Історія збройних сил України (57721)

Посмотреть архив целиком

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ





Реферат


На тему:


«Історія збройних сил України.

Їх участь у Великій Вітчизняній війні.»










Перевірив:

Каріков С.А.

Виконав

студент 1 курсу

3 групи ЕП

Пилипенко О.Г.










Харків 2005 рік


План



1. Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

2. Пластунський та січовий рух в Україні

3. Збройні Сили Української Народної Республіки

4. Діяльність Української Повстанської Армії /УПА/

5. Партизанський рух на окупованій Україні

6. Озброєння, бойова техніка і організаційне будівництво Радянських

Збройних Сил у роки війни


1. Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

Український народ, як і всі народи колишнього Радянського Союзу по праву пишаються перемогою над фашистською Німеччиною та її союзниками у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.

Перемога ця була завойована у жорстоких та кровопро­литних боях. Ворог був дуже сильний і підготовлений у всіх відношеннях. Для його розгрому радянській державі прийшлося напружити всі свої сили, мобілізувати всі ресурси витримати 1418 діб важких випробувань. Нарсуди Радянсько­го Союзу винесли на своїх плечах головний тягар боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. Найжорстокіша і'і воєн, яку будь-коли вело людство, була виграна. Вона мала патріотичний характер, оскільки велася за врятування Вітчизни. Але не все суспільство дотримується (й дотримувалося в роки відсічі фашизму) єдиної думки щодо характеру війни 1941-1945 рр. Дехто вважав і вважає її загарбницькою, „неукраїнською". На нашу думку, суперечка навколо назви шини певною мірою надумана. Справді у війні зіткнулися два тоталітарних режими. Причому, для українського, російського та ініних народів СРСР нацис­тська загроза була смертельно небезпечною оскільки фа­шизм вів війну на тотальне знищення. Отже, боротьба про­ти „третього рейху" була війною за врятування від зни­щення і Вітчизни, і самих народів.

2. Пластунський та січовий рух в Україні

Кінець XIX - початок XX ст. був ознаменований новим піднесенням національно-визвольної боротьби українсько­го народу. Центром її стала Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух. Свою назву він запози­чив від січового козацтва і об'єднував у своїх товариствах радикально настроєних селян, інтелігенцію, а пізніше і сту­дентську та учнівську молодь. Стрілецькі товариства ("Січ. Сокіл"), до яких сходили дорослі, юнаки, поповню­валися за рахунок пластунів - членів дитячих, молодіжних осередків. Перший такий таємний гурток „Пластуни” ство­рений Іваном Чмолою (1^2-1939) із вихованців шкіл та гімназій Львова у 191 І році. Зразком для наслідування мо­лоддю рис захисника вітчизни у цих громадсько-політич­них організаціях були січові козаки, їхня славетна історія.

Члени „Пласту", Січі" об'єднувалися в курені, сотні, чоти, рої. Керівництво ними вела виборна старійшина: курінний, суддя, писар, скарбник. Ці товариства навчали своїх членів військовому ремеслу: знайомили з теоретичними положеннями, організовували муштру, влаштовували курси стрільби. Одночасно розробляється українська військова термінологія, література, випускаються підручники з військової справи, стрілецької зброї. Проте діяльності цих організацій, створенню чіткої організації в Галичині перешкоджала політика Росії. Бракувало досвідчених військових спец - інструкторів, матеріальна скрута, відсутність зброї, приладдя, одягу, взуття тощо. З початком першої світової війни Головна Української Рада оголосила звернення до українського народу, в яком закликала молодь, громадськість об'єднатися під жовто-блакитним прапором Українського січового стрілецтва, не залежно від політичних поглядів для збройної боротьби : Царською Росією і визволення всієї України. Молодь поча­ли масово поповнювати лави вічового стрілецтва на Гали­чині. Розпочалося створення легіону Січових Стрільців на засадах офіційних Збройних Сил. Народ матеріально і морально допомогах цьому. Командування першим легіоном очолив Теодор (1875-1970), пізніше Михайло Галущинський (1878-1931). У вересні 1914 року з дозволу австрійського уряду легіон в кількості 2500 Добровольців прийняв присягу на вірність Україні. Кілька тисяч добровольців залишились поза офіційною реєстра­цію і тільки після звільнення Галичини влилися в лави стрілецтва.

