Китай у середині XVII – на початку ХХ століття (57818)

Посмотреть архив целиком











РЕФЕРАТ НА ТЕМУ


Китай у середині XVII – на початку ХХ століття



ПЛАН


  1. Державне життя Китаю в 17 – 18 ст.

  2. Опіумні війни та утворення тайпінської держави

  3. Китай після занепаду держави тайпінів

  4. Китай на початку ХХ ст. Синкхайська революція


  1. Державне життя Китаю в 17 – 18 ст.


Китай — одна із стародавніх держав світу, розташованих у Східній Азії. На початок нової доби це була найвеличніша феодальна держава, в якій від середини XIV до середини XVII ст. правила китайська династія Мін. На той час це була землеробська країна, де під посіви виділялися величезні масиви землі. Бездоганно діяла складна розгалужена мережа штучного зрошення. Висока культура вирощування зернових, бобових та овочів, запровадження бавовництва й шовківництва, вирощування кущів та дерев рідкісних і цінних порід, збирання чайного листа, лакової рідини забезпечували піднесення господарського життя Китаю.

На початку XVII ст. унаслідок загострення суперечностей феодального суспільства Китай був охоплений Великою селянською війною (1628—1634 рр.). Мінська династія була повалена, а китайські феодали, зазнаючи поразок у боротьбі з селянством, уклали союз із північним сусідом і своїм воєнним супротивником — маньчжурськими ханами. Спільними зусиллями їм удалося здолати опір селянських армій, хоча перемога дісталася нелегко.

У 1644 р. маньчжури захопили столицю Китаю Пекін і заснували тут свою династію Цін, яка залишалася при владі до початку XX ст. Упродовж кількох десятиліть тривала вперта боротьба китайського народу проти маньчжурських завойовників. У 1683 р. вони захопили о. Тайвань, де зосереджувалися китайські патріотичні сили. Відсутність єдності серед патріотів призвела до падіння й цього останнього вогнища опору. Після захоплення о. Тайвань влада Цін була поширена на територію всього Китаю.

Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного розвитку, маньчжури не змогли внести нічого нового в соціальний та економічний устрій завойованої країни.

Урядова політика Цинів була спрямована на відновлення старих феодальних порядків, зміцнення привілейованого становища маньчжурських феодалів. Закріпившись при владі, Цини провели перепис населення (кількість населення Китаю на той час сягала майже 70 млн чоловік) і селянських господарств, запровадили податки і феодальні повинності. Село було пов'язане круговою порукою, адміністративним поділом на десятки, сотні й тисячі дворів. Товарне виробництво і торгівля, що досягли значного рівня розвитку у феодальному Китаї, стали складовим елементом феодальної економіки. Маньчжури проголосили державною власністю багатства надр Китаю, встановили монополію на сіль, видобуток руди тощо.

Державний лад за правління династії Цін базувався на старих китайських зразках. На чолі держави стояв необмежений у своїй владі монарх — маньчжурський богдихан, який привласнив функції і верховного глави конфуціанської релігії, що вимагала суворого підкорення владі старішого, проповідувала божественне походження імператора. Функції кабінету міністрів здійснювали шість приказів-палат: чинів, податків, ритуалів, військовий, кримінальний і громадських робіт. Богдихану підпорядковувалася також військова рада. Головною опорою цінських богдиханів було військо, в якому служили переважно маньчжури. Військовики високо оплачувалися і мали безліч привілеїв.

Користуючись усіма досягненнями китайської культури, нечувано розбагатівши за рахунок експлуатації китайського народу, завойовники-маньчжури намагалися всіляко закріпити своє панівне становище в країні, обмежували права корінного населення Китаю. Змішані шлюби заборонялися. Умови життя, норми поведінки, одяг, зачіска — все це суворо регламентувалося й мало підкреслювати зверхність маньчжурів над іншими народами країни. В період свого панування в Китаї Цін здійснювали активну експансіоністську політику в Маньчжурії, Монголії, Тибеті, Кореї. Вони підкорили своєму впливові більшу частину Середньої Азії (після завоювання й знищення в середині XVII ст. Джунгарського ханства).

До західноєвропейських місіонерів цінський уряд спочатку ставився доброзичливо, вбачаючи в них союзників у боротьбі проти бунтівливих китайців. Пізніше, коли у маньчжурів минула гостра потреба в послугах європейців, проникнення яких у країну й втручання в китайські справи посилилися, імператор Цяньлунь видав указ (1757), який забороняв іноземну торгівлю в усіх китайських портах, окрім Гуанчжоу. Європейцям було заборонено відвідувати Китай, а китайцям виїжджати за межі країни. Так маньчжурська династія Цинів нав'язала китайцям та іншим підкореним народам реакційну систему ізоляції від зовнішнього світу.

