Причини та наслідки голоду 1932-1933 рр. (58914)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

1. Причини трагедії 1933 року в Україні

2. Наслідки аграрної політики на селі

3. Трагічна статистика голоду

Висновки

Список використаної літератури



Вступ


Голод 1932—1933 рр. — одна з найбільш трагічних сторінок історії українського народу. Намагаючись нічим не затьмарити “успіхів соціалістичного будівництва”, сталінське керівництво наклало табу на цю тему. Про страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, бодай навіть згадувати в газетах, офіційних документах. Зарубіжна ж інформація кваліфікувалася як інсинуації. Згодом категорична заборона перетворилася на політичну установку, ідеологічну догму і набагато пережила своїх творців. Не зруйнувала її і пора хрущовської “відлиги”. Лише з набуттям незалежності України питання про ліквідацію цієї “білої плями” історії, навколо якої не раз кипіли пристрасті набуло своєї актуальності.

Феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха таких гігантських масштабів і наслідків криється перш за все в тоталітарному, закритому характері тогочасної радянської держави, намаганні прикрасити кричущі деформації суспільного розвитку. А слідування давній забороні у післякультівські часи пояснюється надто затяжним вивільненням громадської свідомості з-під впливу догматів сталінщини.

Проте і найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голод. Розповіді про цю драму передавалися від старших до молодих, знайшли відображення в усних переказах, художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР викликала щире співчуття світової громадськості. Час від часу інтерес до цієї болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою, досягши апогею на початку 80-х рр., коли широка зарубіжна громадськість відзначала піввікову дату голоду на Україні. За кордоном ця тема породила величезну історіографію та публіцистику, було видано чимало спогадів і документів.

У той же час радянські історики, як і раніше, обходили проблему голоду, або ж усупереч істині спростовували “фальсифікаторські вправи” зарубіжних авторів. Лише у грудні 1987 р. у республіці офіційно визнано, що наприкінці 1932 — на початку 1933 р. були серйозні продовольчі труднощі, “а в ряді сільських місцевостей і голод”. Відтоді вчені, публіцисти вже чимало зробили для висвітлення цієї складної теми, відродження історичної пам'яті про народну драму. З'явилися перші дослідження про її соціально-економічні і політичні передумови, кризовий розвиток, численні людські втрати. Виходять спогади очевидців і жертв голоду. Підготовлено роботи кінодокументалістів. Читач дістав можливість ознайомитися і з зарубіжними публікаціями на цю тему. Проте найцінніші свідчення — документи ще не обнародувані.

Отже, враховуючий цілий спектр історичного доробку з даної проблематики та залучаючи нові джерела ми ставимо за мету визначити основні причини голодомору на Україні, а також охарактеризувати його наслідки.



1. Причини трагедії 1933 року в Україні


У сталінській моделі побудови соціалізму в одній країні домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні більш-менш стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати необхідну кількість хліба для експорту та для прохарчування зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічної сировини. Отже, головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулось з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було за рахунок селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних результатів досягнути одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планову перекачку коштів з аграрного сектора у промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялись продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише у тім, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927 р.), які ґрунтувались на ленінських ідеях, передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо). Але практика соціального будівництва диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба з лютого 1928 р. “Уральсько-сибірський” метод базувався на принципі самооб-кладання, за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: “Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т.п., є контрреволюційним базіканням”; — саме з цього часу наростає трансформація кооперації у колективізацію, швидко йде процес фактичного згортання кооперації (нагадаймо, що колективізація — це тільки одна з форм виробничого кооперування).

Сталін і його оточення вважали, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів. Отже, фактично визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у рамках великих спільних господарств селяни повинні були перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано менше 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. У цей період селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалась “політикою ліквідації куркульства як класу”. Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. За станом на 10 березня під розкуркулення підпало 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників Радянської влади. У Херсонській, Кам'янець-Подільській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській, Дніпропетровській округах відбулись збройні виступи селян. За деякими підрахунками, у 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація наближається до критичної, Сталін 2 березня 1930 р. у “Правді” опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, у якій в “перегинах” процесу колективізації звинувачувалась місцева влада. Вимушене зміщення акцентів у селянському питанні одразу привело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався де індивідуального господарювання, чекали високі податки, їм відводились гірші землі, не повертались худоба і реманент, а колгоспникам держава гаранту вала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і колгоспи знову стали незаможницькими.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Зокрема, Україна, відповідно до директив, повинна була подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано близько 75 тис. селянських родин, а з кінця цього року й до червня 1931 р. — 23,5 тис. За роки колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств. На жаль, не кращим за долю депортованих було життя тих українських селян, яких обминула хвиля розкуркулення.


Случайные файлы

Файл
112948.rtf
132076.rtf
144459.rtf
175246.rtf
25112-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.