Традиційна народна медицина гуцулів Рахівщини XIX – початку XX ст. (94072)

Посмотреть архив целиком











Традиційна народна медицина гуцулів Рахівщини кінця XIX – початку XX ст.







Березнай С.М.

студентки II курсу істфаку


Однією з найцікавіших галузей традиційних народних знань гуцулів є народна медицина – комплекс засобів і методів лікування, набутих у процесі багатовікового досвіду шляхом усної передачі від покоління до покоління. Вона має свою специфіку обумовлену характером соціально – економічних, політичних, культурно – побутових, екологічних умов, і характеризується різноманітністю народних засобів лікування, збереженням, як і в побуті горян взагалі.

Ця ділянка народної культури привертає все більшу увагу спеціалістів різного профілю – медиків, біологів, етнографів сучасності. Інтерес до такої цікавої та малодослідженої ділянки народного знання, як медицина, цілком зрозумілий. Він в значній мірі викликаний невичерпними можливостями використання багатограничного досвіду народу в галузі медичних знань. Наукова медицина постійно збагачується за рахунок народної. Сьогодні можна назвати цілий ряд сучасних наукових методів лікування та лікувальних засобів,які ввійшли в наукову медицину з народної [5,272].

Пам’ять народу чітко зберігала все те, що приносило їй користь: видиму, очевидну, чи ілюзорну, скриту, але засобом якої створювався душевний спокій. З особливою увагою синтезувалась практика лікування людини. В Україні побутувала система народної медицини, базована як на раціональних засобах надання допомоги хворому, так і на ірраціональних із залученням магічних дій. Практично майже кожна людина розумілася на ліках рослинного і тваринного походження і була для себе першим лікарем[1,21-22].

Рослиною надзвичайної дії вважався часник. Найпоширеніша його лікувальна функція – протизапальна (при простуді, сильному кашлі), а також проти інфекційна (тіф, хорела,чума). Сира, нарізана кружальцями картопля скрізь на досліджувальній території вживалась як знижуючий температуру засіб. У вигляді компресів до чола та скронь(терта) – до опіків та наривів. Варена помята нечищена картопля служила зігрівальним компресом при болях горла, попереку, гайморитах і навіть запаленні мозку. Робили також своєрідні інгаляції, тобто дихали парою, накриваючись з головою над чавунцем вареної картоплі, коли боліло горло або зуби [2, 4-5]. Свіже листя капусти клали на чоло та скроні як засіб, що знижує температуру, прикладали до гнійних ран, а варене у молоці – до набряків. Соком квашеної капусти гоїли вражені коростою місця, пили при шлункових захворюваннях, розбавленим з водою лікували опіки. Сирий м’якуш гарбуза застосовували у вигляді компресів при опіках, наривах, висипах на тілі, варений з медом - радили споживати при захворюваннях печінки, набряках[1,25-27].

Бобові, зокрема квасоля, застосовувалися при захворюванні нирок. Тут, очевидно, певною мірою діяв принцим імітаційної магії “подібне лікує подібне”, а зерно квасолі за формою нагадує нирку. Відвар лушпиння квасолі вживали як сечогінний засіб при водяниці, при ревматизмі пили в суміші з листям чорниці при діабеті. Компреси зі свіжого листя прикладали при болях голови. Мазь із перепаленого на попіл насіння квасолі і вершкового масла вважалась ефективним засобом при золотушних висипках [2,31-40].

Дещо ширшою була сфера застосування лопуха, рослини дуже популярної в народі і зараз. Наприклад, відвар або спиртовий настій його кореня вважали ефективним засобом при лікуванні початкових форм раку. Для зміцнення волосся мили голову у відварі кореня лопуха. Популярною була і мазь, яку виготовляли, підсмажуючи корінь лопуха на олії. Рекомендували щовечора втирати її у волосся.

У народній хірургії, як кровоспинні та ранозагоюючі засоби широко вживались свіже листя деревію (“муращунику”), подорожника (“бабки”), гірчака (“ракові шийки”), спори плауна (“мох”), спиртовий настій березових бруньок, при вивихах і переломах – корінь живокосту (“гав”яз”). Останній використовували у виді відвару або компресів з сирого потовченого кореня рослини. Крім такої загальнопоширеної функції, на Гуцульщині, як і у Поліссі, він мав дещо ширше застосування.У його відварі мили голову, прикладали при болях ревматичного характеру, купали дітей, щоб були здоровими [7,40-44;1,17-19].

При захворюваннях простудного характеру, кашлі, легеневих недугах з дикорослих лікарських трав, гуцули використовували відвари трав алтея (“слеза”), (“слизівника”), листя підбілу (“пудбілю”), квіти дивини. При кашлі, болях горла та грудей, високій температурі рекомендували двічі на день пити чай з її квітів. При хворобох дихальних шляхів вживають такий відвар : 1 ст. ложку квітів заливають кипятком (250 г.), кипятять 5 хв., відстоють, пють тричі на день по 50 г. за півгодини до їди [5,278]. Або 1 ст. ложку м’яти польової, чайну ложку алтеї лікарської і таку ж дозу підбілу звичайного. Приготування і вживання вище згадані[8,264].

