Війско княжих часів. Слов’яни та варяги (60481)

Посмотреть архив целиком













Реферат на тему:

ВІЙСЬКО КНЯЖИХ ЧАСІВ. Слов'яни та варяги




План:


Княжа доба

Словяни

Слов’янське військо

Городи

Варяги

Варязьке військо

Значіння варягів для України




Княжа доба


Предки наші, слов'яни, ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Зі своєї прабатьківщини, із безмежних пущ східної Європи, вони порозходилися на всі сторони, попромощували дороги серед нетрів та дряговиння, опанували великі ріки, ввірвалися у степи. Протягом століть поусували зі свого шляху чужі народи, перебилися до Чорного моря й дійшли до недоступних Карпат. Немов та нестримна повінь, вони йшли все вперед, займали все нові простори, відбивали напади азійських орд, колонізували дикі поля. У змаганнях з іншими племенами вони перемагали своєю свіжою буйністю та стихійним розгоном. Але військова організація їх була не вироблена, зброя примітивна. Не знали солідарності! й дисципліни, неохоче злучалися у тривкі союзи. Під талановитими полководцями творили великі маси, здібні до одчайдушних походів і завзятої боротьби, дивували всіх своєю живучістю й невгамовною силою. Але так само скоро попадали в незгоду і братовбивчу війну, їх великі війська розбивалися на малі племена та слабосильні, недисципліновані ватаги. Слов'янські воїни — це був військовий матеріал першої якості, та не було це свідоме, дисципліноване військо.

З цієї пливкої, маси першу справжню армію витворили київські князі-завойовники. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав — це ті могутні постаті, що нашу історію з тісних закутин вивели в широкий світ, пустили українські кораблі на Чорне море, повели свої полки на Кавказ і Каспій, дотягли до Дунаю й балканських гір. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі заковані в залізо, з обсіченими мечами, зв'язані воєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору дисципліну, — найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала творитись наша дружина, лицарське прибічне військо князів. Ця доба дала воєнним походам реальні цілі; воєнна сила мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів; армія служила державі.

Коли ж українська держава вже сконсолідувалася, — в часах Володимира Великого, Ярослава Мудрого й їх наступників — коли були вже границі тривкі й усе державне життя стало на сильних підвалинах, наше військо на пару століть прийняло постійні організаційні форми. Вже лише в подробицях відбулося поліпшення, потрохи мінялася зброя, творилися другорядні формації, розвивалася тактика, але основи війська були вже утривалені. У боротьбі зі степовими ордами розвивалося лицарство, ті воїни «під трубами повиті, під шоломами колихані, кінцем коня годовані», виідеалізувалися воєнні звичаї, повстало свідоме національне військо.

Пізніше Східноукраїнська держава серед домашніх чварів і непосильної боротьби зі степом почала занепадати. Під ударами татарських таранів упав старий Київ. Тоді огнища життя попереносилися на захід, на Волинь і в Галичину

Данило й інші галицько-володимирські князі користувалися військовим досвідом західних країн, досліджували незрівняну тактику монголів і поставили свою армію на нових основах. Галицькі «оружники» повнили сторожу на найдальшому західному бастіоні наших земель, стояли непорушно як та залізна стіна, »блищали щитами і зброєю — на сонце схожі...«

Така коротка історія нашого війська у княжу добу: від примітивних слов’янських воїнів через варязьку школу і степові походи дійшли ми до світлих київських та західноукраїнських полків. Цей розвиток розглянемо докладно.


Слов’яни


Воєнна організація слов’ян спиралася на роди й племена.

Рід це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в одній оселі, мали спільне майно — землі, ліси, ловища, худобу та підлягали владі найстаршого в роді. Члени роду взаємно собі помагали. Коли хто одного з них покривдив, усі мали за покривдженого заступатися. Коли кого вбито, свояки мали обов’язок помститися за його смерть. Але найважніше завдання роду було — оборонити своїх людей від ворожого нападу. Слов’яни ставили свої оселі в недоступних місцях, у густому лісі або серед непрохідних боліт. Укріплювали їх валом і частоколами. Рід дбав про зброю та всякі воєнні засоби, приготовлював оборону оселі, держав сторожу,, щоб устерегтися перед несподіваним нападом ворогів. Рід, це була основна воєнна формація, що репрезентувала водночас групу посвоячених людей, оселю, господарську організацію й відділ війська. Хоч була це одиниця невелика, але ж визначалася великою суцільністю й моральною силою. Члени роду йшли в бій, боронячи свою рідну оселю, своїх жінок і дітей, своє майно й увесь свій добуток; боролися завзято, бо боротьба рішала про те, чи жити їм, чи пропадати. Провід над військом роду мав найстарший у роді, або той, кому члени роду доручили цей обов’язок. Здається, звався він староста.