Австрійське командування направляло легіон УСС на найскладніші ділянки фронту. Високий героїзм показали в боях за Маківку, Галич, Бережани. В тяжких боях український легіон втрачав своїх кращих синів і дочок, поповнювався за рахунок новобранців, а тому чисельність легіону усс коливалася від кількох сотень до 7 тисяч чо­ловік. Загалом він складався з піхотного полку (2-3 курені). Кожен курінь (батальйон) мав чотири сотні (роти). Сотні складалися з чотирьох чот (взводів), чоти з чотирьох роїв (відділень) по 10-15 чоловік. В сотню (100-150 чоловік) входили бойовики, 2 ремісники (кравець, швець), писар та його помічник, 2 телефоністи, кілька санітарів, обслуга сотен­ного обозу (господарська частина). Командирами (комендантами) сотень були сотники: поручники (молодші лейте­нанти), рідше чотарі (командири взводів).

Січові стрільці були погано озброєні. Австрійський уряд передавав УСС старі зразки зброїї: гвинтівки системи Верндля, німецькі автоматичні гвинтівки системи Маузера. Зброї це вистачало, вона була неукомплектована; не було ременів, набійниць та іншого. Воїни не мали в достатній кількості військового одягу, взуття.

З весни 1916 р. легіон УСС мав у своєму складі кулеметну сотню, яка була озброєна легкими та важкими кулеметами /скорострілами/ системи Шварцльозе. Скорострільна сотня /біля 80 чоловік/ мала 12 в'ючних коней під кулемети та боєприпаси, віз-кузню, віз-слюсарню тощо.

Крім того, в легіоні УСС були взводи по „боротьбі зблизу", які мали два відділення легких і важких мінометів, гра­натометів і відділ світильників-вогнеметів. Для підтриман­ня зв'язку відділи УСС користувалися пішими та кінними вістовими (зв'язківцями). Лише в середині 1915 року сотні одержали по 1-2 телефонних апарати. У 1917 році при ле­гіоні був створений відділ протигазової служби, земляни :х та будівельних робіт, технічна сотня тощо. В жовтні 1914 р. в складі легіону був створений кінний загін, який пізніше переріс у сотню. У складі УСС були також допоміжні служ­би: санітарна, господарський відділ, обоз тощо. Для підго­товки поповнення в легіоні була створена військова школа (вишкільна група), яка складалася з кількох сотень і мала власне господарство. Вони включали 8-10 сотень. Навчання проводили спочатку австрійські, пізніше українські інструктори, які мали пев­ний військовий досвід. Новобранці жили в селянських ха­тах, терпіли злигодні (холод, голод). Це не давало можли­вості підтримувати високу дисципліну та добру якість нав­чання. (одиночна, одноосібна підготовка). Заняття тривали по 6-7 годин. Головною метою було навчити їх самостійним бойовим діям щоденно. Кожна хвилина використовувалася з користю для справи. У кінці навчання в полі проводився підсумковий огляд, іспит з усіх дисциплін військового ре­месла. Щоб стати командиром, необхідно було закінчити до­датково двомісячні курси навчання. За два роки цю військову школу пройшли 7 тисяч чоловік.

Січове стрілецтво зростило славних синів України: Кирила Трильовського, Костя Левицького, Михайла Волошина, Дмитра Вітовського та інших. Серед січових стрільців було багато талановитих людей - художників, поетів, жур­налістів. Серед них - Юрій Шкру-меляк, Мирослав Ірчан, Левко Леп-кий, Роман Купчинський та інші. Січових стрільців, як українську військову одиницю, цінувала австрійська і боялася російська влада. Це пов'язано з тим, що метою УСС було звільнення й об'єднання українського на­роду, створення незалежної України. Проте чотири роки збройної боротьби легіону УСС з могутньою Росією не при­несли успіху, але вплинули на процеси подальшої боротьби українського народу за свою державність.


3. Збройні Сили Української Народної Республіки

У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. З початком у Росії революційних подій 1917 року в Україні розпочина­ється військовий рух, метою якого було створення власні національної армії і незалежної держави. Створюються ЗО військові клуби, організації, які утворюють українські військові частини. Аналогічний рух розпочався у військо­вих частинах в Росії, на Кавказі. Цей рух сприяв в основно­му переведенню українців для служби на свою землю. Ро­сійське військове командування, революційна демократія вороже ставились до цього. Протягом 1917 року, шляхом українізації, самовільного відокремлення від російських частин було стихійно створено чимало українських військо­вих підрозділів. Але тільки з проголошенням Центральною радою УНР розпочалось справжнє створення національних Збройних Сил. І б січня 1918 року Центральна Рада УНР ухвалила Закон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. На­родна міліція створювалась за територіальним принципом (за округами). Були сформовані окремі кадрові частини, нав­чання воїнів проводилося військовими інструкторами. У цей же час схвалено тимчасову форму одягу (однострій) укра­їнського війська. Відзнаки роду військ та номери військо­вої частини вишивалися на чотирикутній синій петлиці, що розміщувалась на комірі блуш. Рід війська позначався: піхо­та - навхрест дві гвинтівки, артилерія - два гарматних дула, кіннота дві шаблі і т.д. У війську не встановлювалися військові ранги (звання), а запроваджувалися тільки відзна­ки військових посад, виконуваних функцій. Ними були срібні чи золоті шеврони з кутом догори, різної кількості в залеж­ності від посади. Вони розташовува­лися на правому рукаві вище ліктя.

