Хрущовська "відлига" (60085)

Посмотреть архив целиком

7



ЗМІСТ


Вступ_____________________________________________________________ 3

1. Радянський союз. Росія_________________________________________________ 4

1.1 „Відлига” (1953 – 1964)__________________________________________ 4

1.2 Відродження контрольованого автономізму_________________________ 7

2. Наслідки змін зовнішньої політики______________________________________ 11

2.1 Соціальна сторона проблеми_____________________________________ 11

2.2 Можливі варіанти дій для виходу з кризи__________________________ 14

3. Роль Хрущова у майбутньому країни____________________________________ 16

3.1 Неминучі наслідки_____________________________________________ 16

3.2 Зовнішньополітичні наслідки_________________________________ 20

Висновки__________________________________________________________ 23

Список використаної літератури____________________________________ 24










ВСТУП


На мій погляд, проблема, яка описується у даній роботі є дуже актуальною, необхідним було своєчасне її вирішення. Для розвитку держави і суспільства ця проблема є однією із значущих.

Актуальність проблеми та її недостатня розробленість у минулі часи зумовлюють вибір теми курсової роботи: міжнародні відносини між США та СРСР під часи Хрущовської відлиги. Обрана тема курсової роботи дає змогу виділити об'єкт дослідження: система відносин між державами, та вплив відносин на подальший розвиток майбутнього багатьох держав.

Для досягнення головної мети написання роботи, необхідно вирішити такі завдання: відлига (1953 – 1964), соціальна сторона проблеми реформ, роль Хрущова у майбутньому країни.














1. РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ. РОСІЯ

1.1 „Відлига” (1953 – 1964)


5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпо­чався новий період радянської історії. Гостро постало питання про ста­лінську спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Ви­рішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Вій­ськові на чолі з маршалом Г. Жуковим, який після смерті Сталіна по­вернувся до Москви, заарештували Л. Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому числі й надуманих, злочи­нах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у правлячій вер­хівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не пре­тендував на головну роль у керівництві.

Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закру­чування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небез­пеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком ста­ли повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політично­го життя. Почався період так званої «відлиги».

Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'яз­неним на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службов­ців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поваж­ної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ по­літв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських конц­таборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабі­літацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реа­білітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.

Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагну­ло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці­алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК - інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення ре­жимом.

Переважна більшість радянського суспільства вітала критику ста­лінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторіч­ною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зуст­рів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи всту­пили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хру­щова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опо­зиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.

Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено і на XXII з'їзді КПРС (1961 р.) прийнято нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму».





1.2 Відродження контрольованого автономізму


Тоді ситуація, що склалася усередині країни і за рубежем, залишала, як мені здається, перед Хрущовим два виходи. Один полягав у тому, щоб сміло йти вперед, з одного боку, визнавши повний суверенітет, давши повну самостійність кожної партії в пошуку шляхів виходу з труднощів, з якими вона стикалася, а з іншого боку - зосередивши на сміливих внутрішніх реформах, що підняли б авторитет КПРС, помножили силу соціалізму. І другий: як це і відбулося усередині країни, поспішити дати відбій, обмеживши лише деякими поступками новим реальностям світу, що були зроблені на XX з'їзді КПРС (я маю на увазі положення його документів про можливість уникнути війну, про можливість мирного переходу до соціалізму і визнанні різних шляхів його будівництва і деякі інші). Але в цьому випадку треба було в міру сил утримувати партії від більш глибокого переосмислення ідеологічних проблем, політики і тактики. І намагатися одночасно якось знову "організувати" міжнародний комуністичний рух, у визначеній мірі його "дисциплінувати". На жаль, був обраний другий шлях. Він не міг принести і не приніс бажаного успіху. Хоча, відверто кажучи, я не упевнений, що об'єктивні умови і суб’єктивні фактори давали тоді можливість іншого вибору.

