Веди - як історичне джерело (56788)

Посмотреть архив целиком

Зміст


Вступ

Розділ 1 Складові ведійської літератури

1.1Самхіти

1.2 Брахмани

1.3 Упанішади

Розділ 2 Соціально-економічні та політичні відносини у контексті літератури Вед

2.1 Освоєння долини Ганга і розвиток економіки

2.2 Соціальна структура давньоіндійського суспільства

2.3 Виникнення держави

Розділ 3 Характеристика ведійської культури

3.1 Релігія

3.2 Космогонічні погляди та витоки філософії

3.3 Розвиток наукових знань

Висновки

Список використаної літератури



Вступ


У давнину в Індії виникли такі форми духовної культури і суспільної організації, вивчення яких багато чого пояснює не тільки в самій Індії, але й в інших східних країнах. Вирішення проблем історії давнини неминуче пов’язано з давньоіндійською цивілізацією. Внесок народів Індії в світову культуру настільки великий, що без його осмислення неможливо правильно уявити процеси історико –культурного розвитку людства.

Цікавість до Індії посилилася в пізньоримську епоху. В період кризи античної культури греко-римський світ захопила індійська філософія та релігія. В країну намагалися відвідати не тільки купці, але й письменники та філософи.

В середні віки інтерес до Індії з явився в країнах Сходу. Автором видатного твору на цю тему був Абурейхан Бируні . Створений в ХІ ст., твір містить цінні відомості про культуру та спосіб життя індійців у давнину.

Вивчення проблем давньої Індії пройшло декілька етапів – від діяльності перших вчених-ентузіастів і до формування самостійних національних шкіл. Засновником наукової індології вважається англієць У.Джонс, який прибув до Калькутти для заняття посади судді. Через рік за його ініціативою було організовано перше в країні наукове товариство – Бенгальське азіатське товариство. У 1791 р. був відкритий перший санскритський коледж у Варанасі.

Вивченню давньої Індії багато в чому сприяли успіхи в галузі санскритології. Перш за все треба відмітити праці Г. Уілсона, який склав перший великий санскритсько-англійський словник ( вийшов у 1819 р. ) і видав перші переклади „Рігведи”, „Вішну-пурани”, поеми Калідаси „Хмара-вісник”.

Вагомим внеском у санскритологію були праці М. Мон єр-Вільямса – англійсько-санскритський (1851) і санскритсько-англійський (1872) словники, санскритська граматика, видання і переклади давніх творів, праці з історії давньоіндійських релігій. З його допомогою був заснований „Індійський інститут” при Оксфордському університеті, де працювали такі вчені, як А. Макдоннел ( ведійська література, релігія і міфологія) та Ф. Томас (буддизм). Особливе значення мала діяльність Ф. Макса Мюллера, який організував видавництво серії „Священні книги Сходу”, переклав багато санскритських текстів, створив праці з індійської філології, філософії, релігії. Здійснений ним аналіз „Рігведи” з коментарями Саяни ознаменувало настання важливого етапу у вивченні ведійської літератури.

Створенням у 1871 р. Археологічної служби північної Індії було покладено початок науковій археології. Ця установа систематично друкувала звіти про свою діяльність, які містили описи розкопок давніх поселень, пам’яток матеріальної культури, епіграфіки, архітектури. Масштаби археологічних досліджень постійно збільшувалися. Матеріали розкопок допомагали уточненню даних письмових джерел, поясненню умов матеріального життя індійців у минулому.

Культурний спадок країни багато індологів оцінювали з позицій європейської освіченості своєї епохи, розглядаючи його через призму античної цивілізації, нерідко давньоіндійське суспільство зображувалося відсталим та застійним. Протягом довгого часу західноєвропейські вчені у своїх працях опиралися в основному на брахманські тексти. „Брахманська вченість” найбільш повним проявом духу індійського народу. Саме поєднання цих двох різних тенденцій (європоцентриської та про брахманської) визначило однобічне відношення західних вчених до давньоіндійської цивілізації.

Інтерес до давньої Індії у Європі нового часу особливо виріс після того, як гіпотеза У.Джонса про спорідненість мов, що тепер звуться індоєвропейськими, була підтверджена працями інших дослідників, особливо берлінського професора Ф. Боппа на початку ХІХ ст. Наскільки ведійський санскрит вважався найдавнішим з відомих тоді мов цієї сім ї, настільки ж вважалося, що Індія є прабатьківщиною всіх індоєвропейських народів. Засновниками німецької індології вважають братів Шлегель – Фрідріха і Августа Вільгельма. Лінгвістика і філологія в Німеччині у ХІХ ст. знаходилися на високому рівні, а це визначало й високий рівень вивчення Індії в давнину. Сферою інтересів німецьких індологів було головним чином вивчення літератури і релігій. Роботи з історії буддизму та індійської літератури Г.Ольденберга, з брахманського ритуалу А. Хілленбранта, літературі дхармасутр та з історії джайнізму Г.Блера і Г.Якобі, з давньоіндійської філософії П. Дейсена і Р. Гарбе до сьогодні вважаються найкращими серед праць на ці теми.