У квітні 1918 року приймається рішення про реорганізацію народ­ної міліції у регулярну українську армію. Планувалось, що вона буде складатися з 8-10 військових тери­торіальних корпусів. Проте уряд УНР не встиг це виконати, бо 29 квітня 1918 року відбувся держав­ний переворот і до влади прийшов гетьманський уряд на чолі з гене­ралом П.Скоропадським. Останній призначив на посади військового міністра, віце-міністрів російських і німецьких генералів, які гальмували створення української армії. Разом з тим, в липні 1918 року рада міністрів ухвалює закон про загальний військовий обов'язок, затверджує план організації армії. Час дійсної військової служби встановлю­ється: в піхоті - два роки, в кінноті та артилерії - три, на флоті - чотири роки. Служба в запасі мала тривати до 38 років, а в ополченні з 39 до 45 років. Набір новобранців пла­нувалося проводити двічі на рік: восени і весною. Україн­ська армія мала складатися з 16 корпусів (армійських, кінних), 7 дивізій, трьох важко гарматних батальйонів, ескад­рильї бомбардувальних літаків, з двох понтонних і чотирьох залізничних куренів тощо. Для підготовки військових кадрів розгорталась система навчальних закладів: військова ака­демія з трирічним терміном навчання, повітряна школа, 4 кадетські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній для кінноти, артилерії та технічної служби. У складі укра­їнської армії залишився Запорізький корпус, перейменова­ний в Окрему Запорізьку дивізію, Запорізький і Чорно­морські Коші (по 400 козаків). Гетьман П.Скоропадський сформував Сердюцьку дивізію та дивізію Сірожупанників, відновив у Білій Церкві окремий загін Січових стрільців. У листопаді 1918 року чисельний склад української армії козацтва доходив до 60 тис.чоловік.

Сердюцька дивізія складалася з синів заможних селян, які були опорою гетьманської влади. Вони навчалися на зразок російських елітних гвардійських полків. Сірожупанники були сформовані з українців, полонених в Австрії. До складу окремого загону Січових стрільців входили січовики галицьке го полку та добровольці із наддніпрянських українців.

Поряд з цим за час свого існування гетьман П. Скоропадський організував в Україні безліч російських добровольних чих частин: „південних", „північних", „астраханських", „саратовських" тощо. Вони глузували з усього українського, проводили паради в українських містах, безкарно вели про­паганду проти української держави, гальмували розбудову української армії.

Одночасно з цими подіями проходила і українізація Чор­номорського флоту. Першим кораблем, який підняв укра­їнський прапор у липні 1917 р. був міноносець „Завидний" Через чотири місяці половина кораблів флоту підняла український національний прапор. У березні 1918 року Цен­тральна Рада проголошує створення військового і транспор­тного флоту УІІР а Чорномуга Азовських морях. Військо­вий флот України складався з трьох бригад лінійних кораблів (9 кораблів), з однієї бригади крейсерів (2 кораблі), з бри­гади гідрокрейсерів (6 кораблів), з дивізії міноносців (27 ескадровнх міноносці), з 27 підводних човнів, кількох дивізіонів сторожових катерів, багатьох трансі юртів, тралерів.

До складу флоту також входила морська піхота й авіація. Морська піхота складалася з корпусу морської охорони узбережжя Чорного моря, який у своєму складі мав три пол­ки морської піхоти. Військово-морська авіація складалась з 20 гідропланів. З гетьманством П.Скоропадського суве­ренності української держави починає загрожувати небез­пека. Антиукраїнському курсові цього уряду українська громадськість протиставляє високу консолідацію сил. Щоб врятувати українську державність, створюється Україн­ський національний союз на чолі з В.Вінниченком, новий уряд - Директорія УІІР.

