Військо княжих часів. Дружина й воїни. (60607)

Посмотреть архив целиком














Реферат на тему:

Військо княжих часів. Дружина й воїни






Дружина


Українське військо в XI-XIV ст. складалося з двох головних формацій: із дружини, тяжко озброєного лицарства, та з в о ї в, що були народнім ополченням.

Княжа дружина була зорганізована на зразок варязьких дружин. Хоча скандинавці втратили значіння на Україні й мусіли уступити з війська, то їх військову організацію, що визначалася дуже високими прикметами, князі зберегли та тільки її перетворили, відповідно до розвитку й потреб держави. Головна зміна була така, що на місце чужинців, які служили для своєї користі, до дружини ввійшли місцеві люди, які розуміли потреби своєї батьківщини й їй служили. Перетворення дружини склався не відразу, а поступово.

Спершу переважали в ній варяги, потім туди що раз більше напливало слов’янського елементу й нарешті дружина зовсім поукраїнщилася. Ця повільність перемін мала особливе організаційне значіння нові люди входили в вироблене середовище, мусіли до нього приспособлятися та з ним зживатися, переймати традиції дружини й потім могли їх далі передати.

Дружина не мала характеру всенародного війська, вона була доступна тільки для вищої верстви громадянства, для бояр.

Бояри (первісно »боляри«, від »болій«, великий) або луччі люди, це був клас великих землевласників, що майном і значінням вибилися понад решту населення. З князями зв’язували їх господарські й суспільні інтереси, справа оборони від нападів кочовиків, поширювання обробних просторів, розвиток торгівлі й ін. Коли вони йшли у воєнні походи, то були свідомі того, що боронять свого майна й своєї землі. До війська належали не з примусу, а тому, що військова сила давала їм провід і значіння. Вони підтримували династію, підпирали й боронили своїх князів, бо княжа влада була їх природним союзником. Князь притягав бояр до участи в кермі державою, давав їм місце у своїй раді, роздавав між них уряди та наділяв маєтностями.

Приналежність до дружини була спадщинним правом бояр. Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні уряди й були членами княжої дружини. Так, за Ярослава Мудрого воєводою в морському поході на Візантію був Вишата. Його сини — Янь Вишатич і Путята, займали уряди воєвод за Ярославових синів. Син Яня теж належав до княжої дружини. Подібно в 1070 рр. між боярами згадуються брати Туки й Чудин, пізніше стрічаємо їх синів. Станислава Туковича й Іванка Чудиновича. Першенство в дружині мали боярські діти, сини тих бояр, що служили князеві.

Князь міг принята до своєї дружини бояр і з інших сторін. Новий київський князь Ігор Ольгович 1146. р. покликав до себе бояр Уліба, Івана Войтишича й Лазаря Саковського і сказав їм: »Як були у брата мого, так само будете в мене«.

Алё людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був дуже тяжкий. Галицький літописець із великим обуренням зазначує, що до значіння доходять люди з не боярського роду, такі, як Суддич »попівський внук« або Лазар Домажирич і Івор Молибожич »із мужицького роду«. Хиба йно дуже великі заслуги й особиста підприємливість могли людину з низького роду винести в ряди дружини.

Чи з прийняттям до дружини боярином князь укладав яку формальну умову, про це не знаємо нічого певного. Так само неясно, чи був тут який святочний церемоніал, як це бачимо на заході Європи (напр., лицар вкладав свої руки у руки князя). У деяких випадках бояри складали князеві присягу на вірність.

Але деколи бояри мали право, не послухати свого князя, а то й залишити в нього службу й перейти до другого князя. Так 1169. р. князь Володимир Мстиславич склав умову з половцями й потім повідомив про це бояр. Але бояри спротивилися йому: »Сам ти, княже, це задумав, — ми не підемо з тобою, ми того не знали«. Коли 1146. р. князь Ізяслав перейшов до Новгорода, »дружина руська (київська), одні пішли з Ростиславом, а другі, кому куди бажалося«.


Князь і дружина


Головним обов’язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен був являтися на кожний заклик князя, на війну, чи в іншій потребі, мав обов’язок скрізь князеві помагати й дотримувати йому вірносте в небезпеці та в нещасті. У літописах бувають нераз згадки, що як князь був примушений залишити свою землю, бояри йшли з ним на нове місце. Але навіть коли князь тратив своє князівство, бояри повинні були дотримати йому Вірносте й іти з ним на прогнання. В 1150. р. князь Ізяслав вихваляв за це свою дружину: »Ви зі мною вийшли з руської (київської) землі, потратили свої села й своє майно, й я тебе не можу забути моєї дідини й отчини і або своєю головою накладу, або свою батьківщину відзискаю і все ваше майно«. Коли малолітній Данило, син Романа Мстиславича, тинявся по різних землях, »бояри його батька були всі при ньому«.

У потребі князь звертався до вірності своєї дружини. Так Святополк, син Володимира Великого, коли починав боротьбу з братами, покликав до себе Вишгородських бояр і питав: »Чи прихильні ви мені всім серцем?« Бояри відповіли: »Можемо разом із вишгородцями головами своїми понакладати«. Так само Данило підчас найтяжчої боротьби з галицькими боярами зібрав свою дружину на нараду і сказав: »Чи хочете ви бути вірні мені, коли я піду на ворогів моїх?« Всі закричали:, »Вірні ми Богові й тобі, володареві нашому, виходи з божою допомогою«.

