості ремісничих виробів. Однак цей спад не можна розглядати як катастрофу, рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього феодалізму.

Коли відбувалися розпад і переродження господарської структури українських земель, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу:

  1. Здійснювалося поступове закріплення окремих категорій за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміни системи збирання податків (велику частину почали стягувати натурою).

  2. Із соціально-економічного погляду, це період загального занепаду суспільних інститутів та систем.

  3. Господарство має яскраво виражений натуральний характер.

  4. Спрощується соціальна структура (основна маса населення – селяни).

  5. Організація ремесел стає жорстко регламентованою, без чого, очевидно, було б остаточно втрачено навички й технології.

  6. Переважання аграрного сектору над торговим і промисловим.

  7. Панування натурального господарства.

  8. Низький ц цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

  9. Поглиблення соціального розшарування, посилення влади вождів.

  10. Усе більшому розвитку приватної власності.

  11. Період формування великого землеволодіння за рахунок майнового розорення селян.

  12. Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним.

  13. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

У господарстві українських земель відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Основною організаційною формою слов’янського суспільства поступово ставала сільська громада. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала.


Тема №11. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (YI-XYIст.).


Лекція 1. Функція феодальної системи в економічному розвитку.


План.

1. Господарство українських земель. [10, 44 ]

2. Особливості розвитку феодальної системи українських земель. [ 44]


Лекція 2. Аграрні відносини в Україні феодальної системи.


План.

  1. Процес феодалізації селян. [44, 52 ]

  2. Земельні відносини. [19, 31 ]


Основою господарства слов’янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовували до того часу, поки грунт залишався родючим. У Y-YIІ ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

Значного успіху досяг розвиток ремесел. У YІ-YIІ ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавляння заліза біля с. Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінниччині, с. Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесел уже в Y-YIІ ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу існував ремісничий центр із видобування вулканічної породи – туфу, з якого виготовляли жорнові камені. У YIІІ ст. слов’янські племена опанували гончарський круг. Розвивалися обмін і торгівля.

Протягом YІ-YIІІ ст. у східних слов’ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Основною організаційною формою східно-слов’янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виділення сімї, розвиток приватної власності зумовили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави у східних слов’ян – Київської Русі (ІХ ст.).

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збір податків, несення військової службі. Проявом установлення першої форми панування і підлеглості був збір данини на користь держави – так званого полюддя (данина з людини). Полюддя виражало верховне право князя на землю і встановлювало поняття підданства.

Першими намаганням регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, з якою було встановлено «уроки» - норми данини, а також час і місце її збору – в укріплених пунктах – становищах. Це були пункти, де відбувалася торгівля. Було створено також так звані установи, які застосували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння та зміцнення держави форм підлеглості змінювались і диференціювалися – в одних випадках данина перетворювалася на подать, яку вилучали на користь князя, держави, в інших – на феодальну ренту, яку сплачували феодалу..

Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославовича. Проте й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класові загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких також входила до дружини.

Формування вотчини. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київської Русі лише в другій половині ХІ ст.. У літописах перші відомості про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ с., а боярське – з ХІІ ст.. Ці документи закріпили також привілеї феодала, становище залежних від нього селян та інших груп населення.

У «Правді Ярославичів» знайшло відображення облаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. ЇЇ центром були палаці князя або боярина, будівлі його наближених, стайні, приміщення для худоби. Вотчину можна були купити, продати, передати в спадщину. Як правило, її утворювали багаті люди через приєднання земельних ділянок інших общинників, зокрема. збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Саме так вотчинники на Русі перетворювались у великих землевласників.

Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. Із цього часу (Х – ХІ ст.) смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовують панщину. Проте в цей період значна частина жителів ще залишалися незалежними від бояр. Була общинна власність, вона переважала в сільському господарстві.

Господарська діяльність. Незважаючи на всі зміни, яких зазнало господарство в період середньовіччя, його основною галуззю залишалось зернове господарство, оскільки в структурі харчування основну частину становили хлібопродукти. Головне значення мали жито, пшениця, ячмінь. Їх доповнювали овес, просо, гречка та інші сільськогосподарські культури. Природно-кліматичні умови визначали різне співвідношення злакових у різних районах країни. Розвивалось також городництво і садівництво.

Основною формою орного землеробства на всіх територіях, заселених східними слов’янами, було двопілля. У часи Київської Русі застосовували дві системи землеробства – парову та перелогову. Тільки в ХІY- ХY ст. почався перехід до трипілля (ярові-озимі-пар). Воно пов’язало в єдиний комплекс досконалі знаряддя землеробської праці, найбільш виправданий асортимент культур і відповідну агротехніку. Урожайність у цей період дорівнювала сам-два. Максимальна врожаї жита і ячменю перевищували сам-чотири-п’ять, вівса – сам-три.

Важливою галуззю, пов’язаною із землеробством, було скотарство. Слід зазначити, що землеробство та скотарство в Київської Русі, будучи провідними галузями господарства, досягли такого рівня розвитку, який в основних рисах зберігався і надалі. За рівнем сільськогосподарської техніки, ступенем розвитку землеробства і набору культур Київська Русь стояла на тому самому рівні, що й сучасні країни Західної Європи.

Важливу допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство. Мисливський промисел задовольняв потреби населення в одязі, взутті, які виготовлялись із шкіри, хутра не тільки домашніх, а й диких тварин. Крім того хутром платили данину, податки. Рибальство задовольняло зростаючу потребу в пісній їжі, особливо після прийняття християнства з його системою постів.

У YІ-ІХ ст. від сільського господарства відокремилися ремесла. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 спеціальностей: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри й хутра, виготовлення кераміки, ювелірних виробів тощо. Лише із заліза й сталі староруські майстри виготовляли більш як 150 видів різноманітних виробів.

Як міське ремесло виділялось виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів – цегли, черепиці, плитки, які широко ви користувалися в будівництві церков, будинків та інших споруд.

Розвиток міста і торгівля. Інтенсивний процес відокремлення ремесел від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, які виготовляли товар не тільки на замовлення, а й на продаж. Зростання чисельності постійних жителів приводило до зростання протоміст і перетворення їх у міста (гради). На Русі град – це укріплене поселення, огороджене місто.

Соціальне-економічне, політичне та культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхніх мешканців були ремісниками різноманітних спеціальностей, які об’єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалось торгівлею. Через Київ проходив водний шлях «Із варяг у греки». По Дніпровському шляху із Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі та прянощі, скляні й ювелірні вироби. Із північних районів везли по Дніпру ліс, мед, хутро, віск. Велика торгівля велася також із країнами Поволжя. Постійними були торгові контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею.

На Русі купці об’єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та в інших великих містах були колонії іноземних купців, для яких будували трогові двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі ІХ-ХІ ст. були іноземні монети (арабські срібні куфічні дирхеми, візантійські міліарії, західноєвропейські динарії). Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібники.

Великі платіжні операції в середньовічній Русі забезпечувалися срібниками злитками. На території староруської держави були в обігу злитки різної ваги і різних видів, але головне значення мали так звана київська гривня (злиток шестигранної форми вагою близько 160 г) і новгородська (паличка - брусок вагою близько 200г).


Тема №12. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (XYI-XYIII ст.).


Лекція 1. Мануфактурний період української промисловості.


План.

1. Основні аспекти розвитку мануфактурного виробництва. [ 30]

2. Особливості економічного розвитку української промисловості. [ 34]


Лекція 2. Розвиток українського національного ринку.


План.

1. Загальна характеристика розвитку національного ринку господарства країни. [ 36 ]

2.Фінансово-банківська система. [45 ]


Лекція 3. Аграрні відносини в України.


План.

