Київська Русь: діяльність київських князів Олега, Ігоря, Ольги (57797)

Посмотреть архив целиком














Київська Русь: діяльність київських князів Олега, Ігоря, Ольги



Вступ


Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень кочовиків та розвиненої цивілізації причорноморських міст, ізольоване від решти світу населення Північної України протягом багатьох століть здавалося лише контрастним людським тлом стрімких подій, що розгорталися на півдні. Проте з початку VI ст., з повільним, але неухильним перенесенням центру історичних подій з Причорноморя та Степу на лісисті рівнини, цей землеробський люд стає дедалі помітнішим. Посівши центральне місце на історичній сцені, землероби тим самим викликають більше зацікавлення тогочасних істориків. Дослідження їхніх мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що люди ці були словянами – прямими предками нинішнього населення України.

Словяни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина словян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Припяті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали річки Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди словян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат.

Східні словяни продовжували розселятися протягом VII та VIII ст. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнословянських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході, уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.


Підкорення Київської Русі варягами


Східні словяни взагалі та поляни зокрема значно просунулися у створенні величезного політичного й культурного цілого, яке називатиметься Київською Руссю.

У VIIIX ст. з причин і досі незрозумілих у Скандинавії виник небачений демографічний бум. Не знаходячи засобів до існування на батьківщині, багато молодих відчайдушних скандинавів сідали на кораблі й рушали шукати долі на чужині. Зокрема вихідці із Швеції та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на південний схід. Спочатку вони осідали на берегах Балтійського моря у Альдейгюборзі, на озері Ладога, а дещо пізніше – у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних словян варязькі поселення являли собою солідні гради-фортеці, де селився князь із дружиною та сімєю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

Торгуючи з тубільцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосіб не давав результатів, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, віск та невільників. Проте вони хотіли більше, ніж могли дати східні словяни. За короткий час вони освоїли мережу водних шляхів та волокових переправ по Волзі з Балтійського моря до Каспію, що відкривала шлях до Багдада – цієї багатомовної столиці ісламського світу. Згодом зявився ще важливіший шлях, названий у літописах шляхом «із варягів у греки». Він ішов униз Дніпром до Чорного моря й далі на Константинополь – величезний ринок торгівлі з левантинськими містами й найбагатше місто в усьому християнському світі.


Початок князювання на Русі


Переселення далі на південь, ближче до Константинополя, було для заповзятливих варягів лише справою часу. Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варязькі ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір, очевидно швидко зажили собі багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (по-скандинавському Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, словян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. На шляху до Києва Олег підкорив Смоленськ і Любеч. Хитрощами він виманив за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матірю міст руських».

Але літописна згадка про те, що Олег на чолі військової дружини, що пливла флотилією по Дніпру, захопив Київ, викликає сумніви. Аби заволодіти такою фортецею потрібен був не просто напад на Київ, а добре спланована й організована військова акція, успіх якої був би не можливим без пітримки з боку самих киян. Очевидно, Олег мав добрі стосунки з оточенням Аскольда, особливо київським боярством. Він міг очолювати одну з військових дружин, яка була на службі в Аскольда, тому й мав можливість увійти у тісний контакт із боярами, які підтримали політичний переворот.

Не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Від самого початку свого князювання Олег погодився не як чужак, а як людина не тільки добре обізнана у справах держави, а й зацікавлена у посиленні Русі. Будучи фактично представником словяно-скандинавської династії, він сприяв її швидкій словянизації. За його правління Київ остаточно перетворився на столицю Русі. Влада Києва утвердилася над полянами, древлянами, сіверянами, новгородськими словенами, кривичами, радимичами, білими хорватами. Восени Олег вирушав до «примучених» племен і збирав данину – полюддя. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарьскі порти на Каспії. Він подбав і про надійний захист від варязьких набігів, сплачуючи їм щороку данину в 300 гривень.


Міжнародна політика князя Олега


Міжнародна політика Олега була багатовекторною. Він не визначав якогось одного пріоритетного напрямку. Західна політика князя спрямовувалася на Візантію. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. Кораблів у нього було дві тисячі. Коли греки перегородили затоку Золотий ланцюг, аби не дати Олегу рухатися далі, він наказав воїнам поставити кораблі на колеса. Руська флотилія невблаганно наближалася суходолом до столиці Візантії. Літописець захоплено описує ту картину. Злякані греки запропонували мир. Ця оповідь, безперечно, овіяна легендами.

Результатом того походу Олега став договір 912 року Русі з Візантією. Русь отримала велику ордноразову контрибуцію; також греки були зобовязані платити щорічну данину таким містам, як Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч… Суттєві пільги отримали руські купці, які були навіть позбавлені мита. Жили вони у передмісті Царгорода, при монастирі св. Мами, а до столиці ходили партіями не більшими, ніж 50 чоловік. У цьому договорі є і ряд статей, які встановлюють норми судівництва між греками і русичами. Останні мали право служити в імператорському війську. Тут також фіксуються правові норми, щодо різних справ між русинами і греками. Наприклад: «А коли убє, – християнина русин чи християнин русина, – хай помре на місці вбивства». Про дотримання умов договору русичі клялися своїми язичницькими богами – Перуном і Волосом (Влесом). Літопис наголошує, що саме тоді Олег повісив свій щит на воротах Царгорода на знак великої перемоги. Тут же літопис фіксує і те, що прозвали Олега Віщим.

Однак у літописах згадуються тільки західні походи Олега, а народна память зберегла і донесла до нас захоплюючі оповіді й про східні походи князя – 909 – 910 рр. на Каспійське узбережжя, у 912 р. – на Закавказзя. Народ оспівав ці походи у билинах.

Цікаво, що питання про те, хто ж прибив щит на воротах Царгорода до цього часу викликає дискусії. Очевидно, що поштовх до цього дають візантійські хроніки, які нічого не говорять про похід Олега на столицю Візантії, а таку колосальну подію вони не могли проігнорувати. Натомість візантійські хроніки згадують, що під стінами Царгорода був Аскольд. Якщо схилитися до думки, що літописання на Русі почали вести за часів князювання Аскольда як першого хрестителя Русі, а його відродження відбулося у часи Володимира після 988 року, тоді можна припустити, що книжки X століття могли замінити імя Аскольда як такого, що прибив щит на воротах Царгорода, на імя Олега. Але ця гіпотеза суперечить матеріалу, авторитетність якого є надзвичайно вагомою, – усна народна творчість. Її не можна було переписати чи цензурувати, «стерти» одне імя ізамінити його іншим. А в народних піснях саме Олег є постаттю, здатною на таку колосальну перемогу.

Легендами овіяна і смерть Олега (згадаймо «Песнь о Вещем Олеге» Олександра Пушкіна). Ця розповідь вміщена, у «Повісті временних літ» під датою 2 вересня 912 року, перегукується зі словяно-скандинавськими сагами. Олег зустрівся у лісі з волхвами, які напророкували князеві смерть від коня. Він повірив у це пророцтво і більше ніколи не сів на свого коня. Дізнавшись з часом, що кінь помер, Олег прийшов на поле, де були його кістки, і поставив ногу на череп. Тоді з черепа виповзла змія і вкусила його. «Повість временних літ» пише, що похований Олег у Києві на Щекавиці (а Щек означає «змій»).


Случайные файлы

Файл
21314-1.rtf
29898.rtf
38748.rtf
107220.doc
98558.doc




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.