Звичайно, навіть вважаючи цей інший вибір кращим, ніяк не можна скидати з рахунків деякі позитивні моменти перших міжнародних рад комуністичних і робітників партій (тим більше що вони пішли за розпуском "Комінформа" і почалися саме з 1956 р.) і створення в 1958 році міжнародного марксистського журналу "Проблеми світу і соціалізму". Але залишається фактом, що наростання труднощів у комуністичних партіях цими мірами зупинити не вдалося, як не вдалося цілком перебороти і наш великодержавний (у даному випадку вірніше було б сказати "великопартійний") підхід до інших компартій, а також сектантство і догматизм у підході до проблем, з якими зіштовхувався світовий комуністичний рух.

Мабуть, найбільш пагубні наслідки такого вибору були зв'язані з тим, що труднощі в комуністичному русі допомогли схилити Н. С. Хрущова скоріше до того, щоб сповільнити, а не прискорити подолання сталінізму, відтворення реформ і насамперед демократизацію політичного і громадського життя країни.

Ще більш очевидної була така реакція Хрущова, тодішнього керівництва в цілому на політичну кризу в ряді країн Східної Європи, особливо в Угорщині, а також у Польщі.

Усередині СРСР бурхливі події в цих країнах відгукнулися в кінцевому рахунку дуже болісно, спочатку, щоправда, ожививши політичну дискусію, але потім прискоривши її затиск, давши консерваторам, сталинистам не тільки схвалений зверху привід, але і діюча зброя боротьби з тими, хто дійсно прийняв XX з'їзд. Тому що у світлі цих подій знайшли плоть примари контрреволюції й антисо-ветской діяльності, що давно уже використовувалися в нас для придушення не тільки інакомислення, але і узагалі волі думки.

У тім, що ця зброя почали відразу активно використовувати, незабаром переконався на особистому досвіді - досвіді роботи в журналі "Питання філософії". У 1956 році він опублікував кілька сміливих статей, у тому числі в номері 5 що одержав широкий відгук статті Б. А. Назарова й О. В. Гриднєвої "До питання про відставання драматургії і театру". За це відразу після подій у Польщі й Угорщині журнал (разом з деякими іншими органами печатки) був підданий проробленню. Про що я шкодую дотепер: серед знятих з переляку матеріалів було перше в нашій країні соціологічне дослідження "Про причини злочинності в соціалістичному суспільстві (на матеріалах Горковської області)", підготовлене мною і Е. Араб-Огли.

Словом, протягом ряду років для політичних і ідеологічних працівників обвинувачення в тім, що вони штовхають нас до "угорських подій" чи розділяють "польські настрої", залишалося дуже небезпечним. Думаю - хоча не можу це документально підтвердити через неприступність стенограми червневого (1957 р.) Пленуму і протоколів (якщо вони велися) попередніх засідань Президії ЦК КПРС, - що події в Угорщині і Польщі використовувалися сталіністами для боротьби з ідейними супротивниками не тільки "на низах", але й у керівництві партії і країни. Зокрема , навряд чи без цього обійшлося в початої Молотовим, Маленковим і їхніми прихильниками в червні 1957 року спробі відсторонити від влади Н. С. Хрущова.

Сам факт складного взаємозв'язку подій у країнах, що одержали згодом назва соціалістичної співдружності, і внутрішнього розвитку СРСР очевидний і багато в чому, у всякому разі, на перших етапах. Але, на жаль, дотепер ця взаємозалежність частіше мала для самого Радянського Союзу (а також, звичайно, і для інших країн співдружності) негативні наслідки. Нижче я ще торкнуся цього питання в зв'язку з подіями 1968 року в Чехословаччини (і, звичайно, у зв'язку з розвитком подій у Китаї в 60-х, а потім і 80-х роках, але отут ситуація складалася особлива, що заслуговує спеціального розгляду). Чому справа, як правило, оберталося на шкоду нам, нашим реформам? Думаю, значною мірою по нашій же провині.

