П. Калнишевський – останній кошовий Запорізької Січі (61223)

Посмотреть архив целиком

Размещено на http://www.allbest.ru/

П. Калнишевський – останній кошовий Запорізької Січі


Походження Петра Калнишевського


Походив Петро Калнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області).

Достеменно невідомо, звідки Калнишевські з`явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бути хіба що мати Агафія, з якою пов’язані чимало родичів бокової лінії, давніх тутешніх мешканців. Можливо, батько Іван переселився сюди з Правобережної України, з якої в останній третині XVII ст. чимало людей перебралося на Лівобережжя. Цілком можливо, що батько Петра походив з полкового міста Кальник, що на Поділлі; звідси – прізвище Кальниш, чи більш відповідний Кальнику варіант його написання – Кальнишевський.

Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті П.Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатора І.Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його вік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в’язня. У надпису зазначено, що П.Калнишевський народився на св. Петра – 20 червня. Точно відомо, що 20 червня 1768 р. ієромонах Самарського Феодорит надіслав йому поздоровлення.


Поява на Січі


Згідно з легендою, записаною в 1970 р. від старожилів с. Пустовійтівки, восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя.

Насправді П. Калнишевський міг з`явитися на Січі лише після закінчення російсько-турецької війни 1735- 1739 рр. На його рішення, очевидно, вплинули родичі Андрій і Давид. Бо ж на Січі П. Калнишевського записали до Кущівського куреня, до якого належали саме ці його старші родичі. У реєстрі даного куреня за 1755 р. серед 460 козаків Петро згадується під 10-м номером.

Перша документальна згадка про перебування П. Калнишевського на Січі датована 1754 роком, коли він уже був на посаді військового осавула. 23 лютого 1754 р. ім`я військового осавула Петра Калнишевського згадується в листі кошового отамана Данила Гладкого з приводу розслідування зловживань козацького паланкового отамана, який недбало збирав податки до січової скарбниці. У 1757 р. П. Калнишевський збирав податки з м. Старої Самари (тепер Новомосковськ Дніпропетровської обл.). Він не допускав міщан до козацьких угідь доти, поки вони не сплатили Війську належні податки.


Від рядового козака до кошового отамана


Головним напрямком діяльності Калнишевського на посаді військового осавула була боротьба з Гайдамаками. У травні 1754 р. він вирушив до Бугогардівської паланки, щоб наказати козакам не ходити «в гайдамаки». Але ті мало зважали на застереження, навіть ледве не застрелили військового довбиша та писаря, а самого осавула «багато лаяли й прямо говорили, що від злодійства … пока слави не здобудуть не відстануть». Того самого року П. Калнишевський з великою командою козаків переслідував гайдамаків, які запекло оборонялися в рясно вкритому очеретом гирлі невеличкої річки поблизу Бугу. У червні 1754 р. П. Калнишевський схопив гайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха. Тоді також не обійшлося без кривавої сутички. На р. Ташлик між гайдамаками та загоном осавула виникла перестрілка, під час якої троє гайдамаків були вбиті, ще троє поранені, решта ж перебралася на другий бік річки. Полонених П. Калнишевським гайдамаків Кіш відрядив під конвоєм до Генеральної військової канцелярії Гетьманщини в Глухів.

4 вересня 1754 р. кошовий отаман Яким Ігнатович видав П. Калнишевському детальну інструкцію, надавши йому широкі повноваження. Осавул мав ретельно обстежити Запорозькі Вольності, особливо місцевість поблизу Гарду, вздовж Південного Бугу аж до Бузького і Дніпровського лиманів, а далі - вгору по Дніпру «й провідати, у яких місцях злодій, зібравшись кінно чи пішо, чатами стоять й міряться на польський і татарський кордон йти грабувати чи вже від них які злодійства вчинені». Прикметно, що військовому осавулові наказано в команду свою набирати «козаків запорізьких доброкінних і збройних, самих хазяїнів», тобто тих, хто був незацікавлений підтримувати гайдамаків. При цьому йому доручалося переловити якомога більше гайдамаків, доправивши в Кіш під надійною вартою.

