Підготовка культурно-освітніх працівників в Україні в 60-70-і роки ХХ століття (58673)

Посмотреть архив целиком











ПІДГОТОВКА КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІХ ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ:

ДОСВІД, ПРОБЛЕМИ (60-70-І РР. ХХ СТ.)


Серед чисельної верстви української інтелігенції, чільне місце посідають працівники культури. Адже вони ж завжди були тим напрочуд тонким та важливим шаром суспільства, який генерує, акумулює та несе в широкі народні маси глибокі пласти духовності, моральності, знання, сіє безцінні зерна добра, любові, справедливості.

Надто зростає роль творчої інтелігенції в переломні етапи розвитку суспільства, коли особливо актуальними стають питання духовної міцності та згуртованості народу, що є важливою складовою подолання суспільних колізій. Питання про місце та роль творчої інтелігенції в розвитку суспільства знаходились в колі наукових інтересів дослідників. На наш погляд, не належну увагу науковці звертали на таку частину творчої інтелігенції, як культурно-освітні працівники. Але ж ця, безумовно найчисельніша когорта працівників культури – бібліотекарі, клубні та музейні працівники – якраз найбільш наближені до реального життя. І саме вони є безпосередніми провідниками та носіями духовності до кожної конкретної людини. Культосвітні працівники в своїй повсякденній роботі вступають в соціальні, духовні, інформаційні відносини з тисячами людей. Відтак, їх роль в духовному розвитку суспільства та вельми вагома, хоча, в силу специфіки професії, дещо інша, ніж, скажімо, у діячів літератури та мистецтва.

Зараз, в період докорінної трансформації українського суспільства, коли економічна криза відчутно вразила гуманітарну сферу, гостро відчувається дефіцит духовності на всіх рівнях суспільства. Сфера культури, на жаль, не є пріоритетною. Вкрай достатнє, в силу не тільки об’єктивних причин, її фінансування привело до того, що тисячі культосвітніх працівників працюють в надважких умовах, а багато хто з них вимушений змінювати професію. Відтак, на думку автора, є доцільним кинути ретроперспективний погляд в не таке вже далеке минуле, щоб спираючись на попередній досвід (як позитивний, так і негативний), оптимізувати сучасну кадрову політику в царині культури.

Звичайно, тоді були зовсім інші соціально-економічні та суспільно-політичні умови. Тоталітарний режим не міг об’єктивно сприяти повноцінному розвитку духовності та культури. Однак, по-перше, в той час було немало позитивного досвіду, не запозичити який та творчо застосувати в сучасних умовах було б, мабуть, не доцільним. Адже навіть один з найзапекліших опонентів тоталітаризму І.Дзюба відзначив: “ Не можна спрощувати культурну політику більшовицького режиму в Україні і подавати справу так, ніби вона вся зводилася до відвертого і брутального винищення української культури”1. Принагідно відзначимо й те, що багато тодішніх проблем є актуальними й зараз і вирішувати їх краще, спираючись на минулий досвід, яким би неоднозначним він не був.

Хронологічними рамками об’єкту дослідження автор визначив 60-70-і роки ХХ століття. Це був період, коли СРСР досягнув піку свого розвитку тому те позитивне, що накопичене саме протягом цих десятиліть, в певній мірі може знадобитись сьогодні.

В радянські часи дана проблема була досліджена досить глибоко. Було чимало статей, дисертацій відповідного спрямування. Однак всі вони носили відверта апологетичний, заангажований характер. Сучасна українська історіографія звернулась до названої теми в 90-і роки ХХ ст. Це були в основному роботи загального характеру 2. Причому деякі з них є більш філософського та культурного, а не історичного спрямування 3. Вдалою спробою конкретно-історичного аналізу деяких аспектів проблеми є стаття В.Г. Кравчик 4. Однак об’єкт дослідження в ній обмежений територіальними рамками сільської місцевості.

В пропонованій статі автор намагається, спираючись на архівний матеріал, проаналізувати різні аспекти підготовки та функціонування кадрів культурно-освітніх закладів в 60-70-і роки ХХ ст., визначити негативні та позитивні сторони процесів й зробити спробу екстраполювати їх в сьогодення.

В 60-70-і роки ХХ ст. Життя в СРСР відзначалося певною суспільно-політичною стабільністю та соціально-економічним зростанням. Це дало змогу активізувати функціонування всіх сфер життя, в тому числі й духовної. В означений термін певного розвитку набула українська культура в цілому й культурно-освітні заклади зокрема. Значно розширилась їх мережа, зміцнилась матеріально-технічна база. Це викликало потребу у відповідній кількості та якості працівників. А поза як КПРС вважала категорію інтелігенції (власне, як всі інші) одним з “передових загонів ідеологічного фронту”, то їх підготовці в Радянській Україні приділяли належну увагу. КПРС ставила перед працівниками культурної ниви завдання не тільки були джерелом інформації, певної суми знань, нести в маси кращі зразки культури, але й в не меншій (а то й в більшій) мірі бути “ідеологічними бійцями” партії, проводити агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. Домінуюча політична сила розглядала культосвітніх працівників як своїх вірних помічників в справі комуністичного виховання трудящих, провідників своєї політики та ідеології в маси. Не випадково, що працівників клубів, бібліотек, музеїв називали тоді “культармійцями”. Звичайно, що цей жорсткий ідеологічний пресинг в значній мірі зв’язував по руках працівників культури, відволікав їх від виконання істинної місії - нести людям розумне, добре, вічне.