Починаючи зі сталінського років і до самого останнього часу ми вважали (у всякому разі, такий була офіційна точка зору й у нас, і в інших країнах соціалістичної співдружності), що побудували в себе єдино правильний чи, на худий кінець, самий правильний соціалізм. Іншим же країнам (при скромному праві враховувати при виробленні деталей економічного і політичного устрою національні особливості) залишався наш досвід відтворювати, копіювати. А тому усякий відхід від радянської моделі, радянського зразка сприймалася як єресь, як спроба створити іншу загальну модель соціалізму, що кидало нам виклик. У цих умовах хід подій в інших країнах дійсно впливав на внутрішню боротьбу, діючи на поляризації думок і настроїв, зміцнюючи позиції одних, послабляючи позиції інших. І, зрозуміло, навпаки - ті чи інші зміни у твоїй країні викликали гостру реакцію в сусідів, часом як останній вагон довгого потяга, що робить крутий поворот, скидали їх з рейок. Ситуації створювалися взаємо небезпечні, що постійно підстьобували бажання вплинути на хід подій у сусідів, а те і втрутитися в їхні справи. Тому що розвиток там якихось процесів могло сприйматися не тільки як небажане, але і як погроза внутрішньої стабільності. В роки перебудови, коли ми рішуче перестали претендувати на монополію на істину, на "єдино дійсний соціалізм", відмовилися в принципі від утручання у внутрішні справи своїх друзів і союзників, положення радикальне змінилося як для нас, так і для них. Події в іншій країні перестали сприйматися як наша внутрішня справа, що усувало і мотиви для втручання. А тому були відвернені і багато зовнішньополітичних ускладнень.



2. НАСЛІДКИ ЗМІН ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

2.1 Соціальна сторона проблеми


Звичайно, ця зміна в нашій зовнішній політиці мала далеко спрямовані наслідки. Керівництво ряду країн - у тому числі ГДР, Румунії, Чехословаччини, Болгарії - не виявило готовності до відновлення суспільства, завзято, часом демонстративно залишалося на старих позиціях, що сформувалися у свій час під нашим чи впливом тиском, але зараз зберігалися всупереч тим процесам, що розгорнулися в СРСР (у цьому складався жорстокий історичний парадокс: відмовивши втручатися в їхні справи, ми відмовилися силою виправити і те, що відбулося під нашим силовим впливом раніш). А запізнення привело до посилення внутрішньої напруженості і вибуху, що пішов за ним. У ряді країн - з чималими витратами для демократичних сил.

У світлі драматичних змін, що охопили в 1989 році країни Східної і Центральної Європи, наша нова політика у відношенні їх стала об'єктом не тільки дискусії в партії й у країні, але і політичної боротьби. З трибуни Пленумів ЦК КПРС лунала, зокрема, критика на адресу політичного керівництва за те, що його курс привів до "розвалу соціалістичної системи", "буферної зони", підриву безпеки країни. Я рішуче не згодний з жодним з цих обвинувачень. Соціалізм по своєму визначенню не може існувати усупереч волі народу. Ми спробували заперечити цю істину (до речі, що завжди розділялася марксизмом), форсувавши, нав'язавши ряду країн Європи силою соціалістичні - у нашому розумінні цього слова - перетворення. Як тільки пішло відмовлення від політики "соціалістичного примуса", з'ясувалося те, чого можна було очікувати: у більшій частині цих країн соціалізм не пустив глибоких власних коренів, не утворив достатньої життєвої сили.

Це - соціальна сторона проблеми. Що стосується її зовнішньополітичних аспектів, то деякі обвинувачення на адресу керівництва (про втрату "буферної зони", наприклад) пронизані неприйнятним імперським мисленням і просто не відповідають реальностям сьогоднішнього світу. Реальностям, що не залишають місця ні для імперій, ні для претензій на перетворення суверенних держав у свої "буферні зони". А представлення критиків про те, що підриває, а що зміцнює безпеку, теж невірні, суперечать новим структурам і реальностям міжнародних відносин.