П. Калнишевському доводилося також опікуватися організацією комісії з розгляду запорізько-кримських прикордонних суперечок, яка відбувалася у містечку Микитиному (сучасне м. Нікополь) у 1754р. Він мусив знайти помешкання для російського комісара І.Рославлєва, постачати провіант і фураж та забезпечити охорону запорізьких депутатів під час роботи комісії.

Наступного року військовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний, оскільки у травні 1755 р. Калнишевський разом з писарем Іваном Чугуєвим у складі депутації Війська Запорізького був відряджений до Петербурга. Метою поїздки було домогтися скасування мита на товари, які ввозилися до Запорожжя, а також збільшення царської платні Війську Запорізькому. Для Калнишевського це була добра нагода ознайомитися з норовом вищої російської бюрократії та принципами, на яких трималася імперія. А одним із таких принципів незмінно залишалися хабарництво й бюрократизм.

У 1757 р. П.Калнишевський ще раз обійняв посаду осавула, а в 1758 р. став уже військовим суддею. Того самого року він знову увійшов до складу депутації, яка вирушила до Петербурга.

Повернувшись з Петербурга,П. Калнишевський у 1761 році знову стає військовим суддею. Відтепер він був уже не просто запорізьким старшиною, а другою за впливовістю особою на Січі. Чимало тодішніх документів підписані власне ним.

П. Калнишевський, беззаперечно, належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного до товарно-грошових відносин і схильного до господарських занять. Опорою П. Калнишевського були заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов та адміністративних гарантій для розвитку свого, орієнтованого на зовнішні ринки господарства. Це старшинське угруповання й забезпечило йому в 1762 р. посаду кошового отамана.

У вересні 1762 р. П. Калнишевський уже як кошовий отаман спостерігав у Москві коронацію імператриці Катерини ІІ. Проте після повернення на Січ йому не вдалося втримати булави. Під впливом сіроми замість П.Калнишевського кошовим отаманом вдруге був обраний Григорій Лантух, а наступного року – Пилип Федоров. Це були шановані на Січі люди. Обрання їх було тимчасовим компромісом: адже партія Сіроми ладна була віддати булаву будь-кому, тільки не П.Калнишевському. Але останнього певною мірою задовольняло те, що Січ очолили номінальні кошові отамани, які через свій похилий вік не мали снаги пручатися його реальному впливові.

1 січня 1765 р. на військовій раді кошовим отаманом було обрано П.Калнишевського. Цього разу вже надовго.


Власне господарство


П. Калнишевський мав потужне власне господарство. Зокрема, в 1775 р. в його зимівниках нараховувалося 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець і кіз, 106 свиней, 5 віслюків. Навесні 1775 р. П.Калнишевський продав у Крим 14 тисяч голів овець ціною два рублі за штуку, а двом орловським купцям – 250 коней.

Зимівники кошового отамана були розкидані по запорізьких займищах, здебільшого по залюднених землях Кодацької, Самарської та Протовчанської паланок. Збереглися відомості про зимівник Калнишевського на річці Протовчій, де в його власності було 600 коней, з них – 160 верхових скакунів.

Петро Калнишевський, як заможна й підприємлива людина, підтримував ділові контакти з українським та російським купецтвом, торговими людьми Криму та Речі Посполитої. За його сприяння у 1722 р. єврейські купці з Умані заснували на Січі єврейську торговельну компанію.


Принципи господарювання


Остаточно закріпивши за собою булаву П. Калнишевський почав призначати на головні посади на Запорожжі лише тих козаків, які у своїх господарських справах, кар’єрному зростанні й добробуті завдячували тільки йому особисто.

Рідний для колишнього старшини військового старшини П. Калниша Кущівський курінь вже відрізнявся від решти своїм привілейованим становищем. Саме з нього кошовий добирав собі вірних служителів, будуючи свою «кадрову політику».

