Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. (59590)

Посмотреть архив целиком













Реферат з історії України на тему:

Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.



Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язані угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах феодалів.

У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини вживалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині — вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними (до речі, водяні колеса як двигун застосовувалися також при обробці дерева, валянні сукна, в залізорудній справі). З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV—XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль й у селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації селянства, об'єднаного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких, у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств («димів»). До складу дворища, крім родичів, входили також селяни, прийняті зі сторони або як рівноправні члени («потужники», «поплічники») або як економічно залежні люди («половинники», «дольники», «підсусідки»). У XV — на початку XVI ст. дворища володіли й спільно користувалися головним чином угіддями — сіножатями та водами, тоді як ділянки орної землі почали вже переходити в Індивідуальне (хоча й обмежене ще дворищем) володіння окремих родин домів. Унаслідок поступового освоєння пустищ, лісів тощо земельні ділянки дворищ розташовувалися в різних місцях і відзначалися черезсмужжям.

У відношенні до феодала-землевласника дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Виконуючи повинності, накладені на неї в цілому, сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

У Галичині наприкінці XIV — у XV ст. існували села на так званому «німецькому» та «волоському» праві. Польська держава заохочувала переселення сюди заможних німецьких і польських селян. Засновані колоністами поселення на німецькому праві не мали общинної організації й очолювалися війтами (солтисами). Звільнені від панщини, вони сплачували грошову ренту. Поселення на волоському праві засновувалися в горах або передгір'ях, мало придатних для землеробства; поселенці звільнялися від панщини і сплачували феодалові данину худобою та дичиною.

Протягом XIV—XV ст. на українських землях зростало велике феодальне землеволодіння — князівське й боярське— за рахунок захоплення пустищ, общинних земель, купівлі в інших власників, великокнязівських дарувань. Відбувався загальний наступ феодалів па селянські громади. Верховним власником усієї землі був великий князь (у Литві), але дарувати землі він міг лише за згодою «панів-Ради».

Магнатське землеволодіння особливо розвинулося на Волині. Ще у 1386 р. великий князь литовський Ягайло наділив князя Федора Даниловича містом Острог і кількома селами. У XV ст. князі Острозькі, користуючись своїми старостинськими та воєводськими посадами, привласнили силоміць або одержали від великого князя чимало сіл І містечок: Броди, Озеряни, Межиріч, Звягіль та ін. На початку XVI ст. Острозьким належала третина всіх земель центральної Волині. Магнати Сангушки тримали міста Ковель, Турійськ, Любомль, князі Чорторийські — Чорторийськ, Осташин, Клевань. Великими землевласниками на Волині були й князі Червертинські, Несвіжські, Вишневенькі, Дубровицькі, Сапіги. На Подніпров'ї та в Поліссі розлягалися маєтності князів Глинських (предок яких —татарський мурза —за великого князя Ві-товта перейшов на литовську службу й одержав вотчину на берегах Ворскли з містом Глинськ), на Київщині —князів Рожиновськнх (із центром володіння у Сквирі), Полозовичів, Дашкевичів, Немировичів, Юршів, на Чернігівщині —князів Гольшанських, Рильських, Стародубських, Воротииських, у Галичині та на Західному Поділлі — Гербуртїв, Даниловичів, Одровонжів, Бучацьких, Язловепьких. В останніх двох згаданих районах з ласки польських королів землі одержували також польські магнати і шляхта. В XV — на початку XVI ст. тут господарювали Сенінські, Гойданки, Ходенькі та ін.

Зростали й володіння православної церкви. Великокнязівський уряд надавав землі Києво-Печерському, київському Миколо-Пустинському та іншим монастирям. Маєтки київського митрополита (митрополія була відновлена в 1458 р.) розташовувалися на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Монастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань з боку князів та бояр.

Уже в середині XVI ст. вільних общинних земель на Україні майже не залишилося. Руками залежного селянства українські, литовські, польські феодали освоювали пустища. Часто великі князі та місцеві феодали роздавали своїм васалам землі в тимчасове користування — «до воли и ласки господарской»; наприкінці XV ст. почастішали надання земельних володінь «до живота», тобто до смерті феодала. Землевласники прагнули перетворити тимчасове володіння на спадкове. «Абы не гинула служба князя великого», великі князі зазначали у дарчих грамотах про перетворення дарованих володінь на спадкові. Васали мали відбувати військову службу (разом із певною кількістю воїнів, на власний кошт озброєних і споряджених) на користь сюзерена — великого князя, короля — не лише з тимчасових «держань», а й з вотчин.

Великий князь, місцеві феодали-пани вели власне господарство. Центром вотчини був замок або двір, де розташовувалися житла для слуг і «челяді невольно», господарські будівлі — комори, стайні, хліви тощо. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами.

Наприкінці XIV— у першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну й грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави.

Головним загальнодержавним податком на землях, загарбаних Литвою, була серебщина (в Галичині та на Київщині вона називалася подимщиною, бо стягалася з «диму», тобто індивідуального господарства, на Волині — волоещиною). Іншим державним грошовим податком була татарщина, яка до 60-х років XIV ст. збиралася місцевими князями за дорученням ханської адміністрації. В рахунок державних повинностей селяни зводили Й ремонтували замки або двори великого князя, будували мости, прокладали дороги, давали підводи і «стадію» для перевезення та утримання великого князя (короля) з почтом тощо. Церкві залежні селяни сплачували десятину. Однією з головних форм повинвостей селян, що проживали на землях панів і шляхти, була натуральна, рента (данина) переважно цінними продуктами: медом, воском, хутрами, зерном, сіном (дякло), а ще «мезлева»— данина свиньми, вівцями, курями, яйцями.

З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринку зростали потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі виплати і штрафи вже стягалися грошима.

Від кінця XV і протягом першої половини XVI ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали (переважно в Галичині та на Західній Волині) почали заводити власні орні землі за рахунок селянських земель та відроджувати панщину. Селяни змушені були відбувати 14-денну пайщицу як звичайну річну норму. Отже, вони потрапляли в дедалі міцнішу особисту залежність від феодалів, тобто закріпачувалися. Ступінь цієї залежності різних категорій населення в XV—першій половині XVI ст., була неоднаковою. У дворах (замках) жила «челядь невільна»— холопи (раби), поповнювана шляхом захоплення людей у полон, шлюбів вільних з невільниками (вільний автоматично ставав холопом), заміни неволею смертної кари. Існувало також боргове холопство. Оскільки рабська праця була економічно невигідною, челядь поступово наділяли землею, і челядинці в такому випадку перетворювалися на кріпаків.

Основну масу залежних селян становили «данники» й «тяглові люди»: перші платили державі данину натурою, другі — відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані міні ними поступово стиралися. Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук землі із селянами, почали відбувати повинності та сплачувати оброки.

Поширення феодального землеволодіння, а отже й зміцнення влади панів над селянством вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявлялося в дедалі більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина та в чи не остаточному припиненні громадянської дієспроможності селянина (придбання майна, промислова діяльність і торгівля, розпорядження спадщиною). Кріпосне право дістає вияв також у масі не оформлених правом побутових відносин.


Случайные файлы

Файл
18165.rtf
70546.rtf
163540.rtf
125831.rtf
57601.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.