1. Особливості аграрного розвитку. [ 47 ]

2. Розвиток сільського господарства. [ 25 ]


XVIXVIII ст. були періодом генезису індустріального су­спільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджа­тися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі По­сполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у СІЛА та Західній Європі розвивалися вільні фермер­ські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувала­ся наймана праця, в Україні протягом XVI~XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпака­ми, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від фео­дальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах півден­ної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI — першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особис­тої свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль­них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шлях­ти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодін­ня козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій­ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централі­зовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В умо­вах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, ку­пецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ По­сполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.

Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес її господарського розвит­ку. В економіці переважав іноземний капітал.

Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефектив­ність праці була у 3 рази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.

XYI- XYIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XYII ст. поступово втратили свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у США та Західної Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використувалася наймана праця, в Україні протягом XYI- XYIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. У той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XYI- першої половини XYII ст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XYII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодальних землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після порази під Полтавою 1709р. зруйнування Запорізької Січі 1755 р. з’явилися маєтності російських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XYIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщино-кріпосницька система відновилась ї на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XYIст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися в другій половині XYIII ст.. В умовах панщино-кріпосницької системи розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосувалася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв’язки окремих районів, йо шов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Посполита, які спрямували свої зусилля на ліквідацію самостійності України, перетворення її на колонію.


Тема №13. Криза феодально-кріпосницької системи українських земель та розвиток капіталістичної відносин у ХІХ ст.


Лекція 1. Сутність, природа та зміст категорій економічної кризи.

План.

1. Форми влади і впливу на економічний розвиток. [ 10, 13]

2. Основні аспекти економічної кризи. [ 13]


Лекція 2. Промисловий розвиток господарства.


План.

1. Загальна характеристика традиційних теорій промислового розвитку. [15, 17 ]

2. Промисловий переворот. [ 32 ]


Лекція 3. Індустріалізація.


План.

1.Загальна характеристика концепцій індустріального періоду суспільства.[ 32, 33]

2. Особливості економічного розвитку України індустріального періоду.[33 ]


Важливу роль у здійсненні промислового перевороту і розвитку капіталізму в Україні мали соціально-економічні реформи на селі. У 1847 -1848 рр. у Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. ЇЇ мета полягала в законодавчому врегулюванні взаємовідносин поміщиків і кріпаків. Запровадження реформи силою успіху не мало. Вона не вирішувала проблем селянства, а була спробою увічнити кріпосницькі відносини.

Не минуло і двох десятиліть, як уряду знову довелося повертатися до проблем селян. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян із кріпацтва появилися навесні 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що позначилася на долях 5,3 млн. селян, схожі з австрійською ( 1848 р. за імператорським патентом селян звільнено від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині й на Буковині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтверджено згодом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення повинностей за неї. Викуп селянських наділів.

Внаслідок реформи 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше як по 5 десятин, тобто нижче від норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20% рентою, а 80 % були зобов’язані протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформами дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Крім того, 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ лише до однієї десятини, 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. Від 14% у Херсонської губернії до 37% у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування пр підтримці держави захопили поміщики Російської імперії.

Таке саме становище спостерігалося на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, пори це, поступово заволоділи майже всіма лісами та пасовищами.

Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належало місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей, накладених на селян. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. У перспективі переважання індивідуальних господарств зумовило більший потяг українських селян до приватної власності.

Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.

Модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80% українських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої моделі було покладено принцип упровадження передових технологій та економічних механізмів не шляхом розвитку і зрілості національної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх чинників, що загрожують втратою позицій на міжнародної арені державі-аутсайдеру.

Характерними рисами наздоганяючої моделі економіки були:

  1. впровадження в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а завдяки силовій модернізації – «революції згори»;

  2. вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

  3. пріоритетність окремих галузей, що в перспективі породжує деформацію структури економіки;

  4. збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, що набирає сили, укладу та попередніх укладів, що не досягли свого розвитку і повністю не вичерпали своїх можливостей;

  5. порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої моделі є різке зростання роли держави, що виявляється в установленні державного контролю за всіма сферами економіки, в активному втручанні державних структур у перебіг реформ. Реалізація такого сценарію на практиці сприяє зростанню авторитарності влади, посиленню централізму, збільшенню ролі чиновництва, бюрократизації управління.


Тема № 14. Господарство України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст


Лекція 1. Сутність та причини виникнення кооперативного руху.


План.

1. Причини виникнення кооперативного руху.[52 ]

2. Основні аспекти розвитку кооперативного руху.[ 10, 52


Лекція 2. Особливості економічного розвитку України.


План.

1. Внутрішня та зовнішня торгівля. [10, 52 ]

2. Кредитна-банківська система.[34, 52 ]


На рубежі XIXXX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжна­родного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення то­варно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подаль­шого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансо­во-кредитна система. Зародився та розвивався український коопе­ративний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед по­требами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріально­го робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічно­го самозахисту українства.

Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні мож­ливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.

Своєрідністю розвитку економіки визначалися і поглинуті Російською та Австро-Угорською імперіями українські землі. На відміну від інших колоній світу українські землі розглядались як частина Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українська економіка розвивалась наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як частина загальноімперського економічного комплексу (в Росії – східноукраїнські землі та Південь, в Австро-Угорщині – західноукраїнські землі). Проте загальні тенденції відносин колоній і метрополій виявлялись у здійсненні економічної політики щодо українських земель.

Вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо стали основою економічних інтересів промисловців метрополії (Росії). Це суттєво вплинуло на структуру і розвиток промислового потенціалу Східної та Південної України. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей приєднаних земель стала економічна криза 1900-1903 р.р., яка охопила Російську імперію, як і більшість країн світу. Криза і вихід з неї загострили конкуренцію та поглибили поляризацію підприємств, змусили буржуазію максимально сконцентрувати й об’єднати сили.

Особливо активно цей процес відбувався в період нового промислового підйому 1909-1913 рр. У цей період посилилась концентрація виробництва: на підприємствах України з чисельністю більше 500 осіб працювало понад 54% усіх робітників.

Незважаючи на колоніальний характер, економічне зростання було характерним і для економіки України. Сприяли цьому таки фактори:

  • підвищення купівельної спроможності населення (в ході революції 1905-1907 рр. робітники добились підвищення заробітної плати на 15%; вона в середньому становила 238 рублів на рік; селяни – скасування викупних платежів);

  • розвиток внутрішнього ринку (торговельний обіг за цей період зріс у 1,5 раза);

  • столипінська аграрна реформа, високі врожаї у сільському господарстві у 1909 -1913 рр. (за винятком 1911р.);

  • збільшення (особливо на Півдні Україні) товарності сільськогосподарської продукції, що дало змогу перейти до вивозу зерна на зовнішній ринок, де ціни на хліб зросли на 35%;

  • зростання майже в 2,5 раза міського населення.

Відбувалось утвердження провідної ролі Донбасу не лише в металургії, а й у кам’яновугільній промисловості. Природні ресурси України безжалісно експлуатувались у масштабі Російської імперії.

Зі вступом Росії в стадію імперіалізму утвердилось панування монополістичного капіталу й на підприємствах України. Значна частина російських синдикатів, які були основною формою монополістичних союзів, підпорядкували собі українські заводи. Такі синдикати, як «Продамет» (1902) у чорній металургії, «Трубопродаж» (1902) у трубопрокатному виробництві, «Нобельмазут» (1903) у нафтовій промисловості, «Цвях» (1903) – дротяні й цвяхові підприємства та ін.., контролювали 80% українського виробництва продукції. Йшло переливання капіталу з економіки країни в загальноросійську економіку.

В економіку України проникав і капітал інших країн. У вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії – 90%. Могутній синдикат «Продуголь» (1904), що об’єднував 75% добування вугілля Донбасу, фактично цілком контролювали французькі інвестор. Пізніше він встановив контроль над об’єднаннями, які реалізували кам’яне вугілля в Сибіру, Польщі, на Уралі. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не лише Надіпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.

