Основні шляхи формування поміщицького землеволодіння в українських губерніях (58435)

Посмотреть архив целиком












ОСНОВНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ

поміщиЦЬКОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ




Вступ


Поміщицьке землеволодіння, аж до моменту його ліквідації, відігравало помітну роль у економіці дореволюційної України. Основу цієї могутності становили значні за розмірами маєтності, що формувалися протягом тривалого часу. Цей процес розгортався різними шляхами, поєднання яких зумовлювало чимало рис розвитку поміщицького господарства в останній період його існування. Отже, витоки основних процесів, що відбувалися в ньому, доцільно шукати в попередніх століттях.

Дана тема знайшла відображення в науковій літературі. Серед її дослідників назвемо Л.П. Минарик, О.І. Індову та інших. В їхніх працях показані шляхи формування великого землеволодіння, але – в масштабах Російської імперії. Нам би хотілося розглянути цю проблему стосовно українських губерній.

Джерельну базу роботи склали описи маєтків, генеалогічні документи, мемуари. Частина їх є опублікованою, решта – зберігається в архівах України та Росії.



Поміщицьке землеволодіння на території України формувалося протягом тривалого часу, насиченого драматичними подіями. Цей процес розгортався відповідно до загальних закономірностей. На межі ХІХ-ХХ ст. економічну силу аграріїв становили володіння, одержані у спадок від їхніх пращурів. Так, згідно з дослідженням великого поміщицького господарства, здійсненого Л.П. Мінарик, на межі ХІХ-ХХ ст. 90 % належної поміщикам землі було успадковано і лише 10 % – придбано особисто. Більше половини земель, які перейшли у спадок, свого часу були отримані шляхом роздач і пожалувань від царського уряду за державну службу. З припиненням інтенсивних роздач у формуванні поміщицького землеволодіння все більшу роль відігравала купівля земель. Так, протягом ХV-ХVІІІ ст. найбільшими поміщиками Росії було придбано 1,8 млн. дес., у першій половині ХІХ ст. – 2,4 млн. дес., після 1861 р. – 3,4 млн. дес. [1]. Ця тенденція простежується і в Україні. Наприклад, з 4 тис. дес. маєтностей графа Г.О. Милорадовича в Чернігівському й Городницькому повітах Чернігівської губернії 760 дес. (19 %) були придбані, решта – успадковані [2].

Мали місце регіональні відмінності. У наддніпрянській Україні чітко простежуються три регіони, формування поміщицького господарства яких має свої особливості: Правобережжя, Лівобережжя, Південь України. Ці особливості зумовлені специфікою історичного розвитку регіонів. Зокрема, велике значення мала інтенсивність колонізаційних процесів та зовнішньополітичні впливи.

На Правобережжі найдавніші й найпотужніші маєтки належали землевласникам польського походження. Ще в епоху пізнього середньовіччя тут утворилися господарства Потоцьких, Любомирських, Браницьких, Ржевуських та інших. На Поділля, після переходу його до складу Польської Корони, почали активно проникати польські магнати. Вони засновували тут слобідські поселення, мешканцям яких надавалися пільги, спочатку на 10-12 років, пізніше на 3-5, а згодом взагалі від них відмовилися [3]. В першій половині ХVІІІ ст. у володінні магнатів перебувала більша частина земель Подільського та Брацлавського воєводств. З поділом Польщі з’явилася нова сила – російська бюрократія, котра особливо зміцніла після поразки повстання 1830 р., коли російський уряд провів масштабну конфіскацію польських маєтків і передав їх слухнянішим підданим з росіян. З включенням Правобережжя до складу Російської імперії велика кількість земель належала приватним власникам – польській шляхті. Існували приватні маєтки, які називалися поєзуїтськими (утворені польськими поміщиками на землях ордену єзуїтів, забороненого в 1773 р. із конфіскацією майна). На початку ХІХ ст. приватне землеволодіння поширювалося також шляхом реалізації казенних маєтків. Паралельно відбувався процес перерозподілу приватної земельної власності шляхом продажу, застави маєтків і втрати майна внаслідок неповернення кредиту протягом 10 років. Зберігалося й ленне землеволодіння, надане за службу польськими королями з державного фонду і згодом перетворене на приватне [4]. Отже, на Правобережжі з огляду на специфічні історичні умови домінувало польське й російське землеволодіння. Формування земельних володінь поміщиків можна простежити на кількох прикладах.

Показовою є історія Славутського маєтку князя Сангушка (Волинська губернія). В першій половині ХІV ст. літописи згадують власника маєтку «Остро» князя Данила Васильовича. Славутський маєток був його складовою частиною. В середині ХV ст. відбувся поділ його між онуками – князями Острозьким та Заславським, внаслідок чого славутські землі перейшли до останнього. Заславські володіли маєтком до початку ХVІІІ ст., коли Маріанна Заславська одружилася з литовським князем Павлом Сангушком. Після смерті батька її син Роман Сангушко успадкував дідові маєтності. Таким чином, остаточно сформувався розглядуваний маєток. У другій половині ХІХ ст. його площа становила 60,6 тис. дес. [5].

