Становлення, вiйськовий та соцiально-громадський устрiй Запорiзькоi Сiч (55398)

Посмотреть архив целиком





СТАНОВЛЕННЯ, ВІЙСЬКОВИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ГРОМАДСЬКИЙ УСТРІЙ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

СТАНОВЛЕННЯ, ВІЙСЬКОВИЙ

ТА СОЦІАЛЬНО-ГРОМАДСЬКИЙ УСТРІЙ

ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ







П Л А Н




1. Доба козаччини.


2. Перші козаки.


3. Початки Січі.


4. Реєстрові козаки. Державна організація козаччини.


5. Козацькі "охотники" і походи.


6. Суспільно-політичний устрій Січі.


7. Велика рада і Козацька старшина.

8. Судочинство та покарання на Запорозькій Січі.


9. Церква і православ`я на Запорозькій Січі.


10.Господарювання та торгівля на Січі.



1.

З XV століття для українських земель настали важкі часи. З усіх боків їх рвали на частини польські, литовські, угорські пани. Лилася кров українців від рук татар і турків, які зробили землі України об`єктом грабіжницьких нападів. Складалися передумови для виникнення організованого опору цим зазіханням. Це і було реалізовано створенням на початку XVI століття козацтва як певного військово-суспільного явища.


В ці роки з Київського Полісся, з дальших земель - аж до Волині і Білорусі - на плодовиті землі Центральної України надходила сила людей, що збиралися у "ватаги", обирали собі отамана і вирушали на "уходи": полювання на дикого звіра, рибальство, збирання меду, тощо. Поступово ці ватаги перестали повертатися "на волость", оскільки старостинські урядники відбирали більшу частину здобичі, та й життя в степах або поблизу замків було вільнішим і, для певної частини людей, привабливішим.


Поступово ватаги об`єднувалися, в разі потреби нападаючи на татар, відбирали в них "ясір" і награбовану худобу. Добре знаючи степ з його стежками, криницями, ярами, вони стали набезпечним ворогом для татар.

Серед цих людей були люди різних станів: селяни, бояри, міщани і навіть князі-магнати, яких приваблювала стихія степу з його пригодами. Поступово уходники перетворювалися на стихійних оборонців України - козаків.


2.


З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організовувалися з почину держави і мали характер державного війська. Козаччина повстала в інший спосіб. Вона вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Козаки вели боротьбу з татарами з завзяттям і ненавистю, готові були на найсмілівіші й найризикованіші походи, не жалували за своєю працею та кров`ю, і цим добували собі славу і любов усього громадянства.


У словниках половецької мови з початку XIV сторіччя "козак" - значить вартовий вояк. В кількох словниках турецької мови "козак" означав розбійника, незалежну людину, волоцюгу: ось як розуміли стан козацтва сусіди-турки.


Вперше слово "козак" відносно українських воєнізованих груп з`являється в XVI столітті. В Україні ця назва вперше згадується 1492 року, коли хан кримський скаржиться, що кияни та черкасці розгромили татарський корабель, а литовський князь Олександр обіцяє пошукати кривдників межи козаками.


В ті часи великі простори над долішним Дніпром, Бугом і Дністром були безлюдні. Останні оселі йшли недалеко від Кам`янця, Брацлава, Черкас. Далі, аж до Чорного моря, простягалися дикі поля, околиці, пусті, вкриті буйними травами, з островами лісів. Буйна рослинність і велике багатство тварин притягали до себе людей з прикордонних осель, що йшли туди залюбки на влови та рибальство по уходах, тобто в гирлах річок.


Степові промисли давали багато користі, але були дуже небезпечні, бо у степу кочували із своїми стадами татари. Нераз вони нападали на уходників, забирали нароблене, гнали самих в полон, а то й вбивали. Та останні поступовоз зуміли знайти собі безпечний захист і почали із зброєю в руках відбиватися від ворога.


Перші козаки-уходники не мали ніякої вищої військової організації. Зброя в них була простою: луки, списи, сокири, шаблі, а то й рушниці кустарної роботи. Охочі до козакування збиралися в одну ватагу по кількадесять і більше людей. Самі вибирали собі старшого або отамана. Старшинами були переважно ті, хто підучився військовій науці в замках - належали до замкових "рот" або панських "почьотів".