Після проголошення П.Скоропадським, 14 листопада 1918 року, України федерацією Росії, скасування її само­стійності, розпочинається повстання. Його розпочали ( січові стрілі,ці, підтримані селянськими масами навколо Білої Церкви. Формується Дніпровська дівізія / 10 тис. Чоловік/ на Трипільщині. До лав республіканських військ вступає українське селянство, робітники, інтелігенція. 14 грудня 1918 року, після зречення (коронадського від влади, була встановлена Українська І Іародна Республіка. Військові сили України на цей час складали близько ЗОО тис.чоловік, але їхня бойова здатність була низькою: не вистачало кваліфіко­ваних військових кадрів, залишилося мало регулярних військових частин, повстати були малоорганізованими, зявилося багато самозваних загонів, які переходили від одно­го до іншого табору тощо. До початку громадянської війни з більшовиками війська Директорії склали 6 дивізій, два корпуси Кістяком армії були Запорі зький корпус та корпус Січовихвих стрільців. Решта військових формувань були нестійкимипоступово втрачали свою військову силу. Після поразки на Правобережжі України Наддніпрянська армія була реорганізована і опинилася на Волині. Директорія УНР почала координувати дії українських Наддніпрянськоі Галицької армій. Проте остаточно організувати їхні сили резерви не вдалося, і після 5-ти місячної боротьби з ворогами України армія зазнала поразки. Центр збройної боротьби українського народу за своє визволення перемістився в Західну Україну. Уряд Директорії в грудні 1919 р. визнав Західну Українську Народну Республіку (ЗУНР), а ще в січні 1919 р. у Києві був проголошений акт злуки українських земель. Проте війна з більшовиками не дала можливості реально об'єднатися усім українцям.

Українська Галицька Армія (УГА) була створена в бо­ротьбі проти поляків на території Західної України на по­чатку 1919 р. Вона нараховувала 45 куренів піхоти, 40 ар­тилерійських батарей, кілька сотень кінноти. На озброєнні було близько 25 тис.гвинтівок, 150 гармат і не більше 600 шабель. У складі УГА була авіаційна сотня, багато допо­міжних військових підрозділів. Уряд Директорії поставив УГА б бронеманінн. Загальна чисельність УГА з тилом в кінці 1919 р. складала біля ІОО тис.чоловік.

У військових силах УІІР отримали розвиток нові, ще невідомі в історії способи ведення-бойових дій. Більшість армій того часу у війні використовували наступ на ворсі а суцільним фронтом на тисячі кілометрів. Українська армія проявляла надзвичайну рухливість, мобільність, манев­реність, завдяки наявності невеликих військових підрозділів (загонів) на всій фронтовій території. Одним із головних засобів боротьби (оборони, наступу) були броньовані потя­ги, бронемаінини, під прикриттям яких на глибині в декілька кілометрів оперувала піхота, кіннота. Першими в оій всту­пали бронепотяги, бронемашини, за ними розгорталась в бойову лінію піхота. Бронепоїзд складався із бронепотяіу. броневагонів, укріплених спеціальними брусами, металом та з 2-4 платформ прикриття. Бронепоїзд був озброєний кількома кулеметами та 1-2 легкими польовими гармати ми. Бронемашини були озброєні кулеметами, а інколи гарматою. Вони використовувалися для ведення розвідки, бойової охорони піхоти, зв'язку тощо. Основною тактичною одиницею піхотних частин були курені, які об'єднувалися по 3-5 у бригади. Зброя була трофейною, зарубіжного зраз­ка (австрійська, німецька, російська). Кулеметні відділення піхоти були озброєні кулеметами системи Шварцльозе, пізніше їх почали називати “Максимами". Деякі сотні мали відділи мінометів та піхотних гармат. Зброєю стрільця (піхотинця) була гвинтівка системи Манліхера, пізніше гвинтівка російського зразка, гранати.

У складі бригади, полку було по 4-5 артилерійських батарей, які мали кожна по 4-5 гармат. У бригаді була принаймні одна батарея далекобійних гармат чи гаубиць (калібр 105 мм) і три батареї польових гармат (австрійські 78 мм російські 75 мм).

Авіаційний полк (ескадра) складався з 200 літаків та сотні по їх ремонту. Він поділявся на окремі сотні (10-12 літаків). Це були німецькі та французькі машини. Вони виконували розвідку, нищили військові об'єкти, ворожі літаки.

Кіннотники були озброєні шаблями і короткими і ніш тівками. Кожна кінна сотня мала крім того відділення леї ких кулеметів. В Українській Галицькії Армії були її допоміжні військові підрозділи: господарські, командні, польові ві жандармерії тощо. Нове поповнення навчалося при військових частинах в окремих навчальних і рунах.

