Вплив елементарних еволюційних факторів на генофонди людських популяцій (11425)

Посмотреть архив целиком

Міністерство освіти і науки України

Черкаський державний технологічний університет

Будівельний факультет

Кафедра загальної екології та природокористування





ДИПЛОМНА РОБОТА

з дисципліни «Біологія»

ТЕМА: «Вплив елементарних еволюційних факторів на генофонди людських популяцій»




Керівник роботи

ст. викл І. А. Чемерис


Виконавець

студент І курсу

групи ЕК-75

Дибченка Артура Олексійовича




Захишено з оцінкою

___________________

«____» _________2010 р.





Черкаси – 2010


ЗМІСТ


Вступ

  1. Розвиток еволюційного вчення і еволюція людини

1.1 Теорія еволюції

1.2 Еволюція і генетика

1.3 Еволюційний розвиток людини

2 Поняття про вид та популяцію

2.1 Поняття про вид

2.2 Загальні властивості популяції як біологічної системи

2.3 Структура і закономірності існування популяцій людини

2.4 Демографічні процеси в популяціях людини

3 Елементарні фактори, що впливають на генофонд людини та генетичне різноманіття популяцій людини

3.1 Вплив елементарних еволюційних факторів на генофонд людських популяцій

3.2 Генетичне різноманіття в популяціях людей

3.3 Природній відбір

Висновки

Список використаних джерел

Додатки


ВСТУП


Клітинні і фізико-хімічні організми спадковості і мінливості універсальні для всіх живих істот, включаючи людину. Встановлена певна залежність життєдіяльності індивідууму від властивостей його генотипу. Більшу частину своєї історії людство було сукупністю більш чи менш ізольованих в репродуктивному відношенні відносно нечисленних груп. До сьогоднішніх днів збереглися ізоляти. В окремі історичні періоди відбувались міграції значних мас людей. Вони супроводжувалися об’єднанням раніше розділених груп, освоєння нових територій зі своїми клімато-географічними умовами. В наш час міграції населення посилилися в зв’язку зі зростанням численності людей, вдосконаленням транспортних засобів, нерівномірним розвитком економіки. Завдяки цьому генофонди популяцій людей відчули раніше і продовжують відчувати дії елементарних еволюційних факторів. Соціальність людини вносить в цю дію певну специфічність.

Життя представлене окремими видами, що являються сукупностями організмів, яким властиві якості спадковості і мінливості.

Ці якості стають основою еволюційного процесу. Механізмами, що обумовлюють такий результат, являються вибіркове винахідливе виживання і вибіркове розмноження особин, які належать до одного виду. В природних умовах особливо інтенсивно розмноження відбувається в популяціях, які являються мінімальними самовідтворюваними групами особин всередині виду.

Кожен із раніше чи сьогодні існуючих видів являє собою підсумок певного циклу еволюційних перетворень на еволюційно-видовому рівні, що закріплена з самого початку в його генофонді. Останній відмінний двома важливими якостями. По-перше, в ньому знаходиться важлива інформація про те, як даному виду вижити і залишити спадок в певних умовах навколишнього середовища, а по-друге, може частково змінювати склад закладеної в ньому біологічної інформації. Остання являється основою еволюційної і екологічної гнучкості виду, тобто, можливістю пристосуватися до існування в інших умовах, що змінюються в часі чи при зміні території. Популяційна структура виду, що призводить до розпаду генофонду виду на генофонди популяцій, сприяє появі в історичній долі виду в залежності від обставин обох відмічених якостей генофонду – консервативності і пластичності.

Таким чином, загально-біологічне значення популяційно-видового рівня лежить в реалізації елементарних механізмів еволюційного процесу, що обумовлюють видоутворення.

Значення того, що відбувається на популяційно-видовому рівні для охорони здоров’я визначається наявністю спадкових хвороб, захворювань з явною спадковістю, а також вираженими особливостями генофондів різних популяцій людей. Процеси, що відбуваються на цьому рівні, в сукупності з різними особливостями цих територій складають основу перспективного напряму сучасної медицини – епідеміології інфекційних хвороб.

  1. РОЗВИТОК ЕВОЛЮЦІЙНОГО ВЧЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДИНИ


    1. Теорія еволюції


Еволюцiя означає поступовий, закономірний переход вед одного стану в iнший. Пiд бiологiчною еволюцiєю розуміють зміну поцуляцiй рослин i тварин у низцi поколiнь, що спрямовується природним добором. Протяром багатьох мiльйонiв рокiв, починаючи з виникнення життя на Землi, у результатi безупинного, незворотного, природного процесу замiни одних видiв iншими сформувалися тваринні і рослиннi форми, що iснують зараз. Ідея про те, що органiзми розвиваються протятом поколiнь, цiкавила багатьох натуралiстiв.

ХVIII ст. ознаменувалося розвитком у росiйському і європейському природознавствi еволюцiйних поглядiв. До цього часу нагромадилося досить багато описового матерiалу про рослини i тварини, який необхiдно було систематизувати. Шведський природознавець Карл Лiнней (1707—1778) увiйшов в iсторiю науки не тiльки як автор еволюцiйної теорiї, а й як засновник класифiкацiї рослинного й тваринното свiту, якою й досi користуються науковцi. Ще до нього вченi розпочинали спроби розробити класифiкацiї - наприклад, дерева класифiкували на групи за формою листя і кольором стовбура. Проте такi класифiкацiйнi системи були штучними i не виявляли iстинної спiльностi мiж систематичними групами. Лiнней поклав в основу своєї класифiкацiї кiлькiсть маточок i тичинок у квітцi, що дiйсно вiдображало вiдмiннiсть природних ознак у рiзних систематичних групах. Лiнней запропонував також посiб опису належностi того або iншого виду до певної таксономiчної групи - бiнарну (подвiйну) номенклатуру. За його пропозицiєю вид почали позначати двома словами, перше з яких визначає рiд (звичайно iменник), а друге - вид (звичайно прикметник). Всi види прийнято описувати мiжнародною мовою вчених - латиною. Наприклад, горобець польовий - Раsser montanus L. Пiсля видового найменування латинською мовою в скороченiй формi зазначається прiзвище автора, який дав цю назву (L. - Лiнней).

