Науковий текст і вимоги до нього (43376)

Посмотреть архив целиком















Науковий текст і вимоги до нього










Жанри наукових досліджень


Кожному вченому притаманний особистий ритм пошуку, аналізу, написання тексту. Науковець, як і митець, має свої таємниці творення – тієї особливої магії думки, розвитку сюжету, образного осмислення ідеї, врешті художньої досконалості формул, графіків і таблиць, які в науці теж можуть виконувати функції поетичної форми. Костянтин Паустовський вважав: „Кожну річ треба писати так, ніби вона остання у твоєму житті”. До когось приходить натхнення на світанку, коли організм тільки прокидається і свідомість нічим не перевантажена; для когось гіпотези та уявні експерименти приходять вночі, коли життя навколо сповільнює свій ритм.

Те, що твориться на піднесенні, в пориві „першого варіанту” і здається спочатку досконалим, уже завтра, при другому прочитанні й уважному осмисленні, може виявитися двозначним, кострубатим, неточним. Тоді кожен автор стає редактором, який звіряє створене за законами „хорошого стилю”, якісного дослідження, чітких висновків.

До сильних позицій належать основні текстові елементи: назва, рубрикація (зміст), перший рядок і останній абзац, які не тільки закладають інтригу творчого пізнання, а й стають концептуальною основою, стрижнем, що підтримує все дослідницьке навантаження.

Парадокс наукової творчості полягає і в тому, що на цьому складному шляху трапляється чимало нудної, рутинної, чорнової роботи, що вимагає часу, посидючості, наполегливості у досягненні задуманого. Кожен професор колись починав із аспіранта, асистента, робив перші невдалі кроки, вагався, вислуховував поради й нищівну критику, тобто пройшов усі можливі рифи задоволення від роботи чи негайної спокуси все кинути і знайти щось простіше, приємніше, те, що забирає менше часу й дає більше грошей. Самому доводиться збирати факти, проводити експеримент, робити ескізи, опитування, спостерігати, аналізувати, друкувати, правити, впроваджувати, наполягати, самому платити додаткові гроші за ксерокопіювання і сканування, надання дефіцитної апаратури, дозвіл провести ту чи іншу вибірку.

При цьому від ученого очікують яскравої мови, образних порівнянь, цікавого сюжету. Коли монографію характеризують як „нецікаву”, „сіру”, „водянисту”, то це недопрацювання автора, якому не вдалося зміст і форму позбавити одноманітності, безликості. Так само важко виправдати надмірну ускладненість і наукоподібність. Головне ж достоїнство наукової мови – зрозумілість, легкість, лаконічність, вільні переходи від речення до речення, зовнішня простота. Логічні перепади відсутні, кожна фраза поєднана природними, непомітними смисловими зв’язками.

Навіть відомі вчені, яким часто доводиться оприлюднювати свої ідеї й публічно виступати, не цураються перевірки написаної фрази на слух: мовлене слово звучить об’ємніше, аніж закарбоване на папері.

Мова і стиль наукового дослідження характеризується чіткістю, використанням притаманного окремій галузі науки поняттєвого апарату.

Традиційно у науковому стилі вирізняються чотири підвиди: суто науковий, науково-популярний, навчально-науковий і науково-діловий. Російська дослідниця Н. І. Колесникова виокремлює ще науково-публіцистичний та науково-фантастичний стилі; водночас вона вважає, що останнім часом досить поширеними стали такі підвиди, як науково-інформативний і науково-довідковий.

За своїм призначенням і сферою використання кожен із цих підвидів наукового стилю переважає в тому чи іншому жанрі:

1) суто науковий стиль – статті в журналах, наукові праці, дисертації, монографії, доповіді;

2) науково-популярний – нариси, книги, лекції, статті;

3) навчально-науковий – підручники, навчальні та методичні посібники, програми, збірники задач, завдань і вправ, лекції, конспекти, навчально-методичні матеріали;

4) науково-діловий – технічна документація (контракти, інструкції, повідомлення про випробування та аналізи, формули винаходів, реферати тощо;

5) науково-інформативний – реферати, анотації, патентні описи;

6) науково-довідковий – словники, довідники, каталоги1.

У час інформаційних сплесків та обмінів, глобалізації багатьох галузей знань з’являється постійна спокуса запозичення, легкого впровадження в мову іноземної лексики без належного обґрунтування її семантичної чи функціональної доцільності. Безперечно, духовно-культурний розвиток і наукові взаємовпливи потребують певної інтернаціоналізації понять. Адже сьогодні важко уявити деякі сфери без термінів закордонного походження, як от: математика, астрономія, пропорція, формула, оптика, мікроскоп. Можна простежити і „подвійне життя” та використання кількох варіантів одного значення (чужомовного та рідного): бібліотека – книгосховище, резолюція – рішення, інкримінувати – звинувачувати, артикулювати – виражати, релятивний – відносний, релевантний – істотний, доречний, рецепція – сприйняття, компонент – складник, складова частина; резон – достатня підстава; імператив – наказовий спосіб (грам.), веління, наказ і т.д.