Великою популярністю користувався терлич жовтий. Цю рідкісну квітку, що росла на високогірних полонинах гуцульських Карпат, місцеве населення називало “джинджурою”, “гінсурою”, рідше “свічурником жовтим” і вживало для лікування найрізноманітніших недуг – при захворюваннях шлунку, печінки, легеневих хворобах, ревматизмі, недокрів’ї, для лікування гнійних ран. З кореня “джинджури” і зараз готують відвари, настої, роблять “апетитний” чай (заливаючи корінь холодною водою і настоюючи 8 – 10 год. на сонці) або “джинджурове вино”.З цією метою невеликий корінь заливають червоним вином (1 л.) і настоюють протягом двох тижнів. Вживають при шлунково – кишечних трактах [2,5-7].

Не менш популярною у гуцулів, ніж “джинджура” була арніка (“скусівниця”, “арник”, “гармітка”). З лікувальною метою вживали квіти і корінь рослини. Спиртовий настій квітів, рідше кореня вважався прекрасним ранозагоюючим засобом. Відвар кореня пили при нервових захворюваннях, шлунково – кишкових, гіпертонії, бронхіальній астмі – (“дихавиці”). Давня легенда розповідає, як арніка вилікувала князя Данила Галицького від (“дихавиці”). Знахар з далеких Карпат дав князеві трунок, який за 40 днів і ночей поставив його на ноги. Цим ліком була арніка [5,280].

Різноманітним і багатим був арсенал ліків твариннного походження, що до певної міри обумовлено основним заняттям гірського населення – скотарством. З них особливо популярними були тваринні жири та молочні вироби.

Гуцули свіжим або кислим коров’ячим молоком промивали очі, коли боліли, а гаряче кип’ячене з маслом або смальцем пили при простудних захворюваннях. Свіжою сметаною (“памолотком”, “сутужкою”) змазували рани.З жентиці (“зварниці”) робили компреси при ударах, лікували шлункові захворювання, зокрема нестравність. З цією метою хворому давали випити 0,25 л. кислої жентиці, а через півгодини – годину таку ж кількість свіжої.

Масло, особливо овече, застосовували для натирань, рекомендували класти на тім’я (потилицю) при болях голови простудного характеру, використовували як основу для різних мазей. Тотожну лікувальну дію мали й інші тваринні жири – свинячий, борсучий, ведмежий, собачий, гусячий, їжаковий. Найпопулярнішим був борсучий жир. Ним гоїли рани, вживали для розтирань і компресів при простуді й ревматизмі, пили з горячим молоком при запаленні легень, туберкольозі, астмі [2,7-10].

Як засвідчують дані етнографічної літератури та сучасні польові матеріали, помітне місце в практиці народного самолікування гуцулів займала органотерапія, що , очевидно, мало певний зв’язок з давнім культом тварин та випливало з поглядів первісної людини про навколишню дійсність. У Рахівському районі зафіксовано відомий в медичній практиці, не позбавлений раціональної основи метод, закутування хворих при простуді та ревматизмі у свіжозняту шкіру барана чи вівці. Свіжу заячу шкіру прикладали до наривів, що теж було виправдано, оскільки, зберігаючи тепло та недопускаючи повітря, такий своєрідний компрес сприяв швидкому назріванню нариву. При астмі (“задусі”) рекомендували пити юшку з яструба (“половинка”), болях горла (“заушниці”, “гланди”) – свинячий жовч.

Шкіру, яку гадюка скидає з себе (“линовище”), прикладали до ран, болячок. Дівчата у його відварі мили голову, щоб було довге й густе волосся. З лікувальною метою вживали гадючий жир, її зуби та мозок.

Вживались у практиці народного лікування і засоби мінерального походження. Пісок і сіль, як і в інших місцевостях України, вважались хорошими фізіотерапевтичними засобами. З них робили гарячі компреси при болях простудного характеру, водним розчином солі полоскали горло при ангінах, ніс при нежиті [3,75].

Певного значення надавали гуцули питанням раціонального харчування, дієти. Хворим на легеневі хвороби, зокрема туберкульоз, рекомендували вживати висококалорійні, багаті білком продукти – яйця, м’ясо, молоко.

Раціональні засоби лікування, як правило, поєднувалися з магічними діями. В практиці народного лікування усіх народів магія – один із необхідних його компонентів, цікавий збереженням пережитків давнього світогляду, дохристиянських звичаїв, ритуалів. З усіх видів лікувальної магії, без сумніву, один з найцікавіших, найпоширеніших в усіх слов’ян і найдавніших – вербальна або словесна. Замовляння своїм корінням сягають первіснообщинного ладу [2,11-12]. У примівках гуцульського населення дуже виразно проступають елементи давніх язичницьких вірувань. Засновані на вірі в чудодійну силу слова, вони зберігають сліди поклоніння силам природи. У них часто знаходимо звертання до небесних сил, води, землі, як сил, здатних повернути усе лихе :


Случайные файлы

Файл
48724.rtf
99239.rtf
168259.rtf
124651.rtf
185277.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.