Характерної рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировину базу. У 1913 р. лише 15% українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта давала продукцію для виготовлення такої продукції в Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений великий промисловий потенціал (69% загальноросійського виробництва чавуну, 57% прокату, 20,2 % усієї продукції машинобудування та металургійної продукції), вона все ж залишалася сільськогосподарським регіонам імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Фактично однобічний, колоніальний, характер мав товарообмін. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізцями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власні території.

Централізовані капітали Росії спрямувалися в основному тільки в регіони, які становили економічний інтерес для її промисловості, що призвело до нерівномірності розвитку українських регіонів. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Посилювалася спеціалізація промислових районів (Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової).

Більш чітко виражений колоніальний характер мала економіка західноукраїнських земель, що позначилось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявились у низці таких тенденцій, процесів та явищ.

  1. Вищі, ніж у центральних імперських землях, податки, відсутність державної фінансової підтримки, протекціоністська політика щодо австрійських підприємців суттєво підірвали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Окремі галузі краю (цукрова, текстильна, соляна, паперова та ін..) втрачали свої колишні позиції та занепадали, що гальмувало промисловий розвиток західноукраїнських земель.

  2. Перетворення західноукраїнських земель в аграрно-сировинний придаток (нафто озокеритова, лісопильна та борошномельна галузі) і ринок іноземного збуту.

  3. Відсутність підтримки державою розвитку промисловості призводила до консервації її кустарно-ремісничого характеру.

  4. Значна залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Наприклад, ¾ видобутку та переробки нафти контролював у цей час англо-німецький концерн.

  5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель (щорічна вирубка 6 млн.куб.м лісу), виснаження верхніх покладів озокериту, викачування нафти – 5% світового видобутку.

  6. Орієнтація на дешеву робочу силу і ручну працю, що сприяло низький енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Тільки 5,5 % парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, використовувалися на підприємствах Галичини, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

Експлуатація природного потенціалу українських земель метрполіями вела до деформації розвитку економіки, хижацького використання природних ресурсів, загострення соціальних та економічних суперечностей.


Тема №15. Господарство України в міжвоєнний період ХХ ст.


Лекція 1. Економічне становище України.

План.

1. Нова економічна політика України.[ 31, 52]

2. Позитивні і негативні наслідки колективізації та індустріалізації.[52 ]


Лекція 2. Особливості економічного розвитку України.

План.

1. Фінанси і кредит. [ 50, 52]

2. Внутрішня і зовнішня торгівля.[49, 52 ]


25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії – РСДРП(б). Її економічні завдання були визначені на YІ з’їзді партії (1917) і мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного втручання у виробництво, розподіл, фінанси та регулювання робочої сили на основі ведення загальної трудової повинності.

До основних заходів цього періоду входили:

  1. організація робітничого контролю;

  2. націоналізація банків;

  3. проведення у життя Декрету про землю;

  4. націоналізація промисловості;

  5. організація системи управління промисловості;

  6. введення монополії зовнішньої торгівлі.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилась до конфіскації, що негативно позначалось на роботі промислових підприємств, оскільки порушувались господарські зв’язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. До осені 1918 р. промисловість була майже повністю націоналізована.

У цілому до початку громадянської війни склалась система управління народним господарством:

  • ЦК партії розробляв теоретичні основи діяльності апарату;

  • Раднарком вирішував найбільш важливі питання; народні комісаріати керували окремими сторонами народногосподарського життя, їх місцевими органами були відповідні відділи виконкомів Рад.

З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв’язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики «Воєнного комунізму».


Тема № 16. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939-1950 рр.).


Лекція 1. Зміст економічного розвитку України в роки Другої світової війни.


План.

1. Поняття та особливості економічного розвитку. [52 ]

2. Відбудова і розвиток промисловості. [ 49]


Лекція 2. Основні аспекти господарства України повоєнної відбудови.


План.

    1. Сільське господарство. [40 ]

    2. Розвиток промисловості. [40,53 ]

    3. Фінанси, кредит та торгівля. [ 40,53]


Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її підне­сення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії, Трагічною сторінкою в історії людства була друга світо ва війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жи­телів землі. Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Поль­щею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створи­ти основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі еконо­мічні експерименти ("воєнний комунізм", неп, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7 — 10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металур­гійна, хімічна. Насильницька, антинародна сталінська колективі­зація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграр­ний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій — торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, спожив­чо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословач­чини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого ус­піху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.

У роки третьої п’ятирічки поряд з посиленням галузевого планування все більшого значення набувало планування народного господарства в територіальному розрізі. Це супроводжувалось зміцненням централізованого планування. В Україні 1940 р. при Рад наркомі республіки створено Економічну раду, яка мала посилити роботу уряду щодо керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розглядати мобілізаційно-оборонні питання. Такі ж ради створювались щодо товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива і транспорту. Ще більше закрився принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва і розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану як народногосподарського штабу країни і роль Держплану України як такого ж штабу в масштабі республіки. Проте друга половина 30-х років відмічена помітним наростанням проблем у господарському житті. У лютому 1941 р. зроблено спробу розробити методи їх подолання. Знову намічалися повсюдне втілення госпрозрахункових відносин і низка інших заходів, але розпочати їх реалізацію не вдалося. Ставало все більш зрозумілим, що форми і методи планового управління, які склались, значною мірою себе вичерпали і стали причиною багатьох негативних явищ в економіці.

Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству СРСРС і Україні. У 1945 р. промисловість визволених від фашистської окупації районів виробляла лише 30% довоєнної продукції (в Україні 26% довоєнного рівня), сільське господарство – 60%.. На окупованих територіях було втрачено 2/3 національного майна СРСР (в Україні залишились неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств).

У зв’язку зі втратою значної частини економічного потенціалу на західних територіях (напередні війни частка тільки України (УРСР) у Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5 %, залізної руди – 67,6, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі – 48,9%) і переміщенням істотної його частини на схід, необхідністю переходу економіки на воєнні рейки національний дохід СРСОР у 1941р. знизився на 1/3. З 1943 р. національний дохід поступово збільшується, у 1944 р. він зріс уже на 30%, хоча його обсяг і до кінця війни не досяг довоєнного рівня.

Проте розпад антигітлерівської коаліції, боротьба із західними державами за поділ Європи і початок холодної війни сприяв кінцевий перемозі прихильників централізації і розвитку ВПК. Цьому ж сприяли і деякі внутрішні фактори: голод 1946 р., який сприяв різкому посиленню контролю держави над селом; загострення соціально-економічної ситуації у містах ( у тому числі зі скасуванням карткової системи і грошовою реформою 1947 р.).

Радянський уряд відмовився у 1947 р. від участі у плані Маршала, спрямованому на економічне відродження Європи, розпочав насадження у Східної Європі відверто комуністичних урядів і вдався до „соціалістичних перетворень”, що що ще більше загострило відносини зі США. Країна повернулась до попередньої моделі економіки, що визначило особливості відбудовного періоду в СРСР і на Україні.


Тема № 17. Господарський розвиток України в 50-60-ті р. ХХ ст..


План.

  1. Сутність соціальної та економічного розвитку. [10, 52 ]

  2. Господарство України в 50-60 р. ХХ ст. [ 13 ]

  3. Фінансово-кредитна система. [ 13,52 ]


У 50 —90-х роках господарство України, як і світу в цілому, розвивалося в умовах прискорених темпів науки і техніки. На Заході досягнення наукового прогресу спрямовувалися на піднесення добробуту населення. В СРСР, як і в інших тоталітарних держа­вах, у цей період панувала гігантоманія будувався БАМ, здійсню­валися широкомасштабна меліорація, продовольча, енергетична та інші програми. Неефективно, без врахування екологічного фактора, використовувалися сировинні ресурси, в тому числі в Україні — видобуток кам'яного вугілля, залізної руди, сірки, нафти, газу тощо. Україна перетворилася на сировинний придаток тодішнього СРСР. На території нашої держави без дотримання достатньої безпеки в густонаселених місцях будувалися АЕС. 95 % промисло­вих підприємств підпорядковувалося Москві.

