Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський (60387)

Посмотреть архив целиком

Після зруйнування Запорозької Січі (1775 р.) багато колишніх запорожців розсіялось по території Південної України або емігрувало до Польщі, Туреччини. З перших днів російського панування на землях колишніх Запорозьких Вольностей офіційний Петербург та місцева російська адміністрація поступово почала розуміти власну неспроможність швидко встановити контроль над запорозькою спадщиною і перш за все - над населенням півдня України.

Незважаючи на зроблені урядом спроби протягом другої половини 1770 - початку 1780-х років вирішити цю проблему через розбудову органів місцевої влади, запровадження кругової відповідальності і паспортів, посилення прикордонної варти за рахунок донських козацьких пікетів, висока мобільність південноукраїнського населення, яка була обумовлена специфікою політичного та економічного життя, становила, на думку російської адміністрації, основну перешкоду на шляху перетворення регіону на звичайну провінцію російської держави. Більш того, опозиційність частини населення колишніх Вольностей по відношенню до російської політики в регіоні та загроза втратити позиції на українському Півдні у випадку нової російсько-турецької війни вимагали від офіційного Петербургу проведення надзвичайно зваженої політики по відношенню до козацького населення. Існування Задунайського козацького війська під патронатом Османської імперії фактично декларувало невизнання Портою територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом.

Як наслідок, на початку 1780-х років в оточенні князя Г.О. Потьомкіна поступово виникає думка щодо створення під керівництвом колишньої запорозької старшини з колишніх січовиків волонтерських когорт. Це тим більше ставало необхідним, що всі спроби залучити козаків до пікінерських полків під час реформування останніх у 1776 - 1777 роках виявились вкрай невдалими.

Перше офіційне запрошення козакам вступати до російської військової служби як волонтерів з боку Потьомкіна надійшло 1 липня 1783 році і було оголошено у губернських, провінційних, повітових установах. Згідно з планом князя Потьомкіна два колишні запорозькі старшини - Сидір Білий та Захарій Чепіга - повинні були сформувати з числа козаків кінний та піший полки загальною кількістю у 500 чоловік кожен на Громоклеї та Збурівському боці неподалік від російської фортеці Кінбурн та турецького Очакова. Наприкінці жовтня 1783 року у розпорядженні С.Білого вже перебувало 800 запорожців [8]. Втім, невизначеність статусу нового формування, небажання запорожців нести службу як рекрутів або "вєлєнтирив" та погане постачання призвели до різкого скорочення чисельності бажаючих (див.док. групу А).

Необхідно зазначити, що на той час і в адміністрації Потьомкіна ще повністю не було прийнято остаточного рішення щодо форми організації та можливого використання даного формування. Реалізація ідеї, яка передбачала поставити козаків під контроль російської військової та цивільної і козацької адміністрацій і посилення російської армії за рахунок добре обізнаних із майбутнім театром бойових дій вояків, вимагало від уряду певних поступок ліквідованому на півдні України устрою, а саме - створення козацького війська з числа колишніх запорожців. Добре усвідомлюючи небезпеку цього кроку для російської влади у регіоні Петербург зволікав із прийняттям рішення про створення нового козацького війська. І лише на початку російсько-турецької війни у 1787 році рішення про створення козацького війська було прийнято.

Наказ про створення "Війська вірних козаків", яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву "Чорноморське козацьке військо", було підписано Катериною II 14 січня 1788 року (див.док. групу А). Перше бойове хрещення козацького війська відбулося вже вночі з 25 на 26 січня, коли козацький загін у кількості 200 чоловік під керівництвом А. Головатого здійснив напад на турецьке село Аджидол і повернувся без жодних втрат [9]. Після наказу від 14 січня значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська та отримати обіцяні урядом пільги - звільнення від податків, постоїв та інших зобов'язань, козацька служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право поліпшити свій соціальний стан (навіть право одержати дворянство), грошове та харчове утримання з боку російського уряду тощо. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входило 944 козаки, то на 22 червня 1788 року - вже 2 436 чоловік. На ЗО листопада 1791 року у складі Чорноморського козацького війська перебувало 12 620 козаків, з них на дійсній службі -7 500 чорноморців (№ 6.17, 6.29).

Військо складалось з двох основних частин - кінних загонів та піших козаків на човнах і поділялось на 48 куренів, які у разі необхідності об'єднувались у полки (від 4 до 6). Переважна більшість козаків була озброєна списами, широкими ножами та рушницями. При цьому слід зазначити, що шаблями були озброєні, як правило, колишні запорожці, які вже наприкінці 1790-х років не становили більшості у Чорноморському війську. Мало військо і власну артилерію. Щодо обмундирування, то принаймні до 1820-х років не можна говорити про введення уніфікованої форми для чорноморських козаків. Стосовно одягу основна маса козаків продовжувала зберігати запорозькі традиції. Лише після перших зіткнень з задунайськими козаками за наказом російського військового командування Кіш Чорноморського війська запропонував козакам носити на рукавах білі хустини, щоб відрізнити "вірних" чорноморців від задунайських козаків.

