Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі (59695)

Посмотреть архив целиком

















Реферат

"Становлення історіософської парадигми в Стародавньому світі"




Вступ


Суспільство, як і будь-яка інша цілісна система, для свого нормального функціонування потребує безперервного потоку інформації. З того моменту, як суспільство стало на ґрунт цивілізації, у його пам’ят і поряд із «поточною» інформацією повинна зберігатись також інформація довготривала, яка стосується ґенези сущого, історична. У цій інформації постійно присутні всі три часові проекції даного суспільства: його родове минуле (ґенеза), його видове теперішнє (існуюча фаза суспільної еволюції) і його майбутнє. Таким чином, було б помилкою зводити історичну свідомість до «історичної пам’яті», оскільки це означало б ототожнити її з^ досвідом минулого, позбавивши його вимірів теперішнього і майбутнього. Так само неправомірно ставити знак рівності між історичною і суспільною свідомістю, оскільки перша – лише вимір, зріз другої.

При аналізі категорії «історична свідомість» слід відзначити складний характер її функцій в системі «суспільство». В плані теоретичному вона визначає просторово-часову орієнтацію суспільства і тим самим сприяє його самопізнанню; у плані «прикладному» – історіографічному – вона визначає спосіб фіксації історичної пам’яті (міф, хроніка, історія), її відбір, обсяг і зміст, тобто виступає стосовно історіографії як нормативна та рефлективна галузь.

Людина – істота історична, і це стосується не тільки її соціальної природи, але і її духовності, бо лише в ході історії і через історію вона пізнає довкілля та себе в ньому. Як вже зазначалось, співвіднесення у суспільній свідомості всіх трьох модальностей часу та поява потреби розрізняти історичні часи і ареали, зіставляти відповідні до них стани суспільства (реальні та ідеальні) є свідченням появи історичної свідомості в широкому, загальнокультурному сенсі цього слова.

Вирішальною духовною передумовою виникнення історичної свідомості є здатність суспільного індивіда виділити себе зі світу природи і протиставити себе йому. Виникнувши в рудиментарній формі на зорі цивілізації, ця свідомість протягом часу видозмінюється настільки, що її значення зовні постають як антиподи, тобто як свідомість не історична (наприклад, міф як тип історизму) та історична. Та все ж у своїй глибокій підоснові ці зовні незіставні форми екзистенційної свідомості людини в дійсності відбивають початковий та кінцевий ступені (круги) розвитку історизму, тобто форму практичного та теоретичного ставлення індивіда до дійсності уже в своїх елементарних, «неісторичних» формах історична свідомість стала духовним вираженням факту космічного значення – виникнення Землі нового, якісно відмінного від природного, – соціального, власне історичного, світу.

Історична свідомість – при всій суперечливості форм свого прояву виступає як фундаментальна світоглядна характеристика культури будь-якої епохи. У своїй ґенезі історична свідомість – це уявлення про зв’язок часів у матеріальній і духовній культурі кожної даної людської спільноти. Історія формування просторово-часових уявлень проходить дві фази. Спочатку потік часу фіксується в пам’яті і виступає як об’єктивний фактор простої адаптації людини до природного середовища. І тільки у другій фазі цього процесу відбувається активне виокремлення просторово-часових зв’язків із досвіду практично-предметної діяльності і їх свідоме використання з метою її організації.

У зв’язку з цим виокремлюють залежність форм сприйняття часу від властивого даній епосі типу культури. Не менш важливий й інший бік цієї взаємодії, а саме вплив форм сприйняття історичного часу і простору на складання даного типу культури. Про важливість цієї взаємодії свідчить тривалий процес формування здатності культури усвідомлювати себе в своїх особливостях, осягати себе через просторово-часову орієнтацію у світі історії. При цьому проходить зміна космологічних, натуралістичних та інших форм історичної свідомості власне історичною її формою.

Історична свідомість у розвинутій формі соціальної рефлексії суспільного індивіда – це, в остаточному підсумку, вища духовна та етична цінність людини. Адже перш ніж набути здатності розрізняти добро і зло, людина повинна усвідомити себе як істоту суспільну; перш ніж сформулювати для себе моральні норми, вона мусить пов’язати себе з історією, тобто історично себе ідентифікувати.

Однією з найдавніших відомих нам писемних пам’яток історичної свідомості є запис на Палермському камені, який датується часом V династії стародавнього Єгипту, тобто другою половиною III тис. до н.е. Ця пам’ятка включає в себе основні елементи літопису: хронологічну послідовність подій, політичну тенденцію та практичне призначення.

