Буковинське народне віче (56755)

Посмотреть архив целиком















Ухвала Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р. - визначний документ українського державотворення



1998 р. виповнилося 80 років з дня визначної історичної події в житті буковинців - Буковинського народного віча в Чернівцях 3 листопада 1918р. Його учасники прийняли доленосне рішення про входження Північної Буковини до складу Західноукраїнської держави й заявили про своє прагнення об'єднатися з Великою Україною.

На жаль, через те, що цьому факту в радянські часи не надавалося належного значення або він фальсифікувався й подавався як приєднання краю до "радянської" України, у частини населення краю, особливо для якого українська, а тим більше регіональна історія не становила інтересу, ще й досі побутує уявлення про "малозначущість", а то й "випадковість" рішення цього віча.

Насправді це не так. Дане рішення мало давні свої витоки. У зв'язку із заселенням краю двома основними етносами - українцями, а згодом і молдаванами (румунами) ще в далеку давнину та в міру їх розвитку й національного самоусвідомлення питання про поділ Буковини за етнічним принципом на дві частини - північну, заселену переважно українцями, та південну, заселену здебільшого молдаванами (румунами), набувало все більшої актуальності.

Уже в перші роки після приєднання більшої частини Буковини до Австрії (1774 р.) військовий генерал-губернатор Карл Енценберг, встановивши, що більше 2/3 населення краю становлять "руснаки", тобто русини (українці) і лише дещо більше чверті - молдавани (румуни), пропонував австрійському імператору Иосифу II адміністративне поділити край на дві частини: північну українську й приєднати її до Галичини і південну румунську та приєднати її до Семигороду (Банату). Але після відвідання краю самим Иосифом II цей план у 1781 р. був відхилений, вся Буковина в 1786 р. адміністративно включена в Галицьку губернію як 19-та округа.

Галичина ж у свою чергу складалася фактично із двох частин: Східної, заселеної переважно українцями, і Західної, заселеної переважно поляками. Українці зазнавали там постійно національних утисків з боку польських магнатів і шляхти. Тож питання про адміністративний поділ Галицької губернії на українську й польську ставало все більш нагальним. Особливої гостроти воно набуло в буремному 1848 р. 22 травня секретар Головної Руської (української. -Авт.) Ради (створена 2 травня) о. Михайло Малиновський вніс на обговорення Ради проект поділу Галичини на Східну українську (разом з північною частиною Буковини) і Західну польську, щоб на базі українських територій створити окрему українську область [16, с. 17].

На початку червня представники Галичини (до складу якої входила тоді й Буковина) Іван Борисикевич, Григорій Гинилевич і Олексій Заклинський від імені

Головної Руської Ради виступили на Слов'янському з'їзді в Празі з пропозицією виділення зі складу Галичини, Буковини та Закарпаття українських територій і створення на їх базі єдиного автономного українського округу, заселеного переважно українцями. Це обмежило б засилля польських, угорських та румунських панівних кіл і створило б сприятливіші умови для крайового та місцевого самоврядування й національного розвитку українців [2, с. 141-217]. Внаслідок революційних боїв у Празі, обстрілу міста артилерією Віндішгреца засідання з'їзду були перервані, а підготовлені рішення не реалізовані.

Під час обговорення в австрійському парламенті питання про адміністративне відокремлення Буковини від Галичини й створення окремого буковинського коронного краю, чого домагалися місцеві румунські боярські кола, українські селянські депутати від Буковини Іван Доленчук, Василь Моргоч, Василь Кирстя, Юрій Тиміш, Лук'ян Кобилиця 15 грудня 1848 р. та 30 березня 1849 р. виступили проти такого відокремлення. Вони справедливо вважали, що це вестиме до дальшого роздроблення українських земель і ослаблення сили українців у їхніх домаганнях своїх національних прав. Якщо ж цьому відокремленню не можна запобігти, то троє з них погоджувалися на поділ Буковини: відокремлення південної частини Буковини при залишенні північних українських повітів у складі Галичини [4, с. 166-167; 8, с. 12].

За наполяганням .депутатів різних земель, у т.ч. Галичини та Буковини, австрійський парламент у Кромержі (біля Оломоуця) ухвалив конституцію, яка передбачала поділ Австрії на окремі краї, що історично склалися, зі своїми представницькими органами влади, а також управління. Серед них мало бути й королівство Галичини та Володимерії з герцогством Буковиною. Але 7 березня 1849 р. цісар Франц-Иосиф І розпустив парламент і ліквідував кромержську конституцію. Головна Руська Рада 29 березня 1849 р. востаннє звернулася із заявою до Міністерства внутрішніх справ з вимогою утворення з українських частин Галичини й Буковини окремої адміністративної одиниці, але безуспішно [15, с. 19]. Придушення революції, розпуск парламенту в 1849 р., розпуск у 1851 р. Головної Руської Ради, а також деякі політичні реформи 60-х років надовго відсунули це питання на задній план.

З виникненням на західноукраїнських землях політичних партій і необхідністю формулювання їхніх програмних вимог в останніх знову з'являються домагання територіальної автономії для українського населення. Так, на IV з'їзді Української радикальної партії Галичини у 1895 р. було прийнято резолюцію про створення окремої "руської (тобто, української. - Авт.) провінції з окремим сеймом", яка включала б територію Східної Галичини і Північної Буковини [16, с. 20].