Ватаги за звичай промишляли у степах окремо одна від одної, рідко коли об`єднувалися до спільного походу. Щонайчастіше такі ватаги засідали на татарських шляхах або Дніпровських перевозах, очікуючи переїжих татрських купців, послів та інших подорожніх. Такими були перші відомості про українських козаків.

3.


Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли опанували простори нижче Дніпровських порогів, так званий Низ або Запоріжжя. Тут Дніпро широко розливався, ділився на багато річищ і рукавів і творив безліч великих та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безпечний захист, бо доступ до ніх був тяжкий. Козаки перебували тут не тільки влітку, але частина ніх залишалася й на зиму, живучи по землянках та зимовниках. їх почали звати низовими або запорізькими козаками.


На Запоріжжі повстали також козацькі укріплення - січі. Ця назва вийшла із слова "сікти", "рубати". Запорожці забезпечували себе засіками, фортефікаціями з деревини. Від січі пішла назва - "січові козаки", "січовики".

Першу Січ, чи власне містечко на Запоріжжі, збудував князь Дмитро Вишневецький. Це буз заможний пан з Волині. Він мав значні маєтки і посаг, але зрікся спокійного життя і всією душею приліг до козакування і боротьби з татарами. 1553 року Вишневецький зібрав "роту" козаків з прикордонних осель, більш ніж 300 вояків, озброїв їх і пішов за Дніпровські пороги. Там, на острові Мала Хортиця побудував замок і почав звідтіль турбувати татар. чз своїм військом відправлявся далеко в степ, нищив татарські оселі і став дуже небезпечний для Криму.


У січні 1557 року кримський хан із великим військом підплив човнами під Хортицю. Облога замку Вишневецького продовжувалася 24 дні, але взяти його татари не змогли й мусили відступити. Аж улітку вдруге із ще більшою силою прийшов хан на Запоріжжя і таки переміг Вишневецького. Оборонцям забракувало харчів, козаки стали розбігатися, і князь Дмитро мусив покинути Хортицю. Татари укріплення зруйнували.

Дмитро Вишневецький і пізніше на чолі козаків вів боротьбу з татарами. 1562 року він побував на острові Монастирськім, що вище Хортиці. Є свідчення, що й тут князь Дмитро закладав укріплення. До боротьби з Кримом він прагнув залучити й Московщину, але без особливого успіху. Загинув Вишневецький у Царгороді, де турки його стратили після полонення в поході на Молдову. Його наступник - Богдан Ружинський також мав зносини з Москвою, дістаючи звідти засоби боротьби з Ордою.


Від доби Вишневецького на Запоріжжі вже постійно стояла козацька залога. Січ ще не мала означеного місця. Козацький кіш, тобто табір, переносився з одного острова на інший. Але всі визнавали Січ осередком всього козацького війська. Серед січових укріплень вже стояли курені для залоги, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На Січі збиралося військо на походи.


У війську запорізькому витворився своєрідний демократичний устрій. Усі важливі справи вирішувала військова рада, що в ній брали участь усі козаки. Рада вибирала старшого, судила великі провини, укладала умови з державами, що бажали наймати козаків на службу. Військові ради відбувалися в міру потреби, часом і щодня. Голусування відбувалося окликами. Нерідко доходило і до фізичної боротьби між прибічниками того чи іншого рішення. За звичай більшість погрозами і терором примушувала меншість до покори і послуху.


Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман проводив усім військом і під час війни мав необмежену владу над козаками. Але після походу в усьому відповідав перед радою. Незважаючи на те, що запорізьке військо зростало під впливом литовського й польського військового устрою, вся його організація, побут і звичаї прийняли зовсім окремий самобутній характер.


4.


Боротьба козаків з татарами, хоч за масштабами і невелика, була дуже завзятою і принесла Україні значну користь. Татарські напади почали поступово рідшати. Татарам все важче ставало пробиватися через козацькі засідки на шляхах. Їх меньші загони не наважувалися запускатися в ті небезпечні місця, а більші йшли дуже обережно. Литовський уряд, до якого в ті часи належала Наддніпрянщина, бачив багато користі з козацьких походів й почав замислюватись про те, щоб козаків зорганізувати у регулярне військо.


