Політична історія Галицько-Волинського князівства (58762)

Посмотреть архив целиком










Реферат з історії України на тему:

Політична Історія Галицько-Волинського князівства



Роман Мстиславич. Данило Галицький. У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів-суперників «на Рожні полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою енергією вони налагоджували внутрішню організацію та оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали незалежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря Володимирко (1124—1152 рр.) об'єднав Галицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич, зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі князівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союзні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, яке постійно загрожувало Галицькому князівству; спираючись на підтримку. Юрія Суздальського, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва. Отже, Володимирко був видатним державним діячем, «збирачем» Галицької землі.

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152—1187 рр.). За тогочасним літописом, Ярослав був «шанований в усіх землях»; автор «Слова о полку Ігоревім» так характеризував галицького князя: він «сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Посилювало позиції Ярослава й те, що після несподіваної смерті свого батька він перейняв Галичину неподіленою на уділи.

Перемігши Івана Ростиславича Берладника, який за допомогою половців намагався повернути свій галицький стіл, Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та Польщею і доклав чимало зусиль до впорядкування внутрішнього ладу князівства. З метою зміцнення союзу з Юрієм Долгоруким Осмомисл одружився з його дочкою Ольгою. Все це, однак, не перешкодило посиленню галицького боярства.

1 жовтня 1187 р. Ярослав помер. Київський літописець писав про нього: «Був він князь мудрий, вимовний, богобоязний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то він не ходив з своїм військом, але посилав своїх воєвод. Він привів землю до квітучого стану...; у всьому сповняв Божий закон і тримав у порядку церковні справи».

Але Ярославові так і не вдалося здолати чи бодай обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона розпочала відкриту боротьбу проти Ярославова сина Володимира. Цей князь не відзначався сильною волею й великими здібностями. Під натиском бояр він залишив Галич. З цього скористалися угорські феодали: у 1189 р. угорський король Бела III захопив Галицьку землю і посадовив у Галичі свого сина Андрія. Та незабаром галичани повстали й вигнали загарбників. За підтримкою польського князя Казиміра влітку 1189 р. Володимир знову увійшов до Галича і прокняжив до своєї смерті в 1199 р.

В середині XII ст. швидко підноситься Волинське князівство. За правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича волинська земля утворила окреме князівство.

Після смерті Мстислава у 1170 р. у Володимир-Волинському почав князювати його син Роман.

Між сусідніми Галицькою й Волинською землями розвивалися жваві господарські зв'язки. Це, а також необхідність спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини й Польщі створювало передумови для об'єднання цих земель в єдине князівство. Скориставшись зі смерті галицького князя Володимира Ярославича, Роман у 1199 р. оволодів Галичем та об'єднав Галичину і Волинь.

За князювання Романа Мстиславича (1170—1205 рр.) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись на середнє й дрібне служиле боярство та городян, Роман приборкав боярську верхівку, здійснював активну й цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XIII ст. Ватікан намагався проникнути на Русь, навернути Романа і галицько-волинське боярство на католицтво, але князь рішуче відкинув пропозицію папи.

Роман прагнув підпорядкувати Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові як нащадкові київського князя Володимира Мономаха уділ в «Руській землі» (так тоді називалися Київщина та Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом — і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися в справи Галичини-Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підійшов під Київ. Рюрик змушений був зректися київського столу й незабаром під примусом свого супротивника постригтися в ченці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом Романа та його союзника — володимиро-суз-дальського князя Всеволода Юрійовича. За однією з польських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі».

Великої слави Роман набув у війнах проти половців, які, підбадьорені ослабленням Києва та князівськими чварами, постійно нападали на Русь і спустошували цілі волості. Боротьба проти степових хижаків була найважливішим питанням тогочасного політичного життя. Роман двічі — у 1202 і 1204 рр.— очолював об'єднані походи південно-руських князів на половецькі кочовища. Під час цих успішних походів було визволено багато руських бранців.

Загинув Роман у битві під Завихостом (у Польщі) 19 червня 1205 р.

У давньоруських літописах міститься ряд характеристик Романа Мстиславича — згодом героя народної традиції та усних переказів. Відзначаючи зосередження влади в руках великого князя, один з літописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галицько-Волинський літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «поганих (кочовиків.— М. М.) як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Розповідаючи про успішну боротьбу Романа з половцями І литовським племенем ятвягів, народний переказ звертається до нього: «Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш». Трудящий люд Галицько-Волинської землі схвалював розправи Романа над місцевим боярством, оцінивши похмурий гумор князя, який, караючи боярських «коромольників», примовляв: «Не побивши бджіл, не їсти меду»...

Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. При цьому визначилося протистояння двох основних тенденцій: з одного боку, прагнення до збереження й зміцнення князівства, а з Іншого — до поділу та роздроблення його території. Прихильниками об'єднання земель під владою великого князя виступали середньозаможне боярство, городяни. Вони побоювалися необмеженої сваволі боярської верхівки, яка зосередила в своїх руках великі земельні багатства. Князівську владу підтримувала також група володимирських бояр на чолі з В’ячеславом Товстим, котрі надавали підтримку вдові Романа Ганні та її синам. Серед найзаможнішого боярства — супротивника великокнязівської влади — головував Володислав Кормильчич. За них стояв бельзький удільний князь. В усобиці втрутилися чернігово-сіверські князі, а також Угорщина й Польща — останні з метою захопити Галичину І Волинь. Галич не раз переходив з рук у руки. Княгиня Ганна з синами змушена була поневірятись по дворах угорського та польського володарів.

1214 року у Спиші Угорщина й Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. В 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батькову вотчину—Володимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угрів. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного, який князював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства, і Данило розпочав боротьбу за другу свою співбатьківщину — Галицьке князівство. Після тривалих воєнних дій проти угорців та чернігівського князя Михайла Всеволодича (він деякий час тримав стіл у Галичі), Данило у 1238 р., спираючись па підтримку городян і духовенства, оволодів Галичем та — за висловом літопису — «поставив на Німецьких воротах свою корогву». Так Данило відновив єдність Галицько-Волинського князівства.

У цей час виникла загроза німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден заніс меч над народами Прибалтики і Русі. Німецькі рицарі-хрестоносці починають нападати на руські землі. В 1237 р. вони захопили Дорогочин і намагалися перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. очолене Данилом військо розгромило хрестоносців і визволило Дорогочин.

Данило Галицький і надалі продовжував політику об'єднання земель Південно-Західної Русі. В 1240 р. він зайняв Київ і посадовив там свого воєводу Дмитра. Та мон-голо-татарська навала зруйнувала ці плани Данила.

Боротьба проти монголо-татарської навали. Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чінгіс-хан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. В 1221 р. він завоював Середню Азію та Хорезм. Перед агресорами відкрився шлях на Закавказзя й Причорномор'я,


Случайные файлы

Файл
23373.rtf
162002.rtf
183412.rtf
Д-25.doc
25177-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.