Наша безпека не постраждала від того, що ми перестали розглядати як союзників людей, що продавали НАТО радянську секретну військову техніку (печатку повідомляла, що цим систематично займалися Чаушеску й у минулому ряд польських діячів). Тим більше не можуть бути надійними союзниками країни, що утримувалися в складі союзу силою. Навпаки, що наступив нарешті "момент істини", з'ясування щирого положення речей тільки зміцнили нашу безпеку.

Крім того, щоб підтримувати існування цього „псевдо союзу”, нам не тільки приходилося дорого платити, але і раз за разом прибігати до збройного втручання: у ГДР у 1953 році, в Угорщині в 1956-м, у Чехословаччини в 1968-м. Могли ми виявитися на грані таких дій і у відношенні Польщі. Щораз це вело до загострення напруженості, погіршенню відносин із Заходом, підстьобувало гонку озброєнь. І поки існував не справді добровільний, а заснований на примусі союз, існувала і можливість нових інтервенцій із усіма їх можливими наслідками, аж до великого збройного конфлікту в Європі. Хіба це внесок у безпеку?

Усе це ми (і те не усі) відчули, однак, пізніше. Тоді, у 1956 році, від цієї ступіні розвитку політичного розуміння і політики нас відокремлювало багато років. І під час відсутності належних політичного досвіду і політичної зрілості ситуація, на жаль, бачилася керівництвом інакше.

Звідси і збройне втручання в події в Угорщині. (Хотів би оговориться: наші дії в чималому ступені були зв'язані з усією тодішньою міжнародною обстановкою, з "холодною війною", що підігрівається також пропагандою і секретною діяльністю США.) Угорщини ці події коштували дорого. Але чимало довелося заплатити за них і нам. Насамперед гальмуванням у політику десталінізації і реформ, і без того на шляху з багатьма трудностями.

Міжнародні ускладнення збільшували і без того непросту обстановку в керівництві, гостру, часом драматичну внутрішню боротьбу. Це ще більше утрудняло Хрущову проведення послідовної політики подолання сталінізму.

Але мені не хотілося б зводити труднощі до зовнішніх обставин. Безсумнівним є той факт, що почата тодішнім радянської керівником на XX з'їзді різка критика Сталіна була запекло сміливим кроком, але "кроком у невідоме", назустріч проблемам, багато хто з який він, швидше за все, навіть не міг передбачати. Мені не раз потім приходило в голову, що такий крок вимагав навіть якоїсь авантюристичної жилки, і вона, представляється, була присутня в характері, психічному складі, темпераменті Микити Сергійовича, ставши передумовою його окремих успіхів, так само як і причиною багатьох його помилок і невдач.



2.2 Можливі варіанти дій для виходу з кризи


При всім значенні об'єктивних факторів не можна не бачити, що труднощі, що виникали, як правило, залишали не один, а кілька варіантів дій. І якщо Н. С. Хрущов часто, занадто часто обирав той з них, що вів не прямо чи вперед зовсім не вперед, а передбачав рух зиґзаґами, часом навіть убік, якщо не назад, те причина тому, як мені здається, уже не тільки об’єктивні обставини, але і визначені ідейні і політичні установки самого цієї людини.

Його десятилітню діяльність не можна звести до XX з'їзду, ряду інших великих правильних рішень у внутрішній і зовнішній політиці. Минулого і серйозні помилки або навіть негативні, спрямовані не вперед, а назад рішення. І вони аж ніяк не завжди нав'язувалися йому кимсь чи чимось ззовні. Хрущов, хоча і мав чимало дурних радників, безсумнівно, був, що називається, самим собою, обрушивши незабаром після XX з'їзду на творчу інтелігенцію (він робив це не раз і в наступному), а також відродивши монополію Лисенко в біології (коли одного з підручних цього псевдовчених завалили на виборах в Академію наук СРСР, справа ледве не дійшла до розгону Академії - так розгніваний був Микита Сергійович). При ньому був проведений перший після Сталіна публічний політичний процес (А. Синявського і Ю. Даніеля). Я не кажу про невірні економічні і зовнішньополітичні рішення. Але справа навіть не в цих конкретних акціях. У них, зважаючи на все, теж проявилася якась органічна сторона Хрущова як політика, як державного діяча.

