Джерелознавство до ХІХ ст. (57163)

Посмотреть архив целиком













Реферат


Джерелознавство до ХІХ ст.


Кожна гуманітарна наука, наукова галузь, навчальна дисципліна базуються на власній джерельній базі — комплексі, сукупності джерел, то становлять основу наукового дослідження. Має власну джерельну базу й історична наука — сукупність джерел історичного пізнання. Згадаймо широко вживані поняття — археологічні джерела, археографічні джерела, етнографічні джерела, архівні джерела, історіографічні джерела тощо. Незважаючи на цілковиту своєрідність і неповторність цих джерельних комплексів, усі вони є органічною частиною великої спільності — джерельної бази історичної науки. Проблеми дослідження джерельної бази історичної науки, встановлення її повноти, закономірностей створення й функціонування, теорії та практики використання в наукових історичних дослідженнях становлять основу джерелознавчих знань, фундамент науки джерелознавства.

Історичне джерелознавство — це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки,

Новітня історіографія розглядає джерелознавство не тільки як структуровану систему знань історичної науки, а й як дослідницький метод, що включає джерелознавчий аналіз та джерелознавчий синтез.

Як система наукових знань, історичне джерелознавство почало складатися в епоху Просвітництва, коли нагромаджені людством історичні знання набули характеру науки, хоча її витоки сягають античних часів. З розвитком історичної науки, розширенням кола використовуваних нею джерел, розвивалося й удосконалювалося джерелознавство, приходило й утверджувалося розуміння необхідності критичного ставлення до джерел. Аналітичний підхід до джерелознавства як до системи знань про джерельну базу історичної науки і методи дослідження джерел дає можливість виявити його складну структуру, виділити його основні компоненти. Джерелознавство включає в себе передусім теорію і джерелознавчу практику.

Теорія джерелознавства — це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про його предмет, об'єкт, завдання, методологічні принципи, структуру та місце в історичній науці. Джерелознавча практика — це безпосередній пошук, виявлення і вивчення конкретних груп джерел з метою визначення їхньої інформативної цінності, а також практичне використання почерпнутих відомостей в конкретних історичних дослідженнях, тобто та робота, яку виконує кожен історик, опрацьовуючи певну проблему. В предметному відношенні у джерелознавстві можна виділити джерелознавство окремих історичних наук (наприклад, всесвітньої історії, історії України) або історичних епох (античні джерела, джерела середньовіччя), у проблемному плані — джерелознавство окремих проблем науки (джерела з історії культури, державності).

Як спеціальна галузь історичної науки джерелознавство спирається на загально історичну теорію й методологію, сукупність засадних методів і принципів історичної науки. Ці загальні принципи й методи на основі теорії і практики джерелознавства конкретизуються в регулятивних настановах і принципах (правилах) роботи з джерелами й реалізуються через відповідні методи, прийоми й дослідницькі операції, що в сукупності й складають методологію наукового опрацювання джерел. Методологія належить до найсуттєвіших компонентів джерелознавства, а її розробка — до його пріоритетних завдань.

Теорія та практика джерелознавства дають розуміння теоретико-метолологічних засад і основних етапів роботи дослідника з історичними джерелами, методичних проблем джерелознавчої критики та її структури.

Як будь-яка галузь знань, джерелознавство має свою власну історію. Воно зародилося у найдавніші часи і невіддільне від основних етапів становлення й розвитку історичної науки. Уже в працях античних авторів— Геродота, Таціта, Фукідіда, Лівія, Страбона, Саллюстія та ін. — простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають "батьком історії", то Фукідіда можна назвати "батьком джерелознавства", оскільки його "Історія" ґрунтувалася на багатьох джерельних документах — договорах, деклараціях, законах, листах, власних спостереженнях. Щоправда, інколи автор сам створював фіктивні промови учасників Пелопоннеської війни, а потім аналізував їх.

Витоки українського джерелознавства пов'язані з княжою добою, з хронікально-документальними та іншими творами праукраїнських істориків. У Київській, а згодом у Галицько-Волинській і Литовсько-Руській державах зародилося і сформувалося дбайливе, відповідальне і бережливе ставлення до історичної пам'яті та історичних джерел. Найдавніші літописні зведення, що дійшли до нашого часу, базуються на значному колі різноманітних джерел — пам'ятках попереднього літописання, хроніках, текстах договірних і уставних грамот, листах, літературних творах, а також міфах, легендах тощо. Хоча для літописів характерне здебільшого некритичне ставлення до джерел, провіденціалізм, проте є підстави стверджувати, що вже перші літописці володіли необхідними навичками відбору джерел, встановлення їхньої повноти та достовірності.

