Экономическая и социально-политическая жизнь Киевской Руси (EK & POL)

Посмотреть архив целиком

1. Економічне життя Київської Русі

Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продук­ти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечува­ли потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісника­ми, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, вис­нажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірва­ти економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзнача­лись працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.


Сільське господарство й промисли

Сільське господарство було провідним у давнь­оруській економіці і досягло високого рівня розвитку.

Землеробство. Основними зерновими куль­турами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс ви­рубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої ро­дючість землі відновлювалася природним шляхом.

У Київській Русі був великий набір ручних зем­леробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних роз­копок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічно­му рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

Скотарство. У літопи­сах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тварин­ництва. Великими стадами корів і кіз, табунами ко­ней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходя­чись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед і віск ма­ли попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня ви­робництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близь­кого Сходу й Західної Європи. Натомість вони одержували можливість купувати там прикраси, до­рогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.

Ремесло. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і во лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо довершені.

Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки. Виробництво високоху дожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлен­ня керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, зви­чайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поши­реними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготов­лення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й пала­ци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будин­ках мешкали представники середніх прошарків населення. Окрасою й водночас архітектурними домінанта­ми міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні. У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено по­над ЗО кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі.

Міста, як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку мали озна­ки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що ви­ник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у вели­ке місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Пе­реважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало горо­дян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з сере­дини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в ціло­му, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередка­ми. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складали­ся літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.


Торгівля

Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами хар­чування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Ве­ликому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Влади­мирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Схо­ду. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Бол­гарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Голов­ним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрук­ти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхе­ми. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Дав­ньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначали­ся не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів.


2. Соціальні відносини у Давньоруській Державі


Феодали.

Виникнення і розвиток феодалізму виявля­ються перш за все у формуванні та зростанні феодаль­ного землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Первісною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населен­ня, в якому головна роль належить відносинам пануван­ня та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостат­ньо диференційовано. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Князівське землеволодіння, як і всякого роду слу­жителі у цих володіннях охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку.

З'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками через неповноту джерел. Проте встановлений високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного земле­володіння. Феодальні земле­володіння збільшувалися за рахунок як великокнязів­ських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустуючих земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феода­лом ставала церква, йшов процес формування духовен­ства. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкін­ці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодаль­них володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де знаходилися орга­ни верховної державної влади. Тут був і великокнязів­ський двір. Великококнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персо­нал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір.

Феодали були зв'язані між собою системою васаль­них відносин, заснованих на ієрархічній структурі фео­дального землеволодіння. Система сюзеренітету-васалі­тету, в основі якої лежали економічні та політичні ін­тереси класу феодалів, забезпечувала його консоліда­цію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усе­редині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час нерідких воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпля­лись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ят­ках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої віль­ної людини. За примушення огнищанина без санкції князя випро­буванню залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда. Бояри і дружинники користувалися приві­леями при передачі майна у спадщину.

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки фео­дали — князі, бояри і церква — володіли правом влас­ності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових па­м'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Та­ким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.


Вільні общинники.

Основну масу сільського й місь­кого населення Київської Русі становили «люди» - усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу феодалам. Збереження протягом довгого пе­ріоду терміна «Люди» щодо вільного населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив, неодна­ково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жи­телі багатьох з них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю (свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю.

Особисто вільні селяни-общинники підлягали дер­жавній експлуатації, сплачуючи данину, засобом зби­рання якої було полюддя. З самого початку данину зби­рали з дому. Коли феодальний спосіб вироб­ництва став панівним, термін «люди» набув значення феодаль­но залежного селянства, яке експлуатувалося держа­вою шляхом збирання данини, розміри якої тепер зале­жали від кількості і якості землі або окремими феодалами шляхом примусу селян відробляти барщину чи збирання оброку.

Перетворенню вільних общинників у феодально за­лежних сприяло і розорення селян у результаті стихій, неврожаю, що й змушувало їх іти до феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу та­кож тягло за собою необхідність для селян іти під за­ступництво найбільш могутніх феодалів, які перетворю­вали їх у феодально залежних, примушуючи працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — до­вготривалий процес.


Смерди.

У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін «смерд». За своїм місцем у суспіль­стві вони займали проміжну позицію між вільними кня­зівськими міністеріалами і «людьми» селянської общи­ни Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити до сильного пат­рона. Разом з сім'єю він господарював у своєму «селі». Князь давав йому землю за умови виконання усякого роду служби на нього. За право воло­діння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину.

Смерд, який завоював довір'я князя, міг стати отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися по соціальній градації досить високо. Але смерд-боржник міг бути перетвореним у феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Київській Русі.


Закупи.

Для позначення феодально залежного селян­ства у Київській Русі використовувався термін «закуп». Закуп — це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві ха­зяїна повернути одержану у нього «купу».

Закуп повинен виконувати сільські роботи, працю­вати «на полі». Він мав доглядати хазяйську худобу: випасати її на по­лі, заганяти у двір, запирати у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, нама­гаючись присвоїти значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був суттєво обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він перетворювався у повного («обільного») холопа. За крадіжку, здійснену закупом, відповідав його «хазяїн» проте закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку. Зростання закупництва бу­ло пов'язане з розвитком приватного землеволодіння'.


Ізгої.

Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звич­ної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у стано­вищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища лю­ди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед дру­гих могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо­лоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці з в'льних верств давньоруського суспільства Ізгой залишав­ся вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.


Челядь і холопи.

У Київській Русі до складу невіль­ного населення входили й .раби. Одне із джерел рабст­ва — полон. У Х—XII ст. для позначення рабів-полонених вживається термін «челядь». На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціаль­них процесів, які проходили у середині Київської Русі. У холопа автоматично перетворювався також за­куп, який тікав або провинився. За борги у рабство мо­гли продавати боржника, який збанкрутився .

За Руською Правдою, челядин — це раб, який зна­ходиться під владою свого хазяїна. Холоп в окремих випадках був наді­лений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок». Холоп, який вдарив «віль­ного мужа», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідальний ха­зяїн, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу. За убивство холопа його хазяїв сплачувалася не «віра», а тільки «урок».

Міське населення. Соціальний склад міського насе­лення Київської Русі був вельми разноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з пова гою називала «градинів», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш чис­ленну категорію міського населення. Основна маса горо­дян була особисто вільною Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців. Особисто вільні ре­місники і дріб­ні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріп­лень, наглядали за їхнім станом Руська Правда визначала плату пред­ставникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення. На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.


3. Політичний устрій


До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збирали­ся на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені. Найбільшими «володарями» їхніх торго­вельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося мо­нополізувати владу. До правління Ярослава Мудрого в се­редині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жор­стоким членам династії неодноразово вдавалося захоплю­вати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Механізмами здійснення влади були - княжа влада, рада бояр та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. У виконанні своїх військових функцій князі-насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2--3 тис. чол.. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Право­суддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою і примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежа­ли від данини. До інших джерел княжих доходів належав ли мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські зако­ни щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дру­жини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Князі брали до уваги позицію боярської думи. Демокра­тичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Серед питань, об­говорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити тра­диційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

















Случайные файлы

Файл
158777.rtf
74446.rtf
Audit.doc
57708.rtf
70694.rtf




Чтобы не видеть здесь видео-рекламу достаточно стать зарегистрированным пользователем.
Чтобы не видеть никакую рекламу на сайте, нужно стать VIP-пользователем.
Это можно сделать совершенно бесплатно. Читайте подробности тут.