К.Лiнней роздiляв метафiзичнi погляди на природу, вбачаючи в нiй споконвiчну доцiльцiсть, «премудрiсть Творця». Кожен вид вiн вважав незмiнним i постiйним, не зв’язаним з iншими видами. Проте вiн визнавав, що види можуть виникнути шляхом схрещування чи в результатi змiни середовища, але таке розумiнвя до нього прийшло лише наприкiнцi життя.

Французький зоолог Жан Батiст Ламарк (1744—1829), директор Зоологiчного музею в Парижi, 1809 року у книзi «Фiлософiя зоологii» запропонував свою теорiю еволюцiї. Теорiя побудована на двох головних передумовах: внутрiшнє прагнення органiзмiв до самоудосконалення та успадкування набутих ознак. Ламарк вважав, що вся рiзноманiтнiсть видiв на Землi з’явилась завдяки тому, що Творцем були створенi найпростiшi одноклiтиннi органiзми й задана їх подальша градацiя (розвиток шляхом ускладнення). Що ж до пристосування видiв до навколишнiх умов, то це - результат дiєвостi або бездiяльностi органiв. На думку ламаркiстiв, довгi шия та ноги жирафа - наслiдок того, що багато поколiнь його короткошиїх i коротконогих предкiв споживали листя дерев, за якими доводилось тягнутися все вище та вище. Незначне подовження шиї та нiг, що вiдбувалося у кожному поколiннi, передавалося наступному, доки довжина цих частин тiла не досягла нинiшньої. Сплющена форма тiла камбали пояснювалась постiйним лежанням риби на боцi на мiлководлi.

Таким чином, в основi виникнення нового виду, за Ламарком, лежить такий механiзм впливу на органiзм умов довкiлля:

  • пiд виливом зовнiшнього середовища вiдбуваються кориснi для органiзму зміни;

  • цi змiни успадковуються потомством;

  • дiєвiсть або бездiяльнiсть органiв прискорює процес видоутворення;

  • у складноорганiзованих тварин вплив зовнішнього середовища опосередковується через нервову систему.

Хоч теорiя Ламарка пiдготувала грунт для сучасної еволюцiйної теорiї, його погляди на механiзм змiн не набули широкого визнання. З’ясовано, що умови довкiлля виливають на фенотип, не порушуючи генотипу. Щоб довести це, нiмецький зоолог i теоретик еволюцiйного вчення А. Вейсман протягом багатьох поколінь вiдрiзав хвости мишам, але це не спричинило очiкуваного скорочення хвостiв у їхнiх нащадкiв. Виходячи зi своїх експериментiв, учений дiйшов висновку, що ознаки, якi набуваються тiлом i спричиняють змiни фенотипу, безпосередньо не впливають на статевi клiтини (гамети), за допомогою яких цi ознаки передаються наступному поколiнню.

ХIХ ст. характеризувалось сплеском наукової думки. Розвиток промисловостi, сiльського господарства, геології, астрономiї, хiмiї сприяє накопиченню величезного фактичного матерiалу, який необхiдно було об’єднати та систематизувати. У ХIХ ст. усе бiльше зазнають критики уявлення про незмiннiсть живих iстот. Переворот у бiологiї того часу, пов’язаний з iменем Чарльза Дарвiна. 1831 року вiн вирушив на вiйськовому кораблi «Бiгль» у подорож уздовж берегiв Пiвденної Америки, Нової Зеландiї, Пiвденної Африки. Пiд час перебування на Галапагосських островах увагу молодого вченого привернула подiбнiсть мiж флорою та фауною цих островів i материка. Зiбранi ним численнi данi про мiнливiсть органiзмiв переконали його в тому, що види не можна вважати незмiнними. Повернувшись до Англiї, Дарвiн почав вивчення практичного розведення голубiв і свійських тварин, що призвело до створення концепцiї штучного добору. 1778 року Т. Мальтус у своєму «Трактатi про народонаселення» показав, до чого могло б призвести зростання населення нашої планети, якби воно нiчим не стримувалося (боротьбою за iснування, загибеллю одних та виживанням iнших). Ч. Дарвiн розповсюдив це на бiологiчнi процеси, звернувши увагу на те, що хоч розмноження органiзмiв вiдбувається постiйно, кiлькiсть окремих груп (популяцiй) залишасться порiвняно стабiльною. Зiставляючи величезну кiлькiсть даних, вiн зробив такi висновки: будь-які змiни, сприятливi для виживання за певних умов, пiдвищують здатнiсть особин розмножуватися та давати плодовите потомство; за несприятливих змiн, навпаки, шанси на успiшне розмноження знижуються. До аналогiчного висновку дiйшов Альфред Рассел Уоллес, що батато мандрував і теж був обiзнаний з поглядами Мальтуса. 1858 року Дарвiн Уоллес виступили з доповiдями на засiданні Лiннеївського товариства у Лондонi. 1859 року Дарвiн опублiкував книгу «Походження видiв шляхом природнього добору». Теорія природнього добору, бiля витокiв якої стояли цi вчені, справедливо дiстала назву теорiї Дарвiна—Уоллеса.


Случайные файлы

Файл
8953-1.rtf
142292.rtf
36359.rtf
5625-1.rtf
46990.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.