Загострення лівійської проблеми на початку ХХ ст. і підходи до її вирішення в італійському суспільстві (57333)

Посмотреть архив целиком















ЗАГОСТРЕННЯ ЛІВІЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. І ПІДХОДИ ДО ЇЇ ВИРІШЕННЯ В ІТАЛІЙСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ



Вступ


У рефераті розглядається поява і стан так званої лівійської проблеми у відносинах між Італією і Туреччиною, яка викликана зростанням італійських претензій на турецьку Триполійську провінцію в Північній Африці. Також показано різні настрої в італійському суспільстві щодо можливого вирішення цієї проблеми.



Основна частина


Італія задовго до початку італо-турецької кризи 1911-1912 рр. розглядала узбережжя Північної Африки як природну сферу свого впливу. З 70-х років позаминулого століття Італія поступово почала обживати ці землі. Почавши з географічних і археологічних експедицій, вона стала вкладати туди свої капітали, вивозити і ввозити товари. У 1873 р. Італія, як і всі європейські держави, одержала від Туреччини право називатися на цій території "нацією найбільшого сприяння".

Але Італія була не самотня у своїх колоніальних претензіях на ці землі. Кінець XIX - початок ХХ століття для всіх провідних європейських держав ознаменувався насамперед різким загостренням боротьби за ринки збуту, сфери впливу і переділ колоній. Більше усіх процвітали в колоніальних захопленнях країни "старого" капіталізму - Англія і Франція. Відзначаючи, що безсумнівним успіхом Італії в справі захоплення Триполітанії і Кіренаїки стали її вдалі дипломатичні переговори з усіма провідними європейськими країнами, потрібно сказати, що одним з її основних суперників стали саме держави Троїстого союзу - Франція, яка захопила Туніс у 1881 р., і Англія, яка вже панувала на той час у Судані та Єгипті. Вони не бажали бачити сильну сусідку в особі Італії поруч зі своїми новопридбаними колоніями. Формально пообіцявши поважати права турецького султана на недоторканність його провінцій, Франція з півдня і заходу, а Англія зі сходу поступово займали ці землі. Природно, що й Італія в такій ситуації, боячись залишитися осторонь, жадала розширити свої володіння. Колоніальні придбання повинні були, на думку італійського правлячого кабінету, не тільки вирішити проблему збуту промислової і сільськогосподарської продукції, але й зміцнити міжнародний престиж Італії серед великих держав, стабілізувати економічне і політичне становище в країні. Захоплення Францією в 1881 р. Тунісу надовго зіпсувало її відносини з Італією, яка у 1882 р. поспішила підписати договір Троїстого союзу з її суперницями - Німеччиною й Австро-Угорщиною. Спроба італійського уряду закріпити за собою іншу частину Північної Африки - Ефіопію також закінчилася провалом. Але невдалі дії її експедиційних сил у 1887 - 1888 рр. і в 1895 - 1896 рр., що закінчилися поразкою при Адуї, не остудили інтересу Італії до цих земель. Одержавши в результаті проведених воєн дві невеликі колонії в Ефіопії - Сомалі і Еритрею, Італія спрямувала всю свою увагу на останні північноафриканські землі, що залишилися вільними від впливу європейських держав, - Триполітанію і Кіренаїку. Ще раніше в 1880 р. у Бенгазі Італія заснувала свою першу торгову контору, а в 1881 р. відправила в Кіренаїку спеціальну торгову місію.

