Війни за княжих часів (60609)

Посмотреть архив целиком












Реферат на тему:


Війни за княжих часів






Війни зі Сходом та з Візантією


У перших часах буйного розвитку київська держава шукала собі теренів експансії на Чорному морі й на Каспію. Нестримна енергія перших князів і їх варязьких дружин гнали наші воєнні сили в далекі країни. Але пізніше настало заспокоєння. Держава сконсолідувалася, зосередилася на власній території, покинула фантастичні займанні цілі й почала дбати про те, щоб передусім забезпечити свої границі. Воєнні походи з моря переходять на суходіл. Цю реальну політику почав Святослав Завойовник у двох напрямах — на Схід, і на Візантію.

Перші князі у своїх східних походах старалися безуспішно завоювати країни за Каспійським морем; Святослав поставив собі ближчу мету — знищити два надволзькі народи, що загрожували українській торгівлі, т. зв. срібних. болгар і хозарів. Болгарська держава мала землі над Камою і середньою Волгою, мала доступ до уральських копалень і держала під своїм впливом сусідні слов’янські племена. Святослав уважав за конечне усунути цього конкурента, 965. р. подався на головне місто Болгар над Волгою, добув його і знищив всю сусідню околицю. Потім рушив на хазарську державу у гирлі Волги. Здобув спершу город Саркел на вузькому переході між Волгою й Доном, потім знищив Ітиль (недалеко теп. Астрахані) й Семендер на західному березі Каспія. Таким чином і другий суперник України у торгівлі перестав існувати. Рівночасно Святослав попідбивав кавказькі народи ясів (осетинів) і касогів (черкесів). Таким чином київська держава добула на сході границю по Волгу й Кавказ.

На волзьких болгар ходив і Володимир Великий 984. р. зі степовими торками. Але пізніше Київ утратив зв’язки з Волгою, і ці країни підпали під вплив Суздальщини.

З касогами вів боротьбу брат Ярослава Мудрого, Мстислав, князь Тмутаракані (над Озівським морем), і 1022. р. у борбі (тобто в дужаннях) убив їх князя Редедю. А 1029. р. Мстислав із Ярославом ходили на ясів і теж їх завоювали.

Святослав Хоробрий — так зве його галицький літописець — і у боротьбі з Візантією ішов новими шляхами. Його попередники в морських походах доходили до Царгороду, але про те, щоб добути сильно укріплену цісарську столицю, не було що й думати. Святослав гадав ослабити Візантію іншим способом, — завоювати спершу Болгарію, що була залежна від Царгороду й потім уже йти на візантійські землі.

Святославів перший похід відбувся 968. р. Греки налічували його військо на 60 тисяч — але це число не дуже ймовірне. Він приплив човнами, в’їхав у Дунай і висадив військо на беріг. У першому бою тяжка варязька піхота розбила болгар. Святослав пішов у глибину краю й поздобував всі найвизначніші болгарські городи. За столицю він вибрав собі Переяславець (Малу Преславу) в Добруджі. Та за той час на Україну напали печеніги, — може бути на заклик Візантії, — і Святослав мусів вертатися до Києва. Впорядкувавши справи у своїй державі, він зібрав нове військо і 970. р. знову подався до Болгарії. А тимчасом болгари встигли вже повиганяти українські залоги з усіх міст і почали облягати Переяславець. У вирішній битві Святослав розбив болгар і швидким походом пішов на південь. Зайняв знову північну Болгарію, потім перейшов Балкан, дібрався аж до Филипополя, знищив Тракію й дійшов під Адріанопіль, вже недалеко Царгороду. Під Аркадіонополем греки влаштували засідку й сильно погромили Святославове військо. Та де не стримало нашого князя від війни. Він пішов ще далі на південь аж у Македонію і теж її поруйнував. Тоді греки рішилися замкнути українцям дорогу від півночі. Грецька флоту поплила Чорним морем на Дунай і спинилася в гирлі ріки. Грецьке військо почало облягати Переяславець. Українська залога під проводом воєводи Сфенкела боронилася завзято. Коли добуто вже мури, останки оборонців заховалися в царській палаті, та греки підпалили будинки і примусили їх уступити (14. квітня 971. р.). Сфенкел тільки з незначним числом подався до Святослава. Князь був тоді в Доростолі над Дунаєм, тут наступили на нього греки з усіх сторін. Облога Деростала тривала три. місяці. Святослав раз-у-раз виводив військо з города й атакував ворога. Його залізні полки, озброєні щитами й копями, успішно ставили чоло тяжкій грецькій кінноті. Але в остаточній битві 24 липня греки перемогли: на полі впало, кажуть, 16 тисяч Святославового війська. Тоді князеві довелося миритися з цісарем. Він добився почесного миру, — дістав змогу з військом вернутися на Україну. Та на Дніпрових порогах у бою з печенігами загинув.