Ніякі "постанови" і "рішення" не вивели із стану застою сіль­ське господарство. В управлінні колгоспами, як і в промисловості, панували не економічні, а адміністративні фактори. Чорноземні ґрунти затоплювали "рукотворними морями", злочинно проводи­лася меліорація. Слабкою була матеріальна зацікавленість робіт­ників та колгоспників у результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися соціальні суперечності. Спро­би правителів реанімувати економіку України не дали позитив­них наслідків.

В історії СРСР і України післявоєнні роки з характером соціально-економічного розвитку можна поділити на три періоди::

  • підйом (1950 – 1970);

  • застій (1971 – 1985);

  • криза і зміна соціально-економічної системи (1985 – 1990).

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР і України поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічних:

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками – затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю.

По-друге, безсистемне моделювання економіки, перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки.

По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості.

Основна суперечність реформи 1965 р. економіки СРСР і Україні полягає в намаганні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і водночас інтенсифікувати два взаємо знищувальні процеси; посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об’єднань.

Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстенсивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли у 7 разів, а вироблений національний дохід лише у 4 рази. Відбувалося поступове вичерпування вільних ресурсів, перш за все трудових, або їх суттєве подорожчання (добування і транспортування корисних копалин). Темпи економічного зростання СРСР і України швидко знижувалися.

Середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили:

  • 1966 – 1970 рр. – 8,5 %;

  • 1971 – 1975 рр. – 7,4%;

  • 1976 – 1980 рр – 4,4 %;

  • 1981 – 1985 рр. – 3,6 %.

Національного доходу темпи зростання становили:

  • 1966 – 1970 рр. – 7,2 %;

  • 1971 – 1975 рр. – 5,1 %;

  • 1976 – 1980 рр – 3,8 %;

  • 1981 – 1985 рр. – 2,8 %.

На початку 80-х років радянська економіка увійшла в смугу стагнації. У натуральному виразі обсяг виробництва у ряді галузей не лише не збільшувався, а навпаки, знижувався. Фактично призупинилися зростання продуктивності праці. Згортання економічної реформи і поворот до попередньої господарської практики, проголошений „контр реформою” 1979 р., не змогли цього відвернути.

Значний деформуючий вплив на народне господарство СРСР і Україні справляло масштабне нарощування військових витрат. На військові потреби прямо або непрямо працювало до 80 % машинобудування країни. Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи ще білше посилила війна СРСР в Афганістані у 1979-1989 рр.. Як наслідок, радянське народне господарство просто не витримало колосальних військових витрат.

Радянський уряд намагався підтримувати видимість благополуччя за рахунок збільшення розпродажу природних ресурсів. Сприятливі умови для цього створили освоєння нафтових та газових родовищ Західного Сибіру, а також багаторазовий стрибок світових цін на енергоносії у середини 70-х років.

Період 70-х – середини 80-х років позначений наростанням кризи планово-розподільчої системи управління господарства. Держава не змогла призупинити падіння темпів виробництва, добитися виконання встановлених планів випуску продукції, незважаючи на зниження їх завдань за п’ятирічками; перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку; забезпечити зниження витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції.

Квітневий 1985 р. Пленум КПРС сформулював концепцію прискорення соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. По суті робилась спроба нової індустріалізації країни за рахунок централізації бюджетних ресурсів, їх розподілу і перерозподілу, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації засоби не вдалося. На початок 1989 р. стало цілком зрозуміло, що реалізувати прийняття раніше програми не вдалося. Зменшення капіталовкладень призвело до зростання незавершеного будівництва, збільшення строків уведення в дію об’єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Основні причини цих негативних наслідків: різке скорочення бюджетних коштів, виділення поставленого завдання; неможливість забезпечити у межах попередньої економічної системи високу ефективність капіталовкладень, що спрямувались у нову індустріалізацію.

Для економіки це обернулось посиленням соціальної напруженості, початком масових страйків і стрімким зростання кількості популістських рішень. Почався розвал радянської держави.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла „Декларацію про державний суверенітет України”. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусії (країн – засновниць СРСР) оголосили про призупинення дії Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних Держав, яка об’єднала 11 колишніх союзних республік (без Грузії і держав Прибалтики). СРСР перестав існувати.


Тема 18. Економіка незалежної України в 90-ті роки ХХст..


План.

  1. Поняття незалежності України. [13,49,52 ]

  2. Формування організаційної перехідної політики в економіці України. [49,50 ]

  3. Зміна організаційної перехідної економіці. [ 45 ]

  4. Реформування ринкових відносин економіці України сучасного періоду. [51 ]


В умовах незалежності Україна дістала шанс подолати наслідки господарської кризи, вийти на рівень цивілізованих євро­пейських країн. Попри всі економічні та соціальні негаразди за роки незалежності в розвитку нашої держави виявляються певні позитивні тенденції.

Здатність сучасного уряду незалежної України реалізувати намічені на перспективу програмні дії сприяння входженню вітчизняної економіки у світове господарство – важливий чинник підвищення її конкурентоспроможності. Без цілеспрямованої політики держави, яка змінює стан економічного середовища на краще, вітчизняний бізнес не матиме необхідної мотивації для розвитку своїх конкурентних переваг.

Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку економіки України показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Вони опираються на наявні в Україні конкурентні переваги. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може слугувати надійною основою для стабільності довготривалого економічного зростання.

Стратегія уряду незалежної України щодо подальшого входження її в світову економіку має полягати в орієнтації на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду незалежної України в межах цієї стратегії такі:

  • не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту та імпортозамінного виробництва;

  • на основі створення вільних економічних зон, державної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції створеної на основі високих технологій;

  • активно впроваджувати в життя політику гнучкого протекціонізму, забезпечувати захист галузей і виробництва, які „стають на ноги”, модернізуються, потенційно конкурентноспроможні на внутрішньому і зовнішньому ринках..

Для України, яка стикається перманентними труднощами в обслуговуванні державного зовнішнього боргу і потерпає внаслідок браку зарубіжних інвестицій, у найближчі роки неприйнятна лінія на неухильне закріплення курсу гривні.

Національний банк України, врахувавши досвід і взявши на озброєння політику плаваючого валютного курсу, намагається не допускати різких курсових коливань. При цьому він виходить із необхідності забезпечення конкурентоспроможності найважливіших експортних галузей, поміркованого протекціонізму стосовно життєзабезпечення населення і підтримання наявного активного сальдо за поточними операціями платіжного балансу, що дало б Україні змогу виконувати зобов’язання за зовнішніми боргами.

Інтереси підвищення національної конкурентоспроможності в умовах входження економіки України у світове господарство вимагають:

  • внесення корективів у зовнішньоекономічну політику, не вдаючись до уніфікації тарифних ставок;

  • збільшення частки інвестицій в основний капітал і частка витрат на інновації в загальному обсязі промислової продукції;

  • збереження науково-технічного потенціалу, у тому числі за рахунок розширення державного фінансування фундаментальної науки, досліджень та розробок, а також освіти.

Сьогодні стає все більш очевидним, що майбутнє не тільки окремої людини, а й незалежності України буде залежати від загальноосвітнього рівня населення. За оцінкою економістів, у розвинутих країнах 60% приросту національного доходу пов’язані зі зростанням знань і освіченості суспільства.

Проблеми перехідного періоду незалежної України сучасного розвитку – вибір правильного напрямку руху ринкової економіки.

