Директорія у Вінниці (57184)

Посмотреть архив целиком















Директорія у Вінниці



Повстання, яке підняла ї Директорія проти гетьмана Скоропадського, закінчилося перемогою і 14 грудня 1918 року в Києві проголошено відновлення Української Народної Республіки. На думку істориків причиною поразки Гетьманату було нерозв'язання двох основних питань: соціально-економічні реформи та національна незалежність.

Одначе, в цей час політична ситуація була не на користь Директорії. В Одесі висадився десант Антанти, який прагнув допомогти білій армії в реставрації імперії. А більшовики, ведучи переговори з Директорією, вдруге розпочали свій віроломний похід і захопили Харків. Армія Директорії нараховувала на початку лютого 25 тисяч чоловік і, звичайно, поступалася по кількості більшовикам. 2 лютого 1919 року Директорія і уряд переїхали до Вінниці. Більшість міністрів розмістилася в готелі «Савой» (нині «Україна»), а державна канцелярія під числом 12 по вулиці Б.Хмельницького (нині вул. Козицького). Директорію очолював Володимир Винниченко, а кабінет міністрів — Володимир Чехівський, в уряді якого провідну роль гратимуть молоді політики. Взагалі уряд був більш лівим у порівнянні з попереднім.

Ми не випадково зупинилися на цьому будинкові, адже тут знаходилися міністри, деякі міністерству і взагалі «Савой» тимчасово став своєрідним урядово-державним центром.

Уповноваженим по евакуації та розташуванню дипломатичних місій, державних установ був міністр внутрішніх справ Трухлий, який разом з комендантом Вінниці здійснював переведення державних служб.

Міністерства крім «Савою» знаходилися в готелях «Франсуа», «Бель-Вю», «Континенталь», «Палас», «Гранд Отель» (наше місто тоді мало 6 готелів), а також в Учительському інституті, помешканні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, приватних помешканнях, римо-католицькому костелі, комерційній школі.

Робочий час у міністерствах був від 9-ї ранку до третьої пополудні, але засідання кабінету міністрів проходили, як правило, від 18-ї до 24-ї, а то і до пів на першу ночі. Вихідними були неділя та церковні і державні свята. Всі міністри отримали наперед тримісячне утримання. Саме у Вінниці було затверджено суму 200 мільйонів карбованців на утримання всіх 16 міністерств. Державна канцелярія, за відомостями Департаменту загальних справ, мала 190 службовців, серед яких були і вінничани. Так, наприклад, на посаду заступника міністра фінансів був призначений голова. Подільського Союзбанку Петро Ведибіда. До речі, доля цієї людини досить цікава. Дослідженням його діяльності займається відомий київський історик Сергій Білокінь, частину даних про Ведибідуя дістав саме в нього. Народився він в с. Стрільченці на Брацлавщині. Рано пристав до національного руху, ще в Кам'янець-Подільській семінарії. Далі був фізико-математичний факультет Київського університету і робота в кооперації та головування в банкові. Глибокі патріотичні почуття спонукали до державотворчої діяльності. Після поразки УНР продовжує діяльність священиком на Волині, секретарем митрополичої канцелярії, а згодом висвячений на епіскопа Краківського, трохи пізніше — Львівського. Після 1944 року — Німеччина, а далі СПІА. В Америці очолював УАПЦ в екзилі і помер в 1971 році.

Проте повернімося до державних органів, які здійснювали свої функції у досить напружений і нелегкий для України час. Управління державою засадничо стояло на проекті Закону «Про тимчасове, верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республиці»: Координацію своїх функцій Директорія здійснювала з Радою народних міністрів і Державною Народною Радою, а саме: вона затверджувала закони, ухвалені Державною Народною Радою, як і проходження їх через Раду народних міністрів та всі призначення, здійснювані останньою.

Цікавою з історичної точки зору є «Урочиста обітниця урядовців» і подібна до неї урочиста клятва суддів. Уникаючи певних сентиментів мені хотілося б наголосити на виховному значенні цього документу, який і сьогодні морально міг би спонукати наших сучасних урядовців бодай до простого самоусвідомлення своєї ролі на державній службі. Виходячи з цієї тези я пропоную повністю ознайомитися з цим документом:

«Я, (нижчепідписаний), даю цю привселюдну урочисту обітницю, що буду вірно служити Українській Народній Республиці та її верховній владі. Накладені на мене обов'язки служби буду виконувати з повним навантаженням сил, чесно й сумлінно, керуючись лише благом народу і республіки та законами її, не жаліючи життя для своєї Батьківщини; всяку довірену мені по службі таємницю берегтиму, державне майно оберігатиму і на свою користь проти служби й обітниці не робитиму».