Стратегічною метою П. Калнишевського було створення на Запорожжі окремого прошарку хліборобів, який би став його надійною опорою.

Стихійна українська колонізація в середині XVIII ст. виплескувалася на запорізькі землі. Поруч із запорізькими зимівниками з`являлися слободи й хутори селян-переселенців, стрімко змінюючи повсякденний побут Запорожжя. Козаки вбачали у цьому загрозу своєму традиційному ладу, адже як вони говорили «селянський плуг притягне за собою й пана». Тому часто траплялося, що запорожці нищили новозасновані слободи й хутори, шмагали поселенців батогами й примушували їх повертати назад. Петро Калнишевський змінив ставлення Коша до «нашестя гречкосіїв». Головну увагу він зосередив не на боротьбі із заснуванням слобод, а на встановленні контролю над стихійною селянською колонізацією.

Стрижнем політичної стратегії кошового отамана Калнишевського стала, з одного боку, боротьба з гайдамацтвом (на чому наполягав російський уряд і що відповідало прагненням значних козаків), з іншого – захист автономії Війська Запорізького. Російська підтримка допомагала йому безстроково тримати булаву. Попри зовнішній лиск лояльності і ввічливих запевнень у вірно підданстві російському престолу останній кошовий отаман послідовно обстоював економічні інтереси Запорожжя, піклувався про збереження його політичних прав та автономії. Відряджаючи запорізькі депутації до російської столиці, Калнишевський уже не переймався метою збільшити хлібне та грошове жалування для Війська Запорізького, як це було за його попередників. Головне увага депутацій зосереджувалась на політичних та економічних завданнях, як-то: захист запорізьких територій від зазіхань російських поміщиків, скасування мита в торгівлі Запоріжжя з Гетьманщиною та російськими губерніями, територіальні та майнові претензії до Війська Донського та Кримського ханату, взаємини з російською прикордонною адміністрацією тощо. Особливо обстоював кошовий торговельні та господарські інтереси запорізького товариства. Запорізькі представники не оббивали пороги прикордонних губернаторів, а закріпили за собою право вирішувати свої питання безпосередньо в російській столиці. Систематично надсилаючи свої депутації до Петербурга, козаки налагоджували правовий механізм забезпечення автономії Війська Запорізького.

Тривалий час кошовий клопотався, щоб вивести Запоріжжя з підпорядкування Малоросійської колегії. Вбачаючи в цьому загрозу автономії Війська Запорізького, П.Калнишевський доклав чимало зусиль, аби залишитися під опікою винятково Колегії іноземних справ. Спроби кошового позбутися надокучливої опіки призвели до конфлікту з президентом Малоросійської колегії графом Рум`яйцевим. У жовтні 1766 р. кошовий приїхав на Січ украй роздратований від спілкування з цим норовливим вельможею.

При цьому П.Калнишевський рішуче виступив на захист земель Війська Запорізького від зазіхань Росії, яка тихою сапою вела наступ на запорізьку територію. Кошовий навіть не зупинявся перед погрозами прикордонним губернаторам, що накаже козакам збройно виступити проти російських військових команд, які без належної санкції входять до Запорожжя. У листі генерал-губернатору Новоросійської губернії Ф. Воєкову 6 липня 1773 р. він протестував проти того, що російські офіцери зі своїми підрозділами загарбали понад 200 верств запорізької землі. Проти непроханих прибульців з Єлисаветградської провінції за наказом П. Калнишевського виступила спеціальна військова команда на чолі з полковником Гараджею та писарем Роменським. Між запорожцями й російським військовим загоном відбулася збройна сутичка. Козаки руйнували засновані приходьками слободи, якщо поява цих слобод загрожувала територіальній цілісності Запоріжжя. На місці зруйнованих будували власні. У зв’язку з цим сенат і сама Катерина ІІ вимагали від П. Калнишевського негайно ув’язнити Гараджу та його товаришів. Та кошовий не поспішав з відповіддю, надавши цьому діяльному полковникові повну свободу дій.