Наступною проблемою є чітке вирішення пріоритетів на шляху до створення обраної моделі.

Перехід до ринкової економіки – поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень існуючої економічної системи з регулювальною діяльністю держави, що обов’язково має передбачати їх етапність. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає трансформацію інститутів, їх пристосування до нових умов. При цьому важливо зберігати все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що складаються в ході тривалої еволюції.

Поряд з макроекономічними реформами слід здійснювати реформи структурні.

З метою успішного проведення структурних реформ необхідно створити нові інститути ринкової економіки – надійні, орієнтовані на правові норми, включаючи договірне право, банківську систему з незалежним центральним банку і новими комерційними банками, різні системи – податкову, митну, соціального захисту.

Важливою метою структурної стратегії України має бути зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної незалежності від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високо розвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. Але самі собою іноземні інвестиції не надійдуть, їх необхідно активно залучати. Конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним законодавством.

Перед незалежною Українською державою стоять надзвичайно складні та важливі завдання у сфері економіки. Від їх розв’язання залежить поступ України до цивілізованого життя.

Зі здобуттям незалежності у 1991 р. Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних вчених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінансових організацій – Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Сутність їх зводилась до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої і децентралізованої системи торгівлі й валютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків призведе до банкрутства чистини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труднощі, то ймовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищими, ніж у більшості промислових країн Заходу

Сприйнявши нав’язану міжнародними фінансовими та банківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В.Фокіна ввів в обіг купоно-карбованці і став на шлях „шокової терапії в економіці”. У 1992 р. Проголошено лібералізацію ринкової торгівлі та цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і відсутності конкуренції неминуче призвела до надзвичайного зростання цін; у 1992 р. більше ніж у 30 разів, а в наступному році Україна пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію – більше 10 000 %. Характерним стало випереджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку у багатих людей і збіднення переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних цілей, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом формування „дикого капіталізму” зразка ХYІІІ , заперечення регулювальної держави, відсутності соціального захисту.

Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вдалося і на початку ХХІ ст.. За глибиною і тривалістю кризи, станом спаду економіки Україна значно перевершила рівень „великої депресії” США 1929-1933 рр.. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев’ять років – промислового виробництва, вісім років – інвестицій в основний капітал. Лише з 2000р. Спостерігається реальне зростання ВВП, але останній ще досяг і половини рівня 1990 р.

Неминучим наслідком глибокої і тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, яке відкинуло його за більшістю показників на позиції 60-х років. Понад 80% населення перебувають за межею бідності. Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічної реформи. Світовий досвід показує протилежне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються економічним зростанням і підвищенням рівня життя населення.


Словник термінів курсу «Економічна історія»


Автаркія (гр. autarkeia — самовдоволення) — економічна політика, спря­мована на господарське відособлення, створення економіки в межах окремої країни або групи країн, максимальне обмеження імпорту при одночасному стимулюванні експорту товарів і капіталів.

Алод (нім. Allody від старонім. аі — повний і od — володіння) — повна спадкова власність на землю за феодалізму в Західній Європі.

Анексія (лат. аппехіо) — насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави або народу.

Ар (фр. are < лат. area — площа) — одиниця площі, що дорівнює 100 кв. м.

Ас (лат. as) — грошова одиниця Стародавнього Риму.

Білль (англ. bill < лат. dulla — кулька, кругла печатка) — 1) законопро­ект, що вноситься на розгляд законодавчого органу у Великій Британії, США та в деяких інших країнах; 2) назва деяких конституційних актів, які набра­ли чинності закону, наприклад, Б. про права.

Біметалізм (< бі... — дво(х) і метали) — грошова система, коли роль загального еквівалента офіційно виконують два благородні метали і в обігу одночасно перебувають монети з цих двох металів.

Біржа (нім. Boerse < фр. bourse < середньолат. bursa — гаманець) — 1) ор­ганізаційно оформлений ринок, що постійно функціонує, на якому торгують цінними паперами, валютними товарами або здійснюють оптову торгівлю за стандартними зразками; 2) організація, що обслуговує процес укладання угод між господарюючими суб'єктами про купівлю-продаж.

Бушель (англ. bushel) — одиниця місткості й об'єму сипких речовин і рідин у країнах з англійською системою мір. У Великій Британії 1Б. = 36,37 л, у США — 35,24 л.

Бюргери (нім. Burger — городянин) — 1) заст., у Німеччині та в деяких інших країнах — міські жителі; 2) вільні повноправні жителі (ремісники, купці) середньовічних міст Західної Європи, об'єднувалися в цехи й гільдії. В Україні Б. називалися міщани, вони об'єднувалися, крім цехів та гільдій, також у братства.

Варна (санскр., букв. — якість, колір, категорія) — у Стародавній Індії кожна з чотирьох станових груп: брахмани, кшатрії, вайші, шудри, з яких згодом утворилися касти.

Васалітет (фр. vassalite < лат. vassus — слуга) — у Західній Європі в середні віки — система відносин особистої залежності одних феодалів від інших, заможніших і могутніших.

Ваучер (англ. voucher — розписка, порука) — 1) документ, який підтвер­джує оплату товарів і послуг, надання кредиту, отримання грошей тощо; 2) приватизаційний чек.

Віконт (фр. vicomte < лат. vicecomes, букв. — віце-граф) — дворянський титул у країнах Західної Європи (у Франції, Великій Британії та в інших) середній між бароном і графом.

Вілан (лат. vlllanus < villa — маєток) — у середньовічній Західній Європі — феодально залежний селянин; у Британії В. був фактично кріпаком, а у Франції, Німеччині, Італії, зберігаючи особисту волю, був у земельній залеж­ності від феодала.

Гомстед-акт (< англ. homestead — садиба, ферма) — закон про земельні наділи в США і Канаді, який видав у 1862 р. під час Громадянської війни у США 1861 —1865 pp. уряд А. Лінкольна під тиском народних мас. Надавав кожному громадянинові США по досягненні 21 року право одержати за пев­ний (внесок ділянку землі (гомстед), що з часом ставала його власністю.

Гомстеди (англ. homestead — садиба, ділянка) — земельні наділи в США, Канаді, які надавали згідно з гомстед) актом.

Графство (< граф) — 1) в ранньому середньовіччі — одиниця територіаль­ного поділу, що була у віданні графа — посадової особи короля; з розвитком феодалізму — незалежне володіння феодала; 2) адміністративно-територі­альна одиниця у Великій Британії, Ірландії, США та в деяких інших держа­вах.

Грюндерство (< нім. Griinder — засновник) — масове гарячкове організо­вування підприємств, акціонерних товариств, банків тощо, що супроводжується біржовими спекуляціями, нездоровим ажіотажем та махінаціями фінансо­вих ділків. Г. було найпоширенішим у 50—70-х роках XIX ст.

Гуфа (< нім. Hufe) — 1) у середньовічній Німеччині — назва кріпацького земельного наділу; 2) німецька земельна міра, дорівнює 30 акрам.

Девальвація (нім. devalvation) — зниження курсу національної чи міжна­родної (регіональної) валютно-грошової одиниці щодо валют інших країн, міжнародних валютно-грошових одиниць.

Дивіденд (англ. < dividend < лат. dividendus — те, що треба розділити) — прибуток від інвестицій, як правило, у формі готівки або акцій. Є частиною прибутку акціонерного товариства, яку щороку розподіляють між акціоне­рами за їхніми акціями і яка залежить від величини чистого прибутку і кількості акцій.

Домініон (англ. dominion < середньолат. dominio — володіння, влада) — назва самоврядних частин і деяких колоній колишньої Британської імперії, які згодом отримали статус самостійних держав у рамках Британської співдружності націй, наприклад Канада, Австралійський Союз. Після Другої світової війни замість терміну Д. уживають термін "член Співдружності".

