Історія Ружинщини (57735)

Посмотреть архив целиком


В сиву давнину


Історія Ружинщини сягає в глибину тисячоліть. Землі її починають залюднюватись вже в епоху палеоліту (30 - 10 тис. років тому). Теплий клімат, водяний басейн, лісостеп з багатими ґрунтами та тваринним світом сприяли розселенню тут первісних людей. На той час людство значно просунулося у суспільному розвитку, істотно удосконалювалися знаряддя праці. З'явилися наконечники списів, гарпуни, крем'яні знаряддя, різці для обробки дерева та кісток, скребки, голки для пошиття одягу з шкіри убитих тварин. Основними заняттями людей того часу в цьому регіоні було полювання на диких звірів, рибальство, а також збиральництво.

Німими свідками життя наших предків є знахідки матеріальних решток людської культури, залишки великих кісток тварин. Так знахідки залишків мамонта, обрізків з оленячих рогів свідчать про те, що у цих краях дійсно жили мамонти, північні олені. Залишки кісток мамонта знайдено на полях с. Бистрика, а обрізки з оленячих рогів поблизу с. Топори, рештки бивня і кісток мамонта знайдено також в сусідньому Сквирському районі.

В період мезоліту (IX-VI тис. до н.е.) та неоліту (VI-ІV тис. до н.е.) розпочинається приручення тварин, значно поширюється рибальство. Люди почали широко користуватися таким знаряддям, як кам'яна сокира. В неолітичну епоху, крім того, виникає землеробство, з яким пов'язаний період до сталої осілості. Появляється глиняний посуд.

Так, краєзнавцем Б.О. Блюмом на території села Заріччя під лісом я а березі ставка була виявлена ціла майстерня і періоду мезоліту, В її залишках було знайдено багато мікролітів у вигляді кремінних скребків, ножиків, наконечників, зубів для серпів. Учнями Ружинської школи в 50-60 роках на території Ружина знайдено дерев'яний серп з кремінними зубами, кам'яний молоток, кремінний ніж, кремінну сокиру. Зараз ці знаряддя знаходяться у колекції краєзнавця Б.О. Блюма. у нього знаходяться також речі, які належать до епохи пізнього палеоліту - це примітивні необроблені молотки, скребки тощо.

Багато решток у вигляді кам'яного знаряддя, глиняних виробів було знайдено учнями місцевих шкіл сіл Прибережного, Білилівки, Ягнятина, Вільнопілля, Зоряного, Трубіївки. Частково ці речі знаходяться у музеях Білилівської, Ружинської середніх шкіл, краєзнавчих куточках шкіл сіл Прибережного і Рогачева.

На території Ружинщини чітко просліджуються матеріальні залишки життя людей періоду неоліту - поселення дніпродонецької культури. Поселення неолітичної епохи виявлено поблизу сіл Вчорайшого і Топорів.

У 1891 році розкопано один з трьох курганів в с. Білилівці. Тут виявлено трупоположення з черепом, посипаним охрою - як символ очищаючої сили вогню, полірований кам'яний молот з двома обухами. Всі ці знахідки датуються VI тис. до н. е.

Особливе місце серед археологічних пам'яток Ружинщини займають знахідки доби енеоліту, або так званого мідного віку (IV-початок II тис. до н. е). Вперше знахідки цього періоду були виявлені поблизу с. Трипілля Обухівського району Київської області археологом В.В. Хвойкою наприкінці XIX ст. Пізніше речі, які відносились до цього періоду, стали називати пам'ятками трипільської культури. На території нашого краю поселення трипільської культури відкрито в селах Білилівці, Ягнятині, Карабчиєві. В с. Карабчиєві в 1956 році проводилась археологічна розвідка співробітниками інституту археології УРСР Шмагліем і Макаревичем. Вони виявили залишки глинобитних жител наземного типу, на площі яких знайдено фрагменти посуду, фрагментованого різними штампами, антропоморфні і зооморфні статуетки (фігурки людей та тварин, які мали обрядово-магічне призначення. Чільне місці антропоморфних глиняних виробах займало зображення богині родючості.

При виготовленні таких фігурок в глину домішували борошно, зерно, мабуть, щоб збільшити їх магічну силу їх ховали в своїх житлах під підлогою, очевидно, як вияв продовження роду, збереження сім'ї.

В цьому ж поселенні вищезгаданими археологами були знайдені різні знаряддя праці: зернотерки, сокири, ножі, скребки, проколки із каменю, кременю і кістки. В Бердичівському музеї зберігаються фотографії решток жител трипільської культури, які були зроблені під час розкопок в с. Білилівці. На основі знайдених речей та матеріалів добутих археологічними експедиціями на території нашого району, можна скласти уявлення про побут, знаряддя, будівлі, заняття людей. Археологічні матеріали трипільських поселень свідчать, що їх населення сіяло ячмінь, пшеницю, просо, розводило корів, овець, свиней. Землю трипільці обробляли роговими чи кам'яними мотиками, врожай збирали крем'яним серпами, зерно розмелювали на зернотерках. Вони опанували ткацько-прядильне ремесло, майстерно виготовляли орнаментований посуд тощо.

Застосування бронзи (сплав міді й олова) у ІІІ-ІІ тис. до н. е. істотно вплинуло на загальний розвиток людства; відбувається перший великий суспільний поділ праці - скотарство відокремлюється від землеробства. На території району поселення початку епохи бронзи виявлено в с. Карабчиєві.

В IX-VII ст.д.о н. е. південна частина Правобережного Лісостепу (до якої територіально відноситься і наш край) була густо заселена племенами, які дістали в історичній науці назву "племена чорноліської культури". Їхні поселення розміщувались на невисоких придолинних ділянках, зручних для землеробства. Житла - напівземлянки досить великих розмірів, що свідчить про існування великої патріархальної сім'ї. Землю обробляли дерев'яними плугами, в яких запрягали волів.В. Гончаров, проводячи археологічну розвідку по Роставиці в 1946 році, відкрив таке поселення біля с. Дерганівки. Знайдені фрагменти кераміки дозволяють віднести плем'я до чорноліської культури. В с. Рогачах знайдено дві кам'яні шліфовані сокири з просвердленими отворами, які датуються X-IX ст.д.о н.е.