Бійці Придніпрянської армії не мали однотипної форми одягу, а носили пласт або ж трофеійні одяг та взуття. Дещо краще це питання було організовану УГЛ. Військотій мундир бійців УГЛ був подібним до австралійського. Являв собою коротку блузу (піджак) зі стоячовикладним коміром. на якому була суконна петлиця різного кольору, залежно від роду військ, із зубчаткою. Зубчатка командирів відрізня­лась від інших золотистими шнурками, підкладками. Відзна­ки посад були нашиті на рукаві збірними стрічками різної ширини й кількості. Піхотинці носили штани в обмотках і черевики, кіннотники і артилеристи ходили в чоботях. Воя­ки мали короткий плащ і округлу шапку з м'яким дном і окопом, забарвленим відповідно до роду військ.


4. Діяльність Української Повстанської Армії /УПА/

Маловідомою до сьогодні є історія УПА. Ще до початку війни з Німеччиною організація ОУН поділяються на 2 фракції: ОУН під керівництвом Степана Бандери (бандерівці) та ОУН під керівництвом Андрія Мельника (мельниківці). Члени організації С.Бандери (ОУН-Б) були прихильниками революційної боротьби за визволення України силами власного народу, без орієнтації на Німеччину та інші держави. До цього їх привело розчарування політикою Гітлера, і особли­во - щодо Карпатської України. Метою ОУН-Б було скористатися знесиленням ворогів (СРСР і Німеччина) для п будови соборної держави.

Мельниківці (ОУН-М) були схильні до боротьби проти СРСР спільно з Німеччиною. Боротьба за лідерство між цими двома фракціями завдала певної шкоди українській незалежності. Напередодні нападу на СРСР у німецькій армії з числа українців, що проживали на зайнятих німцями територіях, було сформоване українське збройне з'єднання близько 600 чоловік (підрозділи „Нахтігаль" та „Роланд"). Німці їх вико­ристовували в деверсійних цілях проти СРСР. ОУН-Б спо­дівалася, що вони стануть основою майбутньої української армії. Проте німці цього не допустили, а використовували ці підрозділи у своїх цілях. А тому ОУН-Б, переорієнтувавши частину бійців „Нахтігаль” без узгодження з Берліном ЗО червня 1941 р. захопили м.Львів і проголосили акт про віднов­лення Української держави. Німці агресивно відреагували на це. Було зварені товано і відправлено у концтабір до Німеч­чини С.Бандеру і його однодумців, близько 40 провідних членів ОУН гестапівці розстріляли Незважаючи на це, ОУН без згоди німців на захоплених фашистами територіях починає створювати адміністрації з національне свідомих українців; нерідко в селах відкривали­ся українські школи, церкви тощо. З'являються в цей час і перші партизанські загони українських націоналістів на Поліссі, Волині. У кінці 1941 р. з цих загонів формується нерегулярна військова частина „Поліська Січ" (керівник Та­рас Бульба-Боровець). За непідкорення німцям останні роб­лять спробу .Поліську Січ" розформувати. З цього моменту військове формування поповнюється новими членами ОУН, подується в ліси і стає на шлях партизанської боротьби з німцями та більшовиками Наприкінці 1942 р. всі загони ОУН і підрозділи Т.Бо-ровця об'єднуються в УПА. Головнокомандуючим розши­рених сил УПА стає український офіцер Роман Шухевич. УПА поділяється на чотири групи: Північ, Захід, Південь, Схід, які діяли майже у всіх регіонах України. Бойовою оди­ницею УПА був курінь, який мав 3-4 сотні по 130-200 бійців кожна. В апогеї своєї сили /кінець 1943 - початок 1944 рр./ чисельність УПА за деякими даними сягала 40 тис. чоловік. У порівнянні з іншими підпільними рухами окупованої німцями Європи, УПА була унікальна тим, що практично не отримувала чужоземної допомоги, їй допомагало насе­лення, а особливо Західної України.