Самостійна й авторитетна індологічна школа утворилася у Франції. Світову індологію збагатили видання Є.Бюрнуфом перекладів на французьку мову важливих пам’ятників давньоіндійської літератури, а також його власні наукові дослідження перш за все з історії буддизму та праці з ведійської літератури А. Бергеня.

Італійську школу індології представляє Дж.Туччі, увага якого сконцентрувалася на проблемах історії релігій і культурі давньої Індії. З австрійських вчених в першу чергу треба назвати М. Вінтерніца, Е. Фраувальнера та Г. Оберхаммера – великих спеціалістів з літератури, філософії та релігії давньої Індії.

В США країни стародавнього Сходу, зокрема Індія, вивчаються у Бєльському, Чиказькому, Гарвардському та інших університетах. Американські вчені видали декілька спеціальних журналів та велику „Гарвардську серію”, засновану в кінці минулого століття Ч.Ланманом. У виданні цієї серії приймали участь відомі санскритологи В.Уітні та М. Блумфільд. На сьогоднішній час вийшло більше 40 томів важливих санскритських текстів та їх перекладів.

Засновником національної індійської історичної школи вважається Р. Бхандаркар (1837-1925) – знавець санскриту, давньоїндійської літератури і релігійно-філософської традиції. Він закликав об’єктивно оцінювати культурну спадщину Індії. До числа перших індійських істориків слід віднести видатного суспільного діяча і відомого бенгальського письменника Р.Датта. Його робота „Історія цивілізації в давній Індії” (1893), полемічна за характером, розгорнута відповідь на спроби принизити досягнення індійців у минулому.

Досягнення Індією незалежності призвело до бурхливого розвитку національної історичної науки. Публікуються ведійські тексти (в Хошіарпурі), „Артхашастри” (в Бомбеї), санскритських буддійських текстів (в Дарбханзі, Північний Бідар). В Пуні почали випускати повний санскритський словник об’ємом у 20 томів.

У 1811 р. відомий петербурзький вчений лінгвіст Ф.Аделунг написав працю „Про схожість санскритської мови з російською; у 1830 р. він же видав німецькою мовою книгу ”Досвід літератури санскритської мови”, в якій міститься опис 350 санскритських творів західноєвропейських індологів. У 1818 р. при Академії наук заснований Азіатський музей, який став центром досліджень Сходу.

Для розвитку світової санскритології було чимало зроблено О. Бьотлінга, спадщина якого дуже велика – переклади упанішад, драми Калідаси „Шакунтали”, санскритської поезії, створення санскритської хрестоматії, яка містить тексти з „Рігведи”.

Розвиток давньоіндійської філології, яка протягом довгого часу залишалася головним напрямком вітчизняної індології, підготував умови для звернення до інших тем, що стосуються минулого Індії. Монографія В. Міллера „ Нариси арійської міфології у зв’язку з давньою культурою” (1876) була присвячена умовам матеріального виробництва і суспільним відносинам у ведійську епоху. Він займався також проблемами ведійської релігії. Заслуговують бути відміченими і дослідження ведійської міфології Д. Овсяніко-Куліковським.

Загалом характеристика вед, як історичного джерела пов’язана з значними труднощами, хоча навряд чи яка-небудь інша проблема привертала уваги вчених. Фактично всі значні індологи-історики і філологи ХІХ – ХХ ст. мали справу з цією важливою темою; опубліковано сотні праць, видані основні літературні пам’ятники. Про масштаб вивчення в цій галузі засвідчує трьохтомне видання Р.Н. Дандекара „Ведийская библиография”. В 50-70 рр. проблемам вивчення ведійської культури зокрема, присвятили капітальні праці значна кількість відомих спеціалістів – Л. Рену, Я. Гонда, Е.Бенвеніст, П. Тіме, Ф.Б.Я. Кьойпер, В. Норман Браун, В. Рау, Р.Н. Дандекар, К.Міліус. Значних успіхів у вивченні літератури і мови епохи, що розглядаємо, досягли і радянські вчені як Г. Бонгард-Левін , Г. Ільїн, І.Серебряков, М. Ростовцев, В. Авдєєв, А. Немировський, А. Осипов, праці яких отримали високу оцінку в вітчизняній та зарубіжній науці.

Не байдужими до вивчення історії Індії ведійського періоду залишались і українські дослідники. Так, О. Крижанівський, використовуючи наукові доробки сучасних російських та західних індологів-істориків, в своїх монографіях робить спроби викласти власні погляди на генезис світосприйняття індійців ведійської епохи.

Саме врахування всього спектру існуючого доробку за вивчаємою тематикою у поєднанні з залученням документальних даних дозволяє максимально повно і об’єктивно визначити особливості розвитку Індії в період ведійської епохи.


Случайные файлы

Файл
3997-1.rtf
90094.rtf
9978-1.rtf
165056.doc
91217.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.