Соціально-політичні аспекти створення фашистської системи в Італії початку 20 – початку 30 рр. (59597)

Посмотреть архив целиком


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНФОРМАТИКИ І ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОСОФІЇ І РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА








Творча робота за темою:

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ СТВОРЕННЯ ФАШИСТСЬКОЇ СИСТЕМИ В ІТАЛІЇ ПОЧАТКУ 20 – ПОЧАТКУ 30 Р.Р.







Виконав

студент гр. ФіР 04

Халіков Р.Х.

Керівник:

к. і. н. Фесенко А.М.




Донецьк 2008


ЗМІСТ


ВСТУП 3

ЗАХОПЛЕННЯ ВЛАДИ В ІТАЛІЇ ФАШИСТАМИ 4

АДМІНІСТРАТИВНА ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА УРЯДУ МУССОЛІНІ ПОЧАТКУ 20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х РОКІВ 6

ВИСНОВКИ 16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 19



ВСТУП


Влада фашистського режиму в Італії тривала більше двадцяти років, але протягом цього терміну політика була неоднорідною. Наприклад, у відносинах із Ватиканом було кілька етапів боротьби й кілька періодів миру; антисемітизм з’являється на державному рівні та в серйозних наукових працях лише в другій половині 30-х років, коли Італія й Муссоліні вже перебували під впливом Германії та Гітлера відповідно. Кілька разів фашисти могли втратити владу через політичні та економічні кризи. Тому розглядати весь період перебування фашистів при владі в обсязі невеликої праці не є доцільним. Якщо розглядати як об’єкт дослідження соціальну політику фашистського режиму, то доцільно буде розбити її принаймні на два етапи, приблизно по десять років кожний. З цих двох перший етап здається більш цілісним і спрямованим на досягнення монополії в контролі за суспільно-політичними процесами, коли режим займався усуненням від влади своїх конкурентів. У цей час відбувається фашизація основних суспільних інститутів, системи освіти, профспілок, армії та поліції. Його й буде обрано в якості предмету.

Метою цієї праці є простежити процес проникнення фашистської системи в усі сфери суспільного життя Італії, а також монополізацію нею впливу на народ країни. Актуальність такого дослідження обумовлена обов’язком неприпускання в майбутньому утворення тоталітарної влади і стеження за процесами, які можуть до такого утворення призвести. Тому в наступних підрозділах розглядатимуться основні напрямки політики фашистського руху при створенні тоталітарної держави, а саме захоплення ним влади, а також монополізація впливу на суспільство через усунення конкурентів та домовленості з тими, кого усунути не виявлялося можливим.



ЗАХОПЛЕННЯ ВЛАДИ В ІТАЛІЇ ФАШИСТАМИ


Фазан красив. Ума ни унции.

Фиуме спьяну взял д’Аннунцио

Володимир Маяковський.


