Причини поразки та уроки української революції 1917-1921 рр. Підсумки громадянської війни (60544)

Посмотреть архив целиком















Реферат

"Причини поразки та уроки української революції 1917–1921 рр. Підсумки громадянської війни"



Вступ


Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, масові демонстрації, бурхливі зібрання й активні дебати 1917 року – року піднесення та успіхів української революції, року розбудови, здавалося, вже автономної української держави. Протягом 1918–1920 рр. у безжальній війні, що поширювала масовий терор і безлад у державі, на воєнній арені зійшлося чимало претендентів на владу як в Україні, так і у всій імперії, які зброєю вирішували, хто і який політичний устрій змінить звернений царизм.

Саме на цьому історичному етапі українські державні діячі зрозуміли неможливість розбудови власної держави на федералістичних засадах з Росією (або з будь-якою іншою державою). Відтепер незалежність стала їхньою головною метою. Проте серед українців виникло дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. Крім того кожен учасник громадянської війни розглядав територію України у власних інтересах, з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Саме тому на території України відбувались найбільш складні та драматичні події громадянської війни.




Загальні відомості щодо революції


Українська революція 1917–1921 рр. – національно – (а також соціально) визвольна боротьба українців, що спрямована на побудову української державності та зміну суспільного ладу в країні, в зв’язку з подіями Лютневої революції в Російській імперії та розпадом Австро-Угорщини, які дали потужний імпульс розвитку національної самосвідомості та прискорення процесу державотворення. В період 1917–1921 рр. виник ряд українських державоутворень, а саме: Українська народна республіка, Українська держава та Західноукраїнська народна республіка. Внаслідок внутрішніх ідеологічних розбіжностей, а також зовнішньої воєнної агресії цілі української революції так и не були реалізовані. У підсумку територія України була анексована радянською Росією, Польщею та Румунією; Закарпаття було приєднано до Чехословаччини.


Причини перемоги більшовиків у громадянській війні


Багато в чому перемога більшовиків та соціалістичного ладу, насамперед в Росії серед інших численних політичних сил, була замовлена тим, що вони являли собою дисциплінізовану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів, які в особі Леніна бачили геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики. Впевненість Леніна, його обіцянки дати народу «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників до його партії. Саме ця обіцянка привернула найбільшу увагу до партії більшовиків, особливо це стосувалося найбільшого прошарку українського населення – селян. Саме не вирішеність аграрного питання звела на нівець всі зусилля Центральної Ради, Директорії, повернення до поміщицького ладу обурили народ та підняли на повстання проти влади Скоропадського, що проводив досить успішну політику в національно-культурній сфері.

Проте підкорити и анексувати територію України вдалося не так вже й легко. Перший наступ більшовиків на початку 1918 виявився невдалим тому, що територія України була окупована німецькими військами. Наприкінці літа 1919 року більшовиків також чекала поразка, в зв’язку з наступом білогвардійців з Лівобережжя та військ Петлюри з Правобережжя. Член більшовицької партії Мануїльський з розчаруванням зауважував: «Кожної весни ми виряджуемо на Україну театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається до Москви».

Ці події змусили більшовиків переглянути свою політику на території України. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики грубо помиляються, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який знав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна, однак, не була поступкою вимозі української незалежності – ні в розумінні незалежності державної, яку прагнули здобути націоналістичні сили України, ні в плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як, наприклад: «знову зростає з мертвих вільна і незалежна Українська радянська республіка». Інший маніфест проголошував основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української соціалістичної радянської республіки». Кілька членів партії було призначено на високі, проте не ключові, посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до української культури.

Більшовики припинили примусову колективізацію та розкуркулювання заможних господарств, які на Україні зустрічали значно більший опір, ніж у Росії, щоб заспокоїти селянство. Проте реквізиції зерна та іншого продовольства не зупинялись, але тепер в них було зручне ствердження, що реквізиції призначені виключно для української радянської армії, а не для Російських потреб. Більше уваги зверталося на тактичні заходи, які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тисяч куркулів, більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919 р. у Червоній армії було 1,5 млн. солдатів, а весною 1920 р. – майже 3,5 млн. під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змушених служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися з усіма своїми силами на Україну, їх перемога була практично безперечною. Її неминучість спричинило також те, що Директорія не змогла чинити опір військовій потужності червоної армії через те, що від керівництва Петлюри відвернулася величезна частина його війська, відреагувавши на договір з Польщею як на державну зраду. Проте навіть після того, як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української на білогвардійської армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над Україною, в значній мірі над сільським станом населення. Велика частина селянства, особливо куркулі, що лишалися запеклими ворогами комунізму, породжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі повстанці, об’єднані понад в 100 згонів, налічували більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними загонами у 1 – 2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв’язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони змогли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, але й підпорядкували її собі.


Причини встановлення польської влади на західноукраїнських землях


З огляду на історичні умови (відновлення Польської держави та входження до неї Східної Галичини, антиукраїнська пропаганда у Європі) невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була несподіванкою. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною самосвідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галичан просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими в політичному та соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розраховували на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й матеріальну допомогу, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов’язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, принаймні, визнання законності українських прагнень.

Сталося так, що Захід (насамперед, Франція, що прагнула утворення міцної держави на кордоні із агресором І Світової – Німеччиною) віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб допомогти галичанам. Саме тому галицькі українці, які так яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, з незалежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися слабо діяльним керівництвом, поганим стратегічним плануванням, і запізнілою дипломатією на Заході. Однак, основною причиною невдач є перевага поляків, цілком можливо, що Західноукраїнська Народна Республіка посіла своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.


Причини поразки української революції. Підсумки


Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи і такі невеликі, як фіни, естонці, латиші та литовці, змогли завоювати незалежність, а ось 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання ще більш разюче через те, що українська нація потерпіла такі величезні людські втрати, які не отримала жодна з Східноєвропейських націй.


Случайные файлы

Файл
Chili.doc
33185.rtf
83808.rtf
11469.rtf
12473.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.