Конституція УРСР 1919 року (57864)

Посмотреть архив целиком

План


Вступ

Розділ І. Політика радянської влади в Україні 1919 року

Розділ ІІ. Характеристика Конституції УСРР 1919 року та її вплив на державотворення країни

§ 1. Основні завдання, положення Конституції та ідеологічне обгрунтування

§ 2. Конституція державної влади: центральних та місцевих органів

§ 3. Закріплення прав та обов’язків народу України

Висновки

Ссылки

Список використаної літератури


Вступ


Термін “Конституція” латинського походження і означає “встановлення". В стародавньому Римі так називали окремі акти імператорської влади, які мали силу джерел права. В стародавній Греції це слово розуміли як державний устрій, який офіційно закріплений в Основному законі. Сьогодні “конституція” - правовий акт вищої юридичної сили в державі, фундамент державного і суспільного життя, головне джерело національної правової системи. Вона регулює основні суспільні відносини, які пов’язані з організацією державної влади, формами правління і державного устрою, з основними правами людини і громадянина, їх обов’язками, територіальним устрієм, володіє основними юридичними якостями, є фактором стабільності у суспільстві, функціонування державного механізму в режимі злагоди і законності.

Норми Конституції впливають не тільки на динаміку реформування державних структур, а й на усе суспільство. В демократичній державі конституція має велику цінність, оскільки вона обмежує втручання держави в особисте життя людини, створює умови для формування громадянського суспільства. Вона являється на тільки правовим, а й політичним документом, в якому відповідні політичні та інші групування через конституційні приписи намагаються втілити свої ідеї, погляди на владу, власність, права людини і громадянина, на державний устрій, розподіл владних повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади, між центром і місцями тощо.

Також Конституція забезпечує високу ступінь свободи і організованості суспільних відносин, їх постійне вдосконалення і розвиток. Такий вплив проявляється в безпосередньому регулюванні суспільних відносин в економічному, соціальному будівництві і інших сферах. В результаті конституційного регулювання встановлюється найбільш оптимальний порядок суспільних відносин, який відповідає інтересам всього населення країни. Причому, кожен народ намагається створити Конституцію, притаманну власній національній ідеї.

Не є виключенням й український народ, основними критеріями для якого виступають:

національна особливість;

самоповага;

боротьба за незалежність і побудову своєї суверенної держави;

відданість таким суспільним цінностям, як соборність, християнські настанови, здобуткам своєї національної історії, зокрема ідеям козацтва, феномену Шевченка тощо.

Історія становлення українського конституціоналізму охоплює значний період, починаючи аж з “Пактів й конституції законів та вольностей війська запорозького” Пилипа Орлика (1710 р) і закінчуючи Конституцією, прийнятою Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Ще Конституція Пилипа Орлика мала демократичний характер. В ній обмежувались гетьманські прерогативи, зменшувалась соціальна експлуатація, зберігався особливий статус запорожців і т. інше.

Взагалі, більшість істориків притримуються думки, що і Конституції, прийняті в радянський період, теоретично носили демократичний характер, хоча практика свідчить про інше.

І, нарешті, найдемократичнішою є нині діюча Конституція, прийнята 28 червня 1996 року.

Ще в перших її статтях закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, й органами або посадовими особами.

Взагалі, всі нормативні документи конституційного характеру, що були прийняті в період становлення українського конституціоналізму, залишили свій слід у формуванні української державності.

В літературі відокремлюють різні точки зору щодо сутності конституції, які можна звести до слідуючих позицій:

договірна;

теологічна;

природно-правова;

марксистсько-ленінська (класова).

Щодо останньої, то за нею трактовка сутності конституції виходить з того, що даний політико-правовий документ - результат співвідношення класових сил в суспільстві. Так, наприклад, один із державних діячів першої половини 50-х років ХХ-го століття П. Стучка писав: “Конституцією ми називаємо основні закони сучасної держави. Мета їх - визначити в письмовій формі співвідношення класів даної держави в даний час”. З його точки зору, “конституційна держава - особлива, високоорганізована організація пануючого класу". З класового розуміння конституції виходили такі відомі державознавці перших років радянської влади, як Г. Гурвіч, І. Енгель [1].

Вищезазначені теоретичні конструкції знаходили втілення в основних законах перших років радянської влади. Особливо це було закріплено в конституції Української соціалістичної радянської республіки 1919 року, яка виходячи з класового підходу, встановлювала, що Українська республіка є організацією диктатури пролетаріату і експлуатуємих мас пролетаріату та біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями, експлуататорами та поміщиками.

Таким чином, конституція стала не інструментом суспільної злагоди, а правовою базою проведення репресій одних класів проти інших. Це базувалося на ідеї класової сутності конституції, в основі якої було ленінське положення: “Сутність конституції в тому, що основні закони держави взагалі і закони, що відносяться до виборчого права в представницькі установи, їх компетенція…відображають дійсне співвідношення класових сил в суспільстві" [2].

Не дивлячись на закріплення зазначених ідей Конституція 1919 року наклала суттєві відбитки на подальше творення української державності аж до періоду перебудови у 80-90-ті року.


Розділ І. Політика радянської влади в Україні 1919 року


У 1919 р. в Україні була встановлена радянська форма державності. Першим кроком зробленим в цьому напрямку була відмова більшовиків від попередньої назви - Українська народна республіка. І вже з 6 січня 1919 року держава одержала нову назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, з тимчасового він перетворився на постійний. По-друге, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи - народними комісаріатами.

Взагалі, радянська державна структура формувалася в умовах громадянської війни та революційної ідеології. Ради існували переважно у губернських містах, а на місцевому рівні діяли надзвичайні органи влади військово-революційні комітети (ревкоми). Історики пояснюють це тим, що “більшовики, не впевнені у підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам" [3].

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Такі ж повноваження мали і комітети бідноти, які створювалися на селі. Вони покликані були внести розкол у найчисленнішу верству суспільства - селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

З початку 1919 року прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни.

Так, 1 червня утворюється “військово-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основною метою була мобілізація та централізація сил радянських республік для того, щоб відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об’єднання під керівництвом вищих органів РСФСР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

Вся модель соціально-економічної політики РНК України була на зразок Росії. Економічний курс, що запроваджувався отримав назву “військового комунізму”. Його складовими частинами були:

націоналізація всіх підприємств;

заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

введення продовольчої розкладки.

Сьогодні історики вважають, що “військовий комунізм” виступав моделлю державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Основними елементами політики “військового комунізму" була продрозкладка, запроваджена в січні 1919 року. Вона виступала одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створення комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Проти цієї політики були селяни. Наслідком цього стала хвиля стихійного селянського руху, спрямована проти продрозкладки та насильницької колективізації.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.