Бояри повнили воєнну службу самі, власними особами. Коли князь був у бою, бояри разом із ним стрічали ворога. Здібніші бояри йшли на війну не тільки самі, але водили зі собою й свої прибічні дружини.

Коли боярин князя зрадив відповідав за цю зраду майном і власною особою. Найгірша кара було — вигнання за границю держави. Так Роман Мстиславич прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що зірвали бунт проти нього. Данило засудив на кару прогнання бунтівливого боярина Жирослава. Це викликало велике вражіння і літописець такими словами осуджує винуватця: »За те, що Жирослав відкрив уста на свого володаря, нехай не буде йому захисту ні в якій землі, ні в руській і угорській, ні в іншій країні, нехай він ходить, блукаючи по всіх краях, бодай йому недоставало поживи, вина н олію, бодай йому всього того було замало, нехай двір його буде пустий, і хай у селі його не буде нікого живого«... Після бою під Перемишлем 1245. р. Данило. покарав на горло боярина Володислава, »злого бунтівника землі«.

Дружина була найціннішим військом, і князі вважали за свій обов’язок дбати про її добробут та вигоди. Літопис оповідає про Володимира Великого, що він був дуже ласкавий для дружини, годував її, обдаровував так, що дружинники почали вже вередувати, і як понапивалися, нарікали на князя: »Біда нашим головам, кажуть нам їсти дерев’яними ложками, не — срібними«. Коли Володимир про це почув, наказав повиковувати срібні ложки для дружини та сказав так: »За срібло й золото я дружини не добуду, але з дружиною добуду й срібло й золото«. Пізніші князі наслідували Володимира в цій щедролюбивості супроти дружини. Ми дуже часто читаємо в літописах похвали для князів, що не були скупі для свого прибічного війська. Так Мстислав, брат Ярослава Мудрого, »незвичайно любив свою дружину, майна їй не жалував, не боронив ні напитків, ні їжі«. 1172. р. князь Святослав Ростиславич »не збирав золота, ні срібла, але давав дружині«, 1187. р. Володимир Глібович »любив дружину й золота не збирав, майна не щадив, а давав дружині« й т. д. Підчас бою князь журився передовсім тим, щоб дружина не зазнала дуже великої шкоди. Після бою під Листвином 1024. р. князь Мстислав кличе вдоволений: »Хто цьому не рад: тут лежить сіверянин, там варяг, ,а моя дружина ціла!«






Утримання дружини


На утримання війська йшли різні державні доходи. У найдавніших часах князь віз дружину на полюддя, — стягати дань із підбитих племен. Про це докладно оповідає візантійський цісар Костянтин Порфирородний у пол. X. в. »Коли настає місяць листопад, князі їх як-стій виходять із усею Русею .з Києва й ідуть на полюддя, тобто з волости до словін, деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших словян, що підвладні русам. Перегодувавшися там цілу зиму, в місяці квітні, як скресне крига на ріці Дніпрі, приходять до Києва«. Таке полюддя відбувалося суворим способом — це знаємо з літописного оповідання про похід Ігоря на деревлян. Коли княжа дружина почала жалуватися, що зубожіла й не має в що одягнутися, Ігор вивів її на деревлян: »пішов у Дерева по дань і до першої данини придумав нову і брав силою, він і його люди«. Потім, коли вже верталися, він іще роздумався й іще раз пішов із невеликою дружиною добувати :ще більше данин для себе. Тоді деревляни змовились на нього: »Як вовк унадиться між вівці, то виносить усе стадо, доки його не вб’ють«; зробили засідку й Ігоря вбили.

Полюддя залишилося й у пізніших часах, хоч певно не в такій гострій формі. Князь об’їздив землі, й населення мусіло ^утримувати :його та складати йому данину. Так літопис оповідає, що суздальський князь Всеволод Юрієвич 1190. р. був »на полюдді« в Ростові, пізніше в Переяславі Заліськім. На Україні ще в XV. ст. існувала дань із цією назвою, — так Микольський Пустинський монастир у Києві 1427. р. дістав землю »з усіма доходами, бобрами, куницями і з полюддям«. Але тоді вже полюддя затратило характер воєнної повинності — утримувати військо.

Коли на Україну приходили чужі війська як воєнна підмога, тоді князі давали їм утримання в городах, чи селах, — це називалося розпустити військо на покорм. В 1018. р. польський князь Болеслав, союзник Святополка, зажадав: »розведіть дружину мою яо городах на покорм — і так сталося«. Так само 1069. р. Ізяслав Ярославич »розпустив ляхів на покорм — й ляхів тайком убивали«. В 1150. р. Ізяслав Мстиславич »післав угрів на покорм до Устилуга«. Можна догадуватися, що й українські війська діставали таке утримання по городах та селах, коли вже позбиралися, а похід іще не починався. Так, мабуть, треба розуміти згадку літопису, що князь Мстислав підчас хвилинного мира »розпустив дружину по селах« (1096. р.).


Случайные файлы

Файл
20318-1.rtf
107022.rtf
24524-1.rtf
91444.rtf
115479.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.