Істотні зміни відбулись в кінці IX-VIII ст.д.о н. е., коли степові кімерійці, а потім скіфи почали виявляти особливу військову активність. Загроза нападу примушувала чорноліські племена покидати зручні для життя урочища і селитися на підвищеннях, обносити поселення валами.

В цей же період розпочинається перехід від епохи бронзи до раннього залізного віку. Поява виробів з нового металу, зумовила прискорення економічного прогресу суспільства. Почалася, за словами Ф. Енгельса, доба залізного плуга, сокири й меча. У зв'язку з цим відбувся другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства і скотарства. Це час виникнення ранньослов'янського суспільства і ранньої форми державності.

На протязі другої половини І тис. до н. е. племена Середнього Подніпров'я пережили сильний культурний вплив степових скіфів. На поселеннях і в курганах Поросся знайдено велику кількість речей античного імпорту, що надходили з північночорноморських центрів (Ольвії, Тіри).

Скіфи-орачі на Пороссі і в межах сучасної Ружинщини обробляли землю плугом, вирощували ячмінь, просо, а згодом - овес і жито та інші продукти рослинництва.

На заміну поховальному обряду з переважанням урнових трупоспалень в безкурганних могильниках (культура "полів поховань") приходить новий обряд - трупопокладення за скіфським звичаєм. В 1885 році археолог Бальохін відкрив поселення скіфського часу в Малій Чернявці. Було розкопано два кургани. В одному знайшов скелет в сидячому стані, а навколо - 12 інших скелетів без голів. В другому - поховальний горщик у висіченій камері.

Археологом В. Гончаровим в 1946 році відкрито поселення Скіфського часу біля хутора Отруби на схилі першої надзаплавної тераси правого берега р. Роставиці. Знайдено ним фрагменти кераміки скіфського типу.

Аналогічне поселення скіфської доби відкрито на західній околиці Ягнятина, на південних схилах Цапиного хутора. За типом кераміки В. Гончаров відносить поселення до пізньоскіфського часу.

З III ст.д.о н. е. могутність скіфів падає. Відновлюється життя в неукріплених поселеннях. Досліджувану територію населяють землеробські племена зарубинецької культури (III ст.д.о н. е. - II ст. н. е). В II ст.д.о н. е. в басейн Росі проникає частина сарматів, які асимілюються з місцевим населенням. В II-V ст. на території нашого краю виявлено поселення племен черняхівської культури. Археологами Е. Махно, В. Гончаровим знайдено багато поселень цієї культури, а саме: поблизу сіл Чорнорудки, Бистрика, Голубівки - два, Дерганівки, Плоски, Прибережного - три, Ружина, Трубіївки - два, Ягнятка - два, Зоряного - два, Зарудинець - один. Представників зарубинецької та черняхівської культури дослідники вважають праслав'янами, а південну територію Лісостепу між Дніпром і Дністром - прабатьківщиною слов'ян. Однак, єдиної думки щодо походження слов'ян та їх культури в науці поки що немає. Висловлюються різні думки щодо етнічного походження черняхівської культури. Хоч вона мала поліетнічний характер, все ж на території лісостепової частини Правобережної України, а, отже і нашого краю, як вважають дослідники нашого часу, склалося основне слов'янське її ядро. Щоб уявити собі життя в черняхівському поселенні, звернутись слід до матеріалів археологічних робіт, які проводила співробітник інституту археології АН УРСР Е.В. Махно в Ягнятині відкрила два поселення ченяхівської культури. Довжина одного із поселень складає 600-700 м, ширина - до 150 метрів. На території поселення виявлено залишки десяти споруд, які розташовані вздовж схилу трьома нерівними рядами. Відстань між рядами становить 20-40 метрів. Встановлено, що з 10 споруд від пожежі знищено 6. Усі виявлені споруди - наземного типу. Будувалися вони на дерев’яному каркасі з порівняно нетовстих стовпів (діаметром 15-20 см), обплетених лозою та обмазаних з двох боків глиною. Товщина стін 20-30 сантиметрів. Печами служили викладені з каменю вогнища майже квадратної форми. В інших спорудах виявлено печі виробничого призначення - гончарські. На поселенні зроблено багато знахідок. Це цілий і фрагментований керамічний посуд, зернотертки, точильця з пісковику, залізні й бронзові речі, а також багато кісток свійських тварин. Найбільше кісток бика, вівці, кози, свиней й коня.

В одному з жител знайдено зброю (меч та бойовий ніж). Посуд - майже весь зроблений на гончарному крузі. Він має ознаки, характерні для керамічних виробів Київської Русі. Весь посуд, знайдений на Ягнятинському поселенні, виготовлений стрічковим способом (тобто на повільному гончарному крузі) так само, як посуд часів Київської Русі.

Знахідки на поселенні дають підставу говорити про високий розвиток залізоробної справи, наявність спеціалістів майстрів, що виробляли зброю, знаряддя виробництва, прикраси, й добувати залізо. Залізоробне виробництво і гончарство в цей період повністю відокремлюється в самостійну виробничу галузь.

Про культуру виробництва посуду епохи черняхівської культури свідчить також знайдений в Ружині по вулиці О. Бурди посуд в одному із поховань. Випуклий глечик з двома ручками та гарно оздоблена піала збереглися дуже добре. Зараз вони знаходяться в шкільному краєзнавчому музеї с. Білилівки.

Велике переселення народів (III-VII ст) охопило і слов’ян. Саме в цей період формуються групи східних, західних та південних слов'ян. Східна частина слов'ян називається у письмових джерелах цього періоду антами. У V-VI ст. почала формуватися слов'янська ранньосередньовічна культура, Тісний зв'язок якої з черняхівською підтверджують археологічні дослідження.

Скинувши гунське панування, наприкінці V ст. південно-східний союз слов'янських племен потіснив тюрків, сарматів, алан, на південний схід, а балтів на північ, захопив Середнє Подніпров'я. Тут в цей період засновується м. Київ.