Після закінчення І світової війни Італія перебувала в складному становищі. Хоча вона належала до табору переможців, вона не отримала від війни якихось дивідендів. Найбільш багаті регіони на півночі країни було спустошено; частка від репарацій була вдвічі менша, ніж, наприклад, англійська; внутрішній борг на 1919 рік складав 49,9 млрд. лір, а зовнішній – 19,2 млрд.; важливий порт Фіуме (Рієка) на Адріатичному узбережжі не було передано під контроль Італії, незважаючи на обіцянки союзників. Це надавало привід проголошувати країну „переможеною в таборі переможців”. З іншого боку, повернулися з війни багато солдатів, або arditi, як називали тоді фронтовиків. Як це нерідко трапляється, вони опинилися в маргінальному становищі, нікому не потрібні. Чи майже нікому. Наприклад, ще 15 грудня 1917 року Бенито Муссоліні в „Пополо д’Італія” опублікував статтю „Окопна аристократія”, де звертав увагу на роль arditi в майбутньому політичному житті країни. А в 1918 році, особливо після появи 20 вересня в газеті „Рома футуриста” статті-маніфесту Марінетті, почали масово з’являтися фаші. Цією назвою здавна користувалися народні загони повстанців. Офіційно фашистські бойові загони – Fasci italiani di combattimento – ведуть відлік з дня 23 березня 1919 року, коли в приміщенні Міланського торгівельно-промислового банку на пьяцца Сан-Сеполькро відбулася перша асамблея, де прийняли участь прибічники Муссоліні, футуристи, націоналісти-даннунціанці. Вже влітку фашистами зацікавилася поліція, тим більше, що програма їхнього Центрального комітету, що її опубліковано було 23 серпня 1919 року, мала радикальний настрій. Власне, промови фашистів на той час узагалі були радикальними та гучними, направленими на розпалення націоналізму, користувалися загальним незадоволенням народу, жагою змін. Фашисти проголошували необхідність створення Установчих зборів, конфіскації 85% військових прибутків промислових монополістів, участі робітників у технічному керуванні підприємствами тощо. На селян було розраховано лозунг „Земля тим, хто її оброблює”. Це, разом із падінням авторитету соціалістів, привело до табору прибічників фашизму чимало нових членів.12 вересня 1919 року порт Фіуме було захоплено легіонерами Г. д’Аннунціо. З кінця 1920 року на півночі та в центрі країни „почала розливатися хвиля фашистського терору. Фашисти підпалювали приміщення робочих організацій, били й убивали їхніх активістів, розганяли „червоні” муніципалітети” [нов. іст., с.101]. Тоді ж військовий міністр І. Бономі таємно наказав відправляти демобілізованих офіцерів зі збереженням 80% зарплатні до фашистських організацій крупних міст, а генштаб армії наказав командирам військових підрозділів надавати фашистам допомогу. Підтримка Уряду, в тому числі Прем’єра Дж. Джолитті, дозволила фашистам отримати 35 місць у Парламенті.12 листопада 1921 року фашистський рух створив партію.

В цей час Італія переживає політичну нестабільність, так, з липня 1921 до серпня 1922 року змінилося три кабінети міністрів.1серпня 1922 року почався загальний страйк під керівництвом Союзу труда, створеного в лютому того ж року. У відповідь фашисти проголосили мобілізацію. В ряді міст сполохнули вуличні бої. Незабаром страйк закінчився. Фашисти створили квадрумвірат у складі І. Бальбо, Е. де Боно, Ч. Марія, М. Біанкі. Було затверджено план повстання, або так званого „походу на Рим”. Напевно, злякавшись можливого приходу до влади свого кузена герцога д’Аости, що був пов’язаний із фашистами, король Віктор Еммануїл ІІІ іде на поступки останнім. Відмовившись ввести стан облоги, він змусив 29 жовтня 1922 року піти у відставку уряд Луїджі Факта. Відомо, що вже 28 жовтня Муссоліні, перебуваючи в Мілані, мав список своїх майбутніх міністрів. Уранці 30 жовтня він отримав аудієнцію в монарха, прийшовши туди в чорній сорочці, мовляв, тільки-но з поля бою.16 листопада Прем’єр поновив роботу Парламенту, відразу посварившись із ним. Муссоліні казав на засіданні, що може перетворити цю дурну та безкольорову палату в солдатський бівак. У свою чергу, вже перший доповідач відповів: „Нехай живе Конституція, нехай живе народний суверенітет, який не можна знищити! ” [Кін, с.41]. Так почався період перебування при владі в Італії фашистського режиму під керівництвом Бенито-Амількаре-Андреа Муссоліні.


АДМІНІСТРАТИВНА ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА УРЯДУ МУССОЛІНІ ПОЧАТКУ 20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х РОКІВ


Початок фашизації Італії.