Походи Святослава виявили, що й шляхом на Балкан важко було дати собі раду з Візантією. Україна погодилася на те, що ріка Дунай залишиться у візантійських руках.

В пізніших часах щойно двічі княжі війська зустрічалися з візантійцями на суходолі.

В 987 р. Володимир Великий здійснив похід на Крим і облягав Корсунь (Херсонес), таким способом він хотів натиснути на грецьких цісарів, щоб віддали йому за дружину свою сестру. Він висипав довкола міста окопи, але здобув город аж тоді, як перекопав водопроводи, якими до Корсуня йшла свіжа вода. Греки погодилися на домагання князя й він звернув їм добуту ним твердиню.

В 1116 р. Лев Діоген, грецький царевич, зять Володимира Мономаха, пішов на дунайські городи й зайняв Дристру (Доростол). Та греки вбили його підступом й тоді Мономах вислав воєводу Івана Войтишича й посадив у цих городах своїх посадників. Але ця окупація тривала, мабуть, недовго.


Війни з Угорщиною


Боротьбу за західні границі київська держава вела тільки у перших часах, коли ще не була поділена — головно за Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Потім це завдання перейшло на галицьку державу. І так у боях із Угорщиною бувала сама Галичина.

Мадяри в X—XI віці опанували українське Закарпаття й пізніше забиралися не раз зайняти землі й на північ від Карпат, Галичину. Причиною перших воєн мало бути те, що українські князі наслали були на Угорщину половців. Вперше коло 1095 р. угорський король Володислав ходив великим походом на Галичину, але слідів того походу не знаємо. Удруге 1099 р. король Коломан із багаточисленним військом, (рахували його на сто тисяч), підійшов під Перемишль і тут розігралася одна з найславніших битв того часу. Князь Володар Ростиславич покликав собі на поміч половців, під проводом хана Боняка, й той допоміг йому до перемоги. Половці своїми під'їздами вабили угрів на чисте поле й цілком розбили мадярське військо. Мадяри пустилися втікати й багато їх потонуло у Вігорі та в Сяні; погоня тривала два дні, глибоко у карпатські гори. Угорські втрати рахували на сорок тисяч, — але це число, очевидячки, перебільшене. По цій катастрофі ціле півстоліття угри не зважувалися переходити Карпат.

В половині XI. в. вони знову починають наїзди на Галичину — в союзі з київськими князями, які виступали проти незалежності галицької держави. В 1150. р. король Ґейза перейшов Карпати,, здобув Сянік, а рівночасно київський князь Ізяслав Мстиславич ударив на Белзчину. Але Володимирко галицький перекупив угорських магнатів і довів до миру. В 1152. р. Ґейза знову змовився з Ізяславом й обидва під Перемишлем напали на Володимирка. Угорське військо було велике, складалося з 73 полків, — Володимирко, що боронив бродів на Сяні, не міг здержати напору противників і мусів уступати до Перемишля. І знову мировими переговорами повелося йому перепинити похід.

Наново угорське військо появилося в Галичині після смерті Ярослава Осьмомисла і 1188. р. навіть опанувало було Галич. Але мадяри так утискали галичан, що бояри самі помогли Володимирові вернутись і вигнати угорські залоги.

