Українські землі під владою сусідніх держав (59912)

Посмотреть архив целиком

Українські землі під владою сусідніх держав (перша пол. ХIV – сер. XVII ст.). Виникнення козацтва


З початком XIV ст. спадкоємниця древньої Русі Галицько-Волинська держава поступово почала втрачати свої позиції. Цьому сприяли: економічні, демографічні, політичні втрати, пов’язані з монголо-татарським нашестям; постійні зазіхання на суверенітет і незалежність держави з боку сусідніх Польщі та Угорщини; спустошливі напади кримсько-татарських орд; суперництво за владу між князями; боярські чвари; гальмування процесу формування української народності; втрата елітою почуття національного обов’язку, інтернаціональна погоня за вигодою; перемога в полі-тичному протиборстві тенденції відокремлення земель.

Як зазначалось в попередній темі, в 1340 р. припинилась галицько-волинська династія. В останнього її представника Юрія-Болеслава зятем був литовський княжич Любарт. Тому Литва пред’являла права на всю Галицько-Волинську державу. Але інші сусіди були з цим не згодні. Претензії Польщі теж базувалися на родинних відносинах короля Казимира з покійним Юрієм. Угорські правителі заявляли, що згідно з умовами договірного союзу засновника династії князя Романа з угорським королем Андрієм, землі Галицько-Волинської держави тепер повинні перейти до них. А Золота Орда не бажала примиритись з втратою васала, розцінюючи його землі як свої.

Оперативніше діяли литовці, які без опору зайняли майже всю її територію. На їх користь було те, що вони виступали як визволителі від золотоординської залежності, і те, що їх княжий рід був споріднений не тільки з галицько-волинською, але й з іншими руськими княжими династіями. Поляки ж, після запеклої боротьби, в 1349 р. за допомогою татар захопили Галичину. Тут встановились польські порядки, відновилось збирання данини на користь Золотої Орди. Любарт намагався відвоювати Галичину, але невдало. Угорський король Людовік, який став правителем Польщі після смерті Казимира, надає Галичині автономний статус під назвою “Руське королівство” з правом мати свої закони, суд, монету. Але на всі важливі посади були призначені мад’яри і поляки, різними пільгами заохочувалось переселення сюди католицького населення. Та після смерті Людовіка нові правителі Польщі: його дочка Ядвіга і її чоловік – новообраний польський король, він же великий князь литовський Ягайло покінчили з грою в автономію, організувавши в 1387 р. нову окупацію Галичини, і встановили там фактично колоніальний режим.

На кілька літ раніше разом з Молдовою звільнилась від угорців Буковина. Біля 100 років під назвою Шипинська земля (від тоді головного міста – Шипинці) вона мала автономію в складі Молдовського князівства. Але з централізацією в ньому правління автономія була ліквідована. Нове погіршення становища наступило з поч. ХVI ст., коли Молдовське князівство змушене було визнати себе васалом Порти (Туреччини). Щодо Золотої Орди, то вона намагалася протидіяти переходу руських земель в Литву, але зазнала в 1363 р. поразки в битві на Синій Воді. Після цього південь Правобережної України – в тому числі і Поділля – перейшов до складу Литви. Татарські племена, які кочували в південноукраїнських степах, визнали себе її васалами. Але в ХV ст. вони вийшли з залежності і утворили свою державу – Кримське ханство, яке з 1475 р. одержало протекторат Порти. Такий поділ укра-їнських земель проіснував до Люблінської унії, а для Півдня, Галичини і Буковини – до кінця ХVIII ст.

Боротьбою сусідів скористалися українські феодали. Вони, зраджуючи власний народ, почали міняти своїх господарів. Чернігівські князі – Одоєвські, Воротинські, Мосальські перейшли під руку Москви. Це стало причиною цілого ряду Московсько-литовських війн, остання з них – четверта, продовжувалася більше 10 років (1512-1523 рр.).

Таким чином, захоплення українських земель сусідами відбувалося різними шляхами: приєднанням силою; союзницькими угодами; династичними зв’язками; нав’язуванням підданства.

Відмінними були й умови перебування українських земель в складі інших держав. Ті, що ввійшли до складу Угорщини і Молдови, користувалися обмеженою автономією. В Молдові руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдовських господарів.