Боротьба за Середнє Подніпров'я тривала впродовж VII-VIII ст. В процесі цієї боротьби формуються могутні союзи слов'янських племен - полян, древлян, сіверян, уличів. В результаті вивчення літописних даних і археологічних матеріалів дослідники прийшли до висновку, що територія полян включала землі між Десною і Россю.

На території Ружинщини ранньослов'янські поселення, що відносяться до VI-VIII ст., а також давньоруські городища і поселення пізнього періоду (IX-XII ст), виявлені на околицях сіл Вчорайшого, Ягнятина, Карабчиєва, Білилівки, Роставиці.

В 1947 році було розкопано великий курганний могильник, який майже примикає до Ягнятинськрго поселення черняхівської культури. В кургані, який датується V-VII ст., знайдено поховання слов'янського періоду. Інвентар кургану бідний: знайдено біля кістяка бронзове кільце (діаметром 1,5 см) та уламки гончарного і бронзового посуду, залізні цвяхи.

В VIII-IX ст. в Середньому Подніпров'ї складається державне об'єднання - Руська земля, в яке увійшли поляни, древляни, сіверяни, уличі.

Основну роль в створенні міжплемінного об'єдааиря, яке стало називатися "Русью", належало полянам. Характерно, що саме на землях полян збереглося найбільше гідронімів пов'язаних з іменем "Русь" - Рось, Росава, Роставиця.

В результаті політичної, етнічної і культурної консолідації східно-слов'янських племен в кінці IX ст. завершується процес утворення Давньоруської держави, до якої в цей період входила і територія нашого регіону.

В X ст. на кордонах Поросся з'являються жорстокі кочові племена - печеніги. Район Поросся пустіє. В руїнах лежали поселення наших предків.

Лише після перемоги Ярослава Мудрого у 1017 і 1037 роках над печенігами Русь знову зміцнює свої позиції у Пороссі Київський князь укріплює південне порубіжжя будівництвом оборонних ліній, переселенням з внутрішніх районів Русі "кращих мужів". У 1031 році Ярослав поселяє вздовж Росі полонених поляків, в 1032 році будує систему пороських сторожових фортець. "В літо 1032 Ярослав почав ставити міста на річці Росі".

Для відбиття нападу кочових племен від Умані до Білої Церкви, а звідти до Сквири, Ягнятина, Ружина, Вчорайшого, Попільні були побудовані земляні вали, які увійшли в історію як "змієві вали", це так звана Ягнятинська вітка Пороського валу, що становить приблизно 75 кілометрів.

У книзі А.Л. Похілевича відмічається, що земляні вали і насипи, які оточують містечко Ружин, побудовані у віддалену епоху, тому що у письмових актах останніх двох століть вони не лише згадуються як існуючі, але названі найстарішими.

Вони у давньоруські часи мали вигляд дерев'яно-землянх стін висотою до 3,5 і шириною 6-7 м, а з напільної сторони перед ними викопувалися рови шириною 5-6 м і глибиною 1,5-2 метри. На той час вали були непрохідні для кочових племен, які гнали перед собою табуни коней, овець, худоби

Наявність давньоруських городищ та могильників, що датуються XI ст., вздовж лінії валів у Ружині, Вчорайшому, Роставиці, Ягнятині, Білилівці (літописні Неятин і Роставець) свідчать про інтенсивне заселення північно-західного Поросся в роки правління Ярослава Мудрого. Міста регіону являли собою переважно воєнізовані поселення.

Населення встигало зайняти оборону, повідомити про напад Київського князя. На підвищених місцях насипалися кургани-могили, на яких стояли сторожові вишки. На території району такі вишки були у напрямку на Крилівку і Вчорайше, на Карачуновій горі в напрямку Бистрика.

Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія була прорвана новим сильним ворогом Русі - половцями, які з середини XI ст. систематично спустошували її окраїни.


Скоргородок - один iз попередникiв Щербова (Ружина)


В досліджуваному регіоні давньоруські літописці згадують два містечка -Ростовець і Неятин (сучасні Білилівка і Ягнятин). "Літо 1071, Воювали половці недалеко від Києва біля Ростовця і Неятина говориться в "Повісті временних літ".

Про Скоргородок, як такий, згадки ні в одному із літописів немає. Однак дані археологічних експедицій показують, що тут було два давньоруських городища. Одне знаходилося в центрі містечка, на лівому березі Роставиці (сучасний ринок), яке було зруйноване німецько-фашистськими загарбниками" в 1941-1943 роках.

Друге городище, значно менше, розташоване на правому березі р. Роставиці напроти першого (в районі нинішньої Карачунової гори), але воно сильно зруйноване плануванням земельної площі. Можливо, це і було буферне берендичівське поселення. Такі невеличкі городища, як твердить археолог І. Фундуклей супроводжували слов'янські поселення як аванпости і населяли його берендичі. На території Ружина постійно знаходять археологічні матеріали, які відносяться до X-XII ст. В Ружині знайдено енколпіон (XIII ст), який зберігається в Житомирському історичному музеї, череп'яний горщик з покришкою без отвору (XII ст) та інші речі.

Таким чином, логічно можна припустити і археологічно довести, що Скоргородок як такий існував, а походження назви його, очевидно, виникає від містечка, яке нашвидкуруч збудовується.

В 1177 році, за свідченням літописців, половці знову прийшли на Руську землю і забрали шість міст, в яких проживали берендичі, і підійшли до Ростовця (Білилівки). Тут їх наздогнали руські князі із своїми воїнами. Та битва для них була невдалою. "Половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець".

Можливо, серед вищезгаданих шести міст, які були зруйновані половцями, був і Скоргородок.

В цей час, як засвідчують літописці, у верхів'ях річки Росі поряд з росами жили берендичі, чорні клобуки, тюрки та інші племена.

Берендичі, іноді берендії (кочові і напівкочові тюркські племена), в літописі часто ототожнюються з чорними клобуками. Як гадають науковці, можливо, що це була відусоблена орда половців, яка розселилась в основному в басейні Росі. У Ростовці проживали берендичі.

З розповідей літописців можна зробити висновок, що берендичі у цей час були організованою силою. І хоч підкорялися вони Київському великокняжному столу, у різні часи за підтримкою до них звертаються окремі князі, а деякі воюють проти них.

