Радянізація західних областей України після Другої світової війни (59006)

Посмотреть архив целиком













Реферат на тему:

Радянізація західних областей України після Другої світової війни


План


1. Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війни

2. Доля Української греко-католицької церкви. Львівський церковний собор

3. Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війни. Боротьба ОУН-УПА

4. Операція "Вісла"

Література



1. Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війни


З0 червня 1945 р., у зв'язку з підписанням договору між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну й завершенням повного возз'єднання українського народу, О. Довженко так прокоментував цю подію у своєму щоденнику: "Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і единий пастир. Усі тепер будемо однакі. Не будемо вже польським 1 бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати. галичан за те, що вони добріші і культурніші від нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні "несамостоятельна люде, не європейські й не азіатські, "отдельнії", як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши І один одному слова, ми принаймні "великі" українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в... бушлат землянистий..."

І це прагнення тоталітарного режиму вдягнути, за О. Довженком, "в бушлат землянистий" західноукраїнські землі виразно простежується у повоєнний період, коли кремлівське керівництво прагнуло уніфікувати життя регіону з рештою території СРСР й якнайшвидше реалізувати тут власну й апробовану у попередні роки політику - "індустріалізація - колективізація - культурна революція", доповнивши її ще й неофіційною четвертою складовою - "русифікацією".

7 травня 1945 р. ЦК КП (б) У і РНК УРСР ухвалили постанову "Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р. ". Документ проголошував ": на реконструкцію й розвиток як традиційних і регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, Швова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна тощо). Упродовж четвертої п'ятирічки з великих промислових підприємств Радянського Союзу до Західної України було надіслано тисячі робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. До 1950 р. чисельність робітників, зайнятих у промисловості західних областей УРСР, зросла з 138 до 284 тис. осіб. Особливість Індустріалізації регіону полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях республіки. Якщо питома вага індустрії західних областей в усій промисловості України у 1940 р. становила 4,7%, то в 1948 р. - 12,6%.

Ця прискорена індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася водночас повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, що виробляли товари для населення. Ще більш негативні наслідки викликала розгорнута-паралельно за більшовицькими стандартами колективізація, яка здійснювалася форсовано-примусовими методами. Більшість колгоспів було створено в 1948-1949 pp. Якщо на початку 1946 р. в Західній Україні було 158 колгоспів, то на 1 листопада 1949 р. - 6 098. До середини 1951 р. - понад 95% селянських господарств примусово були об'єднані в понад 7 тис. колгоспів. До 1950 р. у регіон центральне керівництво надіслало 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС, для роботи в котрих направили 1,7 тис. партійних функціонерів.

Буденним явищем під час проведення колективізації стали порушення законності. Так, у Волинській області лише за перше півріччя 1947 р. офіційно було зареєстровано 32 випадки таких порушень (серед них - побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю та ін). Ситуація ускладнювалася тим, що процесові колективізації протидіяли УПА й підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало репресивно-каральну активність комуністичної системи по масовому виселенню так званих "куркулів" та їхніх родин.

Примусово колективізоване селянство зіткнулося зі значними проблемами. Так, у 1949 р.4% західноукраїнських колгоспів зовсім не видавали зерно на трудодні, а 21% господарств не виплачував грошей. Тому селяни всіляко ухилялися від праці у колгоспах: у 1950 р. в регіоні 45% колгоспників (ледь не кожен другий) не відробили обов'язковий мінімум трудоднів. Тим часом комуністична пропаганда всіляко вихваляла "переваги" колгоспного ладу.

Певні успіхи були досягнуті в галузі освіти. Вже у 1945/46 навчальному році в західних областях налічувалося 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1 млн.233 тис. учнів. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл у регіоні зросла майже усемеро. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищі навчальні заклади (в тому числі 3 університети), в яких навчалося близько 34 тис. студентів, і 110 спеціальних навчальних закладів (29 тис. учнів). Після смерті Сталіна (1953) певні зрушення відбулися у справі відповідного представництва західноукраїнської молоді серед місцевого студентства: якщо у 1946 р. вона складала лише 37% студентства регіону, то в 1953 р. - вже понад 57%.