Під час війни російський уряд і Кіш проводили політику, спрямовану на повернення задунайських козаків під протекторат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород та пільг, в той час як емісари від Чорноморського війська, такі, як капітан Г. Чернов, проводили переговори з задунайцями, збирали інформацію розвідувального характеру про дислокацію та кількість турецько-татарських військ тощо. Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша вивести основну масу "турецьких" запорожців до Росії під час війни 1787-1791 років це зробити не вдалося.

Під час російсько-турецької війни чорноморські козаки брали участь у штурмах Хаджи-бею, Очакова, здобутті Березанської фортеці, фортець Ісакчі, Тулчі, Акермана, Ізмаїла, у битвах при с. Терновці (під Бендерами) та Мачині [10]. Поміж козацьких військ, які були створені Г.О. Потьомкіним на півдні України, саме військо чорноморських козаків було найбільш організованим та боєздатним і зберегло багаті військові традиції запорозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах вищого командування російської армії до назви Чорноморського війська додавався епітет "безцінне" (№ 6.14).

Поряд з тим варто зазначити, що вже на момент створення війська чорноморських козаків у князя Потьомкіна був проект переселення цього формування з території' Південної України і поселення козаків на новому російсько-турецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Незважаючи на неодноразові обіцянки князя оселити козаків на Тамані та переселення їх у 1790-1792 рр. до Очаківського степу (див.док. групу В, № 6.30), до наказу Катерини II від ЗО червня 1792 року Чорноморське військо, незважаючи на надання йому для поселення ділянки між Бугом та Дністром, фактично не мало власних військових земель. Був відсутній і чітко визначений статус війська. Все це спричиняло незадовільний економічний стан козаків та членів їх родин, призводило до соціальної напруги, викликаної знущаннями поміщиків та представників російської військової і цивільної адміністрації.

Протягом 1790-1792 років 1 759 родин (5068 душ чол. статі і 4 414 душ жін. статі) козаків Чорноморського війська та більш як 2 000 родин молдаван і волохів оселились в Очаківському степу, де заснували 25 селищ із центром у Слободзеї [11]. Козаки займали ці території до 1793-1794 років, а багато поселенців залишилось на прибузьких землях і після повного переселення чорноморців на Кубань. Основою господарства залишалось традиційне для Запорожжя скотарство, рибальство та соляний промисел, бджільництво тощо. Водночас збільшилась роль землеробства, розвивалось виноградарство, городництво. Однак, через непевність статусу війська господарство чорпоморських козаків у зазначений час знаходилось у початковому стані. Козаки та члени їх родин продовжували бути залежними від російського постачання, особливо таких продуктів та виробів як хліб, крупи, одяг, тощо.

Період в історії Чорноморського козацького війська після смерті князя Потьомкіна (05.10.1791 р.) та підписання Ясської угоди (1791 р.) і переселенням війська на Кубань характеризувався різким погіршенням соціально-економічного стану козаків. Піддавалась сумніву навіть можливість подальшого існування війська. Насамперед це було пов'язано зі смертю Потьомкіна - Гетьмана козацьких військ півдня України і загальним негативним відношенням російського уряду до козацтва в регіоні.

В червні 1788 р. за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю князя Григорія Потьомкіна – Таврійського у місці впадіння ріки Інгул у ріку Південний Буг було закладено суднобудівну верф, навколо якої руками зігнаних сюди багатьох тисяч рекрутів та кріпосних селян разом з будівництвом першого військового корабля було збудоване і велике поселення. З самого початку воно стало втіленням задумів відомого російського архітектора І. Є. Старова – прямі, як стріла, широкі вулиці, чіткі квадрати кварталів.

Рівно через рік, у серпні 1789 р., князь Потьомкін–Таврійський повеліває нову верф і поселення навколо неї іменувати містом Миколаєвом – в пам’ять про взяття О.В.Суворовим фортеці Очаків у грудні 1788 року в день святого Миколая – покровителя моряків. Майже одночасно з цим вирушив у своє плавання по Чорному морю первісток Миколаївських корабелів – 50-гарматний фрегат «Святой Николай».


Случайные файлы

Файл
49387.rtf
33380.rtf
130235.rtf
109178.rtf
ref-17579.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.