Як бачимо, за часів Київської Русі територія сучасного району (а саме, містечка Ростовець, Неятин, інші) постійно перебувають у полі зору князів, військові сутички тут відбувалися регулярно.

Тут була створена поросська оборонна лінія, яка фактично являла собою продовження дніпровської. На Росі від її витоків до гирла знаходилось 13 древньоруських городищ, які розміщувались впродовж лівого берега річки. Серед них і були Ростовець, Неятин, Скоргородок. Війни з половцями тривали майже до татаро-монгольського нашестя. В 1234 роді вони розорили Поросся і околиці Києва.

Русь і половці продовжували вести важку взаємну боротьбу, а тим часом над ними нависла нова хвиля кочівників, більш могутніша, ніж всі попередні. Це були кочові монголо-татарські племена.

В ХІІІ ст. на Київську Русь напали монголо-татарські орди. В 1240 році Вони штурмом оволоділи Києвом і увірвалися на Поросся і Волинь.

Передові загони хана Батия просувалися вздовж берегів Роставиці на захід. Ними були зруйновані Васильків, Юр'єв (Біла Церква), Неятин (Ягнятин), Роставець (Білилівка), Скоргородок (Ружин) та інші міста Київської, Волинської, Галицької земель.

Всюди археологи знаходять великі шари попелищ, особливо під фортечними стінами. На вуглищах в будинках і площах знайдено сотні людських скелетів.

Для утримання загарбаної території завойовники будують укріплені хутори з гарнізонами. Історія зберегла їх назви: Татарський хутір (Бистрик), Чорний ліс (Карабчиїв), Карачунова гора (Ружин).

Іго монголо-татарських ханів тривало понад 100 років. Панування феодалів Золотої Орди надовго затримало економічний і культурний розвиток Південної Русі. Майже століття потрібно було, щоб населення Поросся почало повертатися до рідних місць, будувати нові поселення. На місці зруйнованого Роставця виникає містечко Білилів, Скоргородка - Щербів.

Походження назви містечка Щербів має дві версії. Перша - це від назви воєводи, чи отамана, який мав прізвище ІЦерба. До речі, таке прізвище в районі зберігається до цього часу. Друга - від старої назви відвару, або юшки з риби, яка у давнину називалася щерба. Ця версія теж має під собою основу, оскільки щерба із свіжою рибою була тоді повсякденною їжею.

Скориставшись тим, що з середини XIV ст. золотоординська держава вступила в період феодальної роздрібненості, на південноруські (українські) землі розпочали наступ литовські феодали.

Оволодівши Київщиною, литовські феодали почали захоплювати українські міста і села.

Так, наближений до київського князя Володимира Ольгердовича Юрій Іванович Половець одержує у свої володіння Сквиру, Ягнятин.

В XV столітті Туреччина і Кримське ханство посилюють військовий тиск на Велике Князівство Литовське.

Стривожені загрозою, що нависла над ними, українські феодали переходили на службу до київських князів Олександра Володимировича та Семена Олександровича (1455-1470). Внаслідок цього влада останніх поширилася на північно-східну окраїну Волині (Звяголь і частину Мозирщини, а також на східне Поділля (Брацлавщину).

В цей період продовжується роздавання земель боярам. Військовослужбове землеволодіння в ті часи було досить розвинуте. Крім роздавання земель боярам-землянам, в інтересах колонізації і воєнної оборони розвивається закладення громад військовослужбових, селянських на землях, які зоставалися у безпосередньому розпорядженні князя.

Український історик М. Грушевський зазначає: "Звісний нам опис Київщини, описаний по смерті Семена Олельковича, і перед татарськими погромами, кидає цікаве світло і на організацію сеї селянської військово-службової колонізації ї на тутешнє господарство... Значна частина імен сих осад зникла, і їхнє місце не можна означити".

Далі М. Грушевський наводить, документ, яким він користувався. "Фрагмент розпочинається селом Терпсеєвим "на Рси" (пізніше не звісне). Далі маємо с. Антонів нелодалік від Росі (над Березянкою), кілька сіл над Роставицею: Щербів (тепер Ружин), Вчорайше, може Радостів. Потім Почуйкове на Кам'янці, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпені, Водотиїн у верхів'ї Здвижу... Осади сі й інші з ними названі, яких місця не можемо ближче означити (таких є сім) - зазначає історик - всі мають згадку про практику Вітовтових часів. Се показує, що маємо тут діло з осадами старими, не молодшими, а може й старшими від часів Вітовта (часи правління короля Вітовта 1392-1430).М. Грушевський далі описує життя цих осадів, чим займалися люди, які там проживали. "Саму вїйськовослужбову організацію їх можемо вважати з певною вірогідністю дійсно справою Вітовта та його намісників, слабкість привілейованої військовослужбової верстви зовсім природно могла спонукати його до організації кадрів військовослужбового селянства, з елементів заможніших, економічно сильніших. Вони мають технічну назву "слуг". Їхній головний обов'язок - військова служба.

Поруч військовослужбових у невеличкім числі стрічаємо таких, що сиділи на "вроці", медовій або куничній данині, а також "свобідних", які ще не висиділи волі, не запомоглись, через те не несуть ніяких повинностей. Загалом ці 18 сіл, описаних у нашому фрагменті, посилали на війну близько 150 кінних Вояків".

Таким чином, з наведених даних можна зробити висновок, що Щербів як такий існував уже в XIV ст. і служив свого роду сторожовою заставою на шляху різним нападникам. Заняття людей, що населяли його, з року в рік видозмінювалося, на їх плечі почав лягати гніт великих феодалів. Самі ж вони зазнавали постійних нападів із боку кримських татар.

У 1399 році Ружинщину було дощенту спалено кримським ханом Тімур-Кутлуком, а в 1416 її землі спустошує правитель Золотої Орди Едигей.

У 1482 році кримський хан Менглі-Прей напав на Київ і київські землі. Щербов під час цього нападу був зруйнований так, що в документах згадується як "пустиня Щербов".