Водночас посилився й процес русифікації, носіями й провідниками якої були не лише надіслана зі східних областей УРСР та інших республік СРСР партійно-радянська номенклатура, але й інженерно-технічні працівники, робітники, а також "делеговані" до Західної України студентство й викладом і, В 1953 р. у вищих навчальних закладах західних областей переважна більшість дисциплін викладалися російською мовою. У Львівському державному університеті з 295 викладачів українською мовою лекції читали лише 49 (17%).


2. Доля Української греко-католицької церкви. Львівський церковний собор


Із поверненням Червоної армії, НКВС та радянської адміністрації на західноукраїнські землі істотно ускладнилася діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ). На Західну Україну було поширено дію радянського антирелігійного законодавства. Влада заборонила релігійне навчання дітей й діяльність молодіжних католицьких товариств, запровадило жорстку цензуру церковних видань.

Тоталітарний режим радянського гатунку, маючи досвід повного упокорення Православної церкви, вже у 1944 р. розпочав наступ проти УГКЦ. Ця церква розглядалася владою як головна перешкода на шляху радянізації західноукраїнського регіону.

Перед другим приходом радянської влади на Західну Україну у складі УГКЦ функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, понад 200 монастирів. Священиків готувала Львівська богословська академія та 5 духовних семінарій. Церкву очолював митрополит, якому підпорядкувалися 10 єпископів, майже 3 тис. священиків, понад 1,5 тис. ченців і черниць.35 видавництв УГКЦ випускали 6 щомісячних часописів й 3 тижневики, а також десятки найменувань іншої церковної літератури.

Могутність і поважний вплив УГКЦ полягали насамперед у тому, що завдяки багатогранній діяльності, спрямованій на розвій духовного життя українського народу західних теренів національної території, вона користувалась авторитетом серед мільйонів віруючих і відігравала роль національної церкви, завдяки якій українці Східної Галичини таї Закарпаття упродовж століть змогли зберегти влас-і ну національність під чужонаціональним пануван-1 ням у польському та австро-угорському оточенні.

Комуністична влада розпочала втручання у справи УГКЦ із вимог про подачу даних про священиків І та проведення інвентаризації церковного майна. І Священикам було наказано відправляти урочисті богослужіння у дні радянських офіційних свят, прославляти Сталіна, інших більшовицьких вождів, перемоги Червоної армії й публічно засуджувати дії організації українських націоналістів і Української повстанської армії.

Керівництво УГКЦ намагалося залагодити стосунп ки із адміністрацією. Митрополит А. Шептицький у листі до уряду СРСР висловив готовність до співпраці. Після його смерті (1 листопада 1944 р) наступник владики - митрополит Й. Сліпий - закликав українське підпілля до припинення збройної боротьби та надіслав до Москви делегацію, що передала до фонду Червоного Хреста СРСР 100 тис. крб., натомість одержавши від уряду запевнення, що церква не матиме перешкод у своїй діяльності. Насправді ж у Москві в цей час готувався план повної ліквідації УГКЦ.

У квітні 1945 р. засоби масової інформації (насамперед республіканські газети, журнали, радіо) розпочали кампанію дискредитації цієї церкви, що була І звинувачена у співпраці з німецькими окупантами, та... антиукраїнській діяльності. В ідеологічно-пропагандистському "забезпеченні" "антиуніатської" кампанії були використані праці істориків та літературна публіцистика членів Спілки радянських письменників України. Так, на замовлення влади із серією памфлетів, спрямованих проти УГКЦ ("З хрестом чи з ножем", "Що таке унія", "Присмерк чужих богів", "Годі!") виступив львівський літератор-комуніст Ярослав Галан (про замовний характер памфлетів свідчить й використання автором псевдонімів - Володимир Расовая та Ігор Семенюк). Після пропагандистської "підготовки" розпочалися арешти. За гратами опинилася уся верхівка УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Упродовж 1945 р. до радянських в'язниць і таборів потрапило понад 800 греко-католицьких священиків. У храмах та монастирях проведені обшуки, масово конфісковувалися церковні архіви та бібліотеки. Сподівання духовенства й віруючих на захист з боку Апостольської Столиці, якій підпорядковувалася УГКЦ, та країн Заходу не справдилися.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.