Історіографія ОУН (57709)

Посмотреть архив целиком















Історіографія ОУН



1. УКРЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА ІСТОРІОГРАФІЯ


Українська націоналістична історіографічна думка – це в основному безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися в еміграції через переслідування у СРСР та Польщі. До них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині ХХ століття. Серед представників цієї групи можна виділити декілька течій, що часто конфліктують між собою:

- учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА, члени про бандерівських формувань та організацій, більша частина представників УГКЦ закордоном тощо;

- учасники або прихильники ОУН-М та профашиські формування, частково;

- представники інших націоналістичних українських груп у вигнані.

Але у оцінці подій великих розбіжностей неіснує, окрім взаємного обвинуваченя діячів ОУН-Б (Р) та ОУН-М в бородьбі та методах досягнення своїх цілей. Хоч й треба зауважити, що до створення та діяльності ОУН, як єдиної організації до її розколу, якихось особливо різних підходів то історії немає, крім місця в ній Бандери чи Мельника з їхніми поплічниками.1

До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у вигляді різних видань. Окрім цього факти та спогади безпосередніх учасників цієї боротьби.

Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”, який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи, що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх.

Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій початку визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли формувалася ОУН. В пропагандистських роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандистський матеріал, як, наприклад, “Націоналізм” Дмитра Донцова2, або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави3, чи одного з учасників становлення та розвитку ОУН в цілому Петра Мірчука4. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки, Тур, Р.Лазовський, Чернець, Туча, С.Щука, Дзвін) “До генези Української Головної Визвольної Ради”. Такі роботи виходять з таких положень:

- Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;

- Постійне зростання революційної боротьби в Україні;

- Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави;

- Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН як до провідника усіх поневолених народів.

Але в основі націоналістично-історіографічного екскурсу створення ОУН предували праці так званих фундаменталістів: Степан Бандера „Преспектив Української Революції”, Олег Баган „Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї”, Богдан Червак „Український націоналізм: дослідження, інтерпритації, портрети”.

В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт Петра Мірчука „Нарис історії Організації Українських Націоналістів” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми націоналістичного руху на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН. Це:

- ОУН – єдина радикальна сила у боротьбі проти будь-якої окупації;

- Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму;

- Декларування боротьби проти імперіалістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу;

- Безкомпромісова висока ідейність учасників руху.5

Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропагандистську діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися під грифом „таємно”, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких „Тернистими стежками” Андрушкова Богдана, серія спогадів Ю.Борця “Чумаки”.

Окремо слід згадати про серію робіт Петра Мірчука, хоча в його працях чітко проглядається жорстка лінія військового націоналізму Степана Бандери, але факти та нариси історичних подій залишились в орегіналі історії. Так-як він є основним істографом моєї дипломної роботи то варто згадати його праці пресвячені проблеми становлення ОУН: „Передвісники ОУН”, „Народини ОУН”, „Проти польського окупанта”,
”Проти червоного окупанта”, „Другий етап революційних дій ОУН в Західній Україні (1930-1938)”, „ОУН в закордонних країнах”, „Карпатська Україна”, „Перед вибухом Другої світової війни” – саме ці ґрунтовні, на мою думку, праці згодом увійшли в його збірку „Нариси історії ОУН” І том. Без цієї праці було важко зрозуміти всю складність бородьби ОУН.6

Хоча і без ряду праць діячів ОУН та істориків у діаспорі вашко б було уявити всю картину життя українських націоналістів в ті страшні для України часи. Так без дещо поміркованих праць Ореста Субтельного, без Галини Гордашевич „Степан Бандера: людина та міф”, без Анатолія Бадрія „Історія ОУН та УПА”, без величезнї кількості робіт Зиновія Книша, без Лева Ребета „Світла та тіні ОУН” – практично не можна було б осягнути всю складність націоналістичних прагнень звичайних українців.

Таким чином, націоналістичний напрямок історічних досліджень має великі переваги у галузі накопичення матеріалів і створення загальних робіт, проте такими ж великими є і вади переважної більшості дослідників – вузькість та хибність оцінок, недостатня об’єктивність, надзвичайна заполітизованість і негнучкість ідей та думок. Але всі ці люди писали про свободу і мрію Української держави.


2 РАДЯНСЬКО-РОСІЙСЬКА І ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ


До неї належать представники перш за все радянської та російської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей.7 Хоча основна їхня ідея акцентується на терорестичній діяльності, яка мала місце в історії ОУН, але лише як реакція на іншу антиукраїнську терорестичну діяльність. Стосовно Російської Федерації, де й після 1991р. реанімовано ідеологічні засади радянської школи, то слова „Бандеревець”, „ОУН” з одної сторони та „бандит”, „месник”, „вбивця” з іншої сторони є абсолютно тотожніми поняттями.

Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів наукового дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими – ідеологічним шляхом, або погляд через призму певних, неосновних, подій. Тобто науковцям заздалегіть “пояснювали” або зомбували політикою великого шовінізму, що і як треба писати, в чому маємо яскравий приклад – “Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, підготоварні, відповідно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали військові операції по “зачищенню” Карпат, особливо важливим було довести історичну закономірність єдності двох братніх слов’янських народів (про що дані конкретні вказівки, без жодного фактичного доведення).8 Основною формою втілення цих вказівок були також матеріали пропагандистського змісту, проте основна частина містилася у “прикладному” вигляді в документах, судових справ, яких тільки за перший рік безпосередніх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 і практично відсутність їх в період 1929-1939 років. Незважаючи на це число, радянська історіографія не визнає український рух опору масовим і вважає, що це „бандитсько-націоналістичні” формування.

У 60-80х роках взагалі на теми, що стосувалися національних проблем, в СРСР було накладено табу, оскільки вважалося, що такі проблеми зовсім не існують.9 Власне, тому навіть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедію українців, мала замість правди спотворений і перекручений набір ідеологічних тверджень, що лунали зі сторінок періодики.

Симптоматичною” з таких робіт є “Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів”, автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:

Збройна боротьба на заході України – була бандитизмом і мародерством і не була масовою;

ОУН – буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;

Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.

Хоча ця книжка не відноситься до періоду діяльності ОУН в рамках встановлених у цій дипломній роботі, але вона дуже яскраво демонструє суть антинаціоналістичної історіографії і хід їхньої думки.

Проте “вітри перебудови” вже похитнули цю систему однобічного погляду, всупереч першому твердженню, що наведено вище, ОУН названо “достатньо мобільним і підготованим у військовому та ідеологічному плані формуванням”, тобто – визнано організованість і силу цього з’єднання, хоча вони залишились „бандитами”.


Случайные файлы

Файл
150916.rtf
33900.rtf
56259.rtf
105629.doc
55349.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.