Українська держава в період руїни (1657-1676 рр.) (59890)

Посмотреть архив целиком










Реферат на тему


УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА В ПЕРІОД РУЇНИ (1657-1676 рр.)


ПЛАН


  1. Загострення кризи української державності у 1657—1663 рр. Українсько-московська війна.

  2. Гетьманування Юрія Хмельницького.

3. Поділ України на Лівобережну та Правобережну.

4. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави.


Завершальний етап Національно-визвольної революції (серпень 1657 — вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого — спробами відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, а й своїми безрозсудними вчинками, особливо протягом 1657—1665 рр., занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни — гострої кризи української державності другої пол. XVII ст.


Іван Виговський


Прагнучи забезпечити спадковість верховної влади і тим вберегти державу від непотрібних потрясінь міжусобної боротьби, Б.Хмельницький ще за життя добився обрання новим гетьманом свого 16-річного сина Юрія. Але відразу після смерті Богдана на таємній нараді найвпливовіших полковників у Суботові було вирішено, що з огляду на юний вік та недосвідченість у державних справах Ю.Хмельницького функції гетьмана до його повноліття виконуватиме І.Виговський. А вже 21 жовтня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657 — 1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впровадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин руїни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

Іван Виговський походив зі шляхетської родни Овруцького повіту Київщини. Навчався в Києво-Могилянській колегії. Служив юристом у луцькому суді, намісником старости. Був членом луцького братства й великим ревнителем православної віри. Народна революція 1648 р. застала його в польському війську. Під Жовтими Водами І.Виговський потрапив у татарський полон, але був викуплений завдяки Б.Хмельницькому й аж до смерті гетьмана залишався його найближчім соратником. Займав посаду генерального писаря, брав участь у багатьох посольствах і виявився добрим дипломатом. З долею Української держави зв'язали свою військову й дипломатичну діяльність чотири брати Виговського, двоє з яких, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, були замучені в царській неволі.

У головних напрямах політики І.Виговський йшов слідами Б.Хмельницького. Основне завдання вбачав у здобутті Україною повної незалежності. Було укладено союз зі Швецією, підготовлений ще за Б.Хмельницького, який передбачав утворення військово-політичного союзу й визнання її урядом незалежності України; відновлено стосунки із Кримом, розірвані, коли Україна погодилася на протекторат Москви; розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України. Крім того, він надіявся, що Москва допоможе йому в боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру.


Початок громадянської війни


Проблема гетьмана Виговського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити незворотність соціально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну організацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викликав незадоволення запорожців, які вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остаточної поразки.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирішили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволення політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. війська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали. Тоді в червні 1658 р. він, покликавши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти внутрішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військово, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При цьому і гетьман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.


Розрив відносин з Московією


Московський уряд з самого початку зволікав із визнанням гетьманства І.Виговського, вимагаючи від ньо­го чимало поступок і найперше — введення до багатьох міст України царських залог на чолі з воєводами. Уже після Переяславської ради з'ясувалося, що Москва аж ніяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди і схильна розглядати Україну як невід'ємну частину своєї держави, на яку мають поширюватися всі її закони. І це, за словами М.Брайчевського, було цілком закономірно. Надто різною була ситуація в Україні та в Московщині й царський уряд побоювався, що ті процеси, які розгорнулися в козацькому краї, можуть поширитися на московські землі. Україна в той час була республікою демократичного взірця, тим часом як Московщина демонструвала приклад деспотичного єдиновладдя. Україна фактично ліквідувала феодальне землеволодіння — у Московії воно становило основу економічної системи. Україна стояла на межі ліквідації кріпацтва — Московська держава знала найбрутальнішу форму того інституту. Україна мала міське самоврядування — у Московщині нічого подібного не існувало і т. ін. Отож, панівні верстви останньої з відразою ставилися до українських порядків, які неминуче революціонізували народні маси Московщини.

Початок громадянської війни в Україні давав Москві шанс посилити там свій вплив. Роблячи вигляд, що він прагне примирити ворогуючі сторони, московський уряд у дійсності провокував загострення боротьби між ними, надаючи зростаючу підтримку опозиції, і таким чином намагався позбутися невигідного «самостійника» Виговського, а відповідно, й обмежити самостійність Української держави. Антиурядова спрямованість московської політики поставила І.Виговського перед дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Московщини на її провінцію, або боронити суверенітет України. Гетьман вибирає останнє й розриває союз із Москвою.


Гадяцький договір


Розуміючи, що збройне зіткнення з Московською державою неминуче, І.Виговський починає шукати союз­ників. Швеція на той час уже фактично примирилась і з Москвою, і з Польщею. Покладатися на одних татар було небезпечно. Становище ж України постійно погіршувалося, зокрема до українських кордонів вирушило велике московське військо, знову активізувалася опози­ція. Тоді Виговський розпочинає переговори з Польщею.

16 вересня 1658 р. між Україною і Річчю Посполитою було укладено Гадяцький договір, який передбачав:

1) Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об'єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля;

2) найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель Князівства Руського;

3) на чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затверджувався королем;

4) князівство Руське повинно було мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство;

5) перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьманові;

6) загальна свобода віри, слова, друку тощо.

Укладаючи Гадяцький договір, І.Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб'єкт федерації. Однак Польща у принципових питаннях виявила непоступливість. Було відкинуто домагання українців про включення до складу Князівства Руського західноукраїнських земель; обмежувалися його права на міжнародні відносини; фактично ліквідовувалася створена під час революції нова модель соціально-економічних відносин; відкривалися можливості доступу в Україну польської шляхти тс До. Тому Галицький договір не міг повністю задовольняй українських державників.


Случайные файлы

Файл
31095-1.rtf
25082.rtf
РД 10-138-97.doc
37214.rtf
30703-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.