Військо княжих часів: підготовка до війни (60608)

Посмотреть архив целиком














Реферат на тему:

Військо княжих часів: підготовка до війни





Війна й мир


Війна звалася рать: »почати рать«, »встати раттю«, »йти раттю« й ін. Деколи в цьому значінні вживається слово »полк«, пізніше приймається й »війна«. Неприятель називався »ратний«.

Лицарські князі явно проголошували війну. Славний завойовник Святослав усе повідомляв про те, що хоче почати війну: »посилав до краю, кажучи: »хочу на вас іти«. Того звичаю пильнував і Володимир Великий: »Прийшов Володимир із варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополка: »ідіть до брата мого і скажіть йому, — Володимир іде на тебе, готовся з ним битися«.

Війну проголошували святочно через послів. Коли князі Олеговичі почали були виступати проти Ізяслава Мстиславича, він 1147. р. вислав до них свого посла й нагадав їм їх присягу, що, мовляв, будуть жити з ним у мирі. Коли ж Олеговичі не дали ясної відповіді, Ізяславів посол приїхав до них удруге і привіз їм »хрестні грамоти«, тобто підписані ними грамоти з присягою. Посол промовив до них за князя: »Цілували ви мені хрест до кінця свого віку,— а оце ви, браття, хрест переступили, і почали придумувати зраду й хотіли вбити мене; так нехай буде зі мною Бог і сила животворного хреста, — і мені як Бог дасть«. І при цих словах посол кинув їм хресні грамоти. Ці слова »відкинути хресну грамоту« означали проголосити війну. »В той час розсварилися Всеволод із Володимирком — і почали шукати один на одного вини; і Володимирко відкинув йому хресну грамоту, а Всеволод із братами пішов на нього« (1144. р.)

Але бувало й таке, що війну починали, не проголошуючи її -- несподівано нападали на противника, щоб не дати йому підготовитися до боротьби.

Війну можна було вести всякими способами. З ворогом не тільки; стрічалися в бою, але й руйнували його землі, палили села, забирали населення в полон. У поході Данила на белзьку землю 1221. р_ »боярин грабував боярина, мужик мужика, городяни городян гак, що не залишилося одного села не пограбованого, як це книги говорять притчею: не залишився камінь на камені. Белжани називають це »злою ніччю«, бо ніч погану гру з ними заграла, — повоювали; їх перед світанком«.

Траплялося й таке, що бранців, що попали в полон, убивали. Погану славу здобув собі Ізяслав Мстиславич, що підступом у бою приманив галичан і казав їх повбивати: »залишився Ізяслав із малою дружиною на побоєвищі, й поуставляв стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги, і він набрав силу бранців. І коли побачив велике число бранців, казав їх рубати — а луччих мужів забрав зі собою. І був плач великий по всій галицькій землі« (1153. р.).

Але такі події громадська думка гостро осуджувала. Особливо ж: духовенство старалося стримувати князів від жорстокості!. Бували теж спроби унормувати ведення війни й забезпечити спокійне населення від війська. В 1229. р. прийшло до такого порозуміння: між Данилом та Конрадом Мазовецьким: »створили між собою клятву Русь і ляхи: як потім коли буде між ними війна, то ляхи не будуть воювати руської челяді, ні Русь лядської«.

Підчас війни скоро приходило до мирових переговорів. Звичайно слабша сторона, якій у боротьбі не поталанило, вишукувала;, собі посередника і той старався довести до мира. Таким »ходатаем« у 1147 р. був галицький Володимирко, що заступався перед Вячеславом і Юрієм за їх братанича Ізяслава. Він силкувався: поладити їх і казав: »Бог поставив нас володарями, на кару лиходіям і на добро благочестивим, то як же ми можемо молитися до Творця нашого. Отче наш, прости нам прогріхи наші, як і ми прощаємо прогрішеникам нашим? Ваш синовець Ізяслав, що з вашого роду, перед вами не почувається невинним, але кланяється і милости в вас просить; я ж простий ходатай між вами, — янгола Бог не зішле, а в наші дні нема ні пророка, ні апостолів«. Ці слова, так зворушили Всеволода, що він погодився на мир.

Обидві сторони зносилися спершу через послів, для безпеки: деколи давали заручників, потім приходило до з'їзду і врешті складали мир. Звичайно заприсягали мир святочною присягою, — »цілували хрест« у церкві. Духовенство своїми промовами підносило вагу присяги. Чернігівський єпископ Окофрій при такій нагоді сказав священикам: »Хто від цього хресного цілування відступить, нехай буде проклятий дванадцятьма Господніми празниками«. (1146 p.). Умови мира списували деколи у грамоти.

Переможена сторона платила часом переможцеві контрибуцію. Так Володимирко галицький, як дійшло до мира, заплатив своєму противникові Всеволодові 1400 гривень срібла »за труд«. Деколи обидві сторони давали одна одній заручників: »створили мир, з половцями і взяли таль між собою« (1101 p.).

Часом війна кінчалася без мира: »Ярополк із Всеволодом иіяк не уладився, ні мира з ним не створив« (1135. p.). Автім була така приповідка: »мир стоїть до війних а війна до мира« (1148. p.).

Командування. Найвищу владу над військом у війні й за мира мав князь. Як у одному князівстві князів було більше, найвище командування належало до князя-батька або до найстаршого в роді. Київські князі, що звалися ще великими князями, мали все первенство перед іншими членами княжої династії.

Князь мав обов’язок організувати військо, утримувати дружину, ставити й удержувати укріплення, приготовляти оборону; — він своєю владою починав війну, укладав союзи, приймав згоду. На всі ці справи великий вплив мала боярська рада або дума, що засідала при боці князя. З нею князь мусів порозуміватися, доки мав починати війну. Так 1103. р. відбулася рада у справі походу на половців: »Вклав Бог у серце руським князям думку добру, — Святополкові й Володимирові, і зібралися радити в Долобську; і сів Святополк зі своєю дружиною й Володимир зі своєю дружиною в одному наметі. І почали радити«.