У часи П. Калнишевського Запорожжя не втратило значення впливового чинника міжнародних відносин. Воно підтримувало стосунки з Кримським ханством, ногайськими мурзами, причорноморською турецькою адміністрацією та польськими магнатами.

Переможна для Росії війна з Туреччиною закінчилася підписанням мирного договору в Кючук-Кайнарджі 10 липня 1774 р. Виснаженому війною запорізькому війську тільки 15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий П.Калнишевський під гарматні постріли урочисто в`їхав до визрівав план ліквідації Січі та запорізького козацтва. Поки ж остаточного рішення ще не було , між запорожцями та російськими військовими, які перебували на запорізьких землях, не вщухали гострі сварки.


Остання запорізька депутація. Ліквідація Запорізької Січі


Тим часом до царської столиці вирушила остання запорізька депутація на чолі з Антоном Головатим, що б виклопотати підтвердження на ті запорізькі землі, через які точилися суперечки з Єлисаветградською, Ізюмською провінціями та з Військом Донським. Козаків приймали холодно. Російських урядовців дратувала впертість, з якою запорожці захищали своє. Граф П.Рум`янцев обурювався, що вони «в пояснення своїх справ входять далі ніж годиться». Та й задовго до цього пихаті чиновники не дуже то й крилися в своєму ставленні до Січі та запорізьких козаків. Ще в 1760 р. канцлер М.Воронцов заявив запорізьким депутатам у Петербурзі, що коли козаки будуть неслухняними, то їм знайдеться інше місце для поселення.

Однак на початку червня 1775 р. ніхто на Запорожжі, навіть добрий знавець придворних справ Петро Калнишевський не зміг передбачити згубного для себе повороту подій.

Водночас ще у травні 1774 р. найвпливовіші російські вельможі М. Панін, П. Рум`янцев та Г. Потьомкін на засіданнях Ради при Височайшому дворі переконували Катерину ІІ ліквідувати Запорізьку Січ. Однак імператриця спочатку відмовлялася погодитися з цим, наголошуючи на вірній службі запорожців під час війни з Туреччиною. Ставлення монаршої особи радикально змінилося у квітні 1775 р., коли граф П. Рум`янцев надіслав до Петербурга чергову реляцію про нібито намір кошового отамана разом з запорожцями перейти до турецького підданства. 27 квітня на Раді питання про ліквідацію Січі було поставлене руба. Вирішили запросити П. Калнишевського до Петербурга нібито на обговорення питання поземельних відносин запорожців з мешканцями Гетьманщини та Слобожанщини. Якщо приїде – не мав наміру зрадити, якщо ні – винний. З невідомої причини кошовий до Петербурга не поїхав. І вже 7 травня 1775 р. на черговому засіданні Ради було остаточно ухвалено рішення ліквідувати Військо Запорізьке й заарештувати його старшину.

Виконати вирок доручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня з фортеці Святої Єлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей. 4 червня Текелій з піхотним Орловським полком під командою полковника Язикова й кіннотою під командою барона Розена підійшли до Січі, зайняли передмістя Гасан-Башу й наблизилися до Новосіченського ретраншементу. Запорожці не очікували нападу. Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковник Язиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад 3 тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелій відрядив до них полковника Мисюрева, щоб оголосити волю Катерини ІІ про скасування Війська Запорізького та примусити П. Калнишевського не чинити опору.

Кошовий довго не впускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі. Більшість вимагала, щоб П.Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той не вірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові. Згодом вся запорізька старшина – кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Глоба, військовий суддя Головатий – вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована. Чотири ж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Російські караули з`явилися біля запорізького військового, казенного й порохового погребів. Усі козацькі клейноди, зброю, гарматний арсенал згодом вивезли геть.

Так тихо й без бою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Калнишевський та його найближчі соратники – поплатилися за свою вірність особистою свободою. Їх безжалісно запроторили на заслання. Найважче довелося кошовому. Він опинився на Соловках.