Вступ Італії у Троїстий союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною в 1882 р. ознаменував початок нового етапу в політичному житті країни. Одним з наслідків цього серйозного кроку стало визнання пріоритету інтересів Італії в Триполітанії і Кіренаїці. У 1887 р. Бісмарк підписав сепаратну угоду з Італією, у якому визнавав право Італії на окупацію Триполітанії і Кіренаїки у випадку, якщо Франція активізує свою діяльність у цих чи областях у Марокко. В обмін на обіцянку італійського уряду не перешкоджати захопленню на Балканах Боснії і Герцеговини Австро-Угорщина обіцяла також підтримати територіальні домагання Італії на узбережжя Північної Африки. У 1902 р. Троїстий союз був відновлений, і обидві країни підтвердили свою обіцянку надати дипломатичну підтримку Італії в боротьбі за захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У 1907 р. Італія зуміла укласти секретну угоду і з Францією про розмежування сфер впливу в Північній Африці. У тому ж році Риму вдалося домогтися визнання Лондоном "особливих прав" Італії в Лівії. У цій обстановці Австро-Угорщина і Німеччина, яка побоювалася виходу Італії з Троїстого союзу цих країн, домовилися не створювати великих труднощів Італії в Триполітанії. Навзаєм Рим погодився підтвердити в 1907 р. свою участь у Троїстому союзі і підтримати політику країн союзу на Балканах. Одержавши фактично від західноєвропейських держав дипломатичне схвалення на захоплення Триполітанії і Кіренаїки, Італія врахувала і середземноморські інтереси Росії, домовившись з нею про "волю дій" у цьому районі і обіцяючи, в свою чергу, підтримку у питанні про перегляд режиму проток у випадку порушення цілісності Османської імперії [1].

Наскільки великим було в італійців прагнення оволодіти північноафриканськими землями, було видно з того, як італійці ставилися до всяких чуток про намір Франції зайняти хоча б частину Тріполітанії, і з того обурення, що негайно з'являлося в газетах проти європейських країн, у яких бачили не співчутливе ставлення до загарбницьких планів Італії. Напередодні ХХ століття італійців особливо змусила похвилюватися франко-англійська конвенція, укладена в Лондоні 25 березня 1899 р. про розмежування сфер впливу в Судані і між басейнами озера Чад і ріки Нілу. Як тільки став відомим зміст цієї конвенції, італійська преса люто напала не тільки на Францію, але й Англію, а також і на свій власний уряд. За словами газет, італійський уряд не зумів вчасно довідатися про зміст конвенції і запобігти визнанню з боку Англії французького впливу на всю північну частину басейну озера Чад. З приводу цієї конвенції італійська преса звинуватила Англію в "підступній зраді" італійської дружби, а Францію - у новому зазіханні на ті землі, що рано чи пізно повинні будуть належати Італії. Зокрема найбільша сіцілійська газета "Giornale di Sicilia" з цього приводу писала: "Уся провина за це цілком лягає на італійський уряд... Йому належало бути напоготові під час ходу переговорів між Парижем і Лондоном і познайомити англійський уряд з намірами Італії. Чому інші повинні піклуватися про можливі в майбутньому - дуже далекому майбутньому - наші колоніальні наміри, коли щодня наші міністри, нинішні і майбутні, проголошують, що цілісність Турецької імперії священна і неподільна і що Італія повинна піклуватися про себе саму і не шукати лиха на свою голову за кордоном" [2].

Італійський уряд, бажаючи закріпити своє "право" на Лівію в очах суспільної думки всієї Європи, намагався оживити будь-які зносини з, можливо, своєю майбутньою північноафриканською колонією.

"Corriera della sera" з цього приводу під заголовком "Торгівля між Італією і Кіренаїкою" писала: "Як нам повідомляє агентство "Стефані" (головне телеграфне агентство Італії - прим. наша), з 1 серпня може почати діяти періодичне обслуговування причалів пароплавами NGI (італійської компанії по морських перевезеннях - прим. наша) у портах Кіренаїки. Це перша регулярна лінія, що буде встановлена між Кіренаїкою і Європою, і уряд сподівається, що італійська торгівля може широко цим скористатися, виявившись, без сумніву, в кращих умовах, як нація, що має регулярне сполучення, на відміну від нації, що її не має. Мова йде про початок торгівлі з країною майже незайманою, але ринок може бути завойований італійськими фабрикантами тільки за умови, якщо вони пристосуються до смаків і потреб місцевого населення. Лінія заснована не тільки для того, щоб експортувати продукцію, але для полегшення імпорту продукції. Відносини, що можуть установитися між Кіренаїкою й Італією, важливі не тільки з погляду комерції, але також і з погляду політики" [3].