Політична система країни після захоплення влади фашистами зовні майже не змінилася. Парламент продовжував діяти, Конституцію відмінено не було, залишилися легальними політичні партії, король продовжував обіймати посаду верховного головнокомандувача армії тощо. Щодо Уряду, то в запропонованому Муссоліні списку лише троє міністрів були членами фашистської ПНФ, а інші – демократи, пополярі, націоналісти, ліберали. Коаліційний Уряд отримав вотум довіри від Парламенту, але почав діяти з метою прибирання деяких моментів у власний розсуд, без дозволу Парламенту. Спершу було протягнено дозвіл діяти протягом року поза санкціями депутатів у сфері фінансів та реорганізації адміністративного апарату. Проте все ж Парламент краще було мати якомога більше підвладний урядові. Тому 1923 року було прийнято так званий закон Ачербо, який проголошував парламентську реформу. Пропорційна система розподілу мандатів була замінена варіантом мажоритарної, коли партія, що отримала на виборах відносну більшість, починаючи з 25%голосів, отримувала дві третини депутатських місць. На виборах 1924 року фашисти отримали 66% голосів, і се дало їм 374 місця; „соціалісти провели 46 депутатів, комуністи – 19, пополярі – 30, дрібні демократичні групи провели по кілька осіб” [Кін, с.43].

Проте Парламент перестає реально бути створювачем законів. Ця важка місія дісталася Великій фашистській раді(Gran Consiglio del Fascismo) під керівництвом Б. Муссоліні, перше засідання якої відбулося 12 січня 1923 року в римському „Гранд-готелі”. До неї входили керманичі фашистської партії, міністри-фашисти, керівник органів державної безпеки, директор відділу преси при голові Ради міністрів та інші особи. В 1928 році Муссоліні писав: „усі видатні витвори Режиму народилися завдяки Великій раді”.

Фашизація основних суспільних інституцій.

Хто не думає і не вірить, як думають і

вірять згідно з фашистською думкою і

вірою, той ставить себе поза державою...

Франческо Ерколе.

Претензії на визначну роль у робітничому русі заявили фашистські профспілки, які успішно конкурували з профспілками інших напрямків. До кінця 1922 року вони під гаслом об’єднання робітників і підприємців зібрали близько 1 млн. осіб. Після приходу до влади Муссоліні почалося тотальне знищення нефашистських робітничих організацій, профспілок, особливо комуністичного напрямку. Не випадково й перший політичний судовий процес у 1923 році було проведено над комуністами на чолі з А. Бордіга. Власні профспілки надавали владі можливість проводити деякі непопулярні міри, наприклад, відмінити в березні 1923 року 8-годинний робочий день, того ж року масово звільнити працівників державної залізниці, ввести податок на заробітну платню в обсязі більш ніж 10% тощо. Проте кількість страйків 1923 року порівняно з 1920 роком зменшилась у 9 разів, а кількість їхніх учасників – у 19(за офіційною статистикою). Про гідне проведення робітниками вільного часу мала турбуватися культурно-просвітницька організація „Дополаворо”(„після роботи”). Вона займалася будуванням спортивних майданчиків, розважальних комплексів, фінансувала розвиток театру, радіо, кіно. Також ця організація грала роль кас взаємодопомоги, сплачувала гроші родинам покалічених робітників тощо. Про користь і видатну роль „Дополаворо” писав навіть комуніст П. Тольятті в „Лекціях про фашизм”.

