Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. (58767)

Посмотреть архив целиком













Реферат з історії України на тему:

Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.



Політична історія. Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст. перебували на становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі пригноблені маси селянства і городян.

Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда прагнула встановити свою владу і над Північно-Східною Руссю, але наразилася на рішучу відсіч з боку Московського князівства. Розгром литовських військ під Любутськом у 1372 р. дружинами великого князя Дмитрія Івановича підніс значення Москви. її авторитет ще більше зріс після Куликовської битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо (до нього входили й загони з українських і білоруських земель) завдало нищівної поразки золотоординським полчищам Мамая.

Розгром татар і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя Ягайла (союзника Мамая під час Куликовської битви) та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських і білоруських земель, що знаходилися в складі Литовської держави, Ягайло 14 серпня 1385 р. уклав у м, Крево угоду про унію Литви з Польщею. І Польшу, і Литву спонукала до цього також загроза з боку Тевтонського ордена. Водночас польські феодали прагнули використати унію для підкорення Литви та захоплення підвладних Литовській державі українських земель. За актом про унію Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою (а отже, ставав королем Польщі), зобов'язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві й назавжди приєднати до Польщі підвладні йому литовські, українські та білоруські землі.

Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід. Спроба польських феодалів і Ягайла, який у березні 1386 р. став королем Польщі під іменем Владислава II Ягслла, ліквідувати незалежність Литовського князівства («інкорпорувати» його до складу Польського королівства) викликала опір з боку литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Проти Ягайла підняли зброю й удільні руські князі. Боротьба Вітовта та його прихильників проти умов Кревської унії закінчилася компромісом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Згодом Вітовт прийняв титул великого князя литовського, а за Городельською угодою 1413 р. домігся того, щоб Литовське князівство й після його смерті зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля).

Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зміцнішала, посилилося пригноблення селянства і міського населення великокнязівською владою та феодалами. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), а Західне Поділля (з центром у Кам'янці) мусив передати Ягайлові. В цих землях почали правити великокнязівські намісники («И по всим городам,— говорить літописець,— князь великий Витовт свои старосты посажал»). Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, місцеве, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Вітовт поставив за мету витіснити татар з Причорномор'я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав поразки. Отже, марними були сподівання спадкоємців Мамая в союзі з великим князем литовським відновити панівну роль Орди у Східній Європі. Невдача на Ворсклі не дала Вітовтові змоги утвердитися в Орді за допомогою свого союзника Тохтамиша з тим, щоб потім за його підтримкою поширити владу литовських феодалів і на Північно-Східну Русь. У 1416 р. загони ординців на чолі з Едигеєм напали на Київ. І все ж у 20-х роках XV ст. Вітовт розширив кордони держави на південь —до Чорноморського узбережжя, збудувавши тут ряд фортець.

На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 15 липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, в якій об'єднані сили слов'ян і литовців розбили німецьких рицарів і зупинили їхню агресію на Схід.

За князювання Вітовта (1391 — 1430) Литовська держава досягла найбільшої могутності, однак її розквіт був нетривким, бо засновувався на політиці дедалі зростаючої дискримінації православного руського населення. Так, у пунктах Городельської унії сказано: «Пани |і! також бояри-шляхта земель наших, названих вище, даруваннями, привілеями і наділеннями, їм нами дарованими, даними, приділеними, лише католики і Римській церкві підвладні... користуються»; «також урядниками призначаються лише католицької віри шанувальники і підвладні святій Римській церкві. Також і всі постійні уряди земські... каштелянства, даруються лише тим, хто сповідує [християнську! католицьку віру, і (лише ті) до Ради нашої допускаються і в ній присутні...» Підтримуючи Вітовта, литовські феодали-католики були зацікавлені у збереженні унії з Польщею, прагнучи використати її для зміцнення свого панування на землях України та Білорусії.

Після смерті Вітовта у 1430 р. у Литовському князівстві спалахнула боротьба проти наступу польських феодалів і католицької церкви. Литовські та руські феодали на сеймі у Вільно всупереч Городельській унії обрали великим князем литовським Свидригайла Ольгердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав військові дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. В 1430—1431 рр. польське військо здобуло Кам'янець, Володимир-Волинський, обложило Луцьк. На Волині н Поділлі розпочалася народна війна проти загарбників.

Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників — руських князів. Проте на Київщині ще тривала боротьба руського населення проти литовського панування, за відновлення автономії Київської землі. Лише наприкінці 30-х років Сигізмунд зміцнив свою владу над українськими та білоруськими землями. Орієнтація Сигізмунда на польських феодалів урешті-решт викликала спалах невдоволення серед литовських І руських феодалів, І в 1440 р. він загинув від рук змовників на чолі з князем Іваном Чорторийським. Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем на цей час був його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.

У 40-х роках на підвладних Литві російських, українських і білоруських землях знову розпочалася боротьба проти литовського панування. Першими у 1440 р. повстали городяни Смоленська, згодом визвольний рух поширився на Волині, Київщині, у Вітебській землі. На Волині відновив своє князювання Свидригайло. Литовські магнати придушили народні виступи, але були змушені піти на поступки місцевим князям, земянам і боярам і відновили Київське та Волинське удільні князівства. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишився Свидригайло.

У 30—40-х роках XV ст. на українських землях найрішучіше боролися проти польського і литовського панування городяни, дрібна православна шляхта; місцеві ж українські пани-князі в Інтересах збереження своєї влади у вирішальні моменти йшли на угоду з литовськими магнатами.

Поступки православним князям, земянам і боярам Волині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х років узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.

Литва прагнула також розірвати зв'язки місцевої церкви з російською православною церквою. У 1458 р., за київського князя Семена Олельковича, православна церква України та Білорусії була відокремлена від московської митрополії й перетворена на самостійну київську митрополію. Але схилити православне населення України до унії з католицькою церквою у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.