1524 року за наказом великого князя Жигмонта два прикордонні урядовці, Сенько Полозович і Кшиштоф Кмитич, що самі брали участь у степових походах, почали збирати в Києві більший козацький відділ. За службу козаки мали діставати платню грішми та сукном. Але гроші вчасно не прийшли, і козаки порозходились.


1533 року цей наказ намагався відновити Остафій Дашкович, черкаський намісник. Він радив тримати на Дніпрі дві тисячі людей, щоб на човнах боронити перевози від татар. А на Дніпровьсих островах побудувати замки й обсадити при них місто.


1541 року литовький уряд знову заходився організовувати козаків. Він наказав по містечках списати в реєстр усих тих, що ходять у степи. Але із того не вийшло нічого.


Подальша спроба зорганізувати козаків належала великому князеві литовському і королеві польському Жигмонтові Августові. 1568 року він вислав універсал до козаків "тих, що з замків і міст українських зїхавши, на Низу перемешкують" і закликав їх, щоб перестали своєвільно нападати на татар, повернулися з Низу до замків і тут ввійшли до військової служби з грошовою платнею. Організація цього війська велася під проводом коронного гетьмана Юрія Яловецького. Зібрався "почот" козаків числом 300 людей. Платня їх була по 2,5 золотих за "квартал", крім цього вони діставали сукно.


В 1572 році Язловецький відлучив козаків від влади і присуду всяких урядів і поставив над ними "старшого суддю", шляхтича чвана Бадовського. він мав судити козацькі справи, коли козаки повернулися з Низу до замків і міст. Цей відділ козаків перебував на службі 1568-1576 років.

Новий король, Стефан Баторій, прийняв знову 1578 року на службу відділ 500 козаків. Через те, що козаки мали йти зразу ж на війну з Московщиною, їм визначили більшу платню - по 6 литовських кіп /тобто 15 золотих/ річно і сукно на "гермак" - кафтан. По закінченні війни козаки мали діставати меньшу платню.


Козацький відділ або полк делився на десятки. На чолі 9 людей стояв отаман. На знак того, що це військо королівське, козаки дістали велику королівську корогву, шовкову з польським орлом. Козаки, що належали до королівського відділу мали свої окремі права або "вольності". Вони не підлягали судові звичайних урядовців, були звільнені від усяких податків та оплат. Також було застережено, що майно по померлому козакові має перейти то того, кому його козак подарує, уряди не мали права його забирати.


1588 року на державній службі було 988 козаків. Та організацію козацького війська ніколи не доводили до кінця, головне через те, що у польськом у скарбі не було грошей на утримання.


Державна організація козаччини, хоч і не була дуже тривалою, проте мала велике значення для формування козацького війська. Частина козаків була списана в реєстр, створювала реєстрове військо, тобто справжні, регулярні полки. Реєстрові козаки діставали платню, не потребували перейматися проживом, мали змогу повністю віддавати себе військовій службі. Вони мали однаковий одяг, певну однакову зброю, може й проводили вправи й навчання. Тобто відчувалися справжнім правильним військом. На зразок реєстрових козаків почала переворюватись й решта козацького війська.


5.


Регулярні відділи, що їх створював уряд, не в змозі були вмістити в собі всієї української козаччини. У королівському війську було місця ледве на кількасот вояків, щонайбільш - на дві-три тисячі. Тимчасом усіх "козакуючих" нарахували кільканадцять тисяч, і число їх безперестанно зростало. Вони й на думці не мали кидати військових промислів і, коли не вдалося потрапити в регулярні частини, шукали собі інших шляхів для прожитку. Безкінечні війни, що йшли на кордонах України, давали до цього добру нагоду. Звалися вони, на відміну від реєстрових - "охотниками".