1923 року було легалізовано бойові фашистські скуадри. Замість позазаконних угруповань з’явився державний інститут – Добровільна міліція національної безпеки. Її вербували на добровільних засадах лише з представників фашистської партії віком від 17 до 55 років. Організація складалася з двох частин: резерв та Національна гвардія. Перша об’єднувала всіх членів партії відповідного віку та підлягала мобілізації в разі необхідності. Слід нагадати, що це була не занадто дисциплінована частина, наприклад, мобілізація під час т. зв. кризи Маттеотті, проголошена Муссоліні, провалилася. Друга була регулярною, мала на озброєнні карабіни та кулемети, табельні револьвери, була одягнена в чорні сорочки. Вона, за римським зразком, ділилася на легіони, когорти, центурії, маніпули. Базовою одиницею була скуадра. Функції міліції були найрізноманітнішими: охорона державного кордону, переслідування політичної опозиції, нагляд за суспільним порядком, допризовна військова підготовка молоді, охорона доріг, пошти, створення почесної варти тощо. На початку тридцятих років лави ДМНБ налічували вже 300000 членів. Вони присягалися на служіння королю, проте були підвладні Прем’єрові, себто Б. Муссоліні, який казав про своїх улюбленців: „Хто торкнеться національної міліції, того буде розстріляно”.

Ще одним проявом бажання фашистів повністю підкорити державі життя людей було виховання дітей та молоді в дусі фашистських ідеалів. Підхід до цього виховання, як завжди, передбачав дисципліну та згуртованість, помножену на націоналістичну пропаганду. 1926 року створено молодіжну організацію „Опера націонале Балілла”, або просто Балілла, на честь генуезького хлопчика, який 5 квітня 1846 року жбурнув камінь в австрійських вояків, чим детонував спалах повстання. Метою цієї організації було: „підготувати нове покоління, міцне фізично, чисте духовно, якому можна було б цілком довірити священний спадок величі Батьківщини” [Лопухов, с.134]. Кожна дитина, відповідно до „доктрини озброєної нації”, механічно зараховувалася туди в 6 років, приносячи присягу: „Присягаю без усіляких роздумів слідувати наказам Дуче й захищати всіма моїми силами та, якщо знадобиться, віддати свою кров в ім’я фашистської революції”(до речі, ця присяга значно ускладнила підписання Конкордату з католиками, та про це пізніше). До 8 років діти перебували в підрозділах дітей Вовчиці, потім(хлопчики) – до 14 років – у підрозділах „балілла”, а з 14 до18 років – в підрозділах „авангардія”. Дівчата зараховувалися до організації „Маленькі та юні італійки”. Всі ці вікові організації керувалися фашистськими педагогами, а на чолі перебувала Центральна рада, членів якої особисто призначав Прем’єр, тобто Муссоліні. „Балілла” була щільно пов’язана з ДМНБ, яка проводила в ній військову підготовку та привчала до дисципліни та покори Дуче. В 1930 році ця організація нараховувала вже понад 3 млн. осіб. Проте ситуація не повністю задовольняла фашистів, бо не всі вихованці її зараховувалися до лав партії. Тоді було створено ще одну вікову організацію – „Молоді фашисти”, де перебували особи від 18 до 21 року, автоматично переходячи з неї до ПНФ. Таким чином значно зростала кількість членів партії. „Молодим фашистам” було надано пільги під час вступних іспитів та прийому на роботу, при нарахуванні стипендій, тому лави організації стрімко зростали, з 380 тис. у 1930 році до 800 тис. у 1931. Ще одним прикладом молодіжних організацій були університетські фашистські спілки; не підконтрольні загальній мережі ДЖІЛ, до якої входили всі інші, студенти-фашисти були більш вільними та не такими замуштрованими.

Згідно офіційних даних, уже восени 1926 року нараховували 9472 фаші з 938000 членів, 1185 жіночих фашів з 53000 учасниць, 4390 фашів авангардистів загальною кількістю 211000 осіб, а також 4850 організацій „балілла” з 269000 дітей відповідно. Отже, бачимо всебічний нагляд із боку фашистів за життям громадян, виховання їх із самого дитинства в дусі войовничого націоналізму, безперечного підкорення Дуче, який, за висловом Лео Лонганезі, завжди правий. Передбачалося, що вся нація, незалежно від розподілу на класи та майнові стани, об’єднається в єдиному русі до світлого майбутнього. Засвідчити цей загальний потяг італійської нації мало реформування державного устрою на корпоративних засадах.

