Кость Гордієнко (57884)

Посмотреть архив целиком

Якщо політична орієнтація гетьмана І. Мазепи довго була невизначеною, – а коли визначеною, то від усіх прихованою, – то орієнтація К. Гордієнка ні для кого не становила загадки. Як тільки його обрали кошовим – (початок 1702 року), він зайняв рішучу антиросійську позицію. Отож у цьому питанні всі історики, як ніколи, одностайні: «справжній лицар і запеклий ворог Москви» (М. Аркас); «Одвертий ворог московської зверхності» (А. Кащенко); «Гордієнко одверто висловлював свою нехіть до Москви й відверто діяв у цьому плані» (Д. Яворницький).

Та мала позиція кошового Гордієнка і свою особливість. Вона полягала в тому, що, категорично виступаючи проти російської колонізації, він водночас не був прихильником ні Польщі, ні Туреччини чи Криму, вважаючи, що Україна сама здатна вибороти собі незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори та війська тимчасових союзників. Саме такими «тимчасовими союзниками* і поставали перед ним шведські війська, що з'явилися незабаром в Україні.

Щодо походження К. Гордієнка, то цілковитої ясності тут дослідники не дійшли. Є лише підстави вважати, що справжнім його прізвищем було Гординський (так його, зрештою, називали й на Січі) і що походив він з давнього українського аристократичного роду Гординських. Немає сумніву й у тому, що освіту він здобував у Києво-Могилянській академії. Адже загальновідомим є факт, що коли запорозьке військо приєднувалось до армії Карла XII, кошовий, на подив усього шведського офіцерства, вітав короля промовою, складеною за всіма канонами добірної латини. Так само відомо й те, що Гордієнко брав участь в укладанні першої української «Конституції П. Орлика».

Саме перед обранням Гордієнка кошовим, з'явився наказ Петра І спорудити в Кам'яному Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти російський гарнізон. Дізнавшись про це, кошовий пише листа російському імператорові, в якому в ультимативній формі вимагає відмовитися від такого будівництва. Можна собі уявити, як знавіснів Петро І, коли йому прочитали, що «Військо запорозьке наказу про збудування городу в Кам'яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того городу на землях Запорожжя не дозволить, а як хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть на них бити».

Отак: чітко і ясно. Імператорові одразу дали зрозуміти, хто на цій землі господар. Якби такої твердості дотримувалися наші гетьмани, становище України було б іншим і, можливо, після всіх перемог доби Хмельницького, вона б не втратила так безглуздо своєї незалежності.

Ясно, що Петро І зненавидів Гордієнка. Але якою ж була його офіційна, так би мовити, публічна реакція? Він послав на Січ свого представника боярина Протасова. З військом? Ні, з подарунками. І наказом бояринові прийняти від козаків присягу на вірність.

Козаки є козаками. Вислухавши боярина та побачивши, що подарунки варті уваги, вони розсудили просто: присяги не складатимемо. А щодо подарунків, то не повертатися ж росіянам із ними назад до столиці! Вони бачили, що Росія дедалі глибше втягується у війну зі Швецією, тому їй потрібні козацькі шаблі. Ну, а коли сама захоче силою здолати козацтво, вони готові…

Посилювалась козацька нехіть до Москви ще й розповідями тих, кому, за велінням гетьмана Мазепи, довелося воювати на боці росіян проти шведів під час Лівонського походу. Ось як, посилаючись на давніші джерела, лаконічно подає цю ситуацію Д. Яворницький: «На початку ї 702 року повернулись з Лівонського походу ' в українські міста гетьманські полки й на весь голос заявили там, як погано й презирливо ставилися до них російські війська, як вони відбирали в них здобуті на війні трофеї, били, топили у воді. Це звернення так подіяло на українців, що дехто з українського поспільства почав переходити на бік шведських військ. Точнісінько таким було ставлення москалів і до запорізьких козаків. Тоді переважна більшість запорожців повернулася на Січ, а дехто залишився у Польщі».

Як бачимо, традиції російського «старшого брата» зароджувалися не за радянських – як це декому здається – часів, а мають набагато давніше коріння. Так само, як і великодержавне держимордство. А ми поспішали оголошувати всіх козаків, які виступали проти російських військ, зрадниками. Хто й кого зраджував?!

Й ось тут дивним чином почали складатися взаємини між Мазепою та Гордієнком. Злякавшись, що Петро І може кинути проти України війська для придушення бунту непокірливих запорожців, гетьман пише імператорові листа, в якому відмежовується від політики кошового отамана. Ба, навіть посилає своїх людей на Січ, щоб ті від імені гетьмана домагались усунення Гордієнка з отаманства.