Про те, що Директорія була виразником інтересів українського народу, свідчить і ухвалення нею від 18 січня 1919 року «Закону про державну мову в Українській Народній Республіці», де чітко зазначено, що українська мова є обов'язкова для вжитку в армії, флоті, державних установах. До речі, саме у Вінниці 6 лютого при затвердженні «Закону про освіту» тодішній міністр освіти Іван Огієнко в IX пункт вніс доповнення, що в усіх вищих школах УНР засновуються «лектури української мови». На 1919 рік на потреби освіти асигновано 6 мільйонів гривень. З них 4 млн на утримання педагогічного персоналу, а 2 млн на канцелярські, господарські та інші потреби. Управління освітою здійснювала «Головна шкільна Рада». 9 лютого 1919 р. на засіданні Ради Міністрів на поточний рік на облаштування українських бібліотек при учительських інститутах та учительських семінаріях виділено 610 тисяч карбованців, до цього ще по 2 тисячі щорічно виділялося на утримання зразкових бібліотек.

Взагалі уряд УНР, будучи глибоко інтелігентним за своїм складом, постійно дбав про потреби духовного відродження і навіть у найважчі моменти для держави прагнув сприяти культурно-освітньому рухові. Так, наприклад, 14 лютого 1919 року він виділяє 22 млн гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективові Холмської духовної колегії.

Чималі кошти для видання книжок одержали регіональні товариства «Просвіта» (так, наприклад, Кам'янець-Подільська організація одержала 500 тисяч крб), які через власну пресу та мережу організацій ширили правдиву інформацію про події в Україні, публікували актуальну інформацію, історичний матеріал. У нашому місті також була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання певних приватних архівів та окремих документів. В іншій постанові Ради Міністрів ми знаходимо інформацію про надання щорічної допомоги в розмірі 5 тисяч гривень Подільському церковному історико-археологічному товариству, яке до 1919 року випустило 12 томів своїх «трудів». Таку ж допомогу надано «Товариству природо-досліджувачів», яке об'єднувало 250 чоловік на чолі з професором Бучинським. Товариство влаштовувало читання лекцій, організовувало літні екскурсії і за 6 років свого існування видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля».

Водночас Директорія виділила 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля. І взагалі нашому місту було суджено зіграти роль активного організатора освітянського життя — затвердження різних статутів, положень, наказів.

Цікавим з нашої точки зору є документ «Про управління шкільно-освітніми справами в межах УНР». Шкільно-Просвітня управа складалася з відділів:

загальної освіти;

технічної освіти;

кіоскового;

видавничого.

Аналізуючи зміст документу можна визначити такі основні завдання:

навчання і виховання проводити в державно-національному дусі;

всіляко поліпшувати і модернізувати навчально-виховний процес на засадах кращих здобутків української та світової шкільної науки;

підвищувати лікарський та санітарний контроль в освітянських закладах;

постійно організовувати конкурси на випуск підручників та навчальних програм;

системетизувати і вдосконалювати мережу курсів підвищення кваліфікації;

розширювати мережу позашкільних освітянських закладів.

На Шкільно-Просвітню управу покладалися функції управління кошторисним відділом на утримання шкіл, ця управа скликала педагогічні з'їзди, ініціювала скликання нарад та організовувала і практично здійснювала видання педагогічного органу.

Чимало цікавих рішень уряду УНР знаходимо в галузі культури, це надання коштів для ремонту і підтримки українських театрів, музеїв, організацію концертних турне відомих художніх колективів, зокрема, знаменитого хору Кошиця, мистецтво якого із великим захопленням сприймала Західна Європа, Північна та Південна Америка.

Особливо зворушливо виглядає прийняття рішень про призначення пенсій вдовам видатних діячів української культури та науки. Так, наприклад, призначено пенсію у розмірі 2400 крб річних вдові відомого українського вченого Федора Вовка Олександрі Вовк, таку ж пенсію призначено Варварі Житецькій, дружині видатного діяча, дослідника і педагога Павла Житецького.

А тепер дещо інший аспект діяльності уряду УНР у м. Вінниці. Саме у нашому місті закінчилися повноваження уряду і був призначений новий кабінет міністрів на чолі з Сергієм Остапенком у такому складі:

Григорій Чижевський — міністр внутрішніх справ;

Степан Федюк — міністр фінансів;

Іван Фещенко-Чопгвський — міністр народного господарства;

Євген Архіпенко — міністр земельних справ;

Костянтин Мацгєвич — міністр закордонних справ;

Дмитро Маркевич — міністр юстиції

Пилип Пилипчук — міністр шляхів;

Іван Огієнко — міністр освіти;

Іван Липа — міністр культів;

Оксен Корчак-Чепурківський — міністр народного здоров'я;

Михайло Бглінський — міністр морських справ;

Абрам Ревуцький — тимчасово виконуючий обов'язки міністра єврейських справ;

Державний контролер — Йосип Назарук;

Державний секретар — Михайло Корчинський.

За голову Директорії — Симон Петлюра. Члени: Макаренко, Александрієвський, член-секретар Директорії — Ф. Швець.






Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.