Корпоративна система в Італії.

Корпоративна держава є синонімом Фашистської держави і означає таку

систему взаємовідносин, за якої

державна влада здійснює керівництво над

профспілками, перетворюючи їх на корпорації,

тобто у знаряддя загальних інтересів...

Critica fascista”, 1.4. 1928р.

3 квітня 1926 року було прийнято закон „Про правову організацію колективних трудових відносин”. Він передбачав дві форми зв’язків між юридично визнаними профспілками: вертикальну(синдикальну), яка пов’язувала профспілки, що представляли окремі елементи тієї чи іншої галузі(таким чином створювались галузеві федерації та конфедерації), а також горизонтальну (корпоративну), яка мала пов’язувати паралельні конфедерації підприємців і робітників. Окрім того, весною та влітку того ж року було прийнято ряд нормативних актів із відповідною тематикою, що отримали назву „Хартії праці”. Але проект не вдалося відразу втілити. По-перше, до кінця року Італію накрила хвиля фінансової кризи, що ускладнила реформи в економіці. По-друге, за словами фашистського історика Ф. Ерколе, корпоративні зв’язки не вдалося швидко налагодити, бо профспілки підприємців об’єднувалися в окремі конфедерації, а наймані робітники – ні. Справді, робітники складали єдину Фашистську конфедерацію праці, до складу якої вже входили окремі федерації. Залишаючись разом, робітники могли отримати більше користі. В свою чергу, представники конфедерацій підприємців не горіли бажанням об’єднуватися з робітниками. Пояснюючи труднощі, Муссоліні казав про першочергову необхідність налагодити синдикальні зв’язки, а вже потім переходити до зв’язків корпоративних.

Проте корпоративна система мала стати апофеозом фашизму та фундаментом для всієї подальшої політичної розбудови, тобто стати не лише стратегією розвитку економічних відносин, а формою політичного представництва. Тому, як тільки з’явилася можливість провести в життя реформу, це було використано. В грудні 1928 року, як розвиток положень закону „Про реформу політичного представництва”, було проведено очікувану деблокацію по галузях єдиної Фашистської конфедерації робітників, при чому, щоб не викликати великих протестів, екс-голова Конфедерації Е. Россоні був введений до складу Великої фашистської ради. Владі було вигідно розділити силу в 3 млн. осіб, що могла стати політичною. Було створено окремі Конфедерації найманих робітників паралельно до Конфедерацій працедавців. Під час виборів до Парламенту кожна Конфедерація висувала для загального списку певну кількість кандидатів, а саме: зі 100 кандидатів по 12 висували Конфедерації Сільських господарів та робітників і службовців сільського господарства; по 10 – Конфедерації промисловців та робітників і службовців промисловості; по 6 – від торговців та робітників і службовців торгівлі; по 5 – підприємці та робітники й службовці морського та повітряного транспорту; по 4 – підприємці та робітники й службовці сухопутного та каботажного транспорту; по 3 – від господарів банків та банківських службовців; 20 кандидатів висувала Конфедерація осіб вільних спеціальностей. Після відбору кандидатів ВФР вносила їх до списку, який і підлягав обранню чи не обранню на виборах до Парламенту. Цікаво, що паралельні Конфедерації підприємців та робітників і службовців висували однакову кількість кандидатів, не зважаючи на те, що кількість їхніх членів була досить неоднаковою.

