Українська мова серед інших слов’янських мов (42411)

Посмотреть архив целиком

Українська мова серед інших слов’янських мов. Походження української мови (характеристика різних концепцій). Класифікація мов


План:

  1. Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.

  2. Етнічна близькість слов’ян.

  3. Класифікація слов’янських мов.

  4. Походження і розвиток мови.

  5. Класифікація мов:

  • Генеалогічна;

  • Типологічна.


Основна література


  1. Бондаренко М.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикум для абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп.. – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.

  2. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч. Посіб. – К.:ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)

  3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006. 336 с. (Альма-матер)

  4. Лучик В.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 344 с. (Альма-матер)


Додаткова література

  1. Кочерган М.П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.

  2. Плющ М.Я., Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.

  3. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.


1. Сучасні слов'янські народи, їхня етнічна спорідненість


Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки­тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про­живають: росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани (кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз­но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських на­родів на три групи:

  1. східну (росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),

  2. західну (поляки, чехи, слова­ки, серболужичани і кашуби),

  3. південну (болгари, македон­ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере­женнями, чорногорці).

Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів (їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, сло­в'янських мов немає. Це зумовлено постійно діючими іс­торичними процесами конвергенції (інтеграції) та дивер­генції (диференціації), що спричиняють перехідний стан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, гене­тично близькі до закарпатських і східнословацьких укра­їнців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселили­ся на територію сучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідок дивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджують про реальність русинської мови. Аналогічний конгломе­рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе­на (слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра­кійські нащадки), внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окрему слов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утворенням самостійних держав майже загальноприйня­тим стало виокремлення сербської та хорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь­ку мову. Натомість більшість науковців не вважає окреми­ми слов'янськими націями боснійців і чорногорців, які розвинулися переважно в сербському етномовному середо­вищі і належать до південнослов'янських народів як на­родності. Ледь помітними залишаються на початку XXI ст. сліди колись відомого слов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.

Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливають на реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхню кількість відіграє полі­тичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університету Св. Володимира Т. Флоринський ак­тивно переймався долею і мовою 2,7 млн. словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу та його мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовно України Російської імпе­рії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідники пропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських, пряшівських і лем­ківських українців як мови окремого слов'янського наро­ду, використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні роки її найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основним ідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.

Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодо цього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів, які функціонують у різних стату­сах: 11 націй (росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці), що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не мають своїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці та чорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає свою етномовну спе­цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате­ринських діалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіального оформлення.

Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років як перестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилися на різні території, почали ко­ристуватися різними мовами, жили здебільшого в різних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типові антропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен­тальності, відчуття етнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причин духовної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен­ня чи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі, царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдяки Речі По­сполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавало­ся зберігати й розвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янські народи або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці — Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім не мали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янські народи, крім .росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів­денні слов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під ту­рецько-османським гнітом. Білоруси і значна частина ук­раїнців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівства Литовського та Речі Поспо­литої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці, хорвати, частково й українці перебували в складі Ав­стрійської чи Угорської держави, а згодом Австро-Угорської імперії.

Нерідко слов'янські народи були розірваними частина­ми в складі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другої світової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буко­вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна), Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї­на). Лише в 1945 р. споконвічні землі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре за Конституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра­їна стала після розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба­гатовікову історію великої національної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною). І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців, був поділений між Пруссією і Саксонією.

Демографічний склад і державно-територіальний розпо­діл слов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А. Супруном).


Таблиця 2.1

Слов'яни на початку XX ст.

По державах і країнах (у тис. осіб)

Назви народів

Кількість (у тис. осіб)

Російська імперія

Болгарське царство

Сербське королівство

Чорногорське королівство

Австро-Угорська імперія

Туреччина

Німеччина

румунія

Італія

Інша європа й азія

Америка

Великороси

69400

69200

(росіяни)

Малороси

33100

28400

4500

170

330

(українці)

Білоруси

7400

7400

Болгари

5700

226

3400

34

1900

110

ЗО

Серби

9773

2

2800

260

5855

550

6

300

і хорвати

Словенці

1500

1325

126

43

132

Чехи

7500

65

6935

64

310

Словаки

2740

2

2358

56*

380

Серболужичани

157

90**

11

Поляки

21700

9800

4900

3900

3000

Кашуби

370

222

100

148

У підсумку***

159420

115100

3400

2800

260

25600

2450

4500

130

50

600

4500


Случайные файлы

Файл
24200.rtf
25209-1.rtf
14108.rtf
46575.rtf
~1.DOC




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.