До ще більших впливів дійшли угри по смерті Романа Мстиславича, коли Данило й Василько були малолітні й не могли боронити своєї батьківщини. Серед галицьких бояр була партія, що бажала приєднати Галичину до Угорщини, тимто угри кілька разів мали Галич під своєю владою. Угорські походи відбувалися все тою самою дорогою, — на Сянік, Перемишль, Городок, Звенигород, угри все від півночі йшли на Галич. Але галицьке населення все бурилося проти панування іноплеменників (чужинців) і допомагало своїм князям у боротьбі з наїзниками. Угорська залога в Галичі не почувалася ніколи безпечною й уступала добровільно, як лише під город підходили сильніші війська. Так 1221 р. угри боронилися у Галичі й навіть на галицькій кафедрі побудували були фортифікації, але остаточно королевич Коломан, воєвода Филя й уся залога попала в полон; у 1230 р. так само в. полон дістався угорський королевич Андрій; 1233 р. той сам Андрій умер в обложеному Галичі. Врешті угорську займанщину з Галичини усунув Данило, володар наш Богом даний, як звав його народ.

До останнього бою з уграми прийшло під Ярославом 1245 р. Угри не виступали тут самі, а союзниками князя Ростислава Михайловича, якого бажали посадити в Галичі, помагали їм також поляки. У бою перемогли війська Данила й Василька. Угорський воєвода прегордий Филя, що мав провід у всіх походах на Галичину, в цій битві загинув і його прапор на знак перемоги Данило роздер.

Лев, Данилів син, почувався супроти Угорщини таким сильним, що прилучив до своєї держави частину Закарпаття, коло 1299 р. Але серед яких обставин це сталося, про це не маємо ніяких відомостей. Закарпаття залишилося було при Галичині до 1320-их років.


Війна з Польщею


Українсько-польські війни того часу розгравалися головно на пограничному просторі між Бугом, та-Вислою, дальші походи, в середину одної чи другої країни, належали до винятків.

Територія між Вислою й Бугом мала значення головно з комунікаційних причин. Тудою проходили важні торговельні шляхи: один зі сходу на захід, з Києва на Володимир і Люблін до Польщі та Німеччини і другий — від Балтійського моря здовж Буга через Дністер на Закарпаття й до Чорного моря. Обидві сумежні держави старалися цю живу артерію опанувати і закріпити за собою. Вже и заранні нашої історії виступають тут славні Червенські городи, ряд кріпостей, їх осередком був Червен (тепер село Чермне над Гучвою в Холмщині), а на півдні могутні городи — Белз та Перемишль. Хто оснував ті городи і хто в них володів у найдавніших часах, — про це нічого певного не знати. Але що вони мали велику вагу, про це свідчить завзята боротьба, ща за них велася. В 981 р. Червен і Перемишль забрав із рук ляхів Володимир Великий і влучив їх-до київської держави, — тоді він ходив глибоко в Польщу; в 1018 р. Болеслав Хоробрий підчас доходу па Київ зайняв червенські городи, та Ярослав Мудрий у походах 1030—1031 р. знову добув ці городи для Києва; коло 1069 р. польський князь Болеслав Сміливий наново захопив був Перемишль, але три брати Ростиславичі остаточно 1084. р. опанували західне пограниччя і зв’язали його зі своїм галицьким князівством. Забужанщина залишилася при Волині.

Коли Галичина стала окремою державою, Ростиславичі заходилися поширити та забезпечити свої окраїни й часто воювали з поляками. Так князь Василько 1092. р. водив на Польщу половців, кілька разів здійснював походи Володар і 1122. р. поляки підступом узяли його в полон під Високим, десь на польсько-українському пограниччі. Війна відновлялася і в часах Володимирка: 1126 р. Володимирко з братом Ростиславом воювали польське погряничча, 1144 р. знову польський князь Володислав II. ходив походом на Галичину. Аж за Ярослава Осмомисла настав мир.

Новий період воєн настав за Романовичів. Галичина злучилася з Волинню в одну державу. Для Польщі це було загрозливо, й польські князі стараються захопити у свої руки надбужанське пограниччя, або Україну, як її тоді звали. Але наші володарі боронять своєї землі. Боротьба почалася за Романа Мстиславича. 1205 р. він перейшов Віслу, захопив два польські городи, але коли з невеличкою дружиною від’їхав від головного війська, поляки несподівано наїхали на нього й убили під Завихостом 19 червня. Польські літописці оповідали, що поляки сильно тоді погромили галицьке військо, що аж Висла почервоніла від крови, а за останками гнали аж під Володимир.