І так, багато козаків-охотників, поруч із реєстровими козаками, брало участь у московській війні. Поважніші відділи ходили на Молдову й на Волощину. У цих краях раз за разом доходило до революцій та зміни володарів, що звалися господарями або воєводами. Тамтешні партії і одиниці потребували для себе помічного війська і користувалися людським матеріалом із України.


Так, 1574 року на Молдову ходило кілька шляхтенських відділів із околиць Бару і Брацлава під проводом чвана Сверчовського. Зараз після цього претендент до Молдавського господарства чван Підкова ходив із відділами козаків двічі на Молдову у 1577 і 1578 роках. Перший раз відділ мав 330 вояків "людей правдиво одборних", удруге - 600. Підкову полонили поляки і стратили у Львові. Серед дослідників козацтва немає спільної думки щодо того, чи був чван Підкова козацьким ватажком, чи просто найняв охотників задля отримання господарства на Молдові.


На самій Україні раз за разом з`являлися нові козацькі ватаги під різними старшинами. в 1575-1576 роках "гетьманом низових козаків" звали Богдана Ружинського, про якого вже згадувалося, як про наступника Вишневецького. Він був родом з Волині і за прикладом князя Дмитра покинув свої маєтки задля боротьби з Ордою. 1576 року він ходив під татарський замок на Низу Дніпра Аслан-кермен, здобув укріплення, але загинув, підірвавшись на міні.


Короткий термін 1581 року на Запоріжжі "гетьманував" шляхтич Самійло Зборовський. в 1585 році "гетьманом запорозьких козаків" звав себе князь Михайло Ружинський, в 1586 році - Богдан Микошинський, в 1587 році на море під Козлів в Криму водив козаків Кулага.


Взагалі є багато прикладів про козацькі походи та гетьманування інших осіб. Одначе, важливим є зупинитися на політичному та соціальному устрою Запорозької Січі.


6.


За даними чвана Кир`якевича козацька держава, якщо її можна так називати, проіснувала недовго, десь близько півтора століття - з 1648 по 1782 рік. Але за цей невеликий в історичному плані проміжок часу вона набула великого значення в розвитку історії України. Тількі в Січі українці мали державну владу і реалізували можливість створити такий суспільно-політичний устрій, який вважали найкращим.


Запорожці приймали до себе кожного, хто визнавав православну християнську віру. Всіх, хто приходив до Запорозької Січі запитували лише одне:

- У Христа віруєш ?

- Вірую !

- Перехрестись !


Про все інше: хто він такий, звідки прийшов, чим займався раніше, що спричинило його прихід до Запоріжжя - не питали. Завдяки цьому між січовиками можна було натрапити не лише на українців, сербів, болгарів, поляків, москалів, але також на татар і турків.

На Запорозькій Січі ніколи не було писаного права. Обов`язковим було лише право звичаїв, яке доповнювала, при потребі, велика запорозька рада при вирішенні важливих питань, та ще й думка січових старшин. Це були старі досвідчені козаки, що багато років прожили на Запорозькій Січі, і яких дуже поважали на Запоріжжі.


Дуже самобутним був устрій на самій Січі, тобто в столиці "козацької Запорозької республіки". На Січі жили самі безженні козаки. Сюди було суворо заборонено вводити жінок. За такий проступок винуватця карали безоглядно смертю.


Кожен запорожець мав робити те, до чого його призначала козацька старшина. Запорозька Січ була поділена на курені. Курінь мав подвійне значення:

- курінь - як будівля;

- курінь - як адміністративна частина Січі.


Курінь-будівля - це була велика, на 600 ато й більше людей хата, збудована з грубої деревини або вигорожена з плота, стіни котрої були вимащені зовні та в середині глиною. Світло заходило сюди через віконця, де замість скла була прочищена оболонка з виправленої на сирівець шкіри.


Курінь як частина січового товариства /громада на Січі звалася товариством, а кожний козак - товаришем/ вибирав свого старшину і вів свій власний список товаришів. Лише той був товаришем куріня, кого сюди прийняли. До того ж були приписані звичаєві церемонії, котрих стисло придержувалися запорожці бо "так велів звичай".