Традиції залучення джерел у давньоукраїнському літописанні дістали логічне продовження і збагачення в козацько-гетьманську добу. Хроніки, щоденники, козацько-старшинські та інші літописи, зокрема Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, праці Симоновича, Рігельмана та інших дослідників не тільки фіксували найважливіші потомні події, а й ув'язували їх з віддаленим минулим, ґрунтувалися на різноманітних джерелах: документах військових канцелярій, універсалах, грамотах, листах, пам'ятках фольклору. Самійло Величко, не маючи автентичних документів Б. Хмельницькою, але бажаючи змалювати повну картину визвольних змагань українського народу, в ряді місць, за прикладом давніх хроністів, сам склав декілька листів та універсалів гетьмана, використовуючи традиції усної історії, народної творчості, історичних дум, пісень, переказів.

Підвищений інтерес до джерел віддзеркалював світові тенденції становлення історичної науки. Ще в середньовіччі, особливо в епоху Відродження, були започатковані археологічні розкопки, збирання, колекціонування і систематизація антикварних пам'яток матеріальної та духовної культури предків. Італійські гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла з допомогою критичного методу переконливо довели факт підробки середньовічних грамот, зокрема так званого "Дару Костянтина", що утверджував вищість церковної влади над світською. Проте гуманісти не пішли далі зовнішньої критики джерел і базувалися здебільшого на текстологічних аспектах їх дослідження. Певним продовженням "антикварного напряму" збирачів і коментаторів текстів доби Ренесансу можна вважати діяльність учених-ченців — болландистів та мавристів, завдяки яким було досягнуто великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел.

За доби Просвітництва були започатковані спеціальні знання про джерела, їх пошук, вивчення та використання. Помітний внесок у розробку теоретичних засад джерелознавства зробили автори знаменитої "Енциклопедії", зокрема Д. Дідро, Ж. д'Аламбер, Вольтер. Вони значно розширили саме поняття джерела у таких статтях, як "Факт", "Достовірність", "Критика", "Історія". Енциклопедисти відійшли від середньовічних догм, піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел. До історичних джерел були зараховані та перекази старців очевидців", речові пам'ятки, предмети мистецтва. Дідро вперше зробив спробу поділити історичні факти на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей, вважаючи при цьому, що всі вони мають підлягати критиці. Він звернув увагу на складність, суперечливість та багатоплановість поняття "факт".

Епоха Просвітництва справила великий вплив на розвиток історичних знань, збагачення їх джерел в Україні. Велику роль у підготовці українських просвітників і мислителів відіграли Луцький, Львівський, Київський, Харківський колегіуми, Острозька та Києво-Могилянська академії, в яких історія, побудована на джерелах, поступово стала самостійною навчальною дисципліною. Києво-Могилянську академію можна вважати колискою історичної науки в Україні. У цьому навчальному закладі історіографію з використанням джерел читали Ф. Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський та інші видатні вчені. Зокрема, Ф. Прокопович у розділі "Про мету писання історії та про листи" свого курсу "Про риторичне мистецтво" використав значне коло джерел. Він посилався на античних авторів Фукідіда, Геродота, Анаксімена, Курція, середньовічних мислителів Григорія Богослова, Августина Аврелія, історика епохи Відродження Лукіана, звертався до польських хронік М. Поляка, М. Стрийковського, М. Кромера, літописів Київської Русі, історичних повістей, релігійно-повчальних творів тощо. Уся ця література рекомендувалася студентам академії, яка мала унікальну бібліотеку, для самостійного вивчення. До речі, майже всі відомі козацькі літописці були випускниками Києво-Могилянської академії, де їх навчали вести пошук та використовувати різноманітні історичні джерела.

Зі стін академії вийшло чимало відомих істориків кінця XVIII — початку XIX ст., зокрема П. Симоновський та В. Рубан. Останній, як відомо, збирав та видавав цікаві джерела з української історії ("Короткий літопис Малой Росії" невідомого автора, "Землеопис Малой Росії" князя Безбородька, "Записки" В. Григоровича-Барського).


Случайные файлы

Файл
132083.rtf
4047-1.rtf
Билеты.doc
24528-1.rtf
93558.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.