Смерть могутнього князя, якого звали самодержцем Русі, відкрила полякам шлях на Галичину й Волинь. Сини Романа, Данило й Василько, були малолітні й не знайшли признання серед галицьких бояр; на Романову спадщину зазіхали різні претенденти, почалася внутрішня боротьба й Польща могла використати її для своїх цілей. Польський князь Лешко Білий підпирав спершу Романовичів, але як побачив, що їх сильно підпомагає Волинь, склав із угорським королем у Спіші 1215 р. план поділу Галичини — застерігши собі пограничні землі. Того самого року він пішов походом на схід — зайняв Перемишль, Берестя, Угровськ, Верещин, Столпє, Комов і всю Україну, тобто ціле пограниччя.

Але Романовичі боронили своєї батьківщини. В 1219 р. Данило одним походом добув Берестя й Забужжя. Лешко подався проти нього й почав воювати околиці над Бугом. Данило вислав на нього свої полки під проводом Гаврила Душиловича, Семена Олуєвича й Василька Гавриловича; вони догнали поляків на Сухій Дорозі (місце незнане), звели з ними бій і погнали їх аж до ріки Вепра. В 1221 р. Лешко пробував знову відбити Забужжя й ходив походом на Щекарів. Але Данило наслав на Польщу своїх союзників литовців й остаточно Лешко прийняв мир. Коли ж 1226 р. Лешко вибирався походом на Галичину, Данило й Василько вислали військо на Буг і цього було досить — Лешко завернувся.

Боротьбу за. Забужжя відновив мазовецький князь Конрад, Лешків брат. У 1235 р. він пішов походом; і почав облягати Червен, але сини Василькові вийшли йому назустріч, звели бій і позабирали в полон визначних польських бояр. Конрад уступив уночі на Вепр і підчас переправи через цю річку потонуло в ній багато війська.





Походи на Польщу


У перших війнах ініціатива була здебільшого в руках Польщі. Польські війська все нападали на Забужжя, а галицько-волинська держава тільки відбивала їх наступи. Але потім Данило вбився) в силу, усунув всіх претендентів до Галичини, впорядкував свої землі — а тоді міг уже подумати про те, щоб забезпечити Забужжя. Коло 1237 р. він побудував город Холм, найсильнішу фортецю в галицькій державі, що її й татари не могли добути. Це був головний оборонний пункт Забужжя, сильніший ніж старовинний Червен, до того ж він був укріплений новішою технікою. Тоді стала можлива боротьба з Польщею. Данило переносить війну на польську територію і рядом походів старається побільшити свої пограничні землі.

В 1243 р. він приготовив перший великий похід на Польщу. Війська йшли чотирма дорогами: Данило сам пішов на Люблин,. Василько через річку Ладу на город Білу, двірський Андрій на Сян, Вишита ж на Підгірря (мабуть, західне Розгочча). Потім усі злучилися разом і повоювали люблінську землю по Вислу та Сян.

Поляки відповіли на те наїздом на Андріїв. Тоді Данило й Василько зібрали нове військо і швидким походом, за один день, з усіма воєнними машинами, з Холму дійшли до Люблина. Почалася облога города. Пращі кидали каміння, і стріли як той дощ ішли на город. Мешканці просили миру і зобов’язалися не помагати своєму князеві проти Данила.

У найближчому часі Данило ще раз ходив походом на Польщу й добився нарешті головної мети: добув Люблін і прилучив люблінську землю до своєї держави. Але про цей важний похід нічого ближчого не знаємо. Польські літописи переказали тільки, що Данило відновив у Любліні замок і поставив тут для оборони кам’яну вежу. Не знати також, коли й серёд яких обставин Люблін відпав від галицько-володимирської держави.

