Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова (58222)

Посмотреть архив целиком











«Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова»


Зміст

І. Вступ.

ІІ. Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова:

2.1. Архетип України в творчості М. Костомарова. Ментальні особливості українців.

2.2. М.І. Костомаров і розвиток політичної думки в Україні. Державно-правові погляди М. Костомарова.

ІІІ. Висновок.

Література.


Вступ.


Українська політична думка першої половини XIX ст. чітко відобразила основні риси економічного і соціально-політичного життя епохи - криза феодально-кріпосницьких відносин, генезис капіталізму та процес національного відродження, що йшов через розвиток історичних традицій і пробудження почуття української народності.

Національне відродження було представлено плеядою освіченої української інтелігенції, яка працювали в галузі історії, літератури, етнографії, археографії. Чільне місце серед діячів українського національного руху займає творча та громадська діяльність відомого історика, етнографа, письменника М.І.Костомарова. Його політичні та наукові погляди склалися під впливом і глибоким осмисленням романтичної німецької філософії Гердера і Шеллінга, які синтезували науково-філософські шукання ХVІІІ ст. і сформулювали ідею гармонійної єдності розвитку природи, світу і людської історії.

Наукова діяльність Костомарова, його участь у суспільно-політичного житті України були досить багатогранні. У списку праць нараховується більше трьохсот публікацій, у тому числі десятки монографій, збірників історичних документів, дослідницьких критико-полемічних статей.

Неоціненну роль відіграв М.І. Костомаров у розвитку української історіографії, яку збагатив численними фундаментальними творами, новими історико-філософськими ідеями та публікаціями історичних пам’яток.

Присвятити життя своє народові, вчений віддав йому весь свій талант, вивчаючи глибини народного життя і допомагаючи становленню його свідомості.

Микола Костомаров першим у вітчизняній історіографії звернув увагу на народ як найважливіший об’єкт історичного дослідження. Утверджував ідеї народництва, федеративного союзу вільних словянських народів. У народному житті бачив вплив єдиного духу як першооснови буття.

М. Костомаров – основоположник народницького напряму в українській історіографії. Метою історичної науки вважав дослідження минулого людської громади, народу.


ІІ. Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова:


2.1. Архетип України в творчості М. Костомарова. Ментальні особливості українців.


Романтична філософія та історіософія середини XIX віку не були абсолютно новою істиною для української культури. Перманент­ні ідеї, що розвиваються на тисячолітньому відтинку часу, єднають культурні пласти в моноліт. На них виплекано українську літературу, власне українськість, національне і космогонічне світовідчуття, образи-символи. Стосовно останнього компоненту, компоненту-системи, то ми витворили матріархальну тріаду (а чи тризуб) образів-символів: язичницька берегиня - Пресвята Діва Марія - Україна державна.

М.Костомаров, досліджуючи словянську міфологію, фольклор, історію, орієнтується на цю тріаду як на наріжний камінь української культури. А відтак його праця "Книга буття українського народу" сприймається не як політичний документ, а синтетичний культурологічний. В ньому М.Костомаров швидше письменник, філософ, аніж історик чи політик.

Тріада ідей мислиться М. Костомаровим зовсім або майже ототожнено. Слов'янська ідея та ідея волі перевіряється Святим Письмом, узгоджується з ним. Костомаров вірить у детермінованість історичної долі України. Справедлива вона чи ні, але треба сподіватись і просити в Бога кращого майбутнього: "... I встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до своїх братів всіх слов’ян, і знову почують крик ". Парадокс, але найчастіше в могилу її клали свої ж, брати-слов’яни. Одначе в дусі християнської моралі Костомаров цього не "бачить", він - прощає. Образ України матеріалізовано в людську плоть; вона одностайна, одноголосна, як справді єдиний організм, а не мільйони окремих індивідуальностей. Колективна свідомість стала свідомістю монообразу. Пригадується образ України із драми «Милість божія» невідомого автора. Від цього бароккового образу до романтичного шевченківського чи костомарівського образу розвивається пєрманентна ідея волі або образ-символ України державної.

Костомаров в "Книзі буття..." переконаний, "що Україні призначено виконати священну місію: об'єднати словянщину. Але ні Росії, ні Польщі він цього не довіряє, і там, I там - неволя, цар чи король, гординя, кріпацтво. Тільки етично чистий, духовний ідеал, який зберегла в своєму лоні Україна, може здійснити місію. Отже, українці - Богообраний народ? За Костомаровим - так, однак месіанізм український не має нічого спільного з єврейським, наприклад, чи з російським. Месіанська роль України – страждати і жертвувати, терпіти і невпокорюватись: "Лежить в могилі України але не вмерла" /п.100/.

