Українізація: її суть та наслідки (59885)

Посмотреть архив целиком















Українізація, її суть та наслідки



Становище в Україні у перші післяреволюційні роки було досить складним. Більшовики могли утриматися при владі, тільки застосовуючи терор проти місцевого населення. З першого року існування радянської влади репресії мали цілеспрямований характер, вели до ліквідації будь-яких виявів інакомислення і до насадження монопольної влади партії. Наприкінці 1920 р. при Наркоматі освіти УРСР було створене управління, яке провадило цензуру друку. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та українськими есерами. Можна було ліквідувати нечисленні партії і залякати інтелігенцію. Однак що робити з багатомільйонним з глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям селянством, політично неблагонадійним робітництвом.

Ситуація вимагала від більшовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. Одним із найперших і найдалекосяжніших компромісів було скасування вкрай непопулярного «воєнного комунізму». Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (неп) покращила загальне господарське становище. Наступним кроком стало утворення у грудні 1922 р. СРСР, щоправда проголошений у Харкові український радянський уряд був фікцією.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 років. Голод був спричинений посухою, розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв.

Та все ж таки збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на дальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого їх довгі роки позбавляла Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні і громадські структури основи для майбутнього територіального усамостійнення України. Утворення Радянського Союзу не применшило гостроти національного питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44%). Такі демографічні показники вказують на політичне значення України у СРСР. Проте ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. -23,3%, частки росіян й євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - українці становили бл. 80% населення УРСР) Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею всього 2%.

Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XII з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізаціі» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (з 1921 по 1925 р.) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики «українізації». Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, тимчасом як українська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя разом з іншими вороже настроєними до «українізації» високопоставленими партійними чиновниками відкликали з України у 1924 р.. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Єврей за походженням, він, походив з Київщини і був одним із не багатьох партійних лідерів, хто вільно розмовляв по-українському. Каганович твердо повів лінію на «українізацію» партійно-державного апарату, інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря (він замінив на цій посаді Християна Раковського) та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Якщо у 1922 р. українською велося лише 20% усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-І927 р. - уже 52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Наплив у державні і партійні органи укапістів й боротьбистів позначився на політиці «українізації» двояким чином: зросло число партійних і державних робітників, які, по-перше, вміли розмовляти українською мовою, по-друге, мали безпосередній зв'язок з українським селянством. Хоча в результаті партійних чисток їхній відсоток у особистому складі КП(б)У був порівняно невеликим (бл. 15-20%), але через свою близьку і природну пов'язаність з україномовним середовищем вони вибивалися на високі партійні і державні посади. До них належали Василь Блакитний, Григорій Гринько, Андрій Хвиля, Олександр Шумський, Панас Любчен-ко, Матвій Яворський - люди, які були не просто виконавцями партійної волі, але й - в умовах «українізації» - творили її.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Окрему групу серед них становили українські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на «українізацію». У 1923 р. Юрій Тютюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кількість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у розгортання «українізації», були галицькі українці.

Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а у 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Частка вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р.

Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів Скоропадського Всеукраїнська академія наук (ВУАН). На посаду її президента у 1926 р. планувався Михайло Грушевський. Цей план не був здійснений, але Грушевський став головою секції історії України Історично-філологічного відділу ВУАН. Як і в львівський період, його діяльність як голови академічного осередку привела до появи цілого потоку наукових українознавчих публікацій.

Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову. Українською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття.

Але «українізація» йшла значно дальше, охопивши галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли з'явилося радіо, воно теж стало засобом «українізації». У 1928 р. радіомовлення по-українському велося у 11 великих містах України. У цьому ж році розпочалася державна програма поширення радіомережі. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми української тематики - «Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Микола Джеря», «Черевички» за мотивами творів Гоголя, кінокартини, присвячені історії козацтва і гайдамаччини.

Період «українізації» був часом розквіту різних літературних угруповань, до них входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстерністю вирізнялася група неокласиків — Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бург-гардт), Павло Филипович. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі. Поставлені Курбасом п'єси молодого драматурга Миколи Куліша «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем українського мистецтва. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематографа».


Случайные файлы

Файл
157826.rtf
55536.rtf
34148.rtf
114205.rtf
117522.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.