Один із найбільших у межах України Теплицько-Ситківецький маєток Потоцьких, простягнувшись уздовж Південного Бугу, розташовувався в Гайсинському повіті Подільської та Липовецькому повіті Київської губернії. Теплицька його частина – одне з восьми земельних правобережних володінь, які мали загальну назву «Уманщина» й належали на початку ХІХ ст. графу Станіславу Потоцькому, воєводі Руському, а пізніше – генерал-аншефу Російської імперії. «Уманщина» дісталася в 1652 р. у вигляді приданого графу Станіславу Потоцькому, великому гетьману коронному й каштеляну краківському після його одруження на доньці Самуїла Калиновського. На початку ХІХ ст. «Уманщина» мала 640,5 тис. дес. сільськогосподарської землі, 126,8 тис. дес. лісу та 108 676 душ кріпаків, кожен із яких оцінювався в 15 руб. У заповіті С. Потоцького «Уманщина» була поділена на вісім частин. Назва теплицької частини походила від ріки Теплички й м. Теплика. На початку ХІХ ст. теплицька частина оцінювалася в 7,5 млн. злотих. Рілля обіймала 82,8 тис. дес., ліс – 14,9 тис. дес. Прибутковість становила 105,6 тис. злотих.

Ситківецька частина на початку ХІХ ст. належала князям Вишневецьким, потім графу Плятеру, в якого й була придбана Потоцьким. У 1836 р. в Ситківцях Ярослав Потоцький побудував один із перших цукрових заводів у Росії. Протягом ХІХ ст. ці маєтності переходили від одних Потоцьких до інших. Нарешті племінниця Ярослава Потоцького Олександра, одружена з Августом Потоцьким, придбала у Венцена Потоцького ситківецькі землі та приєднала до них свій спадок – Теплицькі маєтності. Її ж стараннями ці дві частини 17 травня 1875 р. були об’єднані в єдиний заповідний маєток. Таким чином, вони навічно закріплялися за родиною Потоцьких [6]. Площа цього маєтку склала 26,3 тис. дес. Наприкінці ХІХ ст. власником маєтку був двоюрідний племінник Олександри – Костянтин Потоцький.

Великими цукрозаводчиками в ХІХ – на початку ХХ ст. були графи Бобринські, які вели свій родовід від позашлюбного сина Катерини ІІ графа Олексія Григоровича Бобринського. Мати подарувала синові маєток Бобринки в Тульській губернії, звідки й пішло прізвище цього роду. Цар Павло І надав О. Бобринському графське звання.

Містечко Сміла в першій половині ХVІІІ ст. дісталося князям Любомирським. У 60-ті роки того ж століття воно потрапило у вир гайдамацького руху й було піддане руйнуванню. В 1773 р. польський король пожалував місту магдебурзьке право. Через кілька років Любомирський продав Смілянські маєтності князю Потьомкіну Таврійському, від якого вони перейшли у спадок його племіннику графу Олександру Миколайовичу Самойлову. В 1838 р. Смілянський маєток у свого брата купила його донька графиня Софія Олександрівна Бобринська (уроджена графиня Самойлова) [8]. Характеризуючи цей етап в історії маєтку, Історик Л. Похилевич відзначав, що перехід Сміли у володіння графині Бобринської склав епоху в розвитку зазначеного містечка, оскільки він прислужився не тільки його жителям, але й усьому Черкаському повіту. До цього часу торгівля й промислова діяльність Сміли обмежувалася влаштованими на ріці Тясмині крупчастими вітряками. Ця промисловість залишилася в гарному стані й надалі, оскільки в Смілянському маєтку вироблялося багато хліба. У 1838 р. підприємливість і капітали власників сприяли відкриттю тут багатьох нових засобів для торговельних оборотів, промислів і заробітків значній кількості людей на Смілянських буряко-цукрових заводах, відомих усій Росії [9]. Маєтності С.О. Бобринської успадкували її син Лев Олексійович та онуки: Олексій, Андрій, Георгій Олександровичі Бобринські.

Першим із Бобринських, які володіли Смілою, був граф Олексій Олексійович. Після виходу у відставку він оселився в родовому маєтку при с. Михайлівка Тульської губернії. Він багато уваги приділяв поліпшенню становища своїх селян. У 1828 р. в своєму маєтку Бобринський влаштував перший у Росії цукровий завод, незважаючи на недовіру урядових осіб, зокрема графа Канкріна. Наприкінці 1830-х років у маєтках дружини на Київщині він влаштував чотири заводи: Смілянський, Балаклейський, Яблунівський і Грушівський. Пізніше були зведені Капітанівський цукровий і Гречківський рафінадний заводи. Після пожежі на останньому був побудований завод у м. Сміла. Взагалі, Бобринський був різнобічно розвиненою людиною. Він – основний акціонер, будівельник і перший директор залізниці від Петербурга до Царського Села; він працював над підвищенням технічного оснащення цукрових заводів, ним був заснований перший склад машин для заводів, відкриті технічні класи з метою підготовки кваліфікованих спеціалістів, його винахід – плуг-зглиблювач – одержав медаль на всесвітній Паризькій виставці; застосування ним досягнень агротехніки стало широко відомим; ним був відкритий новий на той час спосіб щеплення плодових дерев. Навіть існувала троянда, яку назвали іменем Бобринського. Ще одним захопленням Олексія Олексійовича була археологія. Він, зокрема, брав участь у розкопках у Криму в 1866-1868 рр., на предмет пошуків старовини досліджував територію власного маєтку [10]. В пам’ять про багатогранну діяльність цієї людини імператорським «Вільним економічним товариством» було викарбувано спеціальну медаль, а в Києві – встановлено бронзовий пам’ятник. Після смерті Бобринського в 1868 р. управління Смілянським маєтком перейшло до рук його сина Володимира.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.