Екзогамія (< гр. ехд — зовні і гр. gamos — шлюб) — властивий первісно­общинному ладові звичай, який забороняв шлюби в межах певної суспільної групи.

Екстенсивний (< лат. extensivus — той, що розширює) — протилежне інтенсивному; пов'язаний із кількісною (а не з якісною) зміною, зі збільшен­ням, розвитком. Е. господарство — господарство, що розвивається передовсім завдяки використанню додаткових матеріалів і людських ресурсів, а не за рахунок науково-технічного прогресу.

Екю (< фр. ecu, букв. — щит) — старовинна французька золота або срібна монета, яку карбували в XIIIXVIII ст.

ЕКЮ (< англ. European Currensy Unit) — регіональна міжнародна валют­на одиниця країн — учасників Європейської валютної системи, упровадже­на з метою сприяння європейській інтеграції у валютній сфері, протидії впли­вові долара СІЛА, передусім у взаємних розрахунках, забезпечення перед­умов формування єдиного валютного ринку ЄЕС. Після введення в обіг єеро вийшла з обігу.

Ієрархія (гр. hieros — святий, божественний, священний та arche — влада) — 1) поділ на вищі і нижчі посади, чини; 2) розташування частин, елементів цілого в порядку від вищого до нижчого.

Ілоти (гр. heilos (heiiotes)) — 1) хлібороби Стародавньої Спарти, які вва­жалися власністю держави, були прикріплені до земельних наділів спар-тіатів і за своїм становищем майже не відрізнялися від рабів; 2) перен. — безправні.

Імперіал (< середньолат. imperialis — імператорський денарій) — росій­ська золота монета, карбувалася з 1755 р. і була рівноцінною 10, а з 1897 р. — 15 рублям.

Імперія (середньолат. ітрегіит — царство, наказ, веління; вища влада < ітрегіо — наказую, володарюю, управляю) — 1) монархічна, здебільшого велика держава, на чолі якої стоїть імператор; 2) у минулому — держава, яка має колоніальні володіння, а також держава, до складу якої входять те­риторії, позбавлені економічної та політичної самостійності й управління яких здійснюється з єдиного центру, наприклад, Російська І.; 3) перен.: ве­лика монополія, яка здійснює контроль над цілою галуззю промисловості, наприклад, нафтова І.

Імунітет (лат. immunitas (immunitatis) — звільнення від чогось) — у фео­дальному праві Західної Європи — сукупність прав феодала здійснювати у своїх володіннях деякі державні функції без втручання центральної влади.

Йомени, йоменрі (< англ. yeoman, множ, yeomen) — 1) у Великій Бри­танії в XIVXVIII ст. — селяни, які самостійно господарювали на землі, отриманій у спадок.

Кадастр (фр. cadastre < середньогр. katastichon — реєстр) — перелік осіб для оподаткування.

Картель (нім. Kartell, фр* cartel < італ. cartello — виклик на дуель) — об'єднання незалежних компаній (серед них і міжнародних) для знищення конкуренції та одержання монопольного прибутку.

Каста (порт, casta — рід, походження < лат. castus — чистий) — 1) в Індії та деяких інших східних країнах відокремлена верства населення, для якої характерний певний правовий статус, спільність релігії, а також спільне ет­нічне коріння; 2) перен.: відокремлена суспільна група, яка пильнує свої власні інтереси.

Колонат (< лат. colonatus — хлібороб) — форма виробничих відносин між колонами і землевласниками в Римській імперії, Візантії за часів ран­нього середньовіччя.

Колонізація (< фр. colonisation ) — 1) заселення територій усередині країни, які до цього були малозаселені (внутрішня К.); 2) побудова поселень (ко­лоній) за межами своєї етнічної території (зовнішня К.); 3) загарбання якої-небудь країни або її частини; засоби, які перетворюють країни чи частини їх на колонії.

Колонія (< лат соїопіа — поселення < соїо — вирощую; проживаю) — країна або край, що втратили самостійність і перебувають під пануванням чужоземної держави (метрополії), напр., К. Британської імперії.

Комутація (< лат. commutatio — зміна) — у середньовіччі в Західній Європі — заміна панщини і натурального оброку грошовою рентою, що відбу­валася внаслідок розвитку товарно-грошових відносин.

Конверсія (< фр. conversion < лат. — conversio — перетворення, зміна) — 1) обмін, перетворення, перерахунок; К. валюти — обмін однієї валюти на іншу за чинним курсом; 2) перепрофілювання промисловості з випуску військо­вої продукції на виробництво товарів широкого вжитку або навпаки.

Концерн (англ. concern < лат. сот-(соп) — разом і сетеге — розрізняти) — багатогалузева корпорація, яка має централізоване керівництво.

Концесія (нім. Konzession < лат. concessio — поступка; дозвіл) — 1) до­говір про експлуатацію громадянами або юридичними особами промислових підприємств чи земельних ділянок з правом видобутку корисних копалин, будівництва різноманітних споруд; надається державою; 2) підприємство, організоване на підставі такого договору.

Латифундія (лат. latifundium < latus — широкий і fundus — земля, має­ток) — назва великих земельних володінь, маєтків у деяких країнах.

Левант (італ. Levante — Схід < levare — підіймати) — загальна назва країн східного узбережжя Середземного моря, Близького Сходу. Уживали до початку XX ст.

Лен (нім. Leken < Itihen — позичати) — 1) у Західній Європі за феодаліз­му (переважно в Німеччині) — земельні володіння (рідше якесь інше джере-

ло прибутків), яке васал одержував від сеньйора при умові виконання військо­вої служби. З XII ст. (на відміну від бенифіцїІ) передавалося в спадок; 2) по­даток, який збирали з ленного помістя.

Ленд-ліз (англ. lend-lease < lend — давати в борг і lease — здавати в орен­ду) — система передачі США в позику або в оренду зброї, боєприпасів, стра­тегічної сировини та інших матеріальних ресурсів країнам антифашист­ської коаліції під час Другої світової війни (1939—1945).

Лендлорд (англ. landlord — поміщик) — великий землевласник у Ве­ликій Британії.

Лізгольдери (англ. leaseholders < lease — оренда і holder — тримач) — земельні орендарі в Англії пізнього середньовіччя. Л. одержували в оренду домен (великий лізгольд) або частину домена (малий лізгольд) на термін, який визначав лорд. З'явилися наприкінці XIII ст., подекуди існували ще й у XIX ст.

Люстрації (пол. lustratio — перевірка < лат. lustrum — податний або фіскальний період) — у Польщі (XVIXVIII ст.), у Литві, Білорусі та на Правобережній Україні (XVIIIXIX ст.) — періодичні описи державного майна для обліку прибутків. Проводили як уряд Речі Посполитої, так і росій­ський уряд.

Майорат (< лат. major — старший) — 1) у феодальному праві та в праві деяких сучасних країн форма спадкування нерухомого майна (найчастіше земельної власності), за яким воно повністю передається старшому за віком члену сім'ї; 2) маєток, що передається в спадок старшому в сім'ї.

Манор (< англ. manor < тапео — залишаюсь, мешкаю) — феодальний маєток у середньовічній Англії.

Марка (нім. Mark < середньоверхньонім. marc — знак, тавро; зливок срібла певної ваги) — грошова одиниця Німеччини та Фінляндії. 1 німецька М. поділяється на 100 пфенігів, 1 фінська М. поділяється на 100 пенні.

Метрополія (гр. metropolis < meter — мати і polls — місто) — 1) у Старо­давній Греції — назва міста-держави (поліса) щодо заснованих ним в інших землях поселень; 2) держава, яка володіє колоніями.

Мілітаризація (фр. militarisation < лат. militaris — військовий ) — підпо­рядкування економічного, громадського і політичного життя країни меті та завданням мілітаризму.