Але звикаючи до „мовних прибульців”, над смислом і походженням яких часто навіть не задумуємося, ми збіднюємо і знецінюємо свою мову й мислення. Повсюди, а надто в науковому тексті, все міцніше вкорінюються паритети, конверсії, дистрибуції, бартери, кворуми, дискурси, концепти, форуми, презентації, резервації, модифікації, трансформації, актуалізації, акцентуації і т.д. Речення можна продовжувати дієсловами та прикметниками „розумного” звучання: функціонувати, апробувати, ігнорувати, диверсифікувати, детермінувати, лімітувати, ординарний, ексклюзивний, кардинальний, індиферентний, казуїстичний тощо. Очевидно, ці слова мають відповідники рідною мовою, тільки часто здається, ніби „іноземне виконання” виглядає мудрішим, загадковішим. Насправді, запозичена термінологія без чіткого мотиву і загальновизнаного розуміння лише ускладнює текст і затуманює суть.

У науковому спілкуванні трапляється чимало слів-паразитів, які варто викорінювати, адже вони затінюють основну думку, відволікають від серйозного і глибокого сприйняття тексту. Кожному автору знайоме відчуття удаваної неможливості відмовитися від розмовної лексики, складного пошуку „саме того” слова, що найдоречніше відповідало б думці. На жаль, вставні слова (між іншим, до речі, до слова, так би мовити) часто переобтяжують текст, епітети на кшталт „найвизначніший”, „найбільший”, „найшанованіший”, „найавторитетніший” не додають нічого нового, а так звані новоутворення загалом перебирають на себе увагу, відволікають від основної суті. В обігу трапляються і „наукові канцелярити”, захоплення незвичними (часто перекрученими) термінами і парадоксальними формулюваннями (щось на зразок „аномально-девіаційної підваріації наукового дискурсу”).

Прихильники наукоподібного вигляду часто сподіваються заінтригувати незрозумілими фразами, філософськими матеріями, математичними формулами, складними реченнями з нагромадженням підрядних зв’язків. Польський дослідник Я. Парандовський зауважував: „Роздувати власний авторитет із допомогою ускладненого словника – давній прийом порожніх голів, жвавих пер і просто невігласів. Доля поводиться з ними, як мачуха: мало того, що виставляє на посміховисько за претензійне зловживання іноземними словами, вона ще постійно влаштовує їм пастки зі слів і термінів, які вони погано розуміють”1.

Загальновідомий вислів: стислість – сестра таланту – безпосередньо стосується і наукового тексту, де лаконічність, зрозумілість, прозорість думки та оригінальність ідеї співвідносяться з чіткою мовою, короткими фразами, продуманою формою. Рецепти мовної та логічної ясності занотовані в дослідженні українського мовознавця П. О. Селегія, який радить на лексичному рівні - вживати загальновідомі слова, уникати двозначності, обходитися без запозичень там, де можна скористатися питомим словом; на морфологічному рівні - не нагромаджувати по кілька іменників, надто в родовому відмінку, не витісняти дієслова віддієслівними іменниками, домірно вживати різні частини мови; на синтаксичному рівні – не розтягувати занадто фрази, не розривати думку довгими вставками, обмежувати кількість підрядних речень, не захоплюватися пасивними зворотами, дотримуватися природного порядку слів; на композиційному – не порушувати послідовності викладу, не переставляти думки, обмірковувати поділ на абзаци тощо2.

Особиста думка. Необхідно і варто висловлювати власну думку (якщо вона має вагомі аргументи), але не слід зловживати займенником „я” настільки, щоб це впадало у вічі. Як правило, для офіційних доповідей доречно уникати особових займенників я, ми, ти, ви, бо вони надають спілкуванню і тексту відтінку особистого звертання, неофіційного характеру. Найчастіше у науковій комунікації переважає використання безособових форм (досліджено, розглянуто, проаналізовано); для розмовної лексики, неофіційного спілкування, безпосереднього звернення до слухача чи читача автор може обрати „я”. Об’єктивності думки сприяють і безособові речення, пасивні звороти, зворотні дієслова.

Особові конструкції легко перетворити у безособові. Наприклад: я переконаний – цілком зрозуміло, що; ми вважаємо – вважається, що...

Надмірне захоплення „я” чи „ми” у науковому дослідженні постійно наштовхує на думку, що автор більше захоплюється собою, аніж об’єктом дослідження, за особистісним фоном може загубитися суть. Постійне „ми” змушує задуматися над тим, чому дослідник себе постійно „звеличує”, звертаючись до форми множини. Займенник ми найчастіше означає той колектив (автор і співавтор, група авторів), що працював над концепцією, аналізом, результатами розвідки, впровадженням їх у практику тощо.


Случайные файлы

Файл
126120.rtf
kursovik.doc
122946.rtf
142868.rtf
Zapiska Z14b.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.