Але боярська дума це був орган тільки дорадний, князь не був зобов’язаний іти за порадою бояр, вирішальний голос мав таки він сам. Деколи до значіння приходило віче, рада представників усієї землі і віче могло, прийняти жадання князя, або їх відкинути. Так , князь Ізяслав перед війною з Юрієм 1149. р. питався в київської громади: »Скажіть нам, чи можете за нас битися?« Кияни відмовилися від участи в війні й порадили князеві вступитися на якийсь час із Києва.

Підчас війни князь або сам виконував свою владу, або передавав її іншим князям, від нього залежним. Так київський князь Вячеслав на старости літ рідко виходив сам у поход, а виручався своїм небожем Ізяславом, що спільно з ним княжив у Києві: »Як де буде можна нам обом їхати, то поїдемо обидва; а втім ти їзди з моїм полком і своїм« (1151 р.).

Молодші князі мали обов’язок виявляти пошану старшому князеві, »їздити при стремені« його. Так галицький Ярослав, як був іще молодий, заявив київському князеві Ізяславові свою відданість: »Сьогодні, батьку, кланяюся тобі, прийми мене так, як сина свого Мстислава, — нехай Мстислав їздить при стремені твоїм по одному боці, а я по другому боці, попри твоє стремено їздитиму я з усіма своїми полками« (1152 р.).

Верховну військову владу міг виконувати тільки сам князь: »боярина не всі слухають«, зазначає літописець (1151. р.). »He сильно бореться дружина, коли ми не їздимо з нею самі«, казали князі 1152 р. Тим то в воєнний похід ішов навіть малолітній князь, а дійсний полководець видавав накази в його імені. Так знаємо, що Святослав іще недолітком був у поході, і сам починав бій традиційним ударом копя. Так само Данило посилав із військом малого Льва, хоч він »був іще такий молодий, що й на бій не міг вийти«. (1245 р.)

Але не раз князі виручалися в війні боярами. Ярослав Осмомисл »Сам не ходив із полками своїми, а посилав їх із воєводами«, зазначає літописець (1187 р.).

Воєвода в тих часах це не був ні уряд, ні титул, ні ступінь старшини. Воєводою називали всякого полководця, що проводив військом. У галицькій державі не раз провід над військом мали урядовці, що їх уряд не мав нічого спільного з військом, дворецький — наставник над княжим двором або печатник — державний канцлер. Воєводами бували і звичайні бояри без ніяких окремих титулів. Влада такого старшини над військом звалася воєводство. Коли Ярослав Мудрий висилав на Візантію 1043. р. сина Володимира, »дав йому велике військо, а воєводство доручив Вишаті«. В 1237. р. князь Юрій »Жирославові Михайловичеві придав воєводство у своїй дружині«. Воєводи, як княжі урядовці з означеним місцем урядування, виступають щойно в XIV. в. на західніх землях. Так у грамотах князя Юрія-Болеслава 13Q4-5. р. згадуються воєводи: белзький, львівський, перемиський і луцький.

Головний провід над військом якоїсь округи мав тисяцький, — організатор місцевого ополчення. Літописець зазначає, що 1089 р. »воєводство київської тисячі« а 1231 р. Іван Славнович. Тисяцький боронив передусім свого города знаємо це про перемиських тисяцьких Яруна 1213 р. її Юрія 1226 р. Але він виходив і в похід з військом, проводив полком, мав при собі бояр і отроків, водив військо в бій. Так 1128. р. Воротислав, тисяцький князя Андрія, та Іванко, тисяцький Вячеслава, »вислали отроків своїх у город«; 1136. р. київський тисяцький Давид Ярунович »з боярами гнав за половцями, та їх розбили«.

При тисяцьких були в війську сотські. Коли Данило 1231. р. скликав військо перед походом, на вічі виступають тисяцький Дем’ян і сотський Микула.


Мобілізація


Військо за княжих часів не творило армії, готової постійно до війни, а збиралося тільки в часі нападу ворога, або в похід, який постановив князь. Таку мобілізацію називали словами »Cовокупитивої дружину«.

Князі збирали передусім дружину. Це була найцінніша частина війська, досвідна в військових справах, тісно зв’язана з князем, зобов’язана з’явитися на перший заклик князя. Коли 1068. р. половці напали на Чернігівщину, князь Святослав зібрав тільки дружину і з нею рушив на ворога. Так само підчас половецького нападу 1093. р. Святополк мав "готову саму дружину (отроків). На заклик Данила 1231. р. прийшли тільки отроки з тисяцьким і сотським. В який спосіб скликали дружину, того певно не знаємо. Може, княжі доручення розвозили отроки, чи дітські. Воїнів, тобто ополчення покликав князь на віче й повідомляв там про потребу походу. Так 1147 р. Ізяслав Мстиславич наказав скликати киян і вони »зібралися від малого до великого біля святої Софії у дворі«. Княжий посланець вияснив мету походу й закликав нарід: »Поспішайте від малого до великого, хто має коня, на коні, а як не має коня, човнами«. Кияни відповіли: »Ми тішимося, що Бог тебе спас від зради, — підемо з тобою і з дітьми, як ти захочеш«. Коли треба було повідомити населення про похід, давали знак трубами: »Ізяслав ударив у труби, скликав киян і пішов з Києва в похід з полками своїми« (1151 p.).


Случайные файлы

Файл
139237.rtf
96910.rtf
10828-1.rtf
163994.rtf
31078.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.