Монополія (гр. monopolia < monos — один і роїсо — продаю) — 1) виключ­не право на виробництво, торгівлю тощо, що належить одній особі, групі осіб або державі; 2) перен.; особливе становище кого-небудь, що надає переваги порівняно з іншими; 3) велике господарське об'єднання (трест, синдикат, концерн), яке зосереджує у своїх руках більшу частину виробництва і збуту якого-небудь товару.

Муніципалізація (< лат. municipalis — той,що стосується муніципії) — примусова безоплатна передача приватного майна місцевим органам влади.

Муніципія (лат. типісіріит) — у Стародавньому Римі — місто з правом самоврядування.

My — одиниця виміру земельної площі в Китаї (в різних районах змінюєть­ся від 0,015 до 0,32 га; найпоширеніше — 0,067 га).

Ноу-хау (англ. know-how, букв. — знаю, як) — технічні знання, досвід, секрети виробництва, документально оформлені, передача яких обумовлюється при укладанні ліцензійних договорів та інших угод, оскільки Н.-х. охоро­няється законодавством.

Обол (гр. obolos ) — одиниця ваги, а також мідна, бронзова, срібна монета в Стародавній Греції, Візантії (IXX ст.), у Франції (IXXIV ст.), Нідерлан­дах, Іспанії та Португалії в період феодалізму.

Олігополія (< oligos — небагато і гр. роїсо — продаю) — панування неве­ликої кількості фірм, компаній у виробництві та на ринку. Протилежне — монополія.

Охлократія (< гр. ochlos — натовп і kratos — влада) — панування юрби.

Панчаят 1) в Індії — рада, що очолює касту, храмову організацію, сільський кооператив тощо; 2) назва органів самоврядування в країнах Півден­ної Азії; Національний П. — парламент Непалу.

Патриції (лат. patricii < pater — батько) — 1) У Стародавньому Римі спершу — усе корінне населення, яке входило до родової громади і станови­ло римський народ. Пізніше — родова аристократія; 2) у середньовіччі — міська аристократія.

Патрицій (лат. patricius < pater — батько) — представник родової знаті в Стародавньому Римі.

Пауперизм (< лат. pauper (pauperis) — бідний, незаможний) — масові злидні населення.

Поташ (голл. potash < нім. Portasche < Port — горщик і Asche — попіл) — технічна назва карбонату калію. Білий зернистий порошок. Застосовують у виробництві скла, рідкого мила, при фарбуванні тощо.

Принципат (лат. principatus — керівна роль, імператорська влада) — у Стародавньому Римі — форма рабовласницької монархії, за якої зберігалися республіканські установи, але влада фактично належала однй людині — прин-цепсу (першому в списку сенаторів); існувала з 27 р. до н. є. до 198 р. н. є.

Протекціонізм (фр. protectionnisme, англ. protectionism < лат. protectio iprotectionis) — прикриття, захист) — 1) економічна політика держави, спря­мована на захист національної економіки від іноземної конкуренції шля­хом уведення великих розмірів мита на товари, що ввозяться до країни, а також низки деяких інших заходів; 2) система протекцій, сприяння у вирі­шенні яких-небудь справ.

Рантьє (фр. rentier < rente — рента) — особа, яка живе за рахунок доходів від цінних паперів чи на відсотки від наданого в кредит капіталу.

Ранчо (ісп. rancho) — у країнах Латинської Америки — садиба; у США — скотарська ферма.

Резервація (фр. reservation < reservare — зберігати) — у певні періоди історії США, ПАР, Австралії, Канади, Бразилії — територія для примусового поселення корінного населення, наприклад індіанців у США.

Реквізиція (< лат. requisitio — вимога) — примусове відчуження за плату (на відміну від конфіскацій) або тимчасове вилучення майна.

Реконверсія (< ре... і лат. conversio — обернення) — переведення економі­ки країни після закінчення війни на виробництво продукції мирного часу.

Репарація (<лат. reparatio — відновлення) — у міжнародному праві вид матеріально-правової відповідальності. Передбачає відшкодування державою завданих нею під час воєнних дій збитків. Виплату Р. звичайно обумовлю­ють у мирному договорі.

Сателіт (лат. satelles (satellitis) — охоронець; супутник; спільник) — 1) у Стародавньому Римі — озброєний найманець, що супроводжує свого волода­ря; 2) той, хто залежить від кого-, чого-небудь, виконує чиюсь волю; 3) держа­ва, формально незалежна, але фактично підлегла іншій (більшій) державі.

Сегун (япон.) — титул військово-феодальних правителів Японії в 1192— 1867 pp., за яких імператорська династія не мала реальної влади. Усього було три династії С: Мінамото (1192—1333), Асікага (1335—1338), Токуга-ва (1603-1867).

Секуляризація (< середньолат. saecularis — світський, мирський) — 1) пе­ретворення церковної і монастирської власності на власність світську, дер­жавну; 2) у Західній Європі — перехід особи з духовного стану у світський з дозволу церкви.

Сеньйор (< лат. senior — старий) — 1) У добу середньовіччя в Західній Європі — землевласішк-феодал, який володів селянами і городянами; 2) сю­зерен (вищий феодал) щодо васалів.

Синдикат (нім. Syndlkat < гр. syndikos — захисник) — 1) одна з форм монополії — об'єднання підприємців, яке здійснює свою комерційну діяльність (визначення цін, збут продукції), зберігаючи виробничу та юридичну са­мостійність підприємств, що входять до його складу; 2) у Франції та деяких інших країнах — назва професійних спілок.

Синойкізм (гр. synoiklsmos — подружнє життя) — у Стародавній Греції — об'єднання кількох поселень або міст у єдиний поліс.

Скватер (англ. squatter — селитися на чужій землі) — 1) колоніст, який зайняв вільну, необроблювану ділянку землі під час колонізації (у СІЛА, Канаді, Австралії, Новій Зеландії); 2) дрібний орендар.

Стратифікація (< лат. stratum — настил, шар) — соціальна диференціа­ція суспільства, розчленування суспільства на страти (верстви).

Тариф (фр. tarif < араб, tax'rif — визначення) — 1) офіційно встановле­на ставка (система ставок) оподаткування, митних зборів; 2) розмір оплати за різні послуги — транспортні, зв'язку, комунальні (ціна послуги).

Феодал (лат. feodalis < feodum — феод (володіння)) — за феодалізму — представник панівного класу, власник феоду.

Фізіократи (гр. physis — природа і kratos — влада) — представники кла­сичної політичної економії другої половини XVIII ст. у Франції (Ф. Кене, А.-Р. Тюрго та ін.). Ф. вважали, що додаткова вартість створюється тільки сільськогосподарською працею, цим самим підкреслюючи різницю між ос-

новним та обіговим капіталом. Виступали проти меркантилізму, обстоюва­ли вільну торгівлю.

Фритредерство (< англ. free trade — вільна торгівля) — напрям в еко­номічній теорії та політиці промислових кіл. Основні принципи — вимога вільної торгівлі та невтручання держави в економічне життя країни. Ф. виникло у Великобританії у XVIII ст.

Фунт (нім. Pfund, англ. pound < лат. pondus — вага, важок) — 1) одиниця маси в багатьох країнах (від 317,6 до 560 г); 2) основна одиниця маси в системі англійських мір, дорівнює 453,6 г; 3) грошова одиниця Єгипту, Ірландії, Кіпру, Лівану, Сирії, Судану.

Холдинг-комланія — корпорація чи акціонерна компанія, яка викорис­товує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших ком­паній з метою встановлення контролю над ними та управління значно більшим капіталом, ніж початковий.

Ценз (лат. census < censo — роблю перепис, опис) — 1) у Стародавньому Римі — періодичний перепис майна для оподаткування; 2) умови, що обме­жують право людей здійснювати які-небудь громадянські права, напр. ви­борчий Ц.

