Україна в другiй половинi XVI — початку XVII столiття (59870)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ.

1 Перехід Волині та Наддніпрянщини до складу Литви

2 Польська експансія на українських землях

3 Напади турецьких і татарських орд на Україну, їх руйнівні наслідки

4 Люблінська унія 1569 р. боротьба України проти польського наступу

Висновок

Література


ВСТУП


Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі XIIXIV ст. Проте на другому етапі цього періоду — в другій половині XIIІ— XIV ст.— на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання міст) і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «милостники») та городяни. Це приводило до утворення єдиних держав. Зазначені процеси відбувалися і на Південно-Західній Русі. Вони виявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави та зміцненні влади великих князів (Данила Романовича. Юрія Львовича). Влада великого князя посилювалася в постійній боротьбі проти впливового галицько-волинського боярства.

Друга половина XVI — початок XVII ст.— важливий період в історії України. В цей час сталися значні зрушення в соціально-економічних відносинах. Поряд з освоєнням нових земель на Наддніпрянщині, в інших, давно освоєний районах (Галичина, Поділля, Волинь) відбувався дальший' розвиток продуктивних сил. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, хоча численні: привілеї феодалів гальмували їхній розвиток.

У системі феодально-кріпосницького господарюванні також відбувалися великі зміни, передусім запровадження фільварків, заснованих на використанні панщини. Становлення фільваркової системи супроводжувалося дальшим розвитком кріпацтва та остаточним оформленням кріпосного права (Литовський статут 1588 p.).

Друга половина XVI — початок XVII ст.— важливий період в історії України. В цей час сталися значні зрушення в соціально-економічних відносинах. Поряд з освоєнням нових земель на Наддніпрянщині, в інших, давно освоєний районах (Галичина, Поділля, Волинь) відбувався дальший розвиток продуктивних сил. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, хоча численні: привілеї феодалів гальмували їхній розвиток.

У системі феодально-кріпосницького господарюванні також відбувалися великі зміни, передусім запровадження фільварків, заснованих на використанні панщини. Становлення фільваркової системи супроводжувалося дальшим розвитком кріпацтва та остаточним оформленням кріпосного права (Литовський статут 1588 p.).


1 Перехід Волині та Наддніпрянщини до складу Литви


7 квітня 1340 р. галицько-волинський князь Болеслав-Юрій ІІ був отруєний групою бояр, що побоювалася посилення князівської влади і виступала проти його політичної орієнтації на Краків. Досить точну характеристику ситуації, що виникла в Галицько-Волинському князівстві в зв'язку з цією подією, дав К.Маркс у наступних словах: "...там лютував Болеслав Мазовецкий і хотів примусити своїх підданих грецької віри перейти в латинско-католическую; використовував проти них союз з Польщею й Угорщиною й іноземними найманцями; умер 1340 від пияцтва або отруєння, останнє затверджує Казимир, що у якості його найближчого родича користується цим як приводом для завоювання" . Обставини змови невідомі, можливо, що його організатори спиралися на підтримку ординців, що перешкоджали будь-яким спробам послабити їхню верховну владу над Руссю. Серед галицько-волинського боярства було чимало прихильників Дмитрия-Любарта Гедиминовича, зв'язаного родинними узами з династією Романовичей. Саме його місцеве боярство запросило стати князем. Сучасник цих подій Ян з Чарнкова повідомляє, що після смерті Болеслава-Юрія II "Російське князівство" перейшло під владу Любарта, сина Гедимина .

Не виключено, що в Кракові знали про хитке положення Болеслава-Юрія і готувалися надати йому допомогу. Уже через 9 днів після його смерті Казимир III з невеликим військом захопив Львів, але зустрівши зростаючий опір городян, змушений був відступити. Невдалої виявилася і спроба вторгнення угорських феодалів у першій половині травня. Як і в 1323 р., польський король звернувся по допомогу до папської курії, мотивуючи своє прохання погрозою з боку ординців. У відповідній буллі 1 серпня 1340 р. папа Бенедикт XII пропонував гнезненскому, краківському і вроцлавскому єпископам проповідувать хрестовий похід на Русь .