З написів документів 1482 року встановлюється, що у Щербові жив один отаман та 13 його слуг (воїнів). Половина з них були убогі, які виконували чорну замкову роботу. Вони охороняли замок і разом з підлеглими людьми працювали на панській землі. Ті жителі, які мали хату з комином, платили чушне.

Крім того, отаман вимагав грошового та натурального податків. Усі вони повинні були брати участь в толоках, робити виїзди кіньми в ліс, ремонтувати дорогу.

Щербів на той час був невеликим містом-замком, він нараховував десь 52-56 хат, в яких жили отаман з ратними людьми, ремісники.

В останній чверті XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщі і Литви. Намагаючись створити на Україні надійну опору для свого панування, великі князі литовські дають місцевим феодалам, своїм наближеним земельні з державного фонду.

Литовський король Олександр на початку XVI ст. наділяє Щербів братам Левкові та Кіндрату Тивоповичам. В кінці к VI ст. Щербів належав князям Стрижевським.

Три столiття до 1917 року.

В 1569 році Ружинщина (Поросся) була приєднана до Польського королівства.

На території Поросся посилюється феодальний лад, поглиблюється експлуатація трудового народу. Продовжується напад на наш край кримських татар та турок. Пограбування людей відбувалося через кожних 10-15 років. В XVI ст. населення Поросся чотирнадцять разів відбивало навалу чужинців.

За військової справи польський король Стефан Баторій в 1581 році наділяє Поросся своїм військовим людям.12 червня 1591 року польський король Сігізмунд III видає Київському воєводі князю Миколі Ружинському землі Поросся, а його брат Кирило Ружинський одержує містечко Щербів над Роставицею, перейменувавши його в 1591 році в Ружин. Роман Ружинський з дружиною Софією одержує Карабчиїв, а Адам Ружинський - в нагороду містечко Паволоч. Князі Ружинські нещадно визискували населення. На початку XVII ст. селяни працювали на хазяїна 4-5 днів на тиждень.

В історичних архівах сказано, що в маєтності Ружина при 12 грошах чинш і різних дрібних натуріях роблять чотири дні на тиждень ("а рано вставати"), а при "тінній роботі" - п'ять днів, п'ять толок і підвода. Крім того, отаман вимагав грошового та натурального податку.

Жорстока експлуатація, національний гніт змушували населення Поросся і Волині підніматися на боротьбу.

В 1591-93 роках під проводом К. Косинського, а в 1637 році під керівництвом Шавлюка і К. Скидана на території Правобережної України спалахнули селянсько-козацькі повстання, в яких активну участь беруть і жителі містечка Ружина та його околиць.

В 1642 році Ружин, сотенне містечко Паволоцького полку, мав сорок два двори і знаходився в руках запорізьких козаків, і людям жилося краще. Очевидець пише, що приїхавши в Ружин, зустріли повно хліба і пасік, саме м. Ружин повне збіжжя та іншої поживи, пива і меду.

В середині XVII ст. у Паволочі та Ружині (в районі Карачунової гори) стояли війська Богдана Хмельницького. В цей час у Ружині було 42 будинки.

Містечко Ружин в 1663 році зруйновується польськими магнатами за виступ проти польської шляхти. Літописець описує, що місто Ружин та села Війтовці, Баламутівка, Слободка та інші пусті і немає ні одної людини, ні лачуги (хата).

Але й після цього населення Поросся не припиняло національно-визвольної боротьби.

Новим проявом народного гніту проти польської шляхти була участь жителів Ружина у повстанні під проводом фастівського козацького полковника Семена Палія.

Між самими панами Ружинщини не було злагоди. Князь Корецький і його дружина Ганна поскаржилися на князя Романа Ружинського і його дружину Софію за те, що вони, об'єднавшись з іншими панами, зібравши шеститисячне, військо, напали і пограбували маєток Корецьких. Вони убили багатьох жителів, взявши маєток штурмом в 1609 році.

Після великих повстань проти польської шляхти в 1711 році польські магнати Потоцькі, Каліновські, Ружинські, повернувшись на Поросся, сконцентрували в своїх руках величезні земельні наділи. Шукаючи кращої долі, значна частина селян і козаків Правобережної України переселилися на Дунай та Дон.

Національно-визвольна боротьба не припинялася і в XVIII ст. Жителі містечка Ружин і його околиць беруть активну участь у гайдамацькому русі в 1734 та 1750 роках, Коліївщині в 1768 році.

Приєднання Правобережної України до Росії в 1793 році давало можливості для економічного, політичного і культурного розвитку. Припинилися набіги на наш край кримських татар та турок.

У 1796 році на Правобережній Україні було утворено три губернії. Ружин відносився до Київської. Хазяї землі багатіли, а становище трудового народу залишалося тяжким.

Основні масиви землі, лісів, вод, природні багатства знаходилися в руках великих феодалів-князів Острозьких, Браніцьких, Потоцьких, Каліновських, Корецьких та Ружинських. Князю Любомирському належало 20 міст, і містечок, 738 сіл, в тому числі і Ружин.

Жителів на той час в містечку Ружині нараховувалося 750 чоловік.

В 1727 році в Ружині була побудована перша дерев'яна православна церква, служителі якої збирали податки із ста дворів у Ружині та з шістдесяти дворів на Баламутівці. Церкві належала земля і хутір з лісом під селом Крилівкою. Усього церква на той час мала сто вісім десятин землі.

Біля церкви, в склепах, хоронили покійників. Масове громадське кладовище було відкрите в кінці XVII-на початку XVIII століття на пагорбі через поперечну вулицю Бурди.

Після придушення селянсько-козацьких повстань на Україні польські магнати посилили експлуатацію народу. Хоч кількість населення поступово зростала, але чисельність слобожан та вільних людей зменшувалась.

Жорстока експлуатація викликала незадоволення народу що призвело до виступу проти панського свавілля. Виступі селян-кріпаків жорстоко каралися. Так, 1-4 червня 1839 р. селяни-кріпаки Богуш, Панасюк, Крохмалюк та Корніець були биті різками по голому тілу за те, що не вийшли на панщину.

