Україна на рубежі XXI століття (59879)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ













Україна на рубежі XXI століття






Роботу виконав:

Микулин Юрій








ЛЬВІВ 2009


Сучасний світ - надзвичайно складна, суперечлива, але цілісна система країн і народів, що утворюють земну цивілізацію кінця XX століття. У цій системі функціонує молода держава Україна.

Український народ увійшов до світової системи не сьогодні, а принаймні тисячу років тому, коли існувала перша його держава - Київська Русь, зробив великий внесок у світову цивілізацію, збагатив її своєю самобутньою культурою, світобаченням, науковими відкриттями.

Але якраз на зламі XX і XXI століть саме перед українським народом як ніколи гостро постала проблема виживання. Вона пов'язана з двома великими групами умов і чинників - локально-регіональними та глобальними.

Локально-регіональні умови й чинники, які поставили українську націю на грань виживання, пов'язані з геополітичним положенням України - на великому пограниччі європейського Заходу і Сходу.

В останні декілька століть це сприяло наростанню російсько-імперського експансіонізму та поступовому поглинанню України російською, в т. ч. і російсько-більшовицькою, імперією.

Наслідком цього стала майже повна ізоляція українців від європейського духовного та інформаційного простору і часткове набуття ними рис, характерних для традиційних азіатських деспотій: покірного і пасивного сприймання своєї долі, яка програмувалася у метрополії; возвеличування свого рабського становища; агресивне ставлення до власних духовних коренів, що найбільш яскраво проявлялось у масовому винищуванні пам'яток історії та культури (на Правобережжі та Лівобережжі внаслідок цього майже повністю зникли пам'ятки українського (козацького) бароко); поява у психології комплексу неповноцінності, меншвартості, сорому за своє українське походження тощо.

Ще на початку XX ст., коли Україна була поділена між двома імперіями - Російською та Австро-Угорською, великі вчені нашого часу - історик Михайло Грушевський та географ Степан Рудницький та ін. довели окремішність розвитку української нації, її духовно-культурну оригінальність, автономність, тобто давню закоріненість у рідну землю, природне середовище якої вплинуло на духовність, побут і господарську діяльність українців.

На розлогих просторах східноєвропейського Лісостепу і Степу українство формувалося як древня землеробська нація. Незважаючи на надзвичайно складну історію і всупереч їй, українство вистояло, розвинулося і збереглося завдяки своїй духовній і матеріальній хліборобській культурі. Зайвий раз підтвердився закон: хто володіє хлібом, той володіє світом.

Саме тому боротьба за український хліб була, з одного боку, боротьбою передусім українців за своє виживання, за свою землю, свою питому культуру, а з другого, жорстокою боротьбою проти українства, його культури, за панування над українською землею різного роду зайд. В цьому історичному герці українці довели, що вони с державним народом, державною нацією.

По суті, українська державність ніколи не переривалася: вона перебувала у явній (Київська Русь, Козацька держава, Українські держави 1917-1920 рр., самостійна Україна з 1991 р) та прихованій формі (Литовсько-Руська держава, Гетьманщина, УРСР) тощо.

Навіть тоді, коли не існувало легітимних (узаконених) українських держав, країни-завойовники не могли викоренити українського державницького духу і діяльності, які час од часу вибухали у формі визвольних рухів і воєн.

Історико-географічна послідовність, своєрідне кочування українських держав та їх відродження на етнічній території України з духовно-політичним ядром - Києвом свідчать лише про одне: питання про сучасне існування чи неіснування української нації і, звичайно, її держави с надуманим.

Українці зробили надзвичайно великий внесок у культуру і господарство націй-сусідів, особливо російської і польської, починаючи від літописця Нестора (автора "Повісті временних літ"), релігійних та державних діячів Імперії (Феофан Прокопович, Петро Рутський), і закінчуючи конструктором космічних кораблів Сергієм Корольовим.

Росія черпала з України інтелектуальний потенціал для свого розвитку і самоутвердження. Цікаво, що багато українців, "великих зодчих России", думали, що зміцнюючи своєю працею імперію, вони прославляють Україну.

Величезною в кілька тисяч кілометрів смугою від Слобожанщини і Донщини простяглася через усю Російську імперію аж до її далекосхідних рубежів українська землеробська колонія. Українці освоювали нові території не шляхом військової експансії, а мирною, передусім хліборобською, працею.

В цьому виявилася глобальна місія українства: світовий український пояс оперезав Земну кулю через усю помірну зону, починаючи від осередку землеробського Трипілля і закінчуючи Зеленим Клином на сході та канадським Саскатуном на Заході.