За наслідників Данила війна за пограничні землі раз-у-раз поновлялася. В 1266. р. Болеслав Соромливий наїхав на Холм. Але його похід не вдався, населення заховалося в городі, »їм подали вістку поляки-україняни«, з пограничних осель. Наші князі відповіли на наступ своїм походом. Шварно Данилович подався на Люблин, Володимир Василькович — на Білу. Після того поляки вдарили на Белзчину, а звідти кинулися на Червен й поруйнували всі села. Наші князі здогнали поляків, коли вони вже верталися з походу. До бою прийшло на місці, що звалося Ворота. »Це було місце кріпке, не можна було його нізвідкіль обійти, ти мто і звалися Ворота через тісноту свою«, пояснює літописець. Наші війська були дуже сильні, »були полки на око як ті бори великі«. Але гарячий Шварно не зачекав помочі Володимира Васильковича й необережно ударив на поляків сам; у тісному місці не мав змоги розвинути своїх сил, і поляки його перемогли. У бою упало багато бояр, між ними два сини тисяцького, Лаврентій і Андрій, що боролися дуже хоробро.

Після того українські князі перейшли до наступу. Володимир Василькович 1279 р. пішов походом на Вислу. Лев Данилович, що забажав побільшити землі на Вкраїні, дістав допомогу від татар, по льоду перейшов Вислу під Сандомиром і добув Осік біля Копривниці. Але війська його порозходилися по здобич і під Гослицею поляки його перемогли. Тоді польський князь Лешко Чорний рушив на наше пограничча, 1281 р. здобув і знищив Переворськ, 1282 р. повоював околиці Щекарева, »взяв десять сіл і так ішов з великою гордістю, вдаючи, ніби всю землю взяв«, пише літописець, — потім ще добув Воінь. Інша частина польського війська, 200 людей, руйнувала села над річкою Кроеною, недалеко Берестя. Але проти них вийшов берестейський воєвода Тит, погромив їх так, що на полі бою лягло 80, взяв бранців і відібрав добич.

За ці походи віддячився Володимир Василькович походом на Вислу. Він знищив околиці Любліна, воював коло Вишгорода, за Віслою добув і пограбував подальший город Сохачів. В 1286 р. галицькі й волинські війська ходили з татарським ханом Телебугою на Сандомир, а рівночасно хан Ногай наступав на Краків. В 1288 р. Юрій Львович облягав Люблин, але добути не зміг його, а тільки повоював околиці. Та кілька років пізніше, коло 1290 р., Лев остаточно зайняв Люблін і під владою галицьких князів місто залишилося до 1302 р. Пізніше ще останній галицько-володимирський князь Юрій Болеслав 1337 р. облягав Люблін разом з татарами. Крім того, ще 1300. р. галицькі війська були в поході на сандомнрську землю і знищили Новий Корчин.

У боротьбі за землі між Бугом та Вислою можна зазначити дві стадії: першу, коли більшу силу проявляє Польща і другу, коли до переваги доходить галицько-володимирська держава. У давніших часах поляки виявляють більше енергії й кілька разів осягають свою головну мету, опановують на довший час червенські городи (перед 981, 1018-30, біля 1069, 1215-19 р.). І пізніше Польські князі не покидають тих самих задумів, але на те, щоб Забужжя опанувати, в них уже сил немає. Вони тільки нападають на різні городи, стараються їх добути, деколи й добувають, але ж раз-у-раз мусять уступати; з землі під напором із українського боку. Галицько-володимирські князі спершу тільки боронили Забужжя, старалися його утримати й укріпити. Та пізніш ініціатива переходить у їх руки, вони переносять війну на територію Польщі. У цілому ряді походів займають берег Вісли, — від Сандомира до Вишгорода, — деколи переходять і на лівий беріг Висли й воюють тамошні городи. Надвіслянщина так само часто підлягала війнам і знищенням, як і Побужжя. Головний натиск ішов на Люблін, і двічі, хоч і недовгий час (1240 рр. і 1290-1302) галицько-володимирська держава мала люблінську землю під своєю владою.