У поміщицькому маєтку Челіщевих (територія нинішнього правління колгоспу ім. Леніна) за невихід на роботу встановлювалася кара від шести до тридцяти ударів.

Гордій Черниченко був битий різками за те, що не з'явився на панщину, хоч цього дня хоронив дитину. Антон Крохмалюк - за те, що брав участь у скарзі на посесора Бовсунівського паном Челіщевим був відданий в солдати.

Селяни Ружина у 1839 році звернулися до суду з проханням захистити їх від катування орендатора, що змушував працювати, їх на панщині щоденно, проте захисту не знайшли.

Польський магнат граф Каліновський для окатоличення місцевого населення побудував у 1817 році в Ружині костьол Він гарної архітектури і вважався приходським. Приміщення збереглося до нашого часу, і не так давно костьол передали громадській релігійній общині.

Над річкою Роставицею зберігся до наших днів ще один будинок з XVIII століття. В ньому колись була головна єврейська синагога (малося ще шість молитовних домів). В Ружині на той час проживало півтори тисячі євреїв.

З давніх-давен, з глибоких сивих віків обожнювалася криниця. І на сьогодні живуть у народній пам'яті перекази і легенди про властивості окремих джерел, вода з яких зцілювала людей. Обожнювання води перейшло в народні обряди, а освячення води в церкві, криниці на ставу. Самобутня краса українських криниць привертала увагу багатьох дослідників. З них ніби випромінюється джерело здоров'я, духовності нашого народу. Криниці в минулому копали до літнього народного свята Івана Купала. В них дівчата обмивали вінки, хлопці пригощали дівчат водою.

У великій пошані були громадські криниці, їх копали гуртом на видному місці. У свята тут збиралася молодь, влаштовуючи танки. Біля криниць хлопці напували коней, відбуваючи в армію. Багато криниць мають назви полководців та ватажків національно-визвольної боротьби. Є такі і в нашому краю, в нашому районі. До них приходили люди в дні удач, або просто на схилі літ запричаститися джерельною водою.

Протягом тривалого часу, у вимірах століть, випала доля і на одну з Ружинських криниць. Добре описав цю криницю, яка збереглася до наших днів, Поліхевич в книзі "Сказание населённых местах Киевской губернии".

Ця криниця знаходиться по виїзді на поле по сучасній вулиці Партизанській. Багато богомольців з околиць приходили сюди протягом року напитися води. Біля криниці стояла каплиця, в якій зберігалася з дуже давніх часів ікона образу Божої Матері. Коли в 1821 році була побудована громадою Ружина при допомозі поміщиці Челіщевої православна церква, то цей образ був перенесений До церкви.

Свого часу каплиця була зруйнована, а криниця занедбана. Пора криницю впорядкувати, щоб люди могли налитися цілющої води з історичної криниці.

Нова кам'яна церква мала кольорові вітражі, долівка була вистелена кольоровим кафелем, а дзвони привезли з Берліна.

На жаль, церква як історичний пам'ятник культури нашого народу була знищена на початку 30-х років XX століття.

Щоб уберегтися від народного гніву, несподівано з'являтися перед народом, поміщиця Челіщева і граф Каліновський (будували підземний хід, з'єднавши панський будинок, костьол і православну церкву. Підземний перехід, споруджений у ріст людини був обкладений цеглою, мав у стінах виступи для освітлення та зберігання продуктів. Викопано було декілька криниць. (Залишки підземного ходу збереглися до наших днів)

На початку XIX століття в Ружині зароджується легка і харчова промисловість. Першим промисловим підприємством стала суконна фабрика. Вона була заснована у 1811 році. Тут працювали селяни-кріпаки. За чотири роки, з 1844 по 1848, на фабриці було виготовлено 72 тис. аршин сукна. Від його продажу господар мав 57 тис. крб. прибутку.

Крім суконної фабрики працювали ґуральня, цегельний, черепичний, пивний заводи.

Поміщиця Челіщева відкрила першу лікарню на шість ліжок. За рік в ній одержали медичну допомогу сто двадцять один чоловік, а в 1846 році на медичне обслуговування було витрачено 91 крб. Лікування було платне. Основна маса населення містечка лікувалася травами.

Поміщик Челіщев вів безтурботне, гультяйське життя в Санкт-Петербурзі. Він заборгувався, і Ружин та його околиці в 1856 році були продані на торзі з молотка поміщику Злотницькому.

Життя селян погіршувалося. Збільшувалась кількість безземельних хліборобів. Найродючіші землі скуповував поміщик Злотницький. За ним рахувалось 2743 десятин, церква мала - 148 десятин. А в селян було всього 6931 десятина. Не змінилося їх злиденне життя і після реформи 1861 року. Поміщик Золотницький постійно скуповував і скуповував землі і на кінець XIX століття мав уже 12 тис. десятин землі родючої, 217 десятин малородючої та 1071 десятину ставків і лісу.

Найбільшим підприємством в цей час був винокурний завод "Злотницьких", валова продукція якого складала 264 тис. крб. сріблом.

25 процентів власної землі Злотницький використовував під посіви цукрових буряків, які збував цукропромисловцям. В Ружин почав прориватися іноземний капітал. Так, у 1862 році тут працював шкіряний завод, який належав пруському підданому Августу Готфріту Вольфу.

Згодом такий же завод мав поміщик Злотницький. Йому ж на річці Роставиці належав вальцовий млин, який за рік переробляв п'ятнадцять тисяч пудів пшениці. На початку 60-х років XIX. століття в Ружині почав працювати паровий млин.

В той час добре використовувалась водяна сила річки Роставиці. Крім вальцового млина, діяв мукомольний, який переробляв півтори тисячі пудів пшениці в рік, та водяна крупорушка, яка переробляла за рік чотири тисячі пудів ячменю, проса, гречки. Ячмінь також йшов для виробництва пива.

Поміщику Злотницькому належали маслобойні та олійня.

Працювали в Ружині чотири кінних млини, які переробляли 2 тис. пудів зерна та два річкові млини.

Поденна плата сільськогосподарських робітників у маєтках багатих людей під час напружених польових робіт становила відповідно для чоловіків, жінок, підлітків по 20, 10, 15 копійок в день.