На мій погляд, тут виразно дає про себе знати заздрість Мазепи, його ревниве ставлення до Гордієнка як до сильної особистості. Адже саме тоді гетьманські козаки (тобто ті, що не були запорожцями, а підлягали гетьманові) почали нарікати на промосковську політику Мазепи. Поглянь-но, казали вони гетьманові, як поводиться Кость Гордієнко. Видно, що це кошовий отаман, який обстоює козацтво, а не пише доносів на своїх полковників, як це робить дехто…

Існує навіть версія, що Мазепа мав намір підіслати до кошового вбивць. Важко в це повірити, бо якби він справді мав намір убити, то вбив би. А поки що домігся, щоб козаки відібрали Гордієнкову булаву та передали ї"ї поміркованішому, прихильнішому до гетьмана представникові старшини – Герасимові Крисі.

Проте помірковані перемогли незначною перевагою. Криса тримав булаву лише кілька місяців. А наприкінці того ж таки 1703 року вона знову повернулася до Гордієнка. Не покривдьмо на честі кошового, він не зайшов у дріб'язкове протистояння гетьманові, не розпочав міжусобиці, як на це, можливо, важили в Петербурзі. Навпаки, ще категоричніше тримався свого – виступив проти засилля московітів. Ось як змальовує цю ситуацію в своїй розвідці «Кость Гордієнко Головко. Останній лицар Запорожжя* Андріан Кащенко: «Ставши знову кошовим, Гордієнко почав силою підкріплювати свої протести проти порушення запорозьких вольностей. Весною він відрядив із Січі на Самару 3000 запорожців з наказом поруйнувати Самарські московські городки й вимести геть із Запорожжя всіх захожих поселенців, хто не належав до Війська Запорозького. Той загін запорожців добув штурмом Новосергіївський городок, попалив околиці Новобогородського городка й захопив чимало коней та худоби, що були власністю московських людей, але самої Новобогородської (фортеці не добув, бо не мав великих гармат… Водночас із тим Гордієнко почав утискувати росіян в Кам'яному затоні.

Можна не сумніватися, що якби гетьманом України в описуваний час був не Мазепа, а Кость Гордієнко, він спромігся б згуртувати навколо себе гетьманських і запорізьких козаків, переважну більшість українського населення, й Україна мала б шанс здобути собі непідлеглість ще тоді, під Полтавою. Мазепа ж, як знаємо, про таке згуртування не подбав, і виступив проти росіян лише з невеличким загоном прихильників. Тобто, по суті, перехитрував самого себе.

Ще дужче утвердився наш кошовий в антиросійських настроях, коли стало відомо, що Петро І у переговорах з ханом по-зрадницькому віддав українські козацькі землі в пониззі Інгулу, Висуні та Інгульця кримським татарам. При тому, зважте, зробив це не з доконечної потреби, як то буває, коли волю диктують переможці. Ні! Татари не перемогли росіян і не могли навіть мріяти про перемогу над козаками. Але – віддав. Гнівові запорожців не було межі Ці землі вони століттями відстоювали в кривавих боях! Ці землі споконвіку – ще з часів Київської Русі, були українськими. А тут раптом хтось ними торгує. Бо хоче, бач, послабити українське козацтво і підпорядкувати його собі!.

У зв'язку з цим – кілька запитань до сучасників. Чи не час нам із вами відкинути всі легенди щодо того, нібито український народ, приєднавшись до Російської імперії, здобув собі захист? Чи не час зрозуміти, що в переважній більшості випадків імперія керується лише власними амбіціями та потребами, а не сподіваннями тих, хто до неї приєднався?

Але повернімось до теми. Вибуху на Січі не сталося. Прихильникам Мазепи пощастило на два роки усунути Гордієнка від керівництва і тим допомогти імперії утвердитись на козацьких землях. Отже» роль гетьмана Мазепи в цих процесах» була, скажемо відверто, ганебною.

На початку 1708 року козаки все ж відмовились від послуг промазепинського кошового Сорочинського, мотивуючи це тим, що він не допоміг Булавіну в його повстанні проти імператорських військ. А, як відомо, сам Мазепа зі своїми козаками щедро пролив кров повстанців, допомагаючи Петру І придушити булавінський рух. У вирішальному бою мазепинців та росіян проти повстанців, у війську яких перебував і загін запорожців, чимало козаків загинуло. З обох боків. Українці й тут вперто били свій свого.

Ми вже говорили про те, що Мазепа і Гордієнко таки довгенько між собою ворогували. Отож можна уявити собі, як здивувався кошовий, коли в листопаді 1708 року раптом отримав від Мазепи листа. Що ж пропонував гетьман? Не більше, не менше, як рятувати Україну від російської неволі, приєднавшись разом із ним до військ шведського короля Карла XII.

Гордієнка така пропозиція, ясна річ, дуже й дуже вразила. Це ж бо хто збирається визволяти Україну від російської неволі?! Гетьман Мазепа?! Який ще вчора допомагав імперії закріплюватись в Україні, придушувати повстання Кіндрата Булавіна, та бити запорожців, які виступали проти росіян?!






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.