На Запорожській Січі було 38 куренів. Вони називалися або від людей, яких була більшість, або від місцевості, звідкіля ті люди були, або, врешті, від того, чим цей курінь займався.


Кожен козак, потрапивши на Січ, діставав тут прізвисько. Воно давалось в залежності від різних обставин: або від особливих прикмет козака, або від місцевості, з якоІ він прийшов, або від його суспільного стану.


В противагу Січі, де мешкали товариші безженні, на запорозьких землях по паланках мешкали козаки сімейні, яких звали посполитами. Крім того, жили тут також поселенці з України, яких звали підсусідками. Над паланками мали владу паланчині і сотники, котрих призначав кошовий. Посполиті справляли військову службу помічну, бо лише січові товариші були дійсним запорозьким військом.

Коли січовий товариш бажав оженитися і вийти з Січі та зажити сімейним життям, він просив про це дозволу у січового старшини і діставав з коша грамоту.


7.


Запоріжжя було наче республікою. Там усі мали однакові права і обов`язки, а старшину вибирали більшостю голосів козацької вільної ради. Кожен запорожець мав право пасивного вибору і міг доступити гідності найвищого достойника.


А.Чайковський пише про це: "Велика рада, або коло, було тілом законодавчим, мала право вибирати старшину і скидати її, як виникала потреба".


Звичайні збори великої ради збиралися щорічно по Водохресті. Рада збиралася на голос січових літаврів на січовім майдані. Кожен мав право і обов`язок прийти на раду. Неслухняних згоняли примусом і силою. Але, за звичаєм, всі приходили без зброї. Це, здається, тому, що не раз на раді так горячкували, що могли покалічити або повбивати товаришів, ато й себе.


На такій щорічній раді вибирали січову старшину. Ось що пише про вибори кошового Д.Яворівський: "... Тоді вибраний кошовий кланявся товариству на всі сторони, дякував за вибір, і відтепер був найвищим урядником ЗапорізькоІ республіки".


Але на тому ще не було кінця церемонії. Слідувало ще помазання. Кошовий виступав наперед, а якийсь старий січовий дід мазав йому голову грязюкою, промовляючи: "Не величайся тою честю і пам`ятай, що завтра можуть тебе скинути і знову станеш простим козаком - товаришем".


Спадає на думку цікаве порівняння. Коли царів та королів, які вступали на престол, помазували пахучими елеями, бо то ж були "помазаники з божої милості", то на Запоріжжі помазували свого найбільшого достойника, що мав у руках право життя і смерті - болотним багном. Це одна з незаперечних, хоч і дещо незвична риса запорозького демократизму.


Кошовий мав право карати смертю, затверджувати вибір курінної старшини, розділяв землю і риболовні плавні між куренями. Він наставляв старшину на паланках, підписував усі грамоти, які виходили з січової канцелярії з приписом "з усім кошем". То ж він був першім виконавцем рішень ради.


Відзнакою його влади була булава. Як він виступав на раді або при іншій якій урочистості, то над ним несли бунчук бунчужні товариші.


Другою особою за кошовим був генеральний суддя, которого теж щороку обирала рада. Він вирішував справи в третій інстанції. На час неприявності кошового на Січі він його заступав. Відзнакою його уряду була печатка Запорозького війська.


Далі вибирали генерального писаря. Він проводив січову канцелярію, вичитував грамоти від коша. Його відзнакою був срібний каламар.


Також на Січі вибирався генеральний обозний. Він заступав кошового на війні, вибирав місце на обоз в поході, укладав військові плани.


Генеральний хорунжий зберігав січову хорогву. Генеральний пушкар мав під собою запорозьку артилерію і дбав про неї, збирав артилерійські припаси. Під рукою довбиша були січові литаври. Також до нього належав контроль на паланках. Він збирав з паланок хліб для січового товариства і підводи для війська, наглядав за виконанням присудів на засуджених.


Був в січі також і кантарлей. Він відбирав мито від перевозів і десятину від крамарів, наглядав вагу і міру. Для переговорів з людьми, які приходили на Січ, і не знали української мови, був на Січі товмач. Він мусив знати українську, московську, грецьку, волоську, турецьку і татарську мови.