Історик називає сусідні країни сестрами, але від котрих Україна утирала сльози. М Костомаров пристрасно закликає, уповаючи на Бога, будувати суспільний лад на основі християнських цінностей. Це єдиний порятунок для України і всієї Слов'янщини від загибелі, втрати своєї окремішності. А тому замість категорій народ, нація вживає - "племено", - як категорію, що історично є первісною. Думаю, тут причина - філологічна, тобто стильова. "Племено" звучить древньо, вагомо; в ньому відкритий генезис. Парафрази із п’ятикнижжя Мойсея і Євангелій також в цьому смислі не вигадки [6].

Уперше в українській науці М. Костомаров звернувся до проблем етногенези українців, а також започаткував етнопсихологію, намагався порівняти з психологічного огляду українців, росіян і поляків.

М. Костомаров мав достатньо підстав для того, щоби дійти висновку про неможливість мирного співжиття українців і росіян. Проте він намагався нав'язати протилежну думку. За його переконанням, українці і росіяни взаємодоповнюються, у «південноруське плем'я», яке упродовж тривалого історичного періоду начебто довело нездатність свою до державного життя. Тому український народ мусить жити з росіянами, дати такому співжиттю одухотворене начало". Коментарі зайві: українці - народ недержавотворчий, тому вони приречені жити в тій державі, яку сформували, розвинули і зміцнили росіяни. Отож, сфера діяльності українців не виходить поза межі духовної культури.

Тенденційність М.Костомарова ще яскравіша, коли йдеться про взаємини українців і поляків. "Якщо, пише він, - південноруський народ далі від польського, ніж від великоруського, за складом мови, то натомість набагато ближче за народними властивостями і основами народного характеру". А відтак учений доходить парадоксального висновку: між українцями і поляками -прірва, бо в одних утвердилося мужицтво, а в інших - панство. Проте польська аристократія надто демократична на противагу аристократичній південноруській демократії. «Там (у Польщі) панство шукає рівності в межах свого стану; тут народ, який рівний за правами і за становищем, випускає зі своєї маси відмітних осіб і потім прагне поглинути їх у своїй масі». Примкнувши до поляків, українці, за М. Костомаровим, нічого не здобудуть, але можуть стати їх здобиччю. Про взаємодоповнення українців і поляків не може бути мови: від останніх українці можуть запозичити лише панство, а воно "вбиває нашу народність".

Хитання М. Костомарова очевидні при порівнянні "Двох руських народностей" з "Книгами буття українського народу", які написані на 15 років раніше.

Твердження про роль українців як моральних цивілізаторів другої "руської народності" не витримало іспиту часу. У Російській імперії через три роки після публікації "Двох руських народностей" посилилося гоніння навіть на українську мову. Тепер учений змушений переконувати царський уряд в цілком очевидному - у праві українського народу користуватися рідною мовою, хоча би "для домашнього вжитку", бо для вживання її в науці начебто ще не настав час". Таким емоційним захистом української мови М. Костомаров лише доводить хибність попередніх висновків про спільність росіян як державотворчої "народності" і українців, які в Російській імперії приречені на денаціоналізацію [1;65-66].


2.2. М.І. Костомаров і розвиток політичної думки в Україні. Державно-правові погляди М. Костомарова.


Наукова діяльність М.І. Костомарова в галузі історичної науки складає важливу сторінку української історіографії. А вплив його на розвиток історичної дамки на Україні важко переоцінити. Уже перша його праця "Богдан Хмельницький", яка побачила світ у 1857 р., викликала поштовх до осмислення подій періоду визвольної боротьби українського народу як з боку російської історіографії і публіцистики, так і української. Даючи оцінку цій праці, М.Г. Чернишевськяй писав, що М.І. Костомаров уважно і повно вивчив джерела, "... з яких багато у перший раз відкриті його невтомними руками, перевірив кожний факт, кожне слово, виявив справжні стосунки осіб, станів і племен, про які і до того часу мали самі суперечливі поняття, і, нарешті, - виклав наслідки своїх пошуків у блискучій, справді драматичній оповіді, цілком об'єктивно. Вчені цінують у його творі вченість, принциповість і вірність погляду".

Значним поштовхом до розвитку історичної дамки на Україні були викладені М.І.Костомаровим у своїх багаточисельних працях ідеї про вічеве самоуправління у Київській Русі в удільний період, про українсько-російські стосунки, стосунки між Україною і Польщею, про джерела народних рухів на Україні і в Росії та ін. Що ж стосується історії саме України, то викладена ним у працях вона і до сьогодні є важливішим чинником підготовки нових праць, і на лише у плані їх густої насиченості джерелами, багато з яких на вбереглося до сьогоднішнього дня, а й у плані постановки питань, які потребують дальшої наукової розробки,


Случайные файлы

Файл
126314.rtf
123500.rtf
20497.rtf
95255.rtf
27985-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.