Озброєння вояків УПА було частіше всього трофейним: німецьким, польським, залишеним російськими бійцями під час відступу. Нове поповнення УПА отримувало військову підготовку у трьох підпільних військових школах: школі офіцерів /старшин/ у Великих Мостах, підофіцерів /підстар­ший/ у Клевані /Волинь/ та Поморянах /Галичина/. Крім цього па Волині, Поділлі діяли різні військові курси. На північному заході України, у лісах, проводилися тренуван­ня, навчання збройних груп. З серпня 1943 р. у складі УПА діяли невеликі інтерна­ціональні загони воїнів /італійці, румуни, німці, угорці та інш./, що дизертирували зі своїх армій. З лютого 1943 р. УПА активізує спою боротьбу як проти радянських парт­изан, так і проти німців. Праги німців ця боротьба стає де­далі сильнішою. УПА звільняє військовополонених з та­борів /Луцьк, Ковель, Ківерці/, українських в'язнів з німець­ких тюрем /Дубно, Луцьк, Ковель/ , захоплює завод боєп­рипасів в Оржеві, продовольство, що відправлялося до Німеччини тощо. Як і радянські партизанські загони, заго­ни УПА практикували рейди по тилах німців, влаштування засідок, диверсій, наскоків тощо. Були випадки, коли такі дії проти німців координувалися партизанами. У квітні 1943р. воякам УПА вдалося звільнити від німців багато Районів Волині. Проти УПА була кинута дивізія, що скла-Далася з одного німецького полку СС і двох угорських полків. Загони УПА діяли на Поділлі, Київщині та інших регіонах України, мали розгалужену систему своїх підпільних формувань: осередків, самооборонних кущових відділів. Крім бойових дій, вони вели широку політико-про-пагандиську роботу серед населення, закликали до бороть­би з ворогами українського народу, до його об'єднання в соборну українську державу. Через формування УПА прой­шли школу боротьби близько 700 тис. добровольців. Разом з тим, УПА виступала не тільки проти фашистів та більшовиків, а й допускала певні конфлікти з поляками на змішаних україно-польських землях Волині, Поліссі, Холмщини. Мала місце кривава боротьба УПА з підпільною польською націоналістичною організацією -Армією Крайовою. Остання прагнула зберегти контроль над українськими землями, що входили до Польської дер­жави. Спровокована бойня між загонами УПА і Армії Крайо­вої стала джерелом ненависті між українським та польським населенням. Відбувалися і сутички між УПА та партизан­ськими загонами, які воювали проти спільного ворога -гітлерівців. Мали місце сутички УПА із частинами Черво­ної Армії. Гинули ні в чому не винні люди. Так, 29 лютого 1944р. при виїзді до військ одним із загонів УПА був важь поранений командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії Ватутін М.Ф., війська якого звільнили столиц України та блискавично провели в лютому Корсунь-Шевченківську операцію. Від цього поранення Ватутін згодом помер у військовому шпиталі м.Києва. Великих людських, моральних і матеріальних втрат зазнав український народ в період післявоєнної боротьби з військами державної безпеки і МВС СРСР, які точилася до 1951 року.Зараз, у спробах переосмислення історії , приходимо до розуміння того, що цей період є особливим, переломним у тривалому, історичному про­цесі формування незалежності України. Участь ук­раїнського народу в антигітлерівській коаліціі, його великі людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли по­глибленню національної свідомості, як у радянській, так і V національно-патріотичних формах, розуміння його місця серед інщих народів, а відтак, поступовому реальному напов­ненню державницького потенціалу України, навіть в умо­вах жорстокої централізації унітарної країни, якою був Ра­дянський Союз. Велика заслуга українського народу в боротьбі за свою незалежність і свободу. Україна вийшла з 2-ї світової війни у новій якості: насамперед, вона вперше у своїй історії ста­ла соборною, ввібравши до свого складу всі українські землі, Крім того, Україна також вперше була введена в систему світової співдружності, набула статус суб'єкта міжнародного права, члена міжнародних організацій. У той же час вона залишалася у складі СРСР як союзна респуб­ліка, яка не мала фактичного виходу на міжнародну арену. Драматичною була доля українського народу, що праг­нув до своєї державності у роки 2-ї світової війни. Саме на території України відбулось найбільш жорстоке зіткнен­ня двох тоталітарних систем світу: сталінізму і гітлерізму. Українці, які віками прагнули до миру, до свободи, були в черговий раз розділені на різні, а то й ворожі табори, гру­пи. Заради національного спасіння, миру наші діди та пра­діди в лавах Червоної Армії, Української Повстанської Армії, партизанських загонів боролися проти сірого спільного ворога - гітлерівців. Метою боротьби було ство­рення міцної та квітучої української держави. А тому 22 жовтня 1993 р. Верховна Рада України приймає Закон „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", в якому говориться, що „вояки УПА, інших військових фор­мувань, які брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у 1941- 1945 рр. і які не вчинили злочину, та ті вояки, які реабілітовані - віднесені до учас­ників бойових дій, і користуються пільгами, що встанов­лені державою для учасників Великої Вітчизняної війни".Трагічна історія визвольної боротьби українського на-Роду за свою незалежність, державність, створення своїх національних Збройних Сил, повинна стати добрим уроком Для майбутніх воїнів, молодого покоління України.