отаман калнишевський господарювання запорізький січ





Соловецька обитель


З початком XVIII ст. завдяки реформам царя Петра І за Соловецьким монастирем остаточно закріплюється слава найсуворішої тюрми Російської імперії, де утримувалися політичні в’язні та релігійні дисиденти.

Отака найсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового П. Калнишевського. Не лише за життя, але й багато десятиліть після його смерті нікому в Україні не було відомо, де він провів останні роки й де його могила. Про це не знали навіть родичі Калнишевського Вертильки. Тільки в народних думах по Україні співалося, що кошового тримають десь на Дону.

Довічно ув’язнити П. Калнишевського на Соловках, а Головатого і Глобу заслати до Сибіру запропонував Катерині ІІ Г.Потьомкін. після арешту 4 червня 1775 р. П. Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії, на чолі якої стояв Г.Потьомкін. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового в супроводі семи конвоїрів було спроваджено до Архангельська, куди він прибув одинадцятого липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Ворохіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня: судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було нашвидкуруч відремонтовано. Зрештою тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття «государевого злочинця».

За деякими свідченнями, П. Калнишевського спочатку помістили в один з казематів Головленківської в’язниці, розташований у Архангельській вежі. Приміщення це (каземат №15?) було вологим, і під час дощу вода, мов крізь решето, потрапляла до нього. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Близько 1788 р. П. Калнишевського перевели спершу в келію №15, потім в келію №14, яка, ймовірно, містилася в Прядильній вежі.

Однак є свідчення про ймовірне перебування останнього кошового в Білій вежі, поблизу монастирського млина й добудови під назвою Сушило.

Харчувалися в’язні тією самою їжею, що й монастирські ченці. Раціон поділявся за трьома рангами: страви верхньої трапези подавали вищому духовенству монастиря та знатним в’язням, їжею нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди й ув’язнені найнижчого рангу.

Кошового утримували як знатного в’язня, адже на його потреби урядом було передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Не завжди ці кошти привласнювалися наглядачами, адже П.Калнишевський мав можливість заощадити досить значну суму, щоб робити щедрі подарунки монастирю або наймати робітників для полагодження даху своєї келії. П. Калнишевського постійно охороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів.

Лише тричі на рік: на Пасху, Преображення та Різдво, його виводили з келії, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній. Поморські рибалки бачили цього «казацького отамана» під час виходу до трапезної, і ось які спомини вони про нього залишили: «Зросту середнього, старий на вигляд, сивувате обсічене волосся; видно, що довго сидів. Борода не довга, біла… Говорив він не так чисто, як по-російськи». Петро Калнишевський був одягнений у китайчатий синій «сюртук» з олов`яними ґудзиками в два ряди або в червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою, як це видно зі свідчень рибалок. Поводився смиренно й набожно, чим здобув повагу чернецтва. Та найбільшої шани з боку духовенства він зажив щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. пожертвував Спасо-Преображенському собору запрестольного хреста вагою більше 30-ти фунтів, виготовленого зі срібла, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою Євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди.

Незабаром після того, як у 1801 р. новим російським царем став Олександр І, було оголошено загальну амністію. 2 квітня ухвалили звільнити двох соловецьких в’язнів - поляка Єлєнського й запорізького кошового Калнишевського. 4 травня архімандрит Іона оголосив Калнишевському про монаршу волю. Однак він відмовився залишати монастир, вказавши у своєму «проханні» на царське ім`я: «не можу озважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню Єдиному Богу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик я остаточно…»

Архімандрит, побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати: «Древній ти, землею пахнеш». Помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня, за старим стилем, 1803 р. Чернецька братія поховала його на почесному місці – на південному подвір`ї Спасо-Преображенського собору. У 1856 р. за наказом настоятеля монастиря на могилі П. Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового.






Список використаної літератури


  1. Владислав Грибовський Петро Калнишевський Київ 2007

Размещено на Allbest.ru