На неї, цю сторону, проливають, мені здається, відоме світло пригадування Н. С. Хрущова. Я маю на увазі не тільки той факт, що і на схилі років, уже відійшовши від справ і не переслідуючи ніяких політичних цілей (а виходить, щиро), він не удержався від похвали Сталіну, у тому числі знову за те, що він "рішуче боров" з ворогами. Ще яскравіше у цьому плані його пригадування про початок власної партійної кар'єри. Адже це факт, що вже наприкінці життя, дуже багато чого випробувавши і багато про що передумавши, Н. С. Хрущов з неприхованим захватом, нітрохи не сумніваючись у тім, що був прав, не відчуває ні найменшого докору совісті, розповідає про роки, проведених у виробничій академії, майже тільки одне - як там бороли з "правими", "лівими" і іншими ворогами, як він активно брав участь у цій боротьбі, став одним з її лідерів, як саме це залучило до нього прихильна увага И. В. Сталіна, що довідала про "ратні" подвиги Хрущова від своєї дружини, що теж учились в академії. Хрущов по всьому складі розуму і душі - "дитя" сталінізма. Він виріс у той час, коли не було потрібно ні знань, ні компетентності, а лише безумовна слухняність і готовність кидатися в атаку на будь-якого ворога, якого йому зверху вкажуть (чи підкажуть), або якого він, виходячи з власного розуміння обстановки і відповідним чином працюючого політичного інстинкту, знайде сам. Випливаючи цьому інстинкту, він майже без збоїв, з меншими, чим багато інших соратників Сталіна, утратами пройшов самі тяжкі роки сталінізма - з початку 30-х і до самого кінця "сталінської епохи", увесь час піднімаючи зі сходинки на сходинку, а до моменту смерті Сталіна (відрізняється, скажемо, від Мікояна, навіть Молотова і ряду інших), будучи цілком у гідності, зміг у березні 1953 року зайняти одну із самих сильних політичних позицій.



3. РОЛЬ ХРУЩОВА У МАЙБУТНЬОМУ КРАЇНИ

3.1 Неминучі наслідки


Усе вище означене не могло не позначитися і на його політику. Словом, вийшло так, що рух уперед по шляху, наміченому XX з'їздом, йшло не тільки повільно, але і дуже нерівно, раз у раз завмираючи, зупиняючи, перериваючи, відкочуючи назад, щоб потім перемінитися новим просуванням, як правило, під впливом якихось чергових політичних подій. Так, із заціпеніння і відомого відступу після угорських і польських подій партію вивів червневий (1957 р.) Пленум ЦК КПРС. Потім знову наступив тривалий період політичної летаргії, що переривається полемікою, що почалася, з китайським керівництвом - у центрі її була також суперечка про XX з'їзд, про роль Сталіна - і XXІІ з'їздом КПРС.

Усе це сказано не для того, щоб принизити дійсно великі заслуги Хрущова. А для того, щоб більш повно і точно уявити собі і його, і його час, і його місце в історії. Дивуватися суперечливості політичного вигляду цього діяча не доводиться. Якби він не був у якихось дуже важливих своїх переконаннях і установках, у своєму характері щирим однодумцем Сталіна, він не тільки не став би його спадкоємцем, але і не вижив би фізично (адже це факт, що не вижили навіть багато хто з тих, хто був сталіністом, що називається, до мозку кіст). Так що навіть ту позитивну роль, що зіграв Хрущов у нашій історії, міг зіграти тільки людину, у більшій чи меншій мері наділений цими недоліками.