В союзі з Польщею


Війна не виповнювала всіх відносин між Україною та Польщею. Бували часи, коли князі з одного і другого боку входили в союз і собі помагали. Тоді військо одної, чи другої сторони в характері союзника заходило далеко в землі сусіда. Так похід Болеслава Хороброго на Київ 1018 р. був можливий тільки тому, що польський князь підтримував Святополка Володимировича. Так само Болеслав Сміливий приходив до Києва 1069. р. як союзник Ізяслава Ярославича. Як приятель Романовичів переходив Галичину і Волинь Лешко Білий. Коли ж польський князь одного разу як союзник увійшов до Володимира, а його, військо пограбувало місто, володимирці казали: коли б не був з ними їх свояк Олександер (бєлзький князь), то вони не перейшли би були і Буга.

Українські війська ходили не раз на поміч далеко в Польщу. Так 1041. і 1047. р. Ярослав Мудрий відбув похід на Мазовша як союзник Казимира Обновника, переміг воєводу-бунтаря Мойслава й допоміг князеві відбудувати розбиту польську державу. Роман Мстиславич 1095. р. помагав польським князям Казимировичам у бою над Мозгавою (приплив Ніди) і втратив там багато дружини.

Докладніше знаємо про один похід Данила. В 1229 р. на заклик Конрада мазовецького Данило й Василько ходили з військом аж у Великопольщу, під Каліш. Город був сильно укріплений, забезпечений довкола водою. Польські війська не хотіли добувати такої твердині і до наступу пішли тільки галицькі війська. Конрад був захоплений відвагою галичан, »полюбив руський бій«, каже літописець. Важко було дійти до мурів через воду, до того ж скрізь густо росли верби та лози, й полководці не могли зорієнтуватися в місці й порозумітися між собою.

Городяни завзято боронились, але погодились на переговори. Конрад не вірив своїм воєводам і прохав Данила, щоб він убрався в польський шолом і пішов послухати, що казатимуть калішани. А вони почали дорікати Конрадові: Чи ми чужинці, не твої люди, не ваші брати, чого ви нас не пошкодуєте? Коли Русь нас добуде, то яку славу матиме Конрад? Коли руська корогва замає на заборолах, то кому буде честь, не Романовичам? Не дай слави Русі, не погуби цього города! Тоді Конрадів воєвода Пакослав сказав: Конрад радо виявив би вам свою ласку, але Данило дуже лютий, не схоче відійти звідси, поки не добуде города. І, сміючись, додав: А ось і він тут сам, говоріть із ним. Тоді міщани закричали: Май милосердя над нами, молимо тебе, погодися на мир«. Данило розсміявся, зняв шолом, приязно говорив із обложенцями і зараз таки прийшло до миру. Галицькі передові полки ходили й під сусідні городи Старгород і Міліч, а навіть зайняли були кілька сіл під Вроцлавом.

На західні польські землі ходив і Данилів син, Лев. У 1273 р. з братом Мстиславом подався він на Ш л е з ь к проти вроцлавських князів. Пізнавши як-слід польські відносини, Лев думав навіть добути для себе краківське князівство, але його кандидатура не знайшла була згоди між польськими вельможами.

В 1289 р. він ходив іще раз під Краків у допомогу князеві Болеславові Земовитовичеві. »1 рад був йому душею Болеслав і Конрад і Локотко, як своєму батькові, бо й був Лев князь розумний, хоробрий і витривалий у боях, немало завзяття виявив у багатьох війнах«. Лев оглянув Краків із усіх боків, але добувати город було важко, бо мури були кам’яні й на них сильні коловоротні самостріли. Він вислав спершу військо під сусідній Тинець, побив горожан і мало не добув города. Потім почав готовитися до облоги Кракова, військо дістало наказ лізти на заборола — почався бій. Та польські воєводи з хитрощів розпустили чутки, що проти Льва йде вроцлавський князь. Лев перервав облогу й вислав війська на Шлезьк, аж під Вроцлав. Тоді, за почином чеського короля, почалися переговори й Лев поїхав до Чехії «а мировий з’їзд. Додому вернувся з великою здобиччю.

Ці далекі походи, крім добичі не приносили нашим князям ніякої більшої користі. Але князі охоче йшли в далекі сторони чи то з обов’язків для союзників, чи ще більше — для воєнної слави.