Політика самоізоляції дещо загальмувала процес проникнення європейських колонізаторів до Китаю. Проте головним її наслідком була консервація феодальних порядків, подвійне гноблення маньчжурськими і китайськими феодалами народів Китаю. Обмеживши зовнішню торгівлю, обірвавши зовнішні зв'язки країни, Цін завдали жорстокого удару розвитку ремесла, мануфактур, торгівлі й прирекли Китай на замкнутість і застій, неуцтво та відсталість. Водночас політика самоізоляції не захищала Китай від втручань з боку європейських колоніальних держав, а навпаки, послабила його, примушуючи суспільство жити середньовічними уявленнями про військову могутність Цінської імперії.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Китай переживав глибоку економічну і політичну кризу. В китайському селі панували голод і злидні. У містах зростала кількість ремісничих підприємств і мануфактур; виникали приватні, із застосуванням найманої праці, прядильні і ткацькі майстерні. З'являлися залізоплавильні печі, майстерні з виробництва фарфору, велися кам'яновугільні та лісні розробки тощо. Проте ці процеси, що відбивали нові тенденції в розвитку економіки — зародження елементів капіталістичного ладу, мали ще обмежений характер і в цілому мало впливали на руйнування феодальних підвалин економічного ладу. Невдоволення мас антинародним режимом невпинно зростало.

Важливим елементом прояву кризи феодалізму в Китаї було зростання кількості антифеодальних, передусім антиманьчжурських повстань селянських мас, які відбувалися під керівництвом різних таємних товариств — "Тріади" на о. Тайвань, "Білого лотосу" на півночі країни та ін. Масовими були виступи пригноблених народів на південному заході та півночі Китаю. Всі ці виступи, як правило, мали місцевий характер, були погано організовані й закінчувалися поразкою, проте вони свідчили про зростання невдоволення китайського народу і назрівання в країні нової загальнокитайської селянської війни.


2. Опіумні війни та утворення тайпінської держави


Відкриття портів, збільшення імпорту європейських товарів, пожвавлення торгівлі свідчили про втягування Китаю в орбіту світового капіталістичного ринку. Почався процес перетворення китайської феодальної держави на напівколонію капіталістичних держав.

Контрибуція, накладена на Китай, і безперервне викачування срібла за ввезений опіум призвели до знецінення китайських грошей. Колосальне зростання цін на срібло спричинили цілковите зубожіння китайських селян і ремісників, яким для сплати податків доводилося міняти мідні гроші на срібні, що різко подорожчали.

Богдихан та його правителі запроваджували все нові й нові податки, сплачувати які вимагалося тільки сріблом. Постійно зростала орендна плата за землю, посилювалася феодальна експлуатація китайських селян. Село зубожіло й занепало. Системи штучного зрошення — канали, греблі, дамби — руйнувалися. Розливи річок, повені, а в інших місцях посухи призводили до масового голоду. Голодні селяни залишали села, обробляти землю було нікому. Збільшилася еміграція китайців до країн Південно-Східної Азії, на індонезійські острови й інші території.

Особливо погіршало становище народних мас після відкриття китайських портів для ввезення іноземних товарів. Цей крок мав трагічні наслідки для економіки країни. Увіз до Китаю англійських вовняних та бавовняних тканин з 1842—1845 рр. збільшився приблизно в 3,5 раза.

Увіз іноземних "тюків ситцю" мав у Китаї такі ж згубні наслідки, як і в Індії. Китайські ремесло, мануфактура, домашні промисли сильно постраждали від іноземної конкуренції. Це підірвало китайську економіку і, відповідно, соціальну сферу. Сотні тисяч ткачів втратили роботу. Китайці стали купувати дешевші англійські товари, прирікаючи тим самим на загибель свої власні мануфактури.

Народне обурення дедалі частіше набувало форм заколотів і стихійних повстань. Маньчжури жорстоко розправлялися з повстанцями, проте антиманьчжурський рух не припинявся. Він охоплював усе нові й нові райони. Згідно з китайськими джерелами, протягом 1841 — 1849 рр. у країні відбулося 110 повстань і заворушень, в яких брали участь як китайці, так і представники інших національностей — дунгани, тибетці, мяо та ін.

Здебільшого ці повстання очолювалися таємними товариствами, діяльність яких проходила під гаслами повалення маньчжурської династії, неспроможної відстояти незалежність країни. Найбільш активними серед них були "Тріади" (Саньхе), товариство "Землі і Неба" (Тянь-дихуей), товариство "Трьох крапок" (Саньдяньхуей).

Невдоволення народних мас особливо активно виявлялося на півдні Китаю, у провінції Гуандун і Гуансі, які найбільше постраждали від війни та руйнівних наслідків увезення іноземних товарів. Ці провінції стали вогнищем селянської війни, яка розгорнулася в середині XIX ст. й увійшла в історію під назвою Тайпінського повстання.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.