М.І. Костомаров і його "відчуття історії" (60899)

Посмотреть архив целиком

Вступ


Серед видатних вчених, письменників, громадських діячів, загалом рушіїв українського відродження та національної історичної науки XIX ст. особливе місце належить Миколі Івановичу Костомарову. Він, за висловом Михайла Грушевського, «положив свою печать на цілу епоху». Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій вченого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського. Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: «...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були вкладені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу».



1 Характеристика творчої діяльності М. Костомарова


Спадщина Костомарова вражає багатогранністю духовних обширів і діяльності. Тому є цілком логічним, що історіографія про Костомарова налічує сотні бібліографічних позицій і вирізняється жанровим та видовим розмаїттям, а також широким проблемно-тематичним спектром, змістовим наповненням і багатством підходів. У найзагальнішому плані її хронологічно можна розподілити на п'ять періодів: 1) прижиттєва історіографія (кінець 30-х років — 1885 р.); 2) дореволюційна історіографія (1885-1917 рр.); 3) історіографія доби визвольних змагань і національного відродження (1917-1930 рр.); 4) радянська та українська зарубіжна історіографія (30-80-ті роки) з перспективи двох науково-історичних процесів — в СРСР та в еміграції й діаспорі, які вирізняються тотальною ідеологічною конфронтацією; 5) сучасна історіографія (90-ті роки XX ст. - початок XXI ст.)[2,4].

Оцінки і тлумачення праць Костомарова протягом першого періоду переважно визначалися спрямованістю його наукових дискусій, зокрема з прибічниками державно-юридичного напряму в російській історіографії, слов'янофілами і норманістами, українськими істориками-романтиками (Г. Карпов, М. Погодін, С. Соловйов, П. Куліш, М. Максимович, І. Срезневський та ін.). Отож діапазон оцінок і тлумачень творчої діяльності Костомарова був досить широким, вирізнявся унітарно-прагматичною спрямованістю, суперечливістю і здебільшого відображав ті чи інші погляди його опонентів. Другий період історіографії про Костомарова характеризується диференціацією оцінок та інтерпретацій його наукового доробку. Частина вчених досить гостро критикували з позитивістських позицій народницько-романтичні пріоритети історика. Деякі науковці народницького напряму вказували на видатну роль Костомарова у становленні української академічної історіографії й національному відродженні України (В. Ключевський, О. Маркевич, В. Антонович, М. Драгоманов та ін.).

Протягом третього періоду, з появою та поширенням державницького напряму в українській історіографії акценти в оцінці спадщини Костомарова та його ролі в історії національної науки істотно змінилися. Представники цього напряму, передусім Д. Дорошенко, наголошували на провідних ідеях у творчості вченого: республіканський демократизм, панславізм та український месіанізм[3,4]. Вони позитивно оцінювали думку Костомарова щодо переходу князівської доби через литовсько-польську в козацькі часи, що тлумачився вченим як доказ безперервності українського історичного процесу. Водночас історики-державники здебільшого ігнорували або сприймали скептично чи навіть негативно погляди Костомарова щодо федеративних засад майбутньої слов'янської державної організації, панславізму, ролі народних мас в історичному процесі тощо. Протягом цього періоду друкуються матеріали і дослідження про Кирило-Мефодіївське товариство (В. Міяковський, В. Семевський), що розкривають особистість Костомарова як громадсько-політичного діяча; з ініціативи М. Грушевського видаються збірники його науково-публіцистичних, полемічних та етнографічних праць, публікуються спеціальні студії, присвячені окремим напрямам діяльності та певним сегментам творчої спадщини Костомарова, зокрема археографічної .

Четвертий період історіографії про Костомарова, що розпочався з 30-х років XX ст., характеризується наявністю двох напрямів у вивченні життя і творчості вченого — радянської та еміграційної. Більш позитивна оцінка діяльності Костомарова як історика та кирило-мефодіївця міститься у працях окремих представників російської історіографії (П. Зайончковського, А. Станіславської). У середині 60-х — на початку 70-х років в українській історіографії набирає сили поміркована та обмежена, але позитивна тенденція оцінки праць Костомарова, яка спричинилася до спроби часткової переоцінки його ролі в історичній науці. Тоді були опубліковані монографія П. Попова, присвячена етнографічним студіям Костомарова, статті Р. Іванової, Ф. Кислого, І. Пільгука, Ю. Пінчука, В. Сарбея, Є.Шабліовського та інших, в яких позитивно оцінювалася громадська та наукова діяльність і твори Костомарова. У 1972 р. за вельми складних обставин було захищено кандидатську дисертацію Ю. Пінчука «М. І. Костомаров як історик України»[2,5].