Вищою організацією було плем’я. До племені належали роди з традицією давнього посвоячення або такі, що замешкували одну околицю. Плем’я єднали спільні обичаї, вірування, спосіб життя, одяг, говір. В часі небезпеки поблизькі оселі умовлялися, як виступити на ворога, закладали спільні укріплення, приготовляли місця, де все населення могло сховатися. На чолі племені стояли князі, а старшини родів творили раду, віче.

Найдавнішим наш літопис подає імена племен, що жили на українських землях: над Дніпром біля Києва — поляни, над Десною й Сулою — сіверяни, на Поліссі — деревляни, над Бугом — дуліби або волиняни, над Дністром — уличі й тиверці, десь на заході — хорвати. Таких племен було певно більше, але пам’ять про них не збереглася. Тільки давні городища вказують на місця, де скупчувалася давня воєнна організація.

Деякі племена мали більші воєнні сили, поширяли свою владу на широкі простори й основували тривкі держави. Найдавніші традиції мала держава київська. її основник Кий, за переказом, відбував мандрівку зі своїм родом, зайшов аж над Дунай і там хотів поселитися. Але остаточно осів із братами над Дніпром і тут виставив город Київ. Коли брати повмирали, »рід їх почав держати князювання над полянами«. Досить сильну державу мали деревляни, — їх столицею був город Іскоростень (тепер Коростень). Згадували вони з пошаною своїх «добрих князів, що збагатили були Деревлянську землю». За князювання Ольги жив останній деревлянський князь Мал. Про могутню державу волинян переказав нам відомосте один арабський письменник, Масуді: »3поміж цих народів один попереду, за давніх часів, мав владу над іншими; князь його звався Маджак, а сам народ звався валинана. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов’янські народи, бо влада була його та інші королі його слухалися«. На крайньому заході нашої території повстали славні червенські городи, ряд могутніх твердинь між Бугом та Сяном, із головним городом Червнем посередині. Хто заснував ці укріплення, про це літописці не переказали нам нічого. Але могутні городища, що залишилися досі, свідчать про силу тієї давньої воєнної організації.

Розвиток тодішньої держави залежав зовсім від особистих прикмет князя-основника. Коли володар був талановитий, умів створити воєнні збройні сили й своїм авторитетом тримав у єдності різні племена, то держава існувала й розвивалася успішно. Коли ж верховна влада ослабла,- коли не стало сильної руки, що тримала цілість, відразу проявлялися змагання. Відживали окремішні племена, дрібні князьки підіймали голову, збунтувалися цілі околиці, поставали нові осередки, — держава розпадалася. Не раз приходило до повної анархії, боротьби всіх проти всіх, як про це

оповідає літопис: «повстав рід на Слов’янське військо. рід, були між ними чвари й самі почали воювати один одного...» Треба було чекати довгий час, доки знову не появилася сильна одиниця й не перевела нової військової й політичної організації та не створила нової держави.




Слов’янське військо


Про сам устрій слов’янського війська знаємо небагато. Назва війська була тоді — в о ї, рідше вживалося це слово в однині — воїн. Старшини над військом звалися воєводами. Не було між ними ніяких ранг, ні ступенів. Всі важніші справи вирішували на вічу, особливо, коли доводилося вести війну або складати мир. »У слов’ян і антів«, писав грецький Історик Прокопій у VI. віці, »панує не одна людина, але давно вони живуть так, що всім порядкує громада, — всі справи, щасливі, чи погані, йдуть до громади«. Але в бою провід мав один верховний воєвода. На чолі слов’янських антів у боротьбі з готами коло 370—380 рр. стояв князь Боз із синами й 70 старшин.

До бою слов’яни йшли спершу невпорядкованою громадою. «Вони не знають бойового ладу, ні не вміють вести боротьби впорядкованими лавами«, оповідає грек Маврикій у VII. в. Пізніше, мабуть, за прикладом краще зорганізованих сусідів, слов’янські племена припили кращий устрій. Може бути, що слов’яни знали вже десятковий поділ на сотні й тисячі: в Києві вже в дуже давніх часах стрічаємо округи з назвою тисячі, під проводом тисяцького.

Чужосторонні письменники змальовують слов’ян як військо слабо озброєне. «Виступаючи в бій, вони йдуть на ворогів, здебільше, піші, в руках їх невеликі щити та списи, панцирів вони не надягають. Деякі не мають ні сорочки, ні плаща, а тільки в коротких штанях ідуть битися з ворогами», переказує Прокопій. Сам він був полководець, знав добре воєнну справу й його голос має тут велику вагу.

Інші письменники потверджують і де в чому доповнюють цей опис. Згаданий вище Маврикій каже, що слов’яни мали по два списи, луки з отруйними стрілами її дуже тяжкі щити. Михайло Сирський оповідає, що слов’яни несли до бою по два-три списи, іншої зброї не вживали. Павло Дякон згадує, що слов’яни боролись списами та сокирами та що рукою кидали каміння. Арабський географ Ібн-Росте й перський письменник Кардезі описують, що слов’яни мали коня, списи та щити. Ще один араб ізгадує сокири.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.