Але якщо відкинути надмірну політизацію та ідеологізацію цих суто “мирних” питань, що суперечить демократичним, загальнолюдським уявленням про місце та роль культури в житті суспільства, то можна побачити, що в досліджуваний період існувала доволі дієва (хоча й далеко недосконала) система підбору, підготовки та виховання кадрів для культосвітніх установ. Принаймні, в тоталітарному суспільстві з плановою економікою ця система давала певні результати.

Вертикаль прийняття та виконання рішень була традиційною для тієї епохи: ЦК КПРС – ЦК КП України - Рада Міністрів УРСР – Міністерство культури - місцеві партійні органи – місцеві Ради. Громіздка бюрократична піраміда, але в той час вона функціонувала досить таки справно. Наприклад, ХХІV з’їзді КПРС поставив завдання “покращити забезпечення кваліфікованими кадрами культурно-просвітницькі заклади” 5. Виконуючи рішення з’їзду, в свою чергу Пленум ЦК КП України зобов’язував Міністерство культури республіки збільшити випуск фахівців для закладів культури, покращити роботу по підбору та розподілу випускників профільних навчальних закладів 6. Далі згідно рішенню пленуму Рада Міністрів по представленню Міністерства культури затвердила план розширення підготовки кадрів для культосвітніх установ з середньої спеціальною та вищою освітою на 30-50% 7 . Хоча, безумно, далеко не всі ці рішення виконувались, але тенденція зростання мала місце. Якщо 1970 р. Навчальних закладах культури та мистецтва України навчалось 44 тис. студентів, то в 1975 р. 49 тисяч 8. В той час в республіці працювало 2 інститути культури та 26 культосвітніх училища 9. В 1966-1970 рр. Вони підготували 9 тис. фахівців в області культури та мистецтва з вищою та середньою спеціальною освітою, а в 1971-1975 рр. – 28 тисяч 10 .

Питання, що стосувалися роботи з кадрами культосвітніх працівників періодично розглядалась на засіданнях районних та обласних партійних комітетів11. Зокрема, складались плани про роботу з кадрами, заслуховувались звіти про зроблену роботу тощо. Звісно, що часто все це носило формальний характер, але певний імпульс роботі все ж надавався. В багатьох районах та областях підготовка кадрів для закладів культури була частиною державного плану, обов’язкового для виконання. В цій справі використовувались і місцеві можливості. Наприклад, в 1974 р. курси при обласних управліннях культури випустили 3057 клубних та 632 бібліотечних працівника 12. Крім того, функціонували постійно діючі курси при обласних будинках народної творчості, районних будинках культури. Головним джерелом підготовки керівників гуртів художньої самодіяльності були 6 та 10 – місячні курси, створенні на базі культосвітніх училищ, музичних шкіл, професійних художніх колективів. Тільки за 1972-1974 рр. їх закінчили понад 7 тис. чоловік 13.

Болючим питанням того часу було забезпечення кадрами сільських закладів культури. Із зрозумілих причин охочих їхати туди працювати було небагато. Для вирішення цієї проблеми досить широко застосовувалась практика підготовки культосвітніх працівників за рахунок колгоспів та радгоспів. На навчання посилались так звані колгоспні та радгоспні стипендіати, які по здобуттю освіти повинні були повернутись в рідні села. Наприклад, на Луганщині на передодні 50-річчя Жовтневої революції виникла так звана ініціатива підготувати до ювілею за рахунок колгоспів по два керівника гуртків художньої самодіяльності. В 1966 р. На них вчилось 267 чоловік з усіх колгоспів області 14. Слід визначити, що в означений період подібні ініціативи, приурочені до різних ювілеїв СРСР, були досить поширеними. Звичайно вони носили заформалізований, заідеологізований, разовий, компанійський характер, однак реальний позитивний результат приносили. Що ж стосується стипендіатів, то безумовно, далеко не всі вони повертались в рідні пенати, але знову ж таки ця практика в певній мірі себе виправдовувала. Принаймні, більш ефективного способу забезпечення села кадрами на той час, мабуть, не було. Це одним джерелом (крім державного) підготовки кадрів були так звані міжвідомчі ради по культурі. Вони фінансувались підприємствами та організаціями територіальної громади (як правило - району) так за їх кошти в Кіровоградської області було підготовлено понад 1000 керівників художньої самодіяльності 15.


Случайные файлы

Файл
129349.rtf
16865-1.rtf
178805.rtf
116538.rtf
122509.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.