Англія та Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. (56581)

Посмотреть архив целиком







РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Англія та Франція наприкінці XIX на початку XX ст.



ПЛАН


  1. Англія та наприкінці XIX на початку XX ст. Політичний та економічний розвиток. Занепад колоніальної могутності.

2. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. Еволюція державного устрою та економічної системи.

  1. Використана література.


  1. Англія та наприкінці XIX на початку XX ст. Політичний та

економічний розвиток. Занепад колоніальної могутності. Ірландська проблема.


Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш три­валу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870—1914 рр. вона втратила світову промислову мо­нополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріальної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали СІЛА, на початку XX ст. — Німеччина. Англійські товари втра­тили конкурентоспроможність у змаганні з німецьки­ми і американськими. Однак Англія ще займала перше місце у світі за обсягом вивезення капіталу. її торговель­ний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суд­нами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.

При владі, змінюючи одна одну, перебували Лібе­ральна (віги) чи Консервативна (торі) партії. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджаміном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інте­реси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Нама­гаючись залучити на свій бік масового виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Консер­ватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформу­вання.

За ліберальних урядів Гладстона було збільшено дер­жавне фінансування початкової освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парла­ментську реформу: парламентські вибори стали таємни­ми, а закон 1884 р. розширив коло виборців. Консерва­тори у відповідь скасували заборону на страйкові піке­ти, урівняли в правах робітників і підприємців перед су­дом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.

Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політику. Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік — Трансваалю і Оранжевої вільної держави, в 60-ті рр. проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Ма­лаккського півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Су­дані, захоплено Уганду.

Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899—1902). Бури, нащадки голланд­ців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиріччя чинили опір англійцям. Відкриття тут покладів золота підштовхнули Англію до підготовки агресії проти бурів. Бури, переко­навшись у безпосередній загрозі їхній незалежності, ого­лосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури були змушені підписати мирний договір, за яким Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англій­ськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з іншими англійськими колоніями в Південно-Африканський союз, що став англійським домініоном1.

Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірланд­ська. У 60—80-ті рр. в Ірландії посилився національно-визвольний рух. Ірландська буржуазія висунула про­граму самоврядування (гомрулю) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії розпочався рух непокори. Ірландська фракція в палаті громад проводила обструк­цію діяльності англійського парламенту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив помірко­ваний план гомрулю: в Ірландії створювався місцевий парламент, але найважливіші питання внутрішньої полі­тики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркова­на поступка наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.

Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуатації робітників і загострення соці­альних проблем. Організатором руху робітників за поліп­шення їхнього економічного становища були тред-юніо­ни, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації безробітних, страйки робітни­ків сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лондон­ських докерів). У країні формувався "новий юніонізм" — тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла незалежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу за обрання в палату громад представників робітничого класу.

Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф за­лізнична компанія подала в суд на залізничників, вима­гаючи виплати збитків, що їх компанія зазнала від страй­ку. Інші компанії почали наслідувати приклад залізнич­ної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого пред-ставництва для проведення в парламент робітничих де- | путатів, щоб вплинути на законодавство країни і спини-1 ти наступ підприємців. 1906 р. Комітет був переймено- І ваний у Лейбористську партію.


1 Домініон — держава у складі Британської імперії, що ви­знавала главою англійського монарха.


З метою послаблення соціальної напруженості мі­ністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію — 70 років, запровадження матеріальної під­тримки бірж праці безробітних, соціальне забезпечен­ня у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти ро­бітників з підприємцями тривали: у 1911—1912 рр. страйкували шахтарі, докери, моряки, залізничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок, 8-годинного робочого дня.

Не прийшло заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Лібе­ральний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за умови керівниц­тва Лондоном зовнішньою політикою, армією, поліцією, \ фінансами, податками). Противники проекту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер — північна частина острова, де концен­трувалися найрозвинутіші промислові центри. їхні при­хильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових частин, які отримали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер, щоб навести там порядок, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на цоступки бунтівним офіцерам.

Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочки закону про гомруль.

На початку XX ст. міжнародні позиції Англії по­гіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбіль | шій колоніальній державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посилилося військово-морське су­перництво обох держав, торговельна конкуренція, бо­ротьба за колонії.

До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блис­кучої ізоляції": керівництво країни вважало, що супе­речності між континентальними державами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Свропи. Через це у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не відчувала потре­би зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що можуть нтягнути її у війну за чужі інтереси.

Розпалюючи суперечності між великими держава­ми, Англія забезпечувала собі свободу дій. Острівне по­ложення і могутній морський флот гарантували від на­паду на її територію з боку будь-кого. Необхідність бо­ротьби проти свого головного конкурента — Німеччи­ни — змусила Англію відмовитися від попередньої полі­тики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди з основних колоніаль­них проблем: Франція припиняла протидію Англії в ко­лоніях, зокрема в Єгипті, а Англія визнавала за Фран­цією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підпи­сано англо-французьку угоду, що дістала назву Антан­ти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Аф­ганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-російсь-ке співробітництво проти Німеччини.

За наявності франко-англійської угоди, угод між Англією й Росією завершувалося створення англо-фран-ко-російського союзу — Антанти. Загалом Антанта як військовий союз сформувалася лише під час Першої світової війни.


  1. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст. Еволюція

державного устрою та економічної системи.


Після франко-німецької війни 1870—1871 рр. еконо­мічне становище Франції було досить складним, оскіль­ки вона сплатила контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою була політична ситуація. Монархічні

угруповання боролися за владу. Національні збори, зібрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.


Случайные файлы

Файл
75599-1.rtf
139275.rtf
38500.rtf
61137.rtf
17971-1.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.