З розвитком товарного виробництва і торгівлі наприкінці XIX століття в Ружині через кожні три неділі (в четвер) відбувався великий базар. На базар приїздили підводи з Брусилова, Ходоркова, Вчорайшого, Сквири, Погребищ, Білилівки, Зілопілля, Козятина та Бердичева. Базар простягався від Баламутівської церкви через містечко до виїзду на містечко Вчорайше.

На базарі все прирівнювалося до вартості коня. Гроші були дуже дорогі. Переважна кількість селян ходила в домотканій одежі. Сільськогосподарська продукція порівняно була дуже дешевою, а товари промислові - надзвичайно дорогі.

Розвиток промисловості та торгівлі сприяв збільшенню кількості населення містечка Ружина. Так, якщо в 1866 році разом з Баламутівкою було 1524 жителі, то в 1890 році вже більше п'яти тисяч, і Ружин стає волосним центром Сквирського повіту.

За кошти населення Ружина земство відкриває двокласне училище, в якому навчалися сорок сім учнів. В 1890 році почала працювати і двокласна міністерська народна школа, де здобували грамоту вже двісті сім дітей. В цей же час споруджується приміщений лікарні на десять ліжок (збереглося до нашого часу). Тепер в ньому аптека. Була приймальна палата. Діяла державна і земська пошта. Окремо працювала лікарня для євреїв.

Діти вчилися і в приватних осіб-вчителів, в основному багатих євреїв.

Чотирьохсотлітній Ружин уславило чимало видатних першопрохідців в галузі науки, культури, зробивши великий вклад в історію. Ось хоча б таке. Журнал "Польща", що видається російською мовою у варшавському видавництві, друкує картку-енциклопедію, де йдеться про відомих поляків. І серед знаменитостей, які залишили яскравий слід у суспільно-політичному житті, знаходимо ім'я Ернеста Маліновського, який народився в 1808 році в Ружині (том 3, стор.10).

В статті розповідається про інженера-залізничника, професора університету в Лімі. Він був учасником повстання 1830-1831 років та учасником повстання 1848 року. З 1852 року Ернест Маліновський пов'язує своє життя з Республікою Перу. Він займається фортифікаційними спорудами морського узбережжя, зокрема порту Кальял.Е. Маліновський - автор і керівник будов й залізничної колії, що пролягла через гористу місцевість Анд на висоті 4769 метрів над рівнем моря - найвищої в світі залізничної лінії з 362 тунелями. Жителі Перу визнали нашого земляка Е. Маліновського своїм народним героєм, спорудивши йому пам'ятник на одній з площ столиці республіки - Лімі.

В 1900 році в Ружині було 284 дворів. В ньому мешкало 5425 особи, з них 3191 чоловік. Основне заняття населення - хліборобство. Містечко належало поміщику А.А. Злотницькому. Господарство в маєтку поміщика велося по 8-пільній сівозміні, а селяни вели своє господарство по трьохпільній. В містечку були: одна православна церква, римсько-католицький костьол, човня, єврейська синагога, шість єврейських молитовних домів, двокласна міністерська народна школа, цегельний та шкіряний заводи, водяний млин, слюсарна майстерня, вісім кузень, аптека, шість постоялих дворів.

Під впливом революційних подій в 1905-1907 роках, які відбувалися в країні, робітники та селяни Ружина і навколишніх сіл піднімалися на боротьбу проти поміщиків та самодержавства. Вони самоправно рубали державні та поміщицькі ліси, випасали худобу на поміщицьких пасовищах, захоплювали пасовиська і водопої, а з часом почали підходити і до більш рішучих дій - до страйків, підпалів майна, розгрому поміщицьких маєтків.

Події буремного 1905 року в центрі царської Росії викликали відповідний відгук і в серцях наших земляків. Ось, наприклад, що відбувалось в 1906 році за 18 кілометрів від Ружина, в селі Вчорайшому.

Саме коли настав час обробітку цукрових буряків на полях Терещенка, біля контори його економії виник конфлікт: місцеві заробітчани висловили вимогу, аби економ підвищив їм оплату праці. Той відмовився й послав на підводах штатних літняків (працювали ці люди від Миколи до Покрови) за заробітчанами в села Ярославку та Крилівку. І коли запрошені на другий день прийшли сапати панські буряки, то на полі з'явилося багато вчорайшенських хлопців, які вигнали прибулих з роботи і попередили, щоб не приходили до тих пір, поки економ не підвищить денний заробіток.

Через кілька днів, на прохання економа, із Сквири до Вчорайшого прибув загін Черкесів із 56 чоловік, озброєний гвинтівками, шаблями, з нагаями та кинджалами за поясами. Знайшлися в пана і "свої люди", які допомагали виявити організаторів страйку, що не встигли втекти із села. Спійманих Петра Стадника, Карпа Дзюбка, Панаса Ященка, Лукаша Бондарчука, Петра Приступнюка черкеси повезли на Паволоч, а потім на Сквиру.

Усе-таки економ мусив надбавити поденну оплату за обробіток буряків, а хлопці, які повтікали, скоро повернулися. Арештованих випустили тільки під осінь - блідих та немічних.

У Вчорайшому були люди, які розповсюджували революційну літературу. Ожереди і скирти з хлібом і соломою горіли в економіях Терещенка і Радзіховського, але хто їх підпалив, залишилось глибокою таємницею.

З тих хлопців, які виступали на панській буряковій плантації за інтереси заробітчан, дожив до Жовтневої революції Карпо Дзюбко. Він був здоровим, міцним хлопцем і служив матросом у царському флоті, а в 1919 році - голова ревкому у Вчорайшому.

В Ружині селяни спалили поміщицьку садибу. Один з учасників виступу маляр Кирило Андрійович Добровольський після цього перейшов працювати в м. Київ на Південно-Російський завод (тепер завод "Ленінська кузня"), де разом з робітниками та солдатами брав участь у збройному повстанні.18 листопада 1905 року в Києві повстала саперна бригада на чолі з поручиком Б. Жадановським. До повсталих приєдналися робітники Південно-Російського заводу, яких зустріли урядові війська.30 чоловік було вбито і до 100 чоловік поранено. В тому числі загинув Кирило Андрійович Добровольський.