Через наяву погрозу повторного вторгнення польсько-угорських у військ при можливій підтримці їхнім хрестоносним лицарством Західної Європи правлячі верхи Галицько-Волинської Русі звернулися по допомогу до хана Узбекові. Ян з Чарнкова назвав керівників посольства, що виїхали в Орду з цією місією — видного сановника князівської ради при Болеславі-Юрієві II що володів Перемишлем боярина Дмитра Дядько і волинського службового князя Данила Острозького. Як причину необхідності посилки ханського війська проти Польщі вони вказали на те; що Казимир III захопив Русь і затримав виплату данини. Наприкінці липня 1340 р. ординці великими силами напали на Польське королівство і змусили зібрану Казимиром Ш армію перейти до оборони на правом бережу Вісли. Майже місяці і розоряли вони Привисленський край, а потім, після невдалої облоги Любліна, відійшли до місць своїх кочовищ. Крах спроби правлячої верхівки Польського королівства захопити за допомогою зброї Галицьку Русь улітку 1340 р. показав, що для досягнення поставленої нею мети буде потрібно набагато більше часу, зусиль і матеріальних витрат, чим передбачалося спочатку.

Визнавши над собою верховенство литовської великокнязівської влади, обидві части Галицько-Волинської Русі виявилися проте в різних формах залежності від неї, що, безсумнівно, позначилося на їхньому політико-адміністративному статусі в складі Великого князівства Литовського. Більшість земель Волинської Русі в силу династичного зв'язку Дмитрия-Любарта з Романовичами в і якості спадкоємного володіння перейшло під його безпосередню владу і придбало статус питомого князівства в складі Великого князівства Литовського. В Галицькій Русі ствердження влади литовських феодалів відбувалося, як можна припустити на підставі уривчастих свідчень джерел, більш складним шляхом. І тут місцеві феодали визнали своїм князем Дмитрия-Любарта. Доказом тому служить напис на дзвоні соборної Юрьєвсікій церкви у Львові, відлитого в 1341 р., у якій, між іншим, значиться: "...сольян бысть колокол сий святому Юрью при князи Дмитрии". Однак, на відміну від Волині, спадкоємні права Дмитрия-Любарта на Галицкую Русь не поширювалися, тому правдоподібно, що він керував нею на якихось договірних початках. Не виключено, що на початку 1340-х рр. ні волинський князь, ні литовський великокнязівський уряд, наштовхнувши на дипломатичну протидію Орди, не мали достатніх сил і можливостей цілком оволодіти політичною ситуацією в цьому регіоні і були змушені піти на визначені поступки місцевим феодалам. Безсумнівно, однак, що з ведена литовської влади в Галицької землі на початку 40-х рр. XIV в. обґрунтувалася боярська олігархія на чолі з намісником Дмитрия-Любарта Гедиминовича Дмитром Дядько, що прийняв титул "управителя або старости Російської землі".

Використовуючи литовсько-польсько-ординські протиріччя, галицьке боярство прагнуло керувати краєм самостійно. Так, призупинивши в 1340 р. за допомогою ханського війська експансію Польського королівства, Дмитро Дядько, щоб уникнути звичайного в таких випадках посилення залежності від Золотої Орди, негайно почав переговори з Казимиром III і разом з галицькими боярами визнав верховенство польського короля за умови збереження їхніх володінь, релігійної обрядовості, прав і звичаїв, у чому обидві сторони, що домовилися, взаємно присягнули. Невідомо, однак, чи була втілена в дійсність ця домовленість, а якщо і була, те якою мірою й у яких масштабах. Як видно з папської булли від 29 червня 1341 р., уже незабаром після переговорів Казимир III звернувся в Авиньон із проханням звільнити його від присяги, даному старості Галицькой землі. Зі своєї сторони, Дмитро Дядько в листі до городян Торуня не згадує про Дмитрии-Любарте, а, повідомляючи про усунення незгод між ним і польським королем, іменує його лише "паном Казимиром, королем Польщі"; стосуючись же пільг для іноземців, він. посилається "на права попередників наших", зокрема на Болеслава-Юрія II, якого називає "нашим паном". Отже, визнання галицьким боярством сюзеренітету Казимира III було, імовірніше всього, формальним.


2 польська експансія на українських землях


Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання; на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши їй допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був "управитель і староста Руської землі" Дмитро Дедько.


Случайные файлы

Файл
20264-1.rtf
158755.rtf
10271-1.rtf
16161-1.rtf
104908.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.