Походи на Чехію й Австрію. У своїх походах на захід українські князі доходили аж до Чехії й наддунайських країн. З давніших часів знаємо один такий похід: у 1076 р. Володимир Мономах і Олег Святославич, разом із польськими князями, ходили на чехів і дійшли поза Глогів аж до Чеського лісу (тобто, до Судетів). Але ближчих подробиць про цей похід літописи не подають.

Широкі плани щодо наддунайських земель мав Данило. Він увійшов у союз із угорським королем Белею, задумуючи при його допомозі добути для себе австрійський престол. Сина Романа одружив він із княжною Ґертрудою, останньою з роду Бабенберґів, що княжили в Австрії, й намагався запевнити йому владу в наддунайській столиці.

У цій справі Данило виправлявся 1248. р. разом із Белею аж під Братиславу. Про походу літописець не оповідає нічого, але описує, як тамошні німці дивувалися галицькому війську: »Коні були в личинах і покривалах шкіряних, а люди у бронях, і била від його полків ясність велика, від блискучої зброї. Сам він їхав поруч із королем за звичаєм руським: був кінь під ним напрочуд гарний і сідло із золота, стріли та шабля золотом прикрашеніі іншим майстерством, що треба було всім дивом дивуватися; кожух із олозира грецького, обшитий золотим, плоским мереживом, чоботи з зеленої шкіри, золотом шиті. Німці дивувалися й чудувалися, а король сказав йому: »Дав би я за це охоче й тисячу срібла, що ти прийшов до мене обичаєм руським«.

Але проти кандидатури Романа виступив чеський король Промислав Оттокар II і напав на Австрію. Щоб спинити його похід, Данило 1253 р. подався на Шлезьк. У передовому полку йшов Лев Данилович, він зайшов далеко в лісові гори і придбав велику добич. Сам Данило намагався добути Опаву. Але город був дуже сильний і, хоч війська його добули перші й другі ворота, до внутрішнього города дістатися не могли. До того ж Данито занедужав на очі й не міг сам доглядати облоги. Галицькі війська здобули тоді інший город. Насиллля, визволили звідтіль багато бранців, пограбували околиці Глубичич, а город Герборт »прислав Данилові меч і покірність свою. З великою славою і честю вернувся Данило до Холму: не було перше в землі руській нікого, що воював би землю чеську, — ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий«, зазначає літописець.

Але ж Роман Данилович недовго утримався на австрійському престолі. Угорський король Беля, що заохочував Данила до подружжя сина з Ґертрудою й мав цей план підпомагати, почав хитрити й не дав Романові обіцяної підмоги проти чехів. Роман замкнувся з жінкою в замку Гімберґ (тепер на території — міста Відня) і витримав там важку облогу. Голод був такий, що вже й починали було їсти коні, якась баба прокрадалась тайкома до Відня й купувала там харчі для княжої пари. Нарешті Ґертруда: порадила Романові поїхати до батька й шукати в нього допомоги. Тяжко було добутися з обложеного міста, та якийсь угрин, що з князем товаришував на війні, прийшов зі своїм відділом і вивів Романа з города. На цьому скінчився цей австрійський епізод. — Роман до Австрії вже не вернувся.


Боротьба з Литвою


Литовські племена не були спершу об’єднані в одну державу, вони не мали вищої культури, але ж визначалися войовничістю й часто нападали на сусідів. Вже 983 р. Володимир Великий ходив походом на завзятіше з цих племен, на ятвягів і взяв їх землю. В 1038 і 1040 рр. Ярослав Мудрий теж воював із ятвягами та Литвою. Року 1112 Ярослав Святополчич переміг ятвягів. 1132 р. Мстислав, син Володимира Мономаха з іншими князями здійснив великий похід на Литву й »попалив їх«. Але литовці погромили тих киян, що не йшли з князем, а тягнулися за ним окремо. Пів століття після того Литва проявляла менше активності й аж у 50-тих рр. почалися нові війни. Тут найбільше визначався Роман Мстиславич, що в обороні своєї Волині глибоко ходив у литовські землі й підбив пограничні околиці. По смерті Романа литовці знову почали напади, і біда була володимирській землі від воювання литовського і ятвязького, пише літописець. Коло 1210 р. литовці загналися аж під Червен на Холмщині — і в бою з ними полягли бояри Матій, зять Любів і Доброгость, що виїхали були на стежу.

