Зовнішньополітична орієнтація східноєвропейських країн в післявоєнний період (60894)

Посмотреть архив целиком

ПЛАН


ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАНУВАННЯ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ

НАРОСТАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

РЕВОЛЮЦІЇ КІНЦЯ 80-х-ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ

ЛІТЕРАТУРА



ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАНУВАННЯ У СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ


Під час Другої світової війни деякі країни Центральної та Східної Європи (Угорщина, Румунія, Болгарія, Словаччина) перебували в союзі з нацистською Німеччиною, інші (Польща, Чехія, Югославія, Албанія) були окуповані Німеччиною та її спільниками. На завершальному етапі війни, у 1944-1945 pp., радянська армія у ході загального наступу захопила країни Центральної та Східної Європи, витіснивши з них німецькі окупаційні війська. З того часу сім країн регіону, а також радянська зона окупації Німеччини, потрапили у повну залежність від СРСР і, за образним висловом Вінстона Черчіла, опинилися за «залізною завісою».

Панування над країнами Центральної та Східної Європи Радянський Союз здійснював за посередництва своєї агентури-комуністичних партій цих країн. Відразу після «визволення» радянською армією східноєвропейських країн у них було сформовано уряди, в яких комуністи посіли головні пости. Щоправда, в перші повоєнні роки у політичному житті більшості країн регіону брали участь й інші партії лівого та центристського спрямування, але їхній реальний вплив на події був невеликий.

Керовані комуністами уряди здійснювали ряд важливих соціально-економічних заходів, насамперед земельні реформи. Навесні 1945 р. було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, а більшу частину вилученої у поміщиків землі поділено між сільськогосподарськими робітниками, наймитами та малоземельними селянами («бідняками»). Згодом націоналізовано більшість промислових підприємств, банківську систему, транспорт і зв'язок.

Зміцнивши свої політичні позиції, комуністи розгорнули наступ спочатку проти опозиційних партій і угруповань, домагаючись їх ліквідації, а потім і проти своїх союзників по урядових коаліціях, включаючи соціал-демократичні та соціалістичні партії.

Після остаточної ліквідації своїх політичних противників у 1947-1948 pp. у руках комуністів зосередилася вся повнота влади у східноєвропейських країнах. Було оголошено, що в країнах «народної демократії» (так їх називала комуністична пропаганда) встановлено «диктатуру пролетаріату» і розпочинається «новий етап» в їхній історії - «будівництво основ соціалізму». На практиці це означало сліпе копіювання сумнозвісного «досвіду соціалістичного будівництва» в СРСР у 30-х роках: проведення форсованої індустріалізації країни, колективізації сільського господарства і так званої «культурної революції».

У результаті здійснення цих заходів у країнах Центральної та Східної Європи помітно зріс фізичний обсяг виробництва, однак наголос однобічно робився на розбудові важкої індустрії при відставанні сільського господарства й виробництва товарів широкого вжитку. У зв'язку з цим піднесення життєвого рівня населення відбувалося надто повільними темпами. Одночасно проводили колективізацію на селі. Селянські господарства об'єднували у виробничі кооперативи, подібні до радянських колгоспів. Більшість селян чинили опір вступові до кооперативів, їх залучали туди примусово. Головним своїм ворогом на селі комуністична влада оголосила заможних селян-власників, т. зв. «куркулів». Примусова колективізація, руйнування міцних селянських господарств призвели до помітного спаду сільськогосподарського виробництва. Суперечливою була політика комуністичних режимів у сфері культури та освіти, в основі якої було тотальне насаджування ленінсько-сталінської доктрини, а все, що їй суперечило, усувалося й заборонялося.

Після встановлення неподільного панування комуністів сформувалася політична система тоталітарних режимів у державах Центральної та Східної Європи, її склали правлячі комуністичні партії (вони мали різні назви), державний апарат у центрі й на місцях, повністю підпорядковані компартіям професійні спілки, молодіжні, жіночі та інші організації. Комуністичній пропаганді з її безпардонною демагогією вдалося привернути на бік режимів певну частину населення. Однак переважна більшість народу в поневолених країнах тією чи іншою мірою негативно ставилася до комуністичного ладу.

У міжнародному плані комуністичні режими східноєвропейських країн теж цілковито залежали від Радянського Союзу. Виняток становила лише Югославія, керівники якої, не змінюючи тоталітарного характеру встановленого там ладу, спромоглись, однак, позбутися радянського домінування над своєю країною. Між СРСР і кожною зі східноєвропейських країн, а також між самими країнами «народної демократії» були укладені договори про дружбу і співробітництво, які мали радше декларативний характер. У 1949 р. було створено спільну господарську організацію - Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Коли 1955 р. Федеративну Республіку Німеччини було прийнято до ВАТО, радянське керівництво, вбачаючи в цьому посилення загрози для комуністичного табору, вирішило створити як противагу до НАТО свій військово-політичний блок - Організацію Варшавського Договору (ОВД). До РЕВ і ОВД початкове ввійшли СРСР і всі комуністичні країни Центральної та Східної Європи, крім Югославії. Щодо некомуністичних держав, то ставлення до них східноєвропейських країн повністю копіювало лінію радянської дипломатії. Ніякої самостійної зовнішньої політики країни-сателіти проводити не могли.