Цензитарій (лат. censitarius) — феодально залежний селянин, який спла­чував натуральний або грошовий оброк, чинш.

Чартер (англ. charter — брати в оренду) — 1) морський договір між влас­ником судна, літака і наймачем на оренду всього судна, літака або їхньої частини на перший рейс чи термін; 2) рейс, що здійснюється за таким дого­вором.

Шляхта (пол. szlachta < давньонім. Slant — рід, порода ) — у Польщі, Литві, Україні, Білорусі, Чехії — дрібне дворянство.

Штат (нім. Staat — держава) — у деяких федеративних державах (США, Мексика, Бразилія, Індія та в інших) — самоврядна адміністративно-терито­ріальна одиниця.

Янкі (англ. уапкее < голл. Jan Kees, букв. — Ян Сир — іронічне прізви­сько англійських колоністів в Америці, яке дали їм переселенці з Голландії) — прізвисько американців — уродженців США.

Ярд (англ. yard, букв. — палиця, стрижень) — одиниця довжини в англійській системі мір; дорівнює 3 футам* або 91,44 см.


ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА


1. Вабенко C.f Гелей С, Гончарук Я. Історія кооперативного руху: Підруч­ник. — Л., 1995.

2. Бєллон В. Финансовьій капитал и промьішленность во Франции. — М., 1983.

3. Бланж Ж. Великий час океанов. — М., 1982.

4. Бодров В. Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, ме­ханізми регулювання та управління. — К., 2002.

5. Боннар А. Греческая цивилизация. — М., 1992.

6. Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XVIXVIII ст. — К., 1995.

7. Великобритания. — М., 1990.

8. Вирчинский В., Котеенков В. Очерки истории науки и техники. 1870— 1917 гг. — М., 1988.

9. Гаврилюк О., Румянцев А. Економічна інтеграція в сучасному світі. — К., 1991.

10. Германская история в новое и новейшее время: В 2 т. — М., 1970.

11. Гончарук Т.Г. З історії вивчення української економіки першої поло­вини XIX ст. (Історіографічні нариси). — О., 1999.

12. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991—1999.

13. Джинчарадзе В. Зкономическая история США. — М., 1973.

14. Економіка зарубіжних країн: Підручник / А. Філіпенко, В. Вергун, І. Бураківський та ін. — К., 1996.

497

15. Економічна енциклопедія: В 3 т. — К., 2001—2002.

16. Железнова В. Зкономика США: Учеб. пособие. — М., 1979.

17. Заборовский Я. Очерки по истории аграрних отношений в Римской республике. — Л., 1985.

18. Западноевропейские страньї. Особенности социально-зкономических мо­делей/ Отв. ред. В.П. Гутник. — М., 2000.

19. Новейшая история зарубежньїх стран: Европа и Америка. 1917— 1945. — М., 1989.

20. История мировой зкономики / Под ред. М.В. Конотопова, С.И. Смета-нина. — М., 1995.

21. История мировой зкономики: Учеб. для вузов / Под. ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. — М., 2000.

22. История США: В 4 т. / Под ред. Г. Севастьянова. — М., 1983.

23. История Франции: В 3 т. — М., 1972—1973.

24. История зкономики: Учебник / Под. общ. ред. проф. О.Д. Кузнецовой. — М., 2000.

25. Карпинський І. Нові індустріальні країни. Хто вони? — К., 1990.

26. Котельникова Л, Феодализм и город в Италии в XIIIXV вв. — М., 1987.

27. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу. — К., 1996.

28. Кригіякевич І. Всесвітня історія: В 3 кн. — К.» 1995.

29. Лазанська Т. І, Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торго­во-промислової статистики XIX ст.). —К., 1999.

30. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. — К., 2001.

31. Ломакин В. Внешнезкономическая политика Великобритании. — М., 1988.

32. Лященко П. Історія народного господарства СРСР: В 2 т. — К., 1951 — 1952.

33. Мельянцев В. А. Восток и Запад во втором тьісячелетии: Зкономиче-ская история и современность. — М., 1996.

34. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних відносин: Підручник / За ред. А. Філіпенка. — К., 1992.

35. Мировая зкономика. Зкономика зарубежньїх стран. — М., 2000.

36. Мир на рубеже тьісячелетий. — М., 2001.

37. Мировое хозяйство и советская зкономика: шансьі и иллюзии. — М., 1990.

38. Мочерний С. Суть та структура економічного суверенітету України // Економіка України. — 1992. — № 11.

39. Организация Обьединенньїх Наций. Основньїе фактьі: Справочник. — М., 2000.

40. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. — К., 1996.

41. Панченко П.П., Славов В.П., Шмарук ВЛ. Аграрна історія України. — К., 1996.

42. Политико-зкономические проблеми всемирного хозяйства / Под ред. В. Седова. — М., 1988.

43. Попов Б., Маркарьян С. Две исторические модели развития Японии в XIXXX вв. // Зкономическая история: Исследования, историография, по-лемика. — М., 1992.

44. Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році. — К., 2003.

45. Сакс Дж. Крупнейшие зкономические трансформации в истории // Сакс Дж. Рьіночная зкономика и Россия. — М., 1994. — С. 312—322.

46. Сас Я.М. Феодальньїе города Украиньї в конце XV — 60-х годах XVI в. — К.,1989.

47. Смирнова С. ФРГ: новьій зтап промьішленного развития. — М., 1990.

48. Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворен­ня Старокиївської держави до кінця XVI ст.: Навч. посіб. — К., 1996.

49. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших циві­лізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посіб. / За ред. Б.Д. Лановика. — К., 1994.

50. Франция. — М., 1990.

51. Фурман О. Єдина Європа. — К., 1990

52. Хисао Канамори, Даюн Вада. Япония — мировая зкономическая дер­жава. — М., 1986.

53. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економіка України і світу: Курс лекцій. — Суми, 2000.

54. Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века: В 3 т. — М., 2002.

55. Зглад Х.О. Борьба гигантов: Зкономическое соперничество Европьі, США, Японии. — М., 1986.

56. Зкономическая история зарубежньїх стран: Курс лекций / Н. Полетаева,

B. Голубович, Л. Пашкевич и др.; Под общ. ред. В. Голубовича. — Минск, 1997.

57. Зкономическая история капиталистических стран / Под ред. Ф. По-лянского, В. Жамина. — М., 1986.

58. Зіідус X. История Японии с древнейших времен до наших дней: Крат-кий очерк. — М., 1968.

59. Зкономика зарубежньїх стран. Капиталистические и развивающиеся страньї. — М., 1990.

60. Юхименко П.І. Загальні тенденції трансформаційної кризи в країнах з перехідною економікою // Наук. зб. Львів, нац. ун-ту імені Івана Франка. — Л., 2001. — С. 181 — 185.

61. Юхименко П.І. Проблеми практичної реалізації монетаризму в Украї­ні // Наук, вісник Вол. держ. ун-ту імені Лесі Українки. — № 3. — 2001. —

C. 13—16.

62. Юхименко П.І., Леоненко ІТ.М., Ільєнко АЛ. Економічна історія: Навч. посіб. — Біла Церква, 2002.

63. Япония: зкономика, политика, история. — М., 1989.



Дотаткова література.


  1. Економічна енциклопедія: В 3 т. – К. – К., 2001 – 2002.

  2. История мировой экономики: Учебник : Под ред. Проф.. Г.Б.Поляка – М., 2000.

  3. Крип’якевич І. Всесвітня історія: В 3 кн. – К., 1995.

  4. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних відносин: Підручник: за ред. А.Філіпенка. – К., 1992.


Случайные файлы

Файл
3 лист.doc
144724.rtf
28584.rtf
18220.rtf
57377.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.