Етнічний розвиток та релігійне життя Київської Русі (57264)

Посмотреть архив целиком











Реферат на тему

Етнічний розвиток та релігійне життя Київської Русі




ПЛАН


  1. Етнічний розвиток Русі.

  2. Хрещення русичів.

  3. Вплив християнізації на розвиток держави.

  4. Література



  1. Етнічний розвиток Русі.


Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її роз­в'язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обме­женість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сфор­мульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській дер­жаві: стійка єдина давньоруська народність чи окремі пра-етноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» по­казував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своє­рідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйо­ва, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, пра­українці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його кон­цепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки піс­ля татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв'язання проблеми етнічного кладу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського іс­торичного процесу і дійшов висновку, що український на­род на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держа­на, право, культура були витвором однієї народності — ук­раїнсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, нона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та ак­тивності народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середи­ни 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єди­ної давньоруської народності, родоначальниками якої ста­ли російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні кри­тичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була ви­знана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 року ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя воз­з'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, україн­ський та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної кон­цепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрун­тям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

З моменту проголошення незалежності України розпо­чинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єди­ної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літе­ратурі зустрічаються також терміни «давньоруська народ­ність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний дав­ньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Кот­ляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-чевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунту­вати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київ­ської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов'янсь­кої етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбува­лися процеси етнічної консолідації давньоруського насе­лення. На їхню думку, про реальне існування в межах Ки­ївської Русі давньоруської народності свідчать такі сус­пільні процеси та явища:

  1. сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

  2. укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-слов'янської території існував стереотипний під-курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Ру­сі функціонувала «Руська правда» тощо);

  3. усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи частко­ву аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва до­ріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

  4. з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літопис­ці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх зе-мель-князівств; все східнослов'янське населення органіч­но прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

  5. консолідувалась елітна верства вищих феодалів Ки­ївської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокуль­турної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

  1. Утвердження єдиної мови не може бути завершаль­ним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Ру­сі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північ­них та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смо-ленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

  2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її скла­ду входила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янсь­ких племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літо­писець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише на­прикінці X ст. остаточно сформувалися державні структу­ри, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консо­лідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва дер­жави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну моно­літність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Ро­сійська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінці­ях мала московсько-центристські погляди тощо, але зов­сім не являла собою однорідного етнічного масиву1.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що україн­ська, російська та білоруська народності почали консолі­дуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних еле­ментів формувалася українська народність. Північно-схід­на гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фін-ськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група східно­слов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися бал-то-слов'янські племена — пращури білорусів.

Отже, питання визначення етнічної структури Київ­ської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон'юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які підда­ються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та мате­ріалів.


Случайные файлы

Файл
116096.rtf
116660.rtf
2.doc
177690.rtf
34935.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.