Хроніки царств Межиріччя шумеро-аккадського періоду, що датуються кінцем IV – початком ПІ тис. до н.е., постають порівняно із єгипетськими певним кроком вперед на шляху еволюції історичної свідомості. У цих хроніках вже яскраво простежується деяка історична концепція, цілісний погляд на хід історичного процесу.




Історична рефлексія та верифікація Геродота


Почесне звання «батько історії» утвердилось за Геродотом (484 – 425 рр. до н.е.) ще в давнину і в європейській традиції зберігається до сьогодні. «Історія» Геродота – важлива віха не тільки в історії античної історичної свідомості, але й в історії античної культури в цілому. У цій праці покладено початок осмислення історії як «загальної», «всесвітньої історії народів», що взаємодіють тим чи іншим чином. Хоча тема «Історії» Геродота за суттю своєю військово-політична, однак Геродот нагромадив в ній безліч різноманітних свідчень з історичної географії, археології, етнографії, історії мореплавства і торгівлі, історії релігії і міфології. І хоча ці екскурси – плід ерудиції мандрівника – не мали безпосереднього відношення до головної теми, все ж у них були задані межі предмету історії, що повинні були засвідчити багатогранність зв’язків будь-якого явища у світі історії.

Геродот виступив першовідкривачем в галузі історичного методу античності. Найважливішим відкриттям Геродота в цій галузі стало те, що сучасною мовою називають «проблемним підходом» до історичного сюжету.

Сюжетна єдність при цьому забезпечувалась не тільки вибором подій, але, що більше важливо, постановкою при цьому певної пізнавальної мети. Ця мета у формулюванні Геродота звучала так: «Чому еліни і варвари воювали між собою?»

Таким чином було відкрито новий літературний жанр – історичну розповідь про ланцюг взаємопов’язаних подій, причинно зумовлених і таких, що ведуть до певних, часто непередбачених результатів, – подібна історія існує тільки з часів Геродота.

Заздалегідь визначена пізнавальна мета диктувала необхідність відбору, упорядкування фактів та подій, так званої історичної рефлексії, що включає в себе головні особливості власне історичного мислення. Геродот проявив значну наполегливість у зборі інформації, мандруючи не тільки по Греції, але і по країнах Сходу, і прагнучи якомога більше побачити на власні очі. Такий спосіб здобуття «матеріалу» орієнтував історика на «дослідження», тобто встановлення фактичної основи задуманої розповіді.

Що стосується верифікації Геродота, тобто методу встановлення істинності, то і в цьому відношенні історик проклав дорогу в невідоме. Він постійно повідомляє читачу про походження того чи іншого «свідчення»: належить воно очевидцю, чи він дізнався про це із уст іншого. Коли мова йде про переказ чи легенду, Геродот наводить по можливості всі існуючі версії і при цьому вказує, якій з них він довіряє найбільше і чому. Багато із йому повідомленого він просто відкидає як неймовірне та малоймовірне.

Вже в давнину було важко зіставити такий раціональний метод – очевидне прагнення до істини – із включенням до розповіді багатьох свідчень міфологічного характеру.

Поєднання в історизмі Геродота двох форм мислення – раціонального (історичного) і міфологічного здавалось в античності свідченням свідомої брехні. Поєднавши у своїй праці два різних принципи історіописання: один, заснований на фактах, очевидцем яких він був сам, та інший, заснований на фактах далекого минулого, взятих переважно із переказів, усної традиції, Геродот тим самим викликав недовіру до себе.

Античні критики Геродота заперечували принципову можливість писати історію більш чи менш далекого минулого, беручи до уваги слабкість пам’яті, через недовір’я до усної традиції. Ніхто з них не заперечував виняткової майстерності, показаної Геродотом у підпорядкуванні складного переплетіння усної традиції основній меті – створенню історії подій минулого. Однак якщо їм був потрібний зразок достовірності, то вони називали ім’я Фукідіда. Та все ж саме Геродот озброїв античну історіографію методом, що залишався панівним до часу, коли перемогла писемна традиція. В «Історії» Геродота цілісного історичного процесу як такого ще немає. Розповідь розпадається на окремі картини, що не розгортаються у хронологічно пов’язане ціле. Хронологія його «Історії» часто фантастична, датування подій епічне («між тим», «після цього», «через деякий час»).

Нарешті, Геродот створив перший зразок не тільки історичної розповіді, але й розповіді, що містить «корисні» для читача «уроки життя».


«Прагматична» історія Фукідіда


З того моменту, як історія обмежила своє завдання передусім вивченням недавнього минулого, простежуючи лише один вид ґенези – ґенези подій, вона, досягши зрілості у праці Фукідіда, постала як історія подійна, прагматична.


Случайные файлы

Файл
56958.rtf
103083.rtf
245106.rtf
12342.rtf
38467.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.