Прямо протилежними були умови в Польщі та Литві (табл. 4.1):


Таблиця 4.1 – Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви

Литва

Польща

збереження старої системи управління;

залучення руського боярства на службу новоствореній державі;

утвердження “Руської правди” дер-жавною правовою основою;

визнання руської мови офіційною;

розширення впливу православ’я;

запозичення литовцями досвіду війсь-кової організації, будівництва фортець і т.д.;

зростання змішаних шлюбів, поши-рення українських звичаїв, обрядів;

асиміляція литовців українцями.

запровадження польської адміністра-тивної системи;

призначення на вищі посади лише польських феодалів;

поширення на українські землі поль-ського права;

офіційна мова виключно польська;

зміцнення позицій католицької церкви;

збільшення повинностей в зв’язку з розширенням фільваркового господар-ства;

утиски української культури, тради-цій і звичаїв.


Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частину України, діяли за принципом “старого не змінювати, а нового не впроваджувати”, чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-монгольського панування легке “оксамитове” приєднання українських земель до Литви. Це відбилося і в назві держави “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”. Справді, за даними Н.М. Яковенко, близько 90 % населення країни складали русини: тобто білоруси і українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали: великий князь, удільні та місцеві князі. Вважалося, що їх власна місія як поводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої “не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються”.

Князі були у васальській залежності від великого князя. Вони присягали йому на вірність; сплачували щорічну данину; виступали у військові походи; складали великокнязівську раду – Пани-Рада.

В своїх володіннях вони розпоряджалися землями і прибутками; збирали мито; здійснювали судові функції; дбали про чисельність війська і його боєздатність; переводили в бояри з інших станів суспільства.

Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономнимидержавними утвореннями.

Зміцнившись, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендувати на незалежність. Центром самостійництва стало Київськекнязівство.

Його князь Володимир Ольгердович (литовського походження) проводив самостійну політику; відмовився прийняти католицтво; карбував власну монету; вів переговори з Московським царством.

Неслухняно вів себе не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут – князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович – князь Подільсь-кий.

Крім того, з’явились й інші несприятливі для Литви обставини: активізувався Тевтонський орден; посилився тиск Московського царства; угорсько-польські війська захопили частину території.

Все це спонукало литовських феодалів до об’єднання з Польщею, що й було досягнуто підписанням Кревської унії в 1385 році. За її умовами Великий князь Литовський Ягайло після одруження з 15-річною польською королевою Ядвігою, прийняв католицизм і став королем Польщі під іменем Владислав. Він зобов’язувався покатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”, а також відновити позиції Польщі в Галичині.

Проти укладення Кревської унії виступила православна еліта Великого князівства Литовського під проводом Ягайлового брата Вітаутаса (Вітовта), що зберегло на певний час суверенітет Литви. Проте, Польщі вдалось в обмін на допомогу Литві в придушенні повстання подільського князя Федора Коріатовича в 1393 році забрати собі Західне Поділля з Кам’янцем-Подільським.

Наступним кроком в інтеграції Польщі та Великого князівства Литовського стала Городельська унія (1413 р.), за якою сторони зобов’язались не воювати між собою, створювались додаткові умови для поширення католицизму на території князівства (містам, які приймали католицизм, надавалось Магдебурзьке право, феодалам – герби та титули, а селянам – білі вовняні свитки). З цього моменту польсько-католицькі впливи у Великому князівстві Литовському почали переважати русько-православні.

Православна еліта, не бажаючи втрачати свої позиції, в 30-х роках XV ст. підняла серію повстань, відомих під збірною назвою “Свидригайлові війни”, сподіваючись з їх допомогою поставити на Великокняжий престол Вітаутасового брата Свидригайла. Однак ця спроба закінчилась поразкою, і польські впливи ще більше посилились. Особливо з 1447 р., після того, як великий князь литовський Казимир став одночасно і польським королем. Почалися суттєві зміни в соціально-економічних порядках в сторону наближення їх до польських з метою остаточного подолання причин “Свидригайлових війн”. Уділи в 1450-70 рр. були ліквідовані, і замість них введена польська адміністративна система: воєводства-староства (щось на зразок сучасних областей і районів, але більших за розміром). На українських землях Великого князівства Литовського було утворено 4 воєводства: Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. (В Польщі в той час було 3 воєводства на українських землях: Руське (Львів), Белзьке (Західна Волинь) – з кінця XIV ст. і Подільське (Кам’янець).


Случайные файлы

Файл
1.doc
6.DOC
47227.rtf
69780.rtf
8592.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.