Шафар був генеральним скарбником Запорозької Січі. Всіх цих людей вибирала велика рада. Крім того, на раді вибирали також полковників. Деякі зних не мали постійного призначення, інші були комендантами полків у поході.


Важливо підкреслити, що курені не були військовою одиницею - лише адміністративною. Бойовими одиницями були полки, котрі називалися або від своїх полковників, або від міст України.


Ще на великій раді вирішувалися питання про війну і мир та інші справи, які їй пропонувала до вирішення старшина. Подібно, як збори великої ради, відбувалися збори куренів. На цих зборах обирали курінну старшину, отамана, суддю, писаря і кухаря. Вибір мусив бути затверджений кошовим отаманом.


Запорозька Січ мусила мати свій скарб, своє господарство, доходи, з котрих треба було оплатити адміністрацію і військо з усім тим, чого вони потребували: це зброя, одяг, провіант, флот.

Ці доходи складалися з таких статтей: військова здобич, добування звірів і риби, десятина від хуторів в натурі, сплата за перевози через річку та мита, податок від млинів і від продажу борошна на Січі, податок від сімейних козаків на паланках, підмога давніше від польського, а потім від московського уряду в хлібі, грошах і військовому приладді за козацьку службу, торгове мито від базарних купців на Січі.


Податок від хуторів, млинів і жонатих козаків збирали по паланках окремі, до того встановлені, отамани. Із усіх тих доходів Запоріжжя найбільша частина йшла на військо, потреби якого були дуже великі. Також із доходів фінансувалась діяльність адміністрації, школи, церкви. Багато видатків йшло на кошти депутації до столиці Московщини. Туди щороку їздили великі валки, і то не з порожніми руками. Треба було привозити подарунки, хабарі. ч хабарники між московських ненаситних достойників оплачувалися на кожному кроці.


8.


Карне судівництво на Запоріжжі було дуже суворе. та не можно сказати, щоб воно, з огляду на ті часи, було варварське, бо по інших державах воно було було значно суворіше і, в деяких випадках, справді нелюдське. Такі кари як відрубування рук або ніг, відрізування вух або носа на Запоріжжі не були знані.


Такі кари як настромлювання на кіл траплялися дуже рідко і у надзвичайних випадках. Кара смерті застосовувалась за вбивство, грабіжництво, військові провини і зраду. Найчастіше смертне покарання проходило через відрубання голови, повішання, утоплення в Дніпрі, закопування злочинця живого в землю або через забиття киями.


Голови рубали сокирою. Повішення проходило таким чином: засудженого саджали на коня, підводили під дерево, чепляли на шию петлю, яка була прив`язана до дерева і підгоняли коня ударом.


Коли злочинця було присуджено до биття палями, то його прив`язували до стовпа, а біля нього клали в`язанку палиць і ставили бочку з горілкою. Всяк, хто проходив, випивав чарку горілки, брав палицю і вдаряв засудженого по плечах. Для того, кому козаки симпатизували, удари були легші. Так само легко вдаряли того, хто по-молодецькі витримував удари без голосіння і стогону. Звичайно, був визначений час як довго засуджений мав залишатися під стовпом. Коли той час минав, його пускали вже як покараного. Такій спосіб покарання застосовувався проти того, котрий погрішився проти обіту чистоти, тобто за любовні справи.


Сварки між січовими товаришами вирішував у першій інстанції курінний отаман, коли обидві сторони з одного куріня; коли ж ні, то вирішували обидва отамани. Свари на базарі між торгуючими вирішував торговий комісар - контарлей.


9.


На території України церква завжди мала дуже велике значення. Вона була культурним об`єднуючим чинником для всіх українців. До неї горнулося українське громадянство без огляду на суспільний стан: шляхта, козацтво, міщанство і люди посполиті.


Тим більшого значення набувала церква для січового товариства, котре, як духовно-лицарське братство, мало обов`язок не лише воювати з невірними ворогами хреста але й обороняти саму церкву.


Православна грецька віра була на Запоріжжі єдиною, бо не було потреби і не було для кого заводити іншу церкву. Українська віра на Запоріжжі ніколи не приймалася, запорожці ставилися до неї вороже.