Утім, спроби реабілітувати Костомарова, що мали місце в УРСР наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., було брутально обірвано. Відтак повноцінне вивчення наукового доробку вченого стало неможливим, хоча в 1984 р. вийшла друком монографія Ю. Пінчука про історичні погляди Костомарова, яку позитивно оцінили вчені діаспори. У контексті української зарубіжної історіографії до кінця 60-х років XX ст. творча спадщина Костомарова розглядалася переважно з позицій державницького напряму української історіографії. Російські еміграційні історики (Г. Вернадський, А. Мазур) висвітлювали постать Костомарова в межах синтетичних історіографічних оглядів, зокрема вказували на його внесок в історичну науку Росії. З-поміж інших студій, виконаних на еміграції та в діаспорі, слід звернути увагу на докторську дисертацію Д. Папазяна «Микола Костомаров; російський історик, український націоналіст, слов'янський федераліст», захищену в 1966 р. у Мічиганському університеті.

П'ятий, сучасний період історіографії про Костомарова розпочався на початку 90-х років XX ст. кардинальним поворотом у вивченні наукової спадщини вченого, що був зумовлений як потребами національно-державного відродження України, так і необхідністю всебічного вивчення його життєвого і творчого шляху. У пострадянську добу розгорнувся активний процес дослідження творчого доробку та інтелектуальної біографії Костомарова, зокрема, у монографіях Ю. Пінчука та Я. Козачка, розвідках В. Замлинського, А. Іванка, І В. Сарбея, В. Смілянської, В. Ульяновського, в англомовному життєписі вченого, створеному українсько-канадським істориком Томасом Приймаком та розвідці Девіда Сондерса, роботах багатьох інших дослідників[2,5]. Інтенсивно вивчається суспільно-політична, публіцистична, літературна, епістолярна, археографічна та інші складові творчої спадщини Костомарова.

Серед опрацьованих М. Костомаровим вирізняється тема історії козацтва, зокрема українського. Велику увагу він приділив процесу формування козацтва, його складу, козацьким рухам, з'ясуванню причин їх виникнення тощо. Оригінальність поглядів історика на козацтво та його історичну роль полягала в тому, що він не вважав козацьку вольницю негативним явищем у становленні національної державності, наголошуючи на притаманних козацтву традиціях народної демократії, які мали позитивний вплив на тогочасне суспільство. Водночас він простежив виникнення і розвиток ядра вільного козацтва Запорозької Січі, основу якої становив «народний елемент», докладно висвітлив історію цього феномена, увів до наукового вжитку термін «християнська козацька республіка».

Знаковою є громадсько-політична діяльність Миколи Костомарова, в якій він дотримувався ідеалів християнської історіософії в поєднанні з канонами пізньопросвітницького раціоналізму, зокрема ідей справедливості, свободи та рівності. Вони знайшли яскраве відображення у написаній ним під час перебування в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві у Києві (1845-1847) праці «Закон Божий» (інша назва «Книга буття українського народу»)[4,15]. У цьому творі, що увійшов до анналів української історичної та суспільно-політичної думки, широко представлено палітру нашої минувшини, проаналізовано тенденції розвитку України, її народу та державності на підвалинах етнонаціональної самобутності, але не винятковості, що свідчить про загальнолюдське розуміння історичного процесу, шанобливе ставлення до досвіду інших культур і народів.

Наразі слід наголосити, що як діяч Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаров виступав за створення панслов'янського союзу на добровільних і рівноправних засадах на зразок давньогрецьких полісів.



2 Біографія Миколи Костомарова


Народився Микола Іванович Костомаров 4 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Однак у метричному свідоцтві М. Костомарова, нещодавно введеному до наукового вжитку, наводиться інша дата - 5 травня 1817 р. [5,7]. Родина Миколи Костомарова була мішаною за становим походженням. Це справило значний вплив на долю майбутнього історика, зокрема на формування його поглядів, так само як і місце народження, де, за висловом Костомарова, великоруська і малоруська народності сходяться між собою рубежами. Тож світорозуміння й погляди видатного вченого формувалися на межі двох етнокультурних традицій — російської та української. Його батько Іван Петрович Костомаров був місцевим дворянином-поміщиком, нащадком козаків-переселенців; замолоду він служив у російській імператорській армії, вийшов у відставку в чині капітана. Мати - Тетяна Петрівна Костомарова (дівоче прізвище Мильникова) — дочка селянина Петра Мильникова, українця за походженням [5,7], колишня кріпачка. До 1812 р. вона навчалася в одному з московських пансіонів, куди її влаштував майбутній чоловік. Батьки обвінчалися після народження М. Костомарова, якого І. П. Костомаров збирався, але не встиг усиновити, оскільки трагічно загинув у 1828 р. Микола, народжений до шлюбу, залишався у кріпосній залежності до 1832 р., коли завдяки неймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері отримав бажану волю. Однак перебування у статусі незаконнонародженого, наполовину кріпак, залишило тяжкий психологічний слід у свідомості юного М. Костомарова.


Случайные файлы

Файл
2978-1.rtf
7658-1.rtf
74204.rtf
Хиппи.docx
141436.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.