5. Партизанський рух на окупованій Україні

У перший рік війни партизанський рух носив малоорганізований характер. Партизанські групи були малочисельними, погано озброєними. Утворювалися вони в основному у лісостеповій смузі України офіцерами Червоної Армії, що втекли з оточення, полону, радянськими активістами, їх поповнювало і всіляко підтримувало населення України. Перші виступи проти фашистів не мали організованої військової сили, носили епізодичний характер. Тільки з сер­пня 1942 року, з початком діяльності спеціальної партизан­ської групи полковника Д.Медвєдєва, розпочинається ма­совий партизанський рух в Україні. Створюються сильні партизанські з'єднання, загони під командуванням С.Ковпака, П.Верілигори, О .Сабурова.

Наприклад, партизанський загін під командуванням О. Сабурова восени 1942 р. здійснив важкий і великий рейд з Брянських лісів на Правобережну Україну. Кілька соткіло-метрову відстань 7 загонів і 2 спецгрупи (артилеристи і ав­томатники) сабурівського з'єднання подолали протягом місяця, форсувавши при цьому Десну, Дніпро і Прип'ять. Тільки в дні рейду загони нартизанів-еабуровців разгромилн великі фашистські гарнізони в шести райцентрах, зруйнува­ли 29 залізничних і шосейних мостів, провели широку по­літичну роботу серед населення, внаслідок чого особовий склад з'єднання зріс наприкінці походу до 2700 бійців. Сабурівці. спільно з ковпаківцями, з допомогою місцевих за­гонів Житомирської і Ровенської областей, а також білорусь­ких партизанів утворили в Поліссі вільній від фашистів край, який охоплював 14 районів з населенням 200 тис. чоловік.

Дії радянських партизанських загонов в Західній Укрїні не знайшли такої підтримки, як у її східній і центральних частинах. Там значно більший вплив мали загони ОУН.

Головною мстою партизанської війни було руйнування німецьких комунікацій ("рейкова",шляхова" війна). Це сковувало, послаблювало німецькі війська, збільшувало напруженість, безладдя у їхньому стані. Партизанські заго­ни практикували і тактику рейдів зі своїх „партизанських домівок". Так, у 1943 році був здійсненій Карпатськнц рейп С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї головної мети - зніщення нафтових промислів Прикарпаття, але справив ве­лике враження на все населення України, продемонстрував здатність українського народу вести героїчну боротьбу з ворогом.

Зброю, боєприпаси народні месники отримували з „Ве­ликої землі", поповнювали за рахунок німецьких трофеїв. Продуктами, одягом, взуттям партизанам допомагав народ України. У партизанських з'єднаннях, загонах військові підрозділи поділялися на зразок Червоної Армії. Там же були й навчальні підрозділи, де готувалося з військової справи поповнення.

Збройну боротьбу з фашистами вели 60 з'єднань і біля 2-х тис. партизанських загонів, в яких билися півмільйона парт­изанів різних національностей. Сила і могутність підпілля і партизанського руху була в тому, що його міцно підтриму­вав весь український народ. За героїчну боротьбу 63,5 ти­сячі партизан і підпільників відзначенеє урядовими нагоро­дами, 95 - удостоєні звання Героя Радянською Союзу.

6. Озброєння, бойова техніка і організаційне будівництво Радянських

Збройних Сил у роки війни

Під час війни розвиток видів та родів військ йшов двома напрямками: модернізації зброї, бойової техніки й організа­ційних форм шляхом створення нової зброї, бойової тех­ніки та принципово нових форм організаційного будівництва.

Збройні Сили СРСР у своєму складі мали такі види: Су­хопутні війська, Військово-повітряні сили. Військово-мор­ський флот, війська протиповітряної оборони країни тільки започатковувалися як вид Збройних Сил.З другою боку, вони за час війни збільшилися в З рази, а питома вага їх в системі ЗС зросла з 3,3- на початку війни, до 4,3 відсотка у кінці війни.

Сухопутні війська являли собою найбільш чисельний вид Збройних Сил. Питома вага їх в системі Радянських ЗС скла­дала від 80 до 87 відсотків. У своєму складі вони мали такі роди військ: стрілецькі, артилерійські, бронетанкові, меха­нізовані та кавалерійські, а також спеціальні війська.