НАРОСТАННЯ ВНУТРІШНЬОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ


Початок політичної «відлиги» в СРСР, що послідкував за смертю Сталіна у 1953 p., позитивно вплинув на розвиток подій у східноєвропейських державах. Ще більший вплив справив XX з'їзд КПРС (1956), критика «культу особи», що прозвучала на ньому. Комуністичні керівники країн-сателітів змушені були і в себе провести деяку, хоч несміливу й непослідовну, лібералізацію політичного курсу.

Під враженням цих подій у деяких країнах Центральної та Східної Європи розгортається широкий демократичний рух, учасники якого вимагали встановлення громадянських і політичних прав та свобод, припинення рабського копіювання радянських порядків. Комуністичні правителі всіляко прагнули недопустити неконтрольованого розвитку подій, проте їм це не завжди вдавалось. У Східній Німеччині, де влада була особливо жорсткою, в червні 1953 р. спалахнуло повстання, яке вдалося придушити лише з допомогою радянських військ. Улітку і восени 1956 р. гостра політична криза виникла в Польщі. Водночас в Угорщині спалахнула народна революція, її приборкати вдалося лише шляхом широкомасштабної операції радянської армії. Все це свідчило, що всередині на перший погляд монолітного комуністичного табору визрівають глибинні кризові процеси.

Попри придушення збройних виступів у цілому в комуністичних країнах Центральної та Східної Європи після 1953-1956 pp. відбулися помітні зміни, аналогічні тим, що сталися в Радянському Союзі. Значно послабився політичний терор. Зменшився тиск на селянство. Реалістичнішою стала економічна політика: більше уваги стали приділяти розвиткові галузей, які задовольняли потреби людей, підвищенню життєвого рівня населення. Більш ліберальною стала політика у сфері культури.

Проте, незважаючи на ширше чи вужче здобуття лібералізації, наріжні принципи функціонування комуністичних режимів, закладені в післявоєнні роки, залишилися непорушними. На зламі 50-х і 60-х років у переважаючій більшості східноєвропейських країн було завершено колективізацію сільського господарства. Селянство втратило останні залишки своєї соціально-економічної незалежності. Комуністична пропаганда проголосила, що східноєвропейські країни виходять на етап будівництва «розвинутого соціалістичного суспільства».

Однак реалізація поставленого завдання від самого початку наштовхнулася на значні труднощі. Вже в 60-ті роки з'явились ознаки буксування народного господарства «соціалістичних» країн, його відставання від економіки передових капіталістичних держав, яка розвивалася в умовах науково-технічної революції. Ще більш загрозливим явищем став широкий демократичний рух 1968 р. в Чехословаччині, для ліквідації якого довелося вдатись до військової інтервенції СРСР і країн-сателітів, а також безупинні політичні кризи 60-80-х років у Польщі.

Починаючи з 60-х років на відносинах між СРСР і його східноєвропейськими «союзниками» позначилось різке загострення відносин між двома найбільшими комуністичними державами - Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою. Досі монолітний комуністичний блок (або, як його іменувала офіційна пропаганда, «світова соціалістична система») розколовся. Переважна більшість комуністичних країн залишилася на боці Радянського Союзу, складаючи разом з ним так звану «соціалістичну співдружність». Лише маленька Албанія стала на бік КНР. Крім того, стала дещо дистансувати від Радянського Союзу Румунія.


РЕВОЛЮЦІЇ КІНЦЯ 80-х-ПОЧАТКУ 90-х РОКІВ


Новий шлях розвитку східноєвропейських країн. Криза комуністичних режимів, яка поступово, але невідворотно зріла протягом десятиліть, у другій половині 80-х років набула загального і всеосяжного рівня. Економіка тоталітарних країн остаточно зайшла в глухий кут, дедалі помітнішими ставали розлад і деградація в їх політичній системі. Прихід до влади в СРСР нового партійно-державного керівництва на чолі з М. Горбачовим (1985), початок проведення ним політики «перебудови» і «гласності» сприяли активізації опозиції у країнах-сателітах. Стало зрозумілим, що тоталітарні режими в дотеперішньому вигляді існувати не можуть.


Случайные файлы

Файл
81595.rtf
3893.doc
10302-1.rtf
121509.rtf
10924.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.