На одній з алей Байкового кладовища стоїть обеліск з червоного граніту. На ньому висічено барельєфи-погруддя і прізвища п'яти революціонерів. Серед них ім'я нашого славного земляка Кирила Андрійовича Добровольського.

З року в рік 18 листопада до обеліска приходять з квітами три покоління робітників заводу "Ленінська кузня".

В траурному мовчанні вони вшановують пам'ять тих, хто загинув в боротьбі з царизмом.

В.І. Ленін високо цінив організований виступ київських робітників та військових Київського гарнізону. Він писав:

"За морським боєм у Севастополі йдуть без усякої перерви

сухопутні бої у Воронежі і Києві. Збройне повстання в цьому

останньому місті робить, як видно, ще крок вперед, крок до

злиття революційної армії з революційним пролетаріатом і

студентством".

Житель с. Рогачі Петро Диминійович Маковенко служив на броненосці "Потьомкін". За участь у повстанні на кораблі був засуджений царським урядом. На повсталому легендарному броненосці служили також Іван Іваницький з Вчорайшого, Гнат Іванович Собчук із Вербівки. Останній залишив броненосець коли його команда висадилась на території Румунії. Він через Бессарабію дістався додому, звідкіля під чужим іменем добрався до тодішнього Петербурга, а звідти до США. Там він познайомився з редактором газети "Русское слово" Іваном Окунцівим і в 1917 році в складі групи емігрантів із 225 чоловік повернувся з Нью-Йорку до Росії.

Була в Ружині і організація РСДРП, до якої входили робітники Топорівської цукроварні та Немиринецького спиртозаводу. В організації нараховувалось 48 чоловік. Групою керував аптекар (прізвище невідоме), а газети та листівки з Києва доставляла дочка містечкового мешканця Волинського.

В 1910 році усі 48 чоловік були заарештовані. Судив їх військовий трибунал, але за відсутністю доказів - справа була передана до суду присяжних повірених.

Весною 1905 року в багатьох селах Сквирського повіту в тому числі і в Ружині та Верхівні, відбулися Першотравневі страйки. Страйкарі вимагали збільшення заробітної плати, зменшення податків, а також свободи слова.

Тільки силою зброї місцевій владі вдалося придушити страйк. Найбільш активні учасники його були заарештовані або звільнені з роботи. Звільненим з роботи страйкарям селяни і робітники допомагали грішми, харчами та морально.

Незважаючи на репресії, боротьба селян тривала. Поступово в економіях і на бурякових плантаціях Терещенка селянам вводився 9-годинний, а подекуди і 8-годинний робочий день. Поденну плату поміщики та плантатори змушені були підвищити з 20 до 50-70 копійок для жінок і до 1 карбованці для косарів. Кількість селянських виступів у Сквирському повіті становила п'яту частину всіх заворушень, які мали місці в 12 повітах Київської губернії. У маєтках капіталіста Терещенка страйки продовжувались і в 1907 році.

Все зростаючий революційний рух примусив поміщиків піти на деякі поступки трудящим. Було збільшено заробітну плату робітникам та підліткам, які працювали на заводах. Але це не змінило економічне становище трудящих мас. Особливо важким воно було під час першої світової війни. Непомірно зросли податки. У більшості селянських господарств були забрані коні. На фронт пішла більша частина чоловіків. Життя багатьох селянських сімей стало нестерпним. З початком першої світової війни чиновний апарат Ружинщини, поміщик, купці, духовенство кинулися до власного збагачення і використовували все для наживи.

Почали виконуватися військові замовлення. Млини працювали цілодобово. Укладалися вигідні договори про здачу м'яса. Підскочили на нього ціни. З державної каси зникло золото. Зросло хабарництво, спекуляція.

Власники магазинів почали приховувати товари широкого вжитку, наживаючись на дефіциті. В 1917 році на складах семи цукрових заводів Сквирського повіту приховувалося десять мільйонів пудів цукру. Почалася закупка худоби для діючої армії. М'ясопродукти стали дуже дорогі.

Відсутність чоловіків, які пішли на фронт, негативно позначалося на господарюванні: стала погано оброблятися земля, небувало знизилася врожайність. У Ружині почали збирати пожертвування на війну, солдатським вдовам та дітям-сиротам. Але ця допомога була мізерною. Селянські господарства занепадали, розвалювалися і в цей важкий час до Ружина докотилася звістка про повалення царизму. Вона прийшла на початку березня 1917 року і була зустрінута з радістю багатьма верствами населення.

З приводу цієї події в Ружині відбувся мітинг. Журнал "Літопис революції" так описував це: “... Коли пролунала звістка, що скинули царя, винуватця війни, всі легко зітхнули, села ожили. В кожного в очах світилася надія на краще, що врешті прийшло. Будуть землі, випаси і воля."

Темне селянство не уявляло собі, що можна царя скинути. Вони думали, що він царем народився, то й буде ним вічно.

Але багато людей, коли почули, що царя немає й буде воля, взяли червоного краму, поприв'язували до крючків, понаписували на полотнищах "Воля і рівність" й рушили з піснями до містечка Ружин.

Коли зійшлися, то влаштували гуртовий спів, схиливши прапори. Потім багато селян виходили на трибуну й закликали до закінчення війни, яка взяла багато молоді, що гине не зна за що".

Проте сподівання виявилися марними. Буржуазний Тимчасовий уряд продовжував вести кровопролитну війну. Земля, запаси, ліси, як і раніше, залишалися в руках поміщиків. Віра людей в новий уряд похитнулася. Робітники і селяни готувалися до нових виступів за свої права.

В Сквирському повіті вже в березні-квітні 1917 року стали виникати Ради селянських депутатів, які розгортали боротьбу за землю. Спроба прибулих у Сквирський повіт каральних загонів - донських козаків - придушити селянський рух закінчилася нічим. В селах повіту селяни примушували поміщиків віддавати частину хліба безземельним і бідноті.



Случайные файлы

Файл
137534.doc
141039.rtf
154654.rtf
2345-1.rtf
12449-1.rtf