26 грудня 1899 р. у Львові остаточно оформлено Українську націонал-демократичну партію, яка у своїй програмі ставила завдання поділу Галичини на українську й польську частини, Буковини - на українську й румунську і створення з українських земель "одної національної провінції". Водночас у тій же програмі говорилося: "Ми, галицькі русини, часть українського народу заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дойти до того, щоби цілий руский народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм" [15, с. 327].

У такому ж напрямі діяли й українські партії Буковини. Так, Українська національно-демократична партія (або ще поступова) у своїй програмі, прийнятій у 1908 р., у справах національних висувала вимогу: "Єдність і самостійність українського народу. Ми будемо змагати до національної автономії і спільносте українців у державі" [3. - 1908. - 27 берез.].

Більшою конкретизацією в цьому питанні відзначалася Українська радикальна партія Буковини, яка у своїй програмі, прийнятій 1909 р., ставила таке завдання: "Повна політична і національна автономія українців в складі Австрійської імперії. Об'єднання українців Галичини і Буковини і виділення окремого національного краю" [13. -1909. - 10 берез.].

Доречно сказати, що й окремі румунські політики Буковини підтримували подібну ідею. Так, відомий діяч А.Попович виступив у 1906 р. з проектом федеративного переустрою Австро-Угорщини за національно-територіальним принципом. Серед національно-територіальних одиниць передбачалося створення українського штату в складі Східної Галичини й північної частини Буковини та румунського штату в складі Трансільванії й південної частини Буковини [10, с. 105]. У такому ж контексті обговорювалося це питання й напередодні Першої світової війни.

З проголошенням у листопаді 1917 р. УНР група західноукраїнських політичних діячів звернулася в грудні 1917 р. до Центральної Ради з вітальним листом, у якому, між іншим, зазначала, що якби в Австрії не було вирішене українське питання, то таке "розв'язання повинно наступити шляхом возз'єднання західноукраїнських земель з УНР" [16, с. 32]. Але основна частина українських діячів у Львові й Чернівцях продовжувала виступати за автономію в складі Австро-Угорщини. Євген Левицький на засіданні Української парламентської репрезентації (У.П.Р.) 19 грудня 1917 р. виступив за те, щоб у складі Австро-Угорщини "реституювати" (відродити. - Авт.) староукраїнське королівство галицько-волинське разом з українською Північною Буковиною і евентуально (можливо. - Авт.) з іншими українськими областями монархії" [16, с. 33].

Після проголошення незалежності Української Народної Республіки на Наддніпрянщині остання на Брестських мирних переговорах поставила перед делегацією Австро-Угорщини питання про приєднання до України не тільки Холмщини, але й австрійських територій, заселених українцями, - Східної Галичини та північно-західної частини Буковини. Через свою слабкість УНР не вдалося тоді цього добитися, але в таємному протоколі до мирного договору 9 лютого 1918 р. було зафіксовано зобов'язання австрійського уряду не пізніше 20 липня 1918 р. внести в парламент проект закону, за яким "частину Східної Галичини, заселену більшістю українців, відлучать від цього коронного краю і об'єднають з землями Буковини в окремий коронний край" під назвою "Королівство Галичина і Володимерія". Далі зазначалося, що "всі імператори Австрії повинні присягати як королі Галичини і Володимерії", що це буде окрема автономна держава з власною конституцією, сеймом, урядом, місцевим самоврядуванням, крайовим ополченням. Центральний уряд і парламент не матимуть права втручатися в її внутрішні справи, її стосунки з австрійською державою будуть аналогічні тим, які склалися у взаємовідносинах між Австрією й Угорщиною [1, с. 88-89; 11, с. 136]. Проте австрійський уряд під тиском "Кола польського" всупереч протестам української сторони, зокрема гетьмана П.Скоропадського, 16 липня 1918 р. відмовився від вищезазначених домовленостей, а текст останніх було спалено [ 11, с. 13 6-13 9].

Цим самим австрійські правлячі кола викликали до себе недовіру й певні антиавстрійські настрої як з боку українських лідерів Галичини та Буковини, так і широких верств населення. Вперше повідомлення про таємну угоду між Австро-Угорщиною і УНР щодо створення із Східної Галичини і північно-західної Буковини окремого коронного краю і про відмову австрійського уряду виконати це зобов'язання з'явилося на сторінках буковинської преси десь приблизно 11 липня 1918 р. Цього дня газета "Сгегпоіігег МогепЫаи" ("Чернівецька ранішня газета") у передовій статті "Польсько-українське питання і його значення для Буковини" повідомляла про цю таємну угоду, наводила з цього приводу слова прем'єр-міністра Зайдлера. Наступного дня ця ж проавстрійська газета в передовій статті "Чи мусить бути Буковина розділеною" заперечувала доцільність такого поділу [7. - 1918. - 12 лип.].


Случайные файлы

Файл
106824.rtf
73958.rtf
176993.rtf
19618-1.rtf
59697.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.