Нарешті, 24 березня 1929 року були вперше проведені вибори до Парламенту за корпоративною моделлю. З 9673000 зареєстрованих виборців участь у виборах узяли 8663412 осіб, із яких 8519559 проголосували „за”, а лише 135671 – „проти”. Це було висвітлено як наслідок виняткової єдності громадян, але насправді це був наслідок кризи демократії в Італії. Окрім іншого, 1929 рік став роком початку великої всесвітньої кризи, яка для Італії була тим більше жахливою, що країна прийшла до неї не після періоду стабільності, а ледь оговтавшись від власної економічної кризи та ще не розрахувавшись із боргами. Держава вирішує прискорити реформи та більш рішуче взятися за економіку країни. Одним із пунктів програми було регулювання ситуації з корпораціями. В вересні були розділені Міністерство національної економіки та Міністерство корпорацій. Перше отримало статус Міністерства сільського господарства та лісів, а друге фактично отримало повноваження першого.20 березня 1930 року прийнято закон „Про реформу Національної ради корпорацій”. Цей орган мав існувати вже кілька років, але тепер його повноваження розширилися, а його постанови з регулювання колективних економічних відносин були визнані обов’язковими до виконання. Він мав стати центром, де регулювалися б відносини працівників і працедавців, і на урочистому відкритті Нацради її голова Бенито Муссоліні порівнював її значення в економіці зі значенням генерального штабу в армії. Національна рада складалася з секцій та підсекцій. Сімом із секцій було надано статус корпорацій: ліберальних професій та мистецтв, промисловості та ремісництва, сільського господарства, торгівлі, сухопутного транспорту і внутрішнього судноплавства, морського та повітряного транспорту, а також банківських установ. Таким чином кількість корпорацій досягла 22. Корпоративна система поступово стала одним з важелів державного регулювання економіки.

Відносини фашистського режиму та католицької церкви.

Світовий розвиток католицизму, ця

чотирьохсотмільйонна маса людей,

що з усіх кінців світу дивиться на Рим, -

не може не бути для нас предметом

зацікавлення та пишання як для італійців.

Бенито Муссоліні.

Стосунки Беніто Муссоліні та християнства були складними з самого дитинства, оскільки його батько, Алессандро, якщо вірити Ц. Кін, як і багато ремісників Романьї, був „відчайдушним безбожником”. Цю позицію закріпив Ніцше, якого дуче шанував протягом усього життя. Тож не дивно, що в 1904 році він називав релігію хворобою та абсурдом. У 1913 році в передмові до праці про Гуса Муссоліні застерігав від католицької тиранії. Після свого переходу до табору прибічників війни Муссоліні виступає проти папи Бенедикта XV, який закликав припинити бійню. Крім того 18 січня 1919 року офіційно створена Італійська народна партія(Partio popolare italiano). Її керівник Луїджі Стурцо був католицьким священником, а крім того він був одним із перших, хто вказав на небезпечні ознаки фашистського руху. Того ж року пополярі отримали на виборах 100 місць із 508. Слід сказати, що фашисти тоді ще не складали партію, а їхні лідери не були обраними. В майбутньому ППІ продовжувала бути в опозиції до режиму, не завжди перебуваючи під контролем і Ватикану.

Але поступово відносини фашистів та католиків змінюються. По-перше, до лав ПНФ входило все більше людей, які не розділяли ніцшеанських та футуристичних поглядів. Тому треба було прилаштовувати до них ідеологію фашизму. По-друге, антихристиянська політика фашистів зміцнювала позиції їхніх супротивників, насамперед, пополярі. По-третє, папа Бенедикт XV помер, і на його місце прийшов папа Пій XІ. Ще перебуваючи на посаді архієпископа Міланського, Акілле Ратті був відомий як друг фашистів(наприклад, дозволив освятити їхні прапори в Міланському соборі). Таким чином, багато чинників призвело до того, що 21 червня 1921 року на першій своїй парламентській промові Муссоліні стверджував, що католицька ідея – єдина, яка є універсальною для зміцнення Риму. Віднині починається щира дружба Фашів та Хреста, корисна для обох груп. Так, готуючись до державного перевороту, 27 червня 1922 року Муссоліні пише в „Пополо д’Італія”, що фашизм жодним чином не збирається виганяти Бога з неба та релігії з землі, як цього глупо добиваються деякі матеріалісти. За рік, 25червня 1923 року, у впливовій католицькій газеті „Коррьєре д’Італія” з’являється стаття єпископа Пуччі, в якій він пропонує Л. Стурцо не створювати складнощів Святому престолові(в липні дон Стурцо має покинути Батьківщину). А на виборах 1924 року католицьке духівництво вже агітує італійців голосувати за фашистів.