Коли Данило дійшов до влади, старався довести до миру з Литвою і 1219 р. йому поталанило наладнати приязні відносини з найвизначнішими литовськими князями. Литовці не нападали вже на Волинь, Данило спрямував їх походи на Польщу, з якою був тоді у війні. В 1230 рр. великий князь Міндовг злучив литовські племена в одну державу, відтоді взаємини розвивалися ще краще, доки на кінець не прийшло до тривкого союзу між Данилом і Міндовгом. Тільки ще дикі й войовничі ятвяги не хотіли переходити до унормованого життя і своїми грабіжницькими нападами далі нищили пограниччя. Особливо сильно від них терпіли Берестейщина й Пинщина. Так 1228. р. ятвяги воювали коло Берестя й загналися були аж під Володимир. Данило з військом вийшов проти них і в бою власною рукою вбив ятвязького ватажка Шутра. 1243 р. ятвяги підійшли аж під Пересопницю. Обидва Романовичі зустріли їх під Пінськом: »коли литовці йшли пінським полком, князі на них: вийшли з города, а проте погани мали гордощі в серці своєму, та. вони погнали за ними, й ті не втерпіли, почали втікати й як утікали, падали з коней; Василько ж привів перший сайгат (здобич) до брата свого«. В 1245 р. ятвяги воювали Підляшшя й Холмщину. Коли билися під воротами дорогичинськими, на них прийшов Василько, вони виїхали проти нього і не витримали Василькового обличчя, Бог допоміг, і впекли лихі погани, і була на них січ люта, і гнали їх багато поприщ (верств), убито сорок князів, і інших багато убито, і не встояли вони...

Щоб. забезпечити пограничні землі від нападів і руїни, Данило почав систематичну боротьбу з ятвягами. Стали йому до помочі мазовецькі князі, що теж багато терпіли від ятвягів. Перший похід відбувся 1249 р. Війська вийшли з Дорогичина, перейшли болота і ввійшли в ятвязьку, землю. Поляки необережно підпалили перше село й тим самі дали знак ворогові: в ранці зібралися всі ятвяги, піші й верхівці, дуже багато, що ліси сповнилися ними. Бій був незвичайно завзятий, мало не поліг старий полководець Андрій двірський, але »в ятвягів дух упав, коли побачили силу, руську й лядську«. Вони раз-у-раз випадали наново з лісів, але Данилові війська йшли вперед, перейшли Визну й Нарву і з славою повернулися. В 1253 р. був другий, похід на ятвягів. У ньому визначився молодий Лев Данилович, що вбив ятвязького князя Стекинта. Ятвяги покорилися і згодилися, щоб Данило повибудовував у їх землі свої городи та брав з них данину. Частину данини Данило послав у дар полякам: на знак влади, щоб знала лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові.

Ці походи скріпили становище галицько-володимирської держави та й супроти Міндовга. Умовою з 1254 р. литовський великий князь відступив Романові, старшому синові Данила, Новгородом Слоним, Волковиськ, так, що границі Данилової держави посунулися значно на північ. Пізніше ціла Литва дісталася під українські впливи, бо другий Данилів син, Шварно, 1267 р. став литовським великим князем, як зять Міндовга.

Але незабаром владу на Литві перебрав Тройден і він рішуче виступив проти переваги Галича. Почав пограничну війну, а 1275 р. здобув Дорогичин і вирізав усіх мешканців. За те Лев покликав на допомогу татар й наїхав на Новгородок. Тоді почалася наново боротьба з ятвягами.

В 1320 рр. Литва зорганізувалася ще сильніше під Ґедиміном і захопила берестейську землю. Але про хід тієї боротьби літописи не переказали певних відомостей.

Так закінчились війни княжих часів.


Случайные файлы

Файл
referat.doc
151428.rtf
12887.rtf
141544.rtf
114293.rtf