Але в нього при цьому, звичайно ж, повинні були бути і були також великі достоїнства. Політична сміливість, що часом доходить до авантюризму, - ніхто іншої з тодішнього керівництва, напевно, не зважився б на арешт Берії, так само як на викриття злочинів Сталіна. Ну а крім того, у нього, як говориться, серце було з правильної сторони.

Я маю на увазі той безсумнівний факт, що ця людина, у минулому сталініст, учасник чималого числа затіяних тоді непорядних справ, коли змінилися обставини, коли він міг оглянутися, одуматися і виявити свою волю, зробив усе-таки правильний вибір - виступив проти Сталіна, розкрив його злочин. І цьому нітрохи не суперечить те, про що говорилося вище, зокрема що виступ проти культу особистості був у руках Хрущова одним з важливих інструментів боротьби за владу.

Тому що відома воля вибору все-таки була. У питанні про сталінізм Хрущов, так само як Молотів і інші, сам вибрав, по яку сторону барикади встати. Звичайно, Молотів активно брав участь у злодіяннях Сталіна. Але в них (нехай менше) брав участь і Хрущов. При цьому Молотів, на відміну від Хрущова, постраждав від Сталіна. Була заточена у в'язницю його дружина. Він (разом з Мікояном) в останні роки й особливо місяці життя Сталіна був в опалі, після XІ з'їзду КПРС навіть не допускався на засідання Президії ЦК.

І, швидше за все, його чекав арешт, а можливо, і публічний процес. Але він проте до останніх днів своїх залишився переконаним сталіністом. Так ніколи і не покаявшись. А Хрущов зміг переломити себе, смог піти всупереч тому, у чому багато років був переконаний, чим багато років жив. І в цьому його велика політична заслуга. Це робить його великою історичною фігурою.

Складність, суперечливість періоду, що пішов за XX з'їздом, сказалась на всіх областях життя нашого суспільства, включаючи насамперед його духовне життя.

З'їзд розбудив свідомість і совість людей. Хоча, звичайно ж, були окремі герої, свідомість і совість яких ніколи не засипали, люди, що не давали себе чи залякати оглушити, - нехай їхній було небагато, а вижили, утримались одиниці. Він породив якщо не покоління (хоча термін "шестидесятники" узвичаївся ), те цілу плеяду нових, так сказати, по своєму генотипі людей думки - письменників і поетів, публіцистів і, хоча їх було менше, філософів і істориків, навіть деяке число політиків. У суспільстві початку працювати живаючи думка, яку, як ми змогли переконатися потім, не удалося цілком придавити, зупинити навіть у гірші з років застою. Упевнено, що це було одним з необхідних і головних джерел лет, що багато наступив, після періоду перебудови і гласності, одним з головних провісників нового політичного мислення.

Але, з іншого боку, у безлічі сфер суспільної думки панували старі догми і керували старі, що тільки ледве перефарбувалися люди. Вони не давали ходу, глушили, а коли відкривалася можливість - нещадно (і нерідко з успіхом) давили тих, кого інтелектуально і морально сформував XX з'їзд. Тому що офіційна лінія й офіційні люди, навіть під час відсутності такої лінії робивши ідеологічну політику, дуже часто і в часи Хрущова зберігали можливість не тільки затикати іншим рот, але і безжалісно принижувати, гнітити, звертати в баранячий ріг неугодних (згадаємо долю Б. Пастернаку). А в роки застою просто розправитися з багатьма - жорстоко і безсовісно.

Розвінчання культу особи Сталіна справило болісне враження на керівників Китаю та Албанії. Мао Цзедун та Енвер Ходжа у цей пе­ріод створювали власні культи. Мао претендував на вивільнене міс­це лідера у міжнародному комуністичному русі, яке традиційно на­лежало керівникові Кремля. Стосунки між СРСР, з одного боку, Ки­таєм і Албанією, з іншого, погіршувалися. У результаті обидві краї­ни опинилися поза радянським блоком.