Дії італійського правлячого кабінету викликали справедливі побоювання в турецького уряду. На підтвердження цьому в квітні 1908 р. російський посланець у Римі Мурах у своєму повідомленні писав: "З минулого року, при дуже активній діяльності посла в Константинополі п. Імперіалі, відносини Італії до Туреччини набули трохи двоїстого характеру. Султан і король обмінювалися винятковими люб'язностями і знаками уваги у вигляді листів і посилання надзвичайних уповноважених для доставляння орденів та коштовних подарунків. Між Римом і Константинополем відбувалися зносини, що здавалися зовні дуже дружніми. Але в суто ділових стосунках далеко не було щирості і згоди, на що ясно вказували як секретні відомості нашого дипломатичного листування, так і деякі мої відверті бесіди з міністром закордонних справ з приводу участі Італії в балканських справах. Порта, напевно, не переставала підозрювати її в замірах, якщо не на Албанію, то у всякому разі на Тріполі. Від Тіттоні (у той час міністр закордонних справ Італії - прим. наша) я неодноразово чув нарікання на те, що з Туреччиною не можна мати ніякої справи, від неї неможливо ні в чому домогтися справедливого результату і що Оттоманський уряд, подавлений двірцевими чварами, керується тільки особистими, випадковими і часто темними мотивами" [4].

Ще навесні 1908 р. виявилися досить істотні розбіжності з приводу експлуатації кам'яновугільних копалень у Гераклії, на Малоазіатському березі Чорного моря, де турецька влада самовільно припинила роботи італійської компанії. Суперечка була залагоджена не швидко і лише шляхом рішучого втручання римського кабінету. У різних місцевостях Османської імперії італійські піддані і їхні інтереси піддавалися різним утискам. Особливо це виявлялося в Тріполі і Кіренаїці, куди поступово і наполегливо направлялися італійські колонізатори і торгові підприємства, приваблювані близькістю багатого і майже ще не освоєного краю. Але турки болісно реагували на будь-яку спробу посилення італійського впливу у своїй північноатлантичній провінції. Так, спроби проникнення під виглядом промислових і культурних починань найбільшого в Італії "Banco di Roma", що скупляв за безцінь землі в місцевого населення (одними з основних вкладників банку були Ватикан і урядово-фінансова верхівка країни), зустріли безліч різних перешкод. Крім цього було заборонено щойно відкрите каботажне плавання італійських суден уздовж тріполійського берега і насильно перервані періодичні рейси пароплава "Roma" між Тріполі і портами Хомс і Місурата. Угоди, укладені між турецькими й італійськими підданими про поступку земель, не визнавалися і навіть знищувалися турецькими установами, а винних у цьому місцевих жителів переслідували і висилали адміністративним порядком з Африки. Один з італійців, інженер Бальдарі, що позбавився в такий спосіб великої нерухомості, купленої ним для промислових цілей, був змушений звернутися до італійського уряду зі скаргою і проханням про захист. Становище ускладнювалося і кривавими подіями. У місті Дерні, у Триполітанії був знайдений убитим італійський місіонер, францісканець падре Джустіно. Те, що за інших обставин було б тільки зі співчуттям відзначено в пресі, у даній ситуації стало для італійців новим приводом зажадати відповіді від Туреччини. Турецьке начальство обвинувачувало в цьому злочині одного з італійських співробітників убитого, хоча в самій італійській колонії завзято трималася чутка, що злочин скоїв найманий убивця, підісланий за наказом турецької влади. Для з'ясування цієї загадкової справи й з огляду явної бездіяльності турка італійський уряд навіть послав у Тріполі свої броненосці "Варезе" і "Феруччо", що стояли в тріполітанських водах, очікуючи закінчення цього процесу. Газети жваво обговорювали ці події, намагаючись максимально привернути до них суспільну увагу.


Случайные файлы

Файл
4653-1.rtf
28971-1.rtf
30709.rtf
73970.rtf
42681.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.