Землеробська в своїй основі матеріальна і духовна культура українців була надзвичайно сприятливою базою впровадження християнства з його загальнолюдськими морально-стичними цінностями добра, справедливості й любові. Україна стала осередком поширення християнства на сході Європи, а Київ - справжнім "третім Римом".

Як ніде в інших місцях, християнство органічно ввійшло в душу і свідомість народу як своя рідна, національна віра й обряд. Воно етнографізувалось і фольклоризувалось на український лад, а український менталітет ще більше облагородився християнським благочестям.

Щоб вижити у складних умовах державного, економічного та духовного тиску з боку багатьох завойовників, українство випробувало різні союзи і спілки - військові, політичні, економічні та релігійні, найчастіше зі своїми безпосередніми сусідами.

Історія засвідчує, що, по-перше, ці союзи ніколи не були довготривалими і вони здебільшого закінчувалися підкоренням України та втратою нею статусу рівноправного партнера, по-друге, лише орієнтація на власні сили давала Україні можливість вистояти І не згубити своєї ідентичності.

Останнє повинне стати геополітичним імперативом подальшого цивілізацій його розвитку України у європейсько-азіатській та світовій співдружності країн і народів.

Україна вступила у ряд міждержавних економічних об'єднань, стала членом, в т. ч. асоційованим, міжнародних структур. Зокрема, це стосується її участі у Співробітництві незалежних держав, у якому домінує Росія. Остання нав'язує в СНД свою волю і захищає свої великодержавні інтереси на всьому просторі колишнього Союзу РСР, у т. зв. близькому зарубіжжі. Вона розуміє, що головною антиімперською силою в СНД с Україна.

Тому робить усе, щоб прив'язати нашу ще молоду державу до імперської колісниці, використовуючи слабкість української економіки і п'яту колону в особі збанкрутілих малоросів, українських "великодержавників" і комуністичної номенклатури, що залишилась при владі. Засобом Імперського тиску на Україну стали дефіцитні енергетичні ресурси, Чорноморський військово-морський флот, Крим зі Севастополем тощо.

Але причини імперського ставлення до України набагато глибші. Залишившись без України, наш північний сусід втрачає під собою духовну основу, історичні корені, право на володіння давньоруською спадщиною. Руйнування історичного фундаменту дуже вдаряє по псевдонаціональному самолюбству не лише політиків, але навіть демократичної інтелігенції.

Про це добре сказав російський письменник і публіцист (до речі, українець з Чернігівщини) Анатолій Стреляний: "Росія тепер єдина і, мабуть, остання країна, де в уявленнях людей з вузівськими дипломами і ученими ступенями уживається свідоме великодержавіє з свідомим свободолюбієм". Цю рису російських політиків та інтелігентів ще у XIX ст. відобразив відомий поет і дипломат Федір Тютчев: "Москва, місто Петра (тобто Петербург) і місто Константина (Константинополь) - це три святі столиці Російської держави. Але де знаходяться кордони на півночі та сході, на півдні і заході? Доля залишила це для майбутнього. Сім внутрішніх морів і сім великих рік від Нілу до Неви, від Ельби до Китаю, від Волги до Євфрату, від Гангу до Дунаю - це російська імперія і це залишиться на століття. Це боже провидіння".

У цих умовах Україні слід проводити більш гнучку зовнішню політику, у першу чергу економічну, яка повинна базуватися передусім на принципі плюралізму партнерства. Це означає, що гарантами військової, екологічної та економічної безпеки нашої держави мають стати не одна чи дві країни, наприклад США чи Росія, а система міжнародних угод з багатьма державами і у першу чергу власний військово-політично-економічний потенціал.

Отже, другим геополітичним імперативом, який забезпечить Україні виживання у сучасному світі, с партнерські стосунки з усіма державами і особливо сусідами першого та другого порядків: країнами Чорноморського басейну (Україна вже вступила у економічний союз з ними), країнами.

Дунайського басейну аж до Німеччини, Хорватії і Словенії включно; країнами Вишгородського "чотирикутника", до якого входять Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща (вступ сюди України зробить його "п'ятикутником"). У наш час особливе значення для розвитку України може мати формування Чорноморсько-Балтійського співробітництва держав (т. зв. Міжморя).

Певні гарантії самостійності України надає її приєднання до європейсько-натовського "Партнерства задля миру". Україна стала п'ятим його членом і першою серед країн колишньої Російської імперії. Найближчий час покаже, наскільки ця гарантія надійна.


Случайные файлы

Файл
65310.rtf
50369.rtf
referat.doc
74344.rtf
90753.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.