У відносинах СРСР з країнами Сходу окреслилася тенденція вва­жати своїми союзниками усіх, хто виступав з «антиімперіалістичних» позицій. Москва безоглядно підтримала арабські країни у близько­східному конфлікті. Радянсько-арабська дружба знайшла, зокрема, вияв у нагородженні лідерів Єгипту та Алжиру зірками Героїв Ра­дянського Союзу.

СРСР активно підтримував зброєю, безвідплатною допомогою націо­нально-визвольні рухи і нові режими, створювані на руїнах колоні­альних імперій. Умовою підтримки було проголошення керівництвом нових держав курсу «соціалістичної орієнтації». Насправді ж часто далі розмов про соціалізм там справа не йшла, й радянські лідери, заколи­сані революційною риторикою азійських та африканських диктаторів, викидали на вітер сотні мільйонів доларів.







3.2 Зовнішньополітичні наслідки


Основою зовнішньополітичної діяльності СРСР декларував боротьбу за мир і роззброєння. Саме з цим була пов'язана спроба М. Хрущова роз­почати конструктивний діалог з країнами Заходу. У 1955 р. СРСР, США, Велика Британія і Франція підписали угоду щодо Австрії, за якою з цієї країни виводилися війська держави -переможниці, а сама Австрія набу­вала постійного статусу нейтральної держави. Цього ж року Москву від­відала урядова делегація ФРН на чолі з канцлером Конрадом Аденауером. Між СРСР і ФРН було встановлено дипломатичні відносини. Наступного, 1956 р., було підписано декларацію про відновлення дипломатичних відносин між СРСР та Японією. М. Хрущов ладен був віддати два з чотирьох островів Курильської гряди — Хабомаї та Шикотан, на які претендувала Японія, в обмін на мирний договір. Однак після підписання японо-американського договору безпеки радянський уряд відмовився від своєї пропозиції. Напруженим моментом у міжнародних повоєнних стосунках стала Карибська криза 1962 р. Світ уперше постав перед загрозою ядерної війни. Карибська криза та її подолання дали поштовх процесові роз­зброєння. СРСР, США та Велика Британія 5 серпня 1963 р. підписали у Москві договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сере­довищах: атмосфері, космосі та під водою. Зовнішня політика СРСР була досить динамічною. Уперше крем­лівський лідер побував з дружніми візитами у багатьох державах сві­ту, у тому числі й у США (1959 р., 1960 р.). Усі зарубіжні подорожі М. Хрущо­ва широко висвітлювали засоби масової інформації. До певної міри вони сприяли розвінчанню міфу про «імперіалістичних хижаків» За­ходу, які силою зброї хочуть знищити країни соціалізму. Сталінські реп­ресії, твердило воно, не випли­вали з характеру справжнього соціалізму; навпаки - вони були його «викривленням», відходом від «ленінського курсу». Звільне­ний від цих викривлень, соціа­лістичний лад мав довести свою історичну перевагу над капіта­лізмом. Ця ідея була покладена в основу нової Програми партії, ухваленої на XXII з'їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). За двад­цять років, запевняв Хрущов Радянський Союз дожене і пе­режене США за всіма показни­ками суспільного виробництва. Хрущов виявляв надзвичайну нетерплячість у здійсненні сво­го проекту. Він вимагав негай­них господарських чудес і з без­посередністю неосвіченого, але впевненого у собі партійного керівника видавав наліво і на­право поради та накази, де, ще і як вирощувати, з якою швид­кістю водити трактор при оран­ці, як писати вірші, малювати картини тощо. Його найбільшою помилкою було, однак, фаталь­не нерозуміння того, що на­справді сталося на Заході у піс­лявоєнні десятиліття. Він ста­ранно вираховував, скільки тон-заліза має виробити Радянсь­кий Союз на душу населення щоб перегнати США. Іронія поля­гала в тому, що США, як й інші промислово розвинуті країни у той самий час розвивали нові технології, які не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла науково-технічна революція, що ба­зувалася на використанні нових матеріалів - напівпровідників пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати західний капіталізм, але не розумів, що біжить у цілком протилежний бік. Він став перед потребою нової мо­дернізації країни, у відповідь на виклик, який кидала неефективній радянській системі госпо­дарства повоєнна науково-тех­нічна революція. Однак його програма модернізації більш відповідала початку, а не другій половині XX ст. Не в усьому його зусилля були марними. Саме за часів Хрущова запущено у космос першого супутника (1957) та виведено на орбіту першого космонавта (1961). Це був серйозний виклик Заходу. Ук­раїна з її великими ресурсами та потужною паливно-енерге­тичною базою відігравала вели­ку роль у розвитку економічної інтеграції країн соціалістичного табору. Метою московського керівництва було досягнути та­кого стану, коли країни «Східно­го блоку» разом з радянським керівництвом становили б єди­ний господарський організм. Найвиразнішим проявом цих ін­теграційних планів була будова нафто- і газопроводів, що поєд­нували СРСР з країнами «на­родної демократії» Центральної Європи. У 1960-1964 рр. завер­шено будівництво нафтопрово­ду «Дружба», що проходив че­рез українську територію, у 1967 р. - газопроводу «Братст­во» між газоносними районами на Львівщині і Братиславою. У 1950-1965 рр. в Українсь­кій РСР постійно зростали мас­штаби видобутку нафти і вугіл­ля (у західній частині республі­ки створено Львівсько-Волинський вугледобувний басейн), ви­робництва електроенергії, про­дукції чорної металургії, хімічної і нафтохімічної промисловості та машинобудівного комплексу. Темпи приросту промислової продукції за ці п'ятнадцять ро­ків майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965-1985 рр. У цьому сенсі роки правлін­ня Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості. Між 1953 і 1964 р. радянське керівництво проголосило еконо­мічні реформи, які, хоч ніколи не були здійснені до кінця, викли­кали великі зміни у житті суспільства.






