Племінна структура суспільства епохи бронзи (58679)

Посмотреть архив целиком














Племінна структура суспільства епохи бронзи



В другій половині III тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Його характерна особливість — істотне поширення виробів з бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. А проте бронза не замінила цілком каменю,— речі з нього використовувалися протягом усього бронзового віку. Розвиток ливарної справи неможливий без відповідних знань і навичок, отже, з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. На Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) та металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) та скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення й нагромадженню суспільного багатства. Сталися великі зміни в соціально-політичному житті. Пронеси, що зароджувалися ще за епохи енеоліту, набули тепер характеру визначальних. Розвиток виробництва та обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набираючи силу, привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно із землеробством — трудозатратність частика чоловічого населення вивільнилася з господарської сфери й спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.

Протягом бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

В числі найбільших об'єднань Східної Європи рубежу енеоліту та початкового етапу бронзового віку — давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона займала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, що входили до її складу, об'єднувалися спільними типами господарства, в якому переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крім численних курганів, виявлені й сліди тимчасових стоянок пастухів, а також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с. Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр.

Найвиразнішими етнографічними рисами матеріальної культури ямників були глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В ряді поховань другої половини III тис. до н. е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося й металообробкою, однак вона не набула великого поширення.

На початку II тис. до н. е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби, тобто ями з підбоєм). Протягом першої половини II тис. до н. е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень: дослідникам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. Це свідчить про кочівницький характер скотарства, яке становило основу господарства цієї спільності. Разом з тим велика кількість зброї в похованнях чоловіків — ознака зрослої ролі військової справи. І не дивно, бо в той час власність на переважну частину худоби зосередили в своїх руках окремі патріархальні сім'ї, і це багатство потребувало постійної охорони.

У другій половині II — на початку І тис. до н. е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах) північноіранського етносу, які прийшли сюди із Середнього Поволжя. Всі риси їхньої матеріальної культури свідчать про осілий спосіб життя. Поселення (деякі площею до 3—4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників — скотарство й землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочівницьких форм скотарства, його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування й використання пасовиськ. Дальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний прогрес у бронзовому віці в лісостеповій зоні України. Тоді як степовики тяжіли до східних районів, племена Лісостепу підтримували постійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III — першій половині II тис. до н. е. на величезних просторах Східної та Західної Європи проживали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думку археологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців — предків слов'ян, балтів і германців. У межах України виділяється кілька культур шнурової кераміки; найпоширенішою з них була середньо-дніпровська.

У середині II — на початку І тис. до н. е. на основі культур шнурової кераміки склались культури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господарської діяльності становили землеробство, приселищне скотарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче виробництво, зокрема бронзоливарне.

За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей. їхні суспільні відносини ґрунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній організації.

Бронзовий вік на Україні—завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на базі екзогамних шлюбних відносин до воєнно-потестарних племінних об'єднань. У ньому зародилися й визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступному історичному етапі.

Становлення і розвиток державотворчої традиції на території України: кіммерійці, скіфи, сармати

З відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. На цей час припадають завершення процесу розкладу первіснообщинного ладу і початок переходу до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту спричинилася до створення досить міцних, ієрархічно добре організованих воєнно-політичних об'єднань, що, в свою чергу, сприяло виділенню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках відтепер зосереджується значна влада, а отже, й можливість шляхом данницьких відносин відчужувати та привласнювати певну частину суспільного додаткового продукту, трансформуючи його в престижні цінності (скарби золотих і срібних коштовностей, багате вбрання тощо). Ясна річ, надзвичайно піднеслося значення торговельних контактів із сусідами, які в обмін на традиційну продукцію степів (зерно, худоба та ін.) постачали тогочасним кочовим народам Півдня України — кіммерійцям, скіфам, сарматам — витвори своїх ремісників, зокрема і в першу чергу—предмети розкоші для аристократії. Тож зрозуміло, що степовики прагнули до мирних стосунків з античними містами-державами Північного Причорномор'я, і рідко коли політична ситуація тут загострювалася аж до воєнної конфронтації. Починаючи з VII ст. до н. е. історичний процес І тис. до н. е. на території України позначений впливом давньогрецької цивілізації—як у матеріальному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це відбилося в прискоренні формування у кочовиків станово-класового суспільства, в зародженні державотворчої традиції.

Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. у степах Північного Причорномор'я розселилися кіммерійці — найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джерела, зокрема "Одісея" Гомера. Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка дозволила кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.

Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Відчужуваний додатковий продукт нагромаджувався в руках знаті й "царів" (вождів міжплемінних союзів).

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен. Згодом кіммерійці, ймовірно, розчинилися в скіфському суспільстві.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.