Стрілецькі війська під час війни не тільки чисельно збільшилися майже в тричі, але й значно збільшили свої

бойові спроможності за рахунок оснащення їх новою бойо вою технікою та зброєю, яка була сконструйована та запущепа у виробництво під час війни (кулемет Горюнова, пісто лети - кулемети Шпагіна і Судаєва, карабін, протитанкові і ручні гранати).

Вдосконалювалися і організаційні форми стрілецьких військ. Так, якщо на початку війни через величезні втрата Радянське командування було змушене тимчасово відмови­тися від стрілецьких корпусів й розпочати формування стрілецьких бригад, то вже наприкінці 1942 р. відмовилися від них, і перейшли знову до корпусної системи. Значного розвитку у роки війни набули мотострілецькі й горнос-трілецькі війська.

Артилерія. Завдяки масовому застосуванню танків знач­ного розвитку набула протитанкова артилерія, особливо протитанкові гармати.

У роки війни на озброєння Сухопутних військ надійшли нові артилерійські та мінометні системи: 45-, 57-, 76-, 85- і 100 мм гармати; 160 мм міномет тощо. Великого розвитку у роки війни набула реактивна артилерія ( БМ-8, БМ-ІЗ, БМ-ЗІ і БМ-ЗЇ-12).

Головним напрямком розвитку організаційних форм ар­тилерії було збільшення кількості артилерійських частин резерву Верховною головнокомандування. Наприкінці війни їх кількість збільшилася майже в 10 разів, що складало 50 відсотків всієї артилерії Сухопутних військ.Бронетанкові й механізовані війська під час війни набу­ли самого широкого розвитку. У війну не тільки вдоскона­лювалися Т-34 і КВ, але й було створено шість нових зразків: Т-60, Т-70, ІС-2, ІС-З, Т-44. На базі танків Т-70, Т-34 і ІС була створена серія самохідно-артилерійських уста­новок (СЛУ-76, САУ-85, САУ-ІОО, ІСУ-:122, ІСУ-152).

Великі зрушення сталися в організаційних формах цих військ. У зв'язку з дуже великими втратами танків у пер­ший місяць війни, та низькою спроможністю промисловості по їх випуску, в липні 1941 року були розформовані танкові й моторизовані дивізії, замість яких були створені танкові бригади полки і батальйони.

Весною 1942 р., коли можливості промисловості значно збільшилися, запрацювали заводи, які були евакуйовані з України на Урал. Організаційні форми бронетанкових військ були знову змінені.

У квітні було розпочато формування танкових корпусів і танкових армій (наприкінці війни танкових армій було шість), а у вересні того ж року - ще й механізованих кор­пусів.

Військово-повітряні сили. На озброєння ВПС за роки війни були прийняті ЯК-І, ЯК-З, ЯК-76, ЯК-9, Ла-5, Ла-7, ТУ-2, Ш-ІО та інші.

У роки війни промисловість збудувала більше 100 тис. літаків. Основними родами ВПС були винищувальна, бом­бардувальна й штурмова авіація, самостійним родом ВПС були далеко бомбардувальна авіація. На весні 1942 р. на її базі була створена авіація далекої дії (АДД), з безпосереднім підпорядкуванням Ставці.

На початку війни авіація поділялася на армійську і фрон­тову - що створювало ряд труднощів під час масового її зас­тосування на головних напрямках. З метою вдосконалення організаційних форм, в 1942 р. були створені повітряні ар­мії, які налічували у своєму складі від 600 - в 1942 р., до 2000 літаків - у кінці війн. В 1942 р. також було розпочато формування авіаційних корпусів резерву ВГК.

Командував ВПС піл час війни головний Маршал авіації Новіков О.О.

Військово-морський флот. У роки війни питома вага цього виду у Збройних Силах не збільшилася, але внутрішня організація мала ряд суттєвих перетворень. Головна увага в будівництві звертавшася на підводні сили, родії яких під час війни постійно зростала. Поряд з підводними силами набу­вали значного розвитку у роки війни й легкі сили флоту.

Значного розвитку набула морська авіація, особливо бомбардувальна та міноторпедна. За роки війни морська піхота стала окремим родом військ.

Наркомом ВМФ у роки війни був - адмірал флоту Кузнєцон М.Г., який як і командуючи й: ВПС Новіков О.О. та бата і о інших полководців та флотоводців в післявоєнні роки. підпав під сталінські гоніння.

Література:



1.Тарас Гунчак: Україна перша половина XX століття.

2. Орест Субтельний: Україна Історія.

3. Дмитро Дорошенко: Історія України




Случайные файлы

Файл
65408.rtf
9359-1.rtf
37249.rtf
55770.rtf
mehanizm.doc