ВИСНОВКИ


Таким чином, можна сказати, що у зовнішній політиці відбився суперечливий ха­рактер керівництва М. Хрущова. Після смерті Сталіна радянський лідер розпочав ліберальні реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного блоку, щоб ті наслідува­ли приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична система» трима­лася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними правилами.

Кремль поводився у країнах-сателітах як господар. Коли у червні 1953 р. вибухнуло народне повстання у НДР і східнонімецькі власті виявилися неспроможними придушити виступи робітничого класу, за наказом Москви група радянських військ, дислокована в НДР, власноруч навела «порядок». Радянський Союз використав вступ ФРН до НАТО як привід для створення у травні 1955 р. воєнно-полі­тичного блоку - Організації Варшавського Договору під власним ке­рівництвом. До нього увійшли всі комуністичні країни Централь­ної та Східної Європи, за винятком Югославії. Восени 1956 р. ра­дянські війська потопили у крові революцію в Угорщині.

Критику сталінізму в СРСР схвально зустрів комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто, який намагався побудувати у своїй кра­їні соціалізм за власним планом. Відносини між СРСР і Югославією, розірвані за часів Сталіна через небажання маршала Тіто виконува­ти накази з Москви, починаючи з 1954—1955 рр. нормалізувалися. Однак нові спроби Москви втягнути Югославію до комуністичного табору призвели до нової напруженості між країнами.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Арбатов Г. А. Затянувшееся выздоровление (1953-1985 гг.) Свидетельство современника. – М.: Международные отношения, 1991. – 400с.

  2. Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953 – 1985. – Львів.: Ода, 1992. – 250с.

  3. Бжезінський З. Україна на шляху до Європи // Українське слово. Ч2633. 1992. 18 жовтня

  4. Бураков Ю. В., Кипаренко Г. М. Всесвітня історія: новітні часи. 1945 – 1998. – К.: Генеза, 1998. – 400с.

  5. Фурман Д. Украина и мы // Свободная мысль №1. 1995 с.70

  6. Шаповал Ю. І. Мороз перед відлигою... – К.: Генеза, 2000. – 336с.