Це був наслідок тих великих ворогувань на Україні, котрі велись від самого початку заведення Унії. Назвати когось "католиком" було великою образою, котра не прощалася.


Січове товариство вважало головою своєї цекви кожпочасного архімандрита Межигірського монастиря. Запорізькі церкви не визнавали над собою влади київських владик. Усе духовенство на Січі виходило і підлягало Межигірській архімандрії. Січова церква була єпархією того ж монастиря. На Січі духовенство було безженне, монахи, а по паланках було духовенство біле, тобто жонате.


Опікуном церкви був кожпочасний кошовий.


10.


На паланках козаки в основному займалися хліборобством. Вони орали землю, заводили пасіки, будували млини, займалися рибальством і полюванням.


Орання велося дуже примітивними способами. Орали дерев`яним плугом, скородили дерев`яною бороною. чз збіжжя не сіяли зовсім жита, пшениці мало. Найбільше сіяли гречки, проса, вівса, гороху, ячменю, кукурудзи. З городини садили капусту, буряки, огірки, гарбузи та дині.


Картоплі тоді не знали зовсім. Жито діставали з Московщини. Скотарство було у запорожців дуже невибагливе. Не знали і незаводили добрих порід рогатої худоби і овець. Проте запорожці, як і всі українці, зналися на гарних конях.


Здається, що в усій Європі не було такої гарної породи коней, як на запорозьких землях, за вийнятком Туреччини. Сприяли тому великі пасовиська, багато води в річках та дбайливе ставлення заводників. Правда, в Запорізькому війську було більше піхотинців, ніж вершників, бо того вимагала військова тактика. Проте кожний піхотинець "знався з конем" і міг у потребі стати вершником, тому що був козаком і від дитинства любив коней.


Запорожці вели торгівлю з Московщиною, Польщею, Татарщиною та Туреччиною. Торгівля велась змінна або за готівку. Запоріжжя продавало худобу, коні, вівці, рибу, мед. До того ще через запорозькі землі йшли перевозові шляхи з прикордонних країн на південь або на північ. Проїзджі купці платили запорожцям за перевіз, а також перевозове мито. Дуже розвинене на ті часи було чумацтво. Великі чумацькі валки йшли на Крим, відкіля привозили сіль, кримські смушки, вино. З Туреччини привозили крицю та кращу зброю, з Московщини - жито, горілку, з Польщі - залізо, сукно, папір.


Інший торговий шлях йшов Дніпром на судах. Товар привозили до Очакова, тут перекладали на турецькі торговельні суда і везли до Туреччини. Українські чумаки заїздили аж до ханської столиці - Бахчисарая.


На Січі не було своїх грошей. В обігу були гроші тих держав, з якими велася торгівля. Найбільш поширені були московські гроші. Останній кошовий Петро Кальнішевський задля наповнення січової скарбниці видав наказ, за яким козаки всяку золоту монету мали міняти у скарбника на мідяки до звичайного обороту.


Місцева торгівля велась на січовому базарі. Січові курені вели торгівлю в своїх крамницях, незалежно від Січі і за це платили торгове мито.






Таким чином виглядав військовий та соціально-громадянський устрій козацької республіки - Запорозької Січі. Січ була унікальним військово-політичним утворенням, що дало важливий поштовх до самоствердження укараїнців як нації, забезпечило захист кордонів і формування самобутного етносу. Навіть ліквідація Січі Катериною ІІ і заборона використання словосполучення "запорізький козак" не змогли стерти з пам`яті народної славні діла запорожців, а імена кошових стали легендарними для українців.
































Літературні джерела:





1. "Ілюстрована історія України", М.Грушевський


2." Нарис історії України", М.Грушевський


3."Історія Українського війська", І.Крип`якевич,

Б.Гнатевич та ін.


4. "Україна. Історія", О.Суптельний


5. "Історія України", І.Дорошенко


6. "Історія України", Н.Полонський-Василенко


7. "Сагайдачний", А.Чайковський


8. "Історія запорозьких козаків", Д.Яворівський


9. "Історія України", В.Король


14