Виникає необхідність приготувати проект конкордату держави та церкви, автором якого виступив сенатор-католик Карло Сантуччі. З боку Ватикану до проекту залучений кардинал Гаспаррі, а з боку Уряду – міністр юстиції Рокко. Навесні 1926 року проект закону мав розглянути Парламент. Проте папа 18 лютого пише кардиналові, що обурений через ігнорування світської влади позиції влади духовної. Відносини Риму та Ватикану холоднішають до 20 січня 1928 року, коли в будинку Карло Сантуччі відбулася таємна вечеря за участю статс-секретаря Ватикану в закордонних справах і дуче власною персоною. Нарешті, 11 лютого 1929 року підписано так звані Латеранські пакти. Їх підписали від імені папи кардинал Гаспаррі, а від імені короля(!) Прем’єр Муссоліні. Пакти супроводжував Конкордат. Обидва боки пішли на компроміс, наприклад, була дозволена діяльність католицької організації Azione cattolica за умови її позапартійності. Після підписання Конкордату папа дав Прем’єрові аудієнцію, і цю подію деякі називають апогеєм католицько-фашистських відносин. До речі, після цих подій дуче навіть бере собі духівника, а саме єзуїта Таккі Вентурі, який дуже багато зробив задля підписання пактів.

Але політика фашистів була не більше як вимушеним зверненням за допомогою. Коли необхідність у допомозі зникла, зникли й домовленості з боку влади. Навесні 1931 року було розпущено юнацькі секції Azione cattolica, тобто фашисти логічно продовжили свою політику виховання молоді лише в дусі власних ідеалів. У відповідь папа написав енцикліку „Non abbiamo bisogno”(„Ми не потребуємо”), де різко критикував ці дії влади. Відносини влади та церкви знову стали дуже прохолодними. Пій XІ навіть декларує можливість відходу церкви від принципів позапартійності. У відповідь фашисти в 1932 році таємно пропонують Луїджі Стурцо повернутися на Батьківщину. Проте це було виставлено як акт великої милості дуче, а це не викликало адекватної відповіді старого католика, який сказав, що його смерть в Англії принесе більше користі Італії, ніж повернення додому. Таким чином, фашизм, не зміг домовитися з католиками ні домінуючого, ні опозиційного напрямку, не дивлячись на гучні промови, зроблені, коли режимові ще була потрібна допомога церкви.



ВИСНОВКИ


Говорячи про перше десятиліття перебування при владі в Італії фашистського режиму, можна, по-перше, виокремити цілі, які він перед собою мав, а по-друге, побачити, як йому це вдалося. Щодо цілей, то першою з них було власне захоплення влади в країні. Так званий „похід на Рим” був скоріше не окремою акцією, а цілеспрямованим і жорстким усуванням конкурентів. На початковому етапі це частіше було фізичне усунення комуністів, пополярі тощо. Після офіційного приходу до влади усунення конкурентів проходило більше політичними методами. Репресії проти комуністів, наприклад, ультралівого угруповання під керівництвом А. Бордіги, набули характеру судових процесів. А про не дуже агресивну політику фашистів каже ситуація з убивством Дж. Матеотті, коли після його викрадення 10 червня 1924 року країною прокотилася хвиля демонстрацій протесту, що ледь не коштували режимові влади. Чи була можливою така ситуація в СРСР, де людей викрадали сотнями й тисячами? Тобто для Італії це було рідкістю, по-перше, а влада тут не була настільки тоталітарною, по-друге. Не всі автори погоджуються навіть із тим, що це дуче віддав наказ знищити складного супротивника. Ще до того, 1923 року, було випроваджено з Італії(за допомоги Ватикану) лідера ППІ Луїджі Стурцо, який потім відмовився повертатися до країни за фашистського режиму. Серйозним супротивником у впливі на маси була католицька церква. І якщо перші напівфутуристичні промови були спрямовані жорстко проти релігії взагалі й католицької церкви окремо, то до 1921 року фашисти змінили свою політику, визнавши виняткову роль Ватикану. На виборах 1924 року, коли фашисти завдяки законові Ачербо та терористичній кампанії отримали більшість місць у Парламенті, церква також їм допомагала своєю агітацією. Проте реально налагодити дружбу їм не вдалося, ні в тих ні в сих не було постійних друзів, а лише постійні інтереси.

Коли владу вже було взято, почала втілюватися наступна мета режиму: забезпечити собі монополію на вплив на громадян в Італії. Першими, як пам’ятаємо, були привернені до лав руху вояки, які опинилися поза увагою інших політичних сил після війни. Після приходу до влади почався процес проникнення фашистського впливу в найактивніші й найбільш впливові в принципі організації, а саме – в профспілки. Оскільки нефашистські профспілки поступово ліквідувалися, в фашистів не було такої проблеми, як демонстрації робітників. Якщо якісь комуністи тощо й намагалися проводити страйки, то це було короткочасне явище.

Наступним напрямком соціальної політики фашистів було встановлення контролю над вихованням наступного покоління в дусі власних ідеалів. Задля цього було створено дитячі та юнацькі організації, структура яких на початку 30-х років уже передбачала механічний перехід до лав фашистської партії. В цьому напрямку фашисти активно конкурували з католицькою церквою. Латеранські пакти ледь не були зірвані через намагання фашистів узяти під монопольний контроль виховання дітей. А закінчилася дружба Риму й Ватикану, коли було заборонено юнацькі підрозділи організації Azione cattolica. Дійсно, від виховання дітей залежить майбутнє будь-якої соціально-політичної сили, партії або церкви.

Кульмінацією фашистської єдності громадян мало стати створення монолітної корпоративної держави, де кожна людина мала б заздалегідь прописану роль, позицію, місце в структурі держави. Така система мала забезпечити єдність великого організму, яким повинно було стати позакласове фашистське суспільство. Але цей проект був великою мірою утопічно-популістським, бо громадяни Італії не жагали об’єднуватися за таким взірцем і всіляко противилися цьому процесові.

Проте перше десятиліття перебування фашистів при владі можна вважати досить успішним прикладом авторитарно-тоталітарного управління державою та тримання соціально-політичних процесів під своїм контролем. На відміну від наступного десятиліття, а особливо останнього п’ятиліття, коли Італія вже перебувала сама під контролем Германії.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1. История новейшего времени стран Европы и Америки: 1918-1945г. г.: Учеб. для студ. вузов по спец. «История»/ Л.С. Белоусов, И.В. Григорьева, В.П. Смирнов и др. / Под ред. Е.Ф. Языкова. – М.: Высш. шк., 1989. – 463 с.: карты.

2. Кин Ц.И. Итальянский ребус. – М.: Политиздат, 1991. – 415 с.: ил.

3. Лопухов Б.Р. История фашистского режима в Италии. АН СССР, Институт всеобщей истории. – М.: Наука, 1977. – 296 с.

4. Спасти Италию! 1922 – 1945: Антифашистская борьба и движение Сопротивления в Италии в документах, воспоминаниях участников, письмах, ист. исследованиях/ Сост.А. А. Крылов. – М.: Политиздат, 1990. – 542 с.

5. Устрялов Н. Итальянский фашизм. Проект Италия на www. italyproject. ru



Случайные файлы

Файл
24847-1.rtf